Глава 20. «Музика тиші»

28.11.2011
17:15 — Нью-Йорк, виставка цифрового мистецтва «Silencio»

Простір був заповнений світлом. Але це світло не зігрівало. Воно було білим, стерильним, і в кожній інсталяції — порожнеча. Безіменні обличчя. Розмиті фігури. Голоси, перетворені на шурхіт вітру.

— Це мистецтво чи застереження? — спитала Прентіс, коли вони з Гаррі йшли через головну галерею.

— Або сигнал, — відповів він. — Якби я хотів передати послання тим, хто колись втратив голос, я зробив би саме так.

На сцені стояла дівчинка у білій сукні. Вона не рухалась. Лише спостерігала. Її очі — чорні й глибокі, як колодязь. Вона промовила:

— Той, хто малює голосами, вже тут.

Гаррі зустрівся з нею поглядом. І раптом — неочікувана хвиля. В голові пролунав шепіт:

«Ти зберіг ім’я. Вони бояться тебе. Твоя кров пам’ятає.»

Він похитнувся. Аарон зловив його за плече:

— Ти в порядку?

— Вона не маг. Але вона емпат.

— Хто?

— Дівчинка.

Виставка була тільки прикриттям. Вони знайшли під сценою портал — артефакт, закамуфльований під інтерактивну експозицію. І це вже не був просто витвір мистецтва. Це була пастка.

18:50 — Тунелі під галереєю

Вони спустились у темний прохід. Стіни світилися фосфоресцентними знаками. Прямі лінії, що пульсували.

— Як у грі, — прошепотів Рід. — Та сама символіка.

— Лабіринт для свідомості, — зітхнув Гаррі. — А в центрі — спогад. Їхній або наш.

На кінці тунелю — кімната з дзеркалами. В кожному з них — відображення не теперішнього, а чогось втраченого.

Гаррі побачив себе — одинадцятирічного, з листом у руках.

Аарон побачив Джека — усміхненого, живого, не зраненого світом.

Прентіс — бачила Метью.

Кожен із них на мить зупинився. І в цей момент пролунав голос.

«Ви не можете пройти, якщо не приймете правду.»

Двері залишились зачиненими, поки кожен із них не промовив уголос своє найбільше визнання.

— Я хотів бути тільки хлопчиком, — сказав Гаррі. — Але світ зробив із мене зброю.

— Я боявся бути батьком, — сказав Аарон. — Але зараз я боюсь втратити сім’ю ще більше.

Світло змінилось. Дзеркала розсипались у пил. Двері відчинились.

19:30 — Серце виставки

У центрі — чоловік. Він сидів спиною до них. На шиї татуювання — SCULPTOR. Він не ворушився.

— Він — глухий, — сказала дівчинка. — Але він чує сни інших.

— Ти з ним? — запитала Прентіс.

— Я — частина його пам’яті. Мене створили, коли він забув ім’я своєї сестри.

Гаррі підійшов ближче. Торкнувся плеча Sculptor’а. Той обернувся — і його очі були порожні.

Але на його колінах лежала книга.

“Імена, що повернулись.”

— Це… він намагається зупинити інших, — прошепотів Гаррі. — Він створив гру, щоб відстежувати викрадачів. І підключив до цього дітей з даром емпатії. Але втратив себе.

20:15 — Вихід на поверхню

Коли вони вийшли з підземелля, виставка вже була зачинена. Але Гаррі відчував, що це тільки початок.

— Нам треба знайти всіх гравців, — мовив він. — Бо серед них є ті, хто далі прокладає стежку.

— І веде її… куди? — спитав Аарон.

— До місця, яке не має імені.