Розділ 30: Там, де піску є край.

Серед виточених вітром в округлі фігури будівель не було і натяку на зелень. Селище, заховане в каньйоні, оточене пустелею та розжарене на сонці, з перших хвилин непривітно зустріло мандрівників. І з плином довгих, спекотних днів ця ворожість лише повільно наростала. Чунін з Листя – Коске, який став третім в команді, швидко звалився в місцевому госпіталі з отруєнням та зневодненням і ніяк не міг оговтатися. Було прийнято рішення продовжувати місію без нього, та спершу вони мали дочекатися провідника – якогось вправного слідопита, нібито найкращого в Країні Вітру. І доки він діставався Суни, час невпинно спливав. Чотири повні нудьги та напруженої тиші тижня морально виснажили Ренджі. Поки його наставниця проводила дні у лабораторії з виготовлення отрут та протиотрут, що неохоче дозволила їй рада старійшин на прохання Цунаде, Ренджі самотньо тинявся селищем, тренувався або стирчав у своїй кімнаті. Друге йому припало до душі більше, бо ці погляди, повні неприкритої неприязні, стиснуті щелепи та напружені голоси надміру дратували. Він відчував, як вони дивляться вслід та наче чекають хоч натяку на провокацію.

Вечорами вони вдвох з Акане мовчки вечеряли в одному із місцевих закладів, займаючи найбільш схований від чужих очей столик. Це було напівтемне підвальне приміщення, щось типу корчми, та Ренджі не сильно розбирався у таких нюансах. Одноманітна, надто солона їжа та тепле гірке пиво – все, що він запам’ятає про це місце. Цукумо мало розмовляла, поглинута власними думками, але це навіть на краще, бо вуха були всюди. Вона мала виконати якесь завдання Хокаге, і тому майже весь час сиділа в тій лабораторії.

На початку п’ятого тижня їх викликали до Резиденції. День видався підозріло тихим, і від вітру, який терзав Суну весь цей час, лишився лише слабкий протяг, що тягнувся з розщелин каньйону. У повітрі блищали піщинки, а небо здавалося високим та неймовірно прозорим. Жодної хмарки. Лише важка, виснажлива спека і безжально сліпуче сонце.

У кімнаті, де всіх зібрали, виявилося несподівано прохолодно. Єдиним джерелом світла був круглий отвір у стіні, в якому вкрай повільно крутився величезний вентилятор. Довгі тіні від його лопатей ліниво ковзали одна за одною підлогою, стінами та усіма присутніми, і лише тихе поскрипування поки заповнювало приміщення. Раптом двері прочинилися, і перед ними з’явився чоловік. Увесь він був схований під тканиною кольору брудного піску, а потріпані краї його одежин волочилися підлогою.

– Нарешті ти прибув, Тецу, – один із старійшин вийшов вперед. – Це ваш провідник. Він доставить вас до цілі і проведе назад найбезпечнішим шляхом.

Той зупинився, вклонився та почав неспішно розмотувати свій довгий, тонкий бавовняний шарф, нарешті розкриваючи обличчя. Ренджі з цікавістю роздивлявся провідника і те, як пустеля вирізала в його рисах власний рельєф. Довгі глибокі зморшки біля очей, вигорілі вії та засмагла суха шкіра. Блакитні очі чоловіка раптом вп’ялися в Ренджі, але не затрималися надовго – його увагу привернула Акане.

І зненацька та ткнула пальцем просто на нього:

– Ти?! – вона зробила півкроку назустріч. – Це не жарт? Нас поведе оцей шахрай?!

Ренджі відчув, як повітря в кімнаті враз наелектризувалося. Суворі обличчя старійшин ставали ще більш жорсткими, а їхні пильні очі міряли Акане незадоволеними поглядами. Але провідника, здавалося, геть нічого не бентежило – він широко, привітно всміхнувся та розвів руками.

– Яка приємна зустріч! Як поживаєш, люба? Сподіваюся, той сувій тобі прислужився?

Цукумо стиснула кулаки, а її голос лунав тихо і жорстко:

– О, ти не повіриш. В бою мені саме бракувало клятої пісочниці замість обіцяних вибухових печаток. Я згадувала тебе всіма відомими мені словами, Тецу.

– А я думав, чого мені так гикалося… Ну, зате ти навчилася імпровізувати! – він розслаблено роздивлявся Акане з ніг до голови, і Ренджі це починало дратувати. – Тільки погляньте на неї – яка чудова вийшла куноічі, хто б подумав, еге ж? До речі, а хіба вас не має бути троє?

– Та я тобі…

– Досить! – один із старійшин роздратовано відрізав. – Вам всім час вирушати.

Він рушив до виходу і вже в дверях озирнувся назад до присутніх.

– Тецу, бери все необхідне, щоб подолати шлях. Для вас підготували запаси.

– Дякую, пане.

На заході сонця вони вже перейшли вузький прохід розщелиною каньйону і минули крайній пост охорони. Попереду розкинулася безмежна пустеля, яку останні промені сонця пофарбували в майже кривавий. Через відсутність вітру Тецу наполіг на тому, щоб почати шлях вночі, і ніхто не заперечував. Темрява накрила пустелю раптово, а з нею прийшли прохолода та величезна кількість звуків. Піски оживали вночі, бархани співали під їхніми кроками, видаючи низький вібруючий гул. Ренджі затримався на верхівці одного з них, востаннє кинувши погляд на високі природні стіни Сунагакуре, перш ніж остаточно зникнути за піщаним пагорбом.

– Треба пересуватися обережно, щоб не натрапити на щось отруйне. А отруйне тут майже все.

– Що саме я маю побачити? – хлопець роздивлявся пісок під своїми кроками.

– Ящірки, змії, скорпіони, сольпуги – на твій вибір, друже. Але одяг має захистити від більшості з них. На інших просто намагайся не наступати.

– Гаразд… – Ренджі озирнувся на Акане, яка йшла останньою, і її напружене мовчання його тривожило. – Пані, йдіть просто за мною, я буду видивлятися тих почвар.

Вона не зронила ні слова з того моменту, як головним став Тецу. Вони змінили одяг та взуття на більш придатні для подорожі, і тепер голови кожного накривали такі ж довгі шарфи – літами, що мали захистити обличчя від вітру, піску та сонця. Тіло від шиї і майже до щиколоток приховували під собою шари довгих сорочок та вільних накидок, під якими ховався мінімум зброї.

Якоїсь миті Тецу спинився та підняв обличчя до неба, роздивляючись зорі.

– Ми йдемо за сузір’ями?

– Правильно, хлопче. Зорі – єдиний сталий орієнтир тут. Всі ці бархани пливуть за вітром, змінюючи ландшафт щохвилини.

– Знаєте, я вперше в пустелі…

Тецу хрипко розсміявся.

– Оце? Піски, які оточують Суну, – найліпше, що є в цій Країні, повір мені. Далі природа почне лютувати, а пустка не втратить жодної можливості, щоб перевірити, наскільки ти хочеш жити. І тоді єдиний ваш шанс на спасіння – це слухати мене.

Ренджі нервово ковтнув, роззираючись навколо.

– То пісок буде не весь час?

– Ні, малий. Хочеш вина?

Він саме протягнув до Ренджі флягу, як раптом рука Акане дзвінко вибила її з пальців Тецу, і округла посудина покотилася схилом з бархану, десь на півдорозі загрузнувши в пісок.

– Якого біса?!

– Я тобі скажу, якого, – Акане здавалася смертельно спокійною, та це лише зовні. Вона намацала Тецу і рвучко вчепилася в його комір обома руками. – Я попереджаю тебе: якщо ти викинеш якусь дурню, заведеш нас в пастку чи кинеш посеред пустелі, я вб’ю тебе. Якщо з Ренджі щось станеться через твої дії, я вб’ю тебе. А якщо у мене в цьому з’являться суперники, я вб’ю їх, а тоді тебе. Один вибрик, і твоя смерть – це лише питання часу.

– А можна буде обрати, як саме вмерти?

Жарт повис у повітрі без відповіді, і Тецу слідом зітхнув та став несподівано серйозним.

– Послухай і ти мене. Визнаю, тоді я обдурив мандрівницю на ярмарку, щоб заробити собі на вечерю. Зараз я веду за собою шінобі, бо це наказ мого селища. Може, я й шахрай, але точно не самогубець.

Вона відпустила його так само різко, як і схопила хвилину тому.

– Я пильную тебе. І ніякого більше вина.

– Пильнуй, скільки влізе. Але коли прийде самум, вже ваша смерть стане питанням часу. Ти зробиш все так, як скажу я, бо мені не кортить потім викопувати твоє личко з піску.

– Самум?

Обоє повернули голови до Ренджі, який уважно слухав всю розмову. Він переводив розгублений погляд з Акане на Тецу і раптом бовкнув це, щоб трохи розрядити атмосферу. Цукумо зітхнула:

– Піщана буря. І, наскільки я розумію, це не найбільша з проблем.

Тецу задумливо кивнув.

– Муситимемо йти через солончаки, щоб скоротити шлях. Але спочатку нам потрібно подолати цю пустелю. Зупинимося на привал ближче до світанку, коли стане геть холодно.

На ранок пісок був усюди. Неважливо, як туго намотані бинти на межі, де штани були заправлені у високі чоботи, – між пальцями на ногах вже був пісок. У волоссі, в роті та носі, за коміром та, мабуть, навіть в спідньому. Зі світанком вітер повернувся, і Тецу допоміг правильно обв’язати літам навколо голови так, щоб лишилася тільки невеличка прорізь для очей. Акане одразу ж закрила і її, ховаючи все обличчя за тканиною.

– Святі небеса, виглядаєш страхітливо!

– Це щоб ти не забував жодної моєї погрози, телепню!

Ренджі дивився, як вони кричали одне одному в обличчя, бо звук одразу ж зносило шквальним вітром, і сам ледь розбирав слова.

Пустеля витягувала з тіла не тільки воду, а й сили в купі зі здоровим глуздом. Ренджі відчував, як все тіло, кожен м’яз, нили від браку твердої поверхні. Ноги загрузали в піску, а легені пекли від розжареного повітря, від якого не рятувала жодна тканина. У вітряну погоду вони мусили йти одне за одним, і чим далі просувалися на північ, тим відчутнішими ставали коливання температур. На четверту ніч Ренджі розпечатав із сувою теплі вовняні накидки.

– Я не розумію, чому послали саме мене… Весь цей пісок – суцільна тортура. Я не можу орієнтуватися як слід. Від технік води та землі тут теж немає жодної користі.

Акане простягнула ноги до вогню і стомлено зітхнула.

– Скоро пісок скінчиться, і там твої здібності стануть більш цінними.

Вони передавали по колу вузьку посудину з насиченим, гидотним трав’яним чаєм, і слабеньке мерехтіння їхнього вогнища було єдиним джерелом світла на кілометри мовчазних дюн. В якийсь момент Тецу звівся на ноги та з усієї сили копнув щось у піску. Воно полетіло на кілька метрів в темряву, проте ця невідомість тепер відчувалася ще гірше.

– Малий, загаси вогонь. Відпочиваємо кілька годин і рушаємо. До обіду маємо дістатися першого кам’яного плато.

Тецу не збрехав – наступного дня, коли сонце саме зависло у своєму зеніті, їхні ноги нарешті ступили на тверду землю. На відміну від блідо-жовтого піску, який все ще виблискував тут, задутий вітром у кожен закуток, ця місцина була грубою та вохристою. Землею розходилися товсті тріщини, і верхній шар хрустів під підошвами чобіт, подібно сухим риб’ячим кісткам. Горизонт більше не здавався нескінченною пусткою. Тепер вдалині визирали руді меси з пласкими верхівками та обточені вітром величезні бурі шматки скель, що стирчали із-під землі як пальці. Через півгодини шляху вони спинилися під одним із таких пальців у його довгому затінку.

– То який план, Тецу?

Акане мала більш жвавий вигляд. Вона відкрила частину обличчя, стягнувши шарф до підборіддя, та зробила кілька повільних ковтків води. Ренджі теж припав до своєї фляги та спершу прополоскав рот від піску, що безперервно рипів на зубах.

– Йдемо до каньйону, де переночуємо та поповнимо запаси у видобувачів солі.

– Невже там хтось живе?

– Хлопче, тебе здивує, в яких місцях можуть жити люди, – провідник всміхнувся, витріщаючись кудись вдалину. – Звідти швидко дістанемося через солончаки до одного поселення на кордоні. Потрібна людина має бути десь там.

– Для чого Піску той дід? – запитала Акане.

Тецу озирнувся на неї з непідробним здивуванням, наче не очікував, що вони не знають подробиць справи.

– Той дід – картограф, що присвятив все життя цій справі. Він сварливий, але це справжній майстер, яких більше немає. Чув, заради діла він вліз, куди не мав, і зафіксував дещо, чого не мусив би знати ніхто. І тепер його вишукують шакали, щоб вбити і забрати мапи до того, як вони потраплять до АНБУ Піску.

Акане задумливо кивнула, ховаючи флягу під накидкою.

– Чула про шакалів. Сподіваюся, для нас вони залишаться лише чутками.

– Я б не став на це сподіватися. Саме через них ви двоє тут.

Ренджі нічого не знав ні про яких шакалів. Він знервовано ковтнув, мнучись на місці. Старійшини майже не пояснили суті завдання, бо не бачили в тому сенсу – шінобі, яких прислали союзники з Листя, не мали вибору і мусили виконати будь-яке завдання.

– Пане Тецу, чи є ще щось, що нам потрібно знати?

– Так. У соляних шоттах покладатися на техніки не вийде.

Якщо не техніки, то як давати відсіч, коли вони втраплять у засідку абощо? Кричуща перевага ймовірних ворогів була у тому, що вони – частина цієї пустелі. Ренджі не міг перестати крутити в голові всі найгірші сценарії, і в процесі навіть не помітив, як вони дісталися до обіцяного каньйону. Сонце сіло, забравши з собою спеку. Температура повітря різко впала, і розпечене за день каміння час від часу протяжно тріщало під холодним вітром.

Вони зайшли в темну розщелину, та вже за кількадесят метрів очі почали ловити перші тьмяні вогники, що окреслювали стінки тунелів. Поселення виявилося буквально висіченим у скелі, а довгі, звивисті коридори занурювалися далеко вглиб темно-червоної породи і являли собою цілу мережу заплутаних ходів та комунікацій. Камінь на диво тримав комфортну температуру, але також нещадно поглинав будь-які звуки, тому тиша моментами давила на вуха, і цей дискомфорт найбільше відбивався на Акане. Тецу наказав ні з ким не говорити та не дивитись в очі, і Ренджі з радістю слідував за ним мовчки, втупивши погляд собі під ноги. Спали всі троє в одній крихітній кімнаті, де були лише округлі стіни та невеличкі двері, але втома вразила тіло та розум так сильно, що запилена підлога не здавалася таким вже й поганим варіантом. Вранці Тецу сам домовлявся про безпечний прохід на інший бік каньйону, обміняв ліки та сталь на чисту воду та їжу. Остання виявилася паскуднішою, ніж можна було собі уявити, та Ренджі мав великі надії на засушені фініки, які ще лишалися у Акане.

Темрява розщелини різко змінилася яскравим світлом, яке різонуло по очах, змушуючи прикрити обличчя руками. Шлях вів кудись вниз, де посеред долини розкинувся безкрайній білосніжний простір.

– А ось і шотт, – Тецу не спинявся, вже прямуючи крутим схилом вниз.

– Це наш короткий шлях? – спитала Акане.

– Тільки за умови, що ви дотримуватиметеся правил.

Спершу Цукумо перевірила, чи немає довкола засідок або інших мандрівників, та єдиними людьми, яких засікло її чуття, були мешканці каньйону. І коли Тецу був певен, що вони в безпеці, він вивів їх на край солончаку. Сіль хрустіла під ногами і засліплювала очі, а гострі кристалики виявилися куди більшими, ніж здалося здалеку, і нагадували стирчачі врізнобіч луски. Всі троє змінили накидки й шарфи на білі, щоб не вирізнятися серед ландшафту, а на ноги вдягнули широкі плетені лижі, схожі на снігоступи.

– Йдемо слід у слід з дистанцією в три метри. Не бігати, не зупинятися, не стрибати. Головне – це рівномірно розподіляти вагу та не метушитися. Зрозуміло?

Ренджі втупився в сліпучу сіль під ногами, вже відчуваючи її присмак у роті навіть із закритим літамом обличчям.

– Можна провалитися? – запитав хлопець.

– Так, верхній шар може бути тонким і проломитися. А під ним лише рапа – соляне болото, яке затягне тебе за лічені секунди.

– Сподіваюся, дід того вартує…

Голос Акане привернув увагу обох, і вони озирнулися до неї, затримавши погляди на сюрреалістичній безликій постаті. Вітер обдував легкі білі тканини, і складалося враження, наче це марево або привид завис перед ними. Тецу голосно цокнув язиком.

– Як би він душу не віддав від одного твого вигляду.

– Переймайся краще своєю.

– Так-так, я пам’ятаю: ти досі пильнуєш! – Тецу відвернувся та почав робити перші обережні кроки. – Ходімо. До вечора маємо встигнути пройти його.

– А якщо ні?

– А якщо ні, хлопче, то вночі, як тільки температура впаде, від конденсату кірка розкисне, і ми всі опинимося в рапі.

Акане обережно підштовхнула хлопця.

– Вперед, Рен-куне, я піду останньою.

Сіль гірша за пісок. За нескінченні години безперервної ходи через шотт Ренджі зненавидів сіль. Все, чого він жадав, – це побачити щось зелене якнайскоріше, а натомість бачив лише міражі, що відблискували на горизонті подібно воді. Сіль виїдала очі, висмоктувала з тіла вологу, пекла у дрібних порізах, які раніше лишив по собі пісок в купі з вітром. Він час від часу озирався на наставницю, але Акане незворушно йшла, наче втома та спрага були їй невідомі. Та Ренджі знав, що це не так. Вона була такою ж виснаженою, як і він, та, напевно, так само бажала відчути під ногами землю, вкриту травою, і з’їсти теплого супу з овочами та яловичиною, а не ці бридкі засолені шматки в’яленого м’яса або хліб, що нагадував підошву. Живіт зрадливо забурчав, і Ренджі пошкодував, що не попросив фініків тоді, коли вони ще мали змогу хоч на хвилину зупинитися.

Небо саме зафарбовувалося у яскраво-помаранчевий, коли стало видно край клятого шотта. А вже глибокої ночі вони дісталися закинутого форпосту, де місцеві облаштували невеличкий трактир для рідкісних мандрівників. Місце вважалося безпечним, тому вперше за довгий час вони сиділи біля прийнятного розміру вогнища, на якому господиня зготувала якусь незрозумілу кашу. Тецу підказав з’їсти її, доки та ще гаряча і обпалює язик, і це виявилося справді доречною порадою. Втомлений, Ренджі вмостився надворі на довгій лаві, накрившись вовняною накидкою, і дивився на зорі. Ще ніколи в житті вони не були настільки яскравими та близькими.

Акане ж сиділа по інший бік вогнища з Тецу, і вони ділили одну пляшку місцевого вина на двох.

– Це найгірше в світі пійло, – вона скривилася, передаючи пляшку чоловіку. – А ці люди, очевидно, нещасні.

– Зачекай, зараз гарно накриє…

Ренджі роздивлявся їхнього провідника крізь мерехтливі язики полум’я, вже зовсім сонно кліпаючи очима. Він теж зробив кілька ковтків до цього, проте напій виявився гірким, солонуватим та дуже міцним, і його голова поважчала майже моментально. Тецу вперше зняв всі накидки та шарф і розслаблено сидів у білому від солі дерев’яному кріслі. Він був худим та жилавим, а коротке волосся виявилося таким самим вигорілим, як і його брови та вії. В якийсь момент Тецу затримав погляд на Акане, а тоді ледь чутно пробурмотів:

– Але якщо це вино геть не до смаку, можливо, я можу запропонувати інший варіант, як розслабитися?

Цукумо це щиро повеселило. Вона навпомацки забрала пляшку з його рук та зробила ковток, знову зморщивши ніс.

– З чого ти взяв, що я самотня?

– Люба, в пустелі ми всі самотні.

– Цим ти підчепиш хіба що якесь дурне дівчисько.

– Добре-добре! – він розсміявся і відкинувся на спинку крісла. Те тихо рипнуло. – Зрозумів: ти саме з тих жінок, які ніколи не належатимуть нікому, вірно?

– Ти геть не тямиш в жінках, і краще не намагайся починати.

В той момент, коли Ренджі майже втратив зв’язок з реальністю, до Тецу підійшла господиня та сказала, що знає, де оселився чоловік, якого вони шукають. Той дав їй щось як плату, а далі свідомість остаточно попливла. Ренджі глянув на зорі востаннє, і вони ставали все ближче і ближче, доки він не відключився остаточно.