Глава 6. Глибина

12.11.2011, 22:00 — Обітниця в тіні

Ніч у Вірджинії завмерла, мов перед бурею. Дерева шепотіли свої сни, а світло вікон спліталося з темрявою, створюючи межу між світом видимим і тим, що ховався в серцях. Гаррі сидів біля вікна, загорнутий у темно-зелену ковдру, зі щоденником у руках. Це був не простий щоденник. Це був спогадник — магічний запис думок і образів.

Він поклав паличку на пергамент і прошепотів:

— Exsisto.

Слова засвітилися, розкриваючи сцену з минулого — діалог із міністром магії, записаний того ж ранку. Обіцянка мовчання. Обіцянка, яка вже тріщала по швах.

13.11.2011, 08:10 — Кава і тиша

Аарон зранку прийшов до Гаррі — не як агент, а як друг. Він приніс каву, як завжди.

— Нічого не змінилося? — спитав він, поглянувши на вікно.

— Змінилось усе. Але в тиші важко це пояснити.

— Не треба пояснювати. Просто будь тут.

Вони сиділи поруч, мовчки. Гаррі згадав, як колись теж пив каву на сходах Гріммо-Плейс, а поруч сидів Сіріус. Час — химерна річ. І, можливо, другий шанс таки існує.

13.11.2011, 10:30 — Виклик

Новий злочин. Дитина знайдена без свідомості в лісі. Без травм, без відомих речей поруч. Тільки кристал у руці.

Гаррі перший торкнувся кристалу. Його очі запалали золотим, а рука — дрижала.

— Це не просто слід. Це заклик. Хтось знає, що я тут.

— Хто? — спитала Прентіс.

— Той, хто з минулого. Той, хто не мав вижити.

13.11.2011, 12:20 — Розмова з Джеком

Поки команда досліджувала слід, Гаррі відійшов на дзвінок.

— Привіт, Джеку. Як справи?

— У нас був тест, я отримав «А». Тато каже, що я молодець.

— Він має рацію. І знаєш, я пишаюсь тобою. Завжди.

— Ти повернешся завтра?

— Можливо, післязавтра. Але як тільки зможу — одразу.

— Я залишу тобі чай. Як завжди.

Гаррі усміхнувся. У світі, де все змінюється, лише одна річ була стабільною — дитяча вірність.

13.11.2011, 15:00 — Нитки

Команда зібралася в конференц-залі. Рід розклав записи. Гаррі ходив по кімнаті, зв’язуючи елементи в голові, немов в’язав закляття.

— Усі діти були знайдені біля лісу. Кожен тримав артефакт. Але це не атака. Це послання.

— До кого? — спитав Россі.

— До мене. І, можливо, до тих, хто ще не зрадив себе.

Аарон уважно подивився на нього.

— Це може бути пастка.

— Можливо. Але іноді треба пройти крізь пастку, щоб дістатись істини.

13.11.2011, 20:45 — Дотик

Вони повернулись до місця останнього випадку. Гаррі став на коліна біля кола, вирізаного у землі. Поклав руку.

— Revealio memoriam…

І з’явилось обличчя. Лише на мить. Але він упізнав його.

— Мерлін… — прошепотів Гаррі.

Аарон опустився поруч:

— Ти знаєш, хто це?

— Так. І якщо я маю рацію… Ми маємо справу з тим, хто вже раз змінив реальність. І тепер хоче це повторити.

А небо над ними вже темніло. Вітер ніс попередження. І обіцянку.