Глава 26. Місто зі Снів

03.12.2011
23:47 — Нью-Мексико, точка координат, якої не існує

Ніч була щільною, як тканина. Жодної зірки на небі. Команда повільно просувалася пустелею, орієнтуючись на слабкий пульсуючий сигнал, який вловлював артефакт Гаррі.

— Нам сюди, — сказав він тихо.

— Це схоже на місце, де я… — Тедді замовк. Гаррі поклав йому руку на плече.

— Я знаю. Ми підемо самі. Ти залишаєшся тут із Джеком та Андромедою.

— Тільки повертайся, тату, — прошепотів хлопчик.

Гаррі кивнув. І рушив уперед — разом із Аароном, Люком, Джей-Джей і Рідом.

00:21 — Центр марева

Перед ними здіймалося місто — біле, геометричне, ідеальне. Вежі, яких не може бути, вулиці, які не ведуть ні до чого. Місто стояло на піску, ніби його хтось викроїв зі сну.

— Цього тут не було на мапах, — пробурмотів Люк.

— Це не мапа, — відповів Рід. — Це концепт. Місто як спогад. Як уява, що матеріалізувалась.

— Це не вперше ти стикаєшся з цим, так? — тихо звернувся Аарон до Гаррі.

— У Відьомській війні… були фрагменти таких місць. Але вони не трималися. Це — тримається. Це хтось живить.

Раптом вони побачили дитину.

Хлопчик — років вісьми, в піжамі з динозаврами. Босий. Очі — блакитні й порожні.

— Ви прийшли пізно, — сказав він.

00:37 — Спогад із плоті

Хлопчика звали Алекс. І він зник десять років тому зі школи в Іллінойсі. Але виглядав — на той самий вік.

— Місто живить нас. Ми — імена, які не знайшли дороги додому.

— Хто створив його? — запитав Гаррі.

— Той, хто колись сам був забутою дитиною.

— Порожнеча? — припустив Люк.

— Ні. Порожнеча лише користується. Але її породив Біль. І самотність.

Аарон дивився на хлопчика довше, ніж інші. Потім запитав:

— Чого ти хочеш, Алекс?

— Я хочу, щоб хтось пам’ятав. І щоб цей хтось… прийшов не як месія. А як батько.

01:05 — Серце міста

У центрі геометрії стояла структура — щось між маяком і деревом. З нього текло світло — м’яке, молочне, але тремтливе.

— Це осередок, — прошепотів Гаррі. — Тут тримається тканина міста.

— Якщо ми зруйнуємо його? — запитала Джей-Джей.

— Діти зникнуть. А якщо залишимо — місто буде рости.

— Тоді що? — Аарон подивився на Гаррі. — Як зробити правильне?

Гаррі заплющив очі. Він згадав Дамблдора. Свою матір. Своє дитинство. Згадати — означає не просто бачити. А визнати.

— Ми не зруйнуємо. Ми змінимо функцію.

Він підняв артефакт і влив у структуру образи — спогади про сім’ю, дім, дитинство, що не було жахом. Тедді і Джек. Голос Андромеди. Усмішка Аарона.

01:42 — Вихід

Місто не вибухнуло. Воно змінювалось. Стіни стали менш правильними. Будинки — менш білими. Але з’явились кольори. Іграшки. Дерева.

Алекс стояв на порозі.

— Тепер ми зможемо… жити?

Гаррі схилився до нього.

— Жити — не завжди означає повернутись. Але означає — мати вибір.

Хлопчик кивнув.

— Тоді ми залишимось. Але не як тіні. А як голоси.

Він торкнувся руки Гаррі — і той відчув тепло.

03:00 — Повернення

На зворотному шляху діти спали у фургоні. А Джек поклав голову на плече Тедді. Андромеда щось готувала в термосі.

Гаррі сидів поруч із Аароном.

— Ми змінюємось, — сказав він.

— Ми стаємо домом, — відповів Аарон.

І в тиші світанку, над дорогою, що вела до наступної справи, було відчуття, що хоч світ і ламається — серця ще можуть бути цілими.