Глава 8. Перший сніг

15.11.2011. 07:22. Вашингтон, приватний будинок на Роузвуд-драйв. Кабінет.

— Ви вже втретє сьогодні зітхаєте, — спокійно промовив Аарон, не відриваючи погляду від ноутбука.

— Це не зітхання. Це… перероблена реальність, — Гаррі стояв біля вікна, дивлячись, як перший сніг м’яко сідає на гілки старого клена. — Я не звик до того, що все може бути… так просто. Тиша. Ранок. Діти на килимі.

— Просто — це не означає легко. — Аарон нарешті поглянув на нього. — Але я розумію.

07:45. Вітальня.

Світло ледь пробивалося крізь щільні фіранки, коли Гаррі спустився вниз. У кімнаті пахло кавою, тостами й корицею. Тедді сидів на підлозі, заглиблений у конструювання химерної вежі з лего. Джек, трохи зосереджений, додав до неї бічні укріплення, прицмокуючи губами від напруження.

— Вона впаде, якщо ще один блок поставиш — ось сюди, — мовив Джек і вказав на основу.

— А якщо ми зробимо опору? — Тедді вже тягнувся до тоненьких синіх деталей.

Гаррі стояв, спираючись на дверну раму, з чашкою чаю в руках. Аарон підійшов ззаду й непомітно поклав руку йому на плече.

— Гарна команда, — сказав він тихо.

— Як і їхні тати, — відгукнувся Гаррі, і між ними виникла посмішка — стримана, щира.

15.11.2011. 09:00. Квантіко ФБР. Конференц-зал BAU

На екрані висіла нова справа — зникнення трьох підлітків у межах округу Колумбія. Зв’язку між ними не було. Окрім одного: кожен мав щось магічне в особистих речах. Але про це Гаррі поки що мовчав.

— Стандартна схема? — запитала Прентіс, розкладаючи фото на стіл.

— Ні, — сказав Гаррі. — Це не викрадення. Це запрошення.

Всі погляди повернулися до нього. Він поставив долоню на одне зі знімків — зображення кулона у вигляді пентаграми з темним блиском.

— Він… це не просто прикраса. Він кличе. Магічно. І ці діти — вони його почули.

Морган перехилився через стіл:

— Ти хочеш сказати, що в справі є… магія?

Аарон мовчав, спостерігаючи. Гаррі відчув, що зараз межа — або довіра, або ізоляція.

— Так. Але я не кажу про чарівні палички і літаючі мітли. Я кажу про психологічну структуру віри. Люди чують те, що хочуть. Іноді — щось більше.

Прентіс стишила голос:

— А ти чуєш?

Гаррі зітхнув:

— Я — чую. І знаю, чим це закінчується.

15.11.2011. 14:20. Парк Ред Рівер. Перші сліди

Територія була вже оточена. Але Гаррі не поспішав до доказів. Він став біля дерева, схилив голову, ніби вслуховуючись. Земля під ним ледь тремтіла. Вітер прошепотів ім’я. Одне з тих, що вже значилися у списку зниклих.

— Елісон, — промовив він тихо.

Аарон підійшов, не ставлячи запитань.

— Тут відкрито вікно. Але не фізичне. Вона пішла добровільно. І хотіла… залишити слід.

— Який?

Гаррі вказав на гілку. Ледве видимий слід магічної мітки — форма, яку лишають ті, хто має внутрішній дар. Або отримали його недавно.

— Хтось вчить їх. Хтось, хто знає.

15.11.2011.15:10. База BAU, Конференц-зал №2

— Що ж, містере Поттер, — голос Дженніфер Джаро був спокійним, навіть доброзичливим. — Дозвольте поставити перше питання?

— Звісно, — Гаррі кивнув, займаючи місце поруч із Аароном.

На столі лежали три справи. Паперові. Звичка Гочнера. Він вірив, що торкатися справ фізично — це спосіб побачити більше, ніж на екрані.

— Усі ці справи… — почав Рід, злегка нервуючи. — Вони мають одну спільну рису: зникнення без слідів. А потім… поява залишків — у містах, де ці люди ніколи не були.

— А жертви не мають нічого спільного між собою? — Гаррі злегка змінив позу. Його спина залишалась прямою, як у старого аристократа.

— Вік, етнічне походження, соціальний статус — усе різне. Але деякі з тіл… наче проходили крізь щось, що не зовсім природне. — Спенсер говорив тихо, але з точністю патологоанатома.

— Ви маєте на увазі… — почав Гаррі, але Аарон перебив його:

— Він має на увазі щось, що не вписується в наші дані. І, схоже, це якраз те, чому вас сюди направили.

15.11.2011. 16:37. Перерва на каву

Поза кімнатою запах свіжозмеленої кави м’яко огортав стіни. Гаррі стояв біля автомата, готуючи чай. Аарон підійшов мовчки. На кілька секунд вони стояли поруч у тиші.

— Їм потрібно буде більше часу, — сказав Аарон. — Щоб зрозуміти, що ви не загроза.

— Я не поспішаю. Я занадто довго жив серед тих, хто називав мене героєм, і все одно не довіряв. Я витримаю.

Аарон кивнув. Його рука мимоволі торкнулася плеча Гаррі. Ненадовго.

— Тедді та Джек сьогодні добре спрацювалися.

— Так. Може, вони вміють більше, ніж ми. Довіряти одне одному без історій і вантажу.