Розділ 5

Прокинувшись, Хамфрі, не гаючи ні миті, кинувся до Енжел, але дістатися до подруги Омезі не судилося. Дорогою він наштовхнувся на своїх друзів. І хоч перші хвилини він намагався не затримуватися з ними, все ж юний Омега, ще не обтяжений відповідальністю, обрав дружню компанію. Весело проводячи час, безтурботний хлопчисько не помітив, як день добігає кінця. Раптом Хамфрі згадав, що ранок він хотів присвятити подрузі. Як мінімум, дізнатися про її самопочуття… Попрощавшись із друзями, Омега помчав до неї, але тепер на його шляху постав Вінстон. Вожак кинув на Омегу суворий погляд. У Хамфрі похололо всередині: нічого доброго це не віщувало. Вожак звернувся до юнака:

– Хамфрі, де ти вчора був?
– Я цілий день провів із дівчинкою Омегою, на ім’я Енжел.
– Ось як… Сьогодні вранці до мене звернулася Мія – вовчиця, яка взяла Енжел під свою опіку. Вона розповіла, що та прийшла вчора мокра до нитки і тремтіла, як осиковий лист. А коли Мія запитала, що трапилося, Енжел промовчала… Вже зранку я разом з Мією відвели Енжел до Ів, щоб вона надала їй допомогу. Можливо, ти хотів би мені щось розповісти?
– Нічого… – відповів Хамфрі, трохи відвівши погляд убік.
– Брехати вожаку – неприпустимо! Запам’ятай це, Хамфрі!
– Я не брешу! – наполягав Омега.
– Щоб побачити брехню, досить лише глянути в очі, і я все побачу. А те, що ти відвів свої очі, мені вже багато про що говорить…
– Ну гаразд, ми з Енжел були на озері, і вона провалилася під лід, а я її витягнув…
– Хамфрі, ти ж знаєш, що грати на льоду небезпечно, особливо зараз! Ми ж не просто так вам про це постійно торочимо.
– Знаю… – опустивши голову, тихо відповів Хамфрі.
– Гм… Що ж мені з вами двома робити? Завтра з Енжел прийдете до мене, я призначу вам покарання…
– Навіщо з нею? Я хочу вам зізнатися…
– Слухаю…
– Це я змусив її вийти на лід, вона не винна, а отже, я один відбуватиму покарання! – збрехав Омега, взявши всю провину на себе.
– Добре, що ти хочеш взяти всю провину на себе, але це неправильно. Якщо ви скоїли проступок, то й відповідальність за нього понесете разом… У Енжел теж є голова на плечах, могла б і подумати… Чекаю вас завтра обох біля моєї нори! – тільки Вінстон пішов, Хамфрі одразу ж помчав до домівки Енжел.

Коли він примчав до її місця проживання, то почав голосити на всю округу. Невдовзі біла Омега з’явилася на порозі.
– Привіт.
– Привіт, Хамфрі! – відповіла Омега, ледь покашлюючи.
– Я дізнався від Вінстона, що ти погано почуваєшся. Як твоє самопочуття?
– Вінстон перебільшив, я почуваюся чудово, правда, – відповіла Омега і закашляла.
– Ага, я прямо бачу…
– Ні, справді почуваюся нормально.
Настала мить тиші…
– Хамфрі… – звернулася Енжел до сірого Омеги, після чого кинула погляд на місяць, який сьогодні демонстрував свою велич у всій красі.

– Сьогодні повний місяць буде востаннє… Може, сходимо, подивимося?
– Ну, не знаю…
– Будь ласка, Хамфрі! – почала просити Енжел.
– А хіба тобі можна виходити надовго після вчорашнього?
– Ну, майже…
– Що означає “майже”?
– Ну…
– Значить, ні.
– Ну, будь ласка! Цього року повного місяця більше не буде!
– Енжел, у нас через тебе вже проблем вище тих гір! – сказав Хамфрі, показуючи лапою на засніжені вершини вдалині.
Вовчиця з сумом на обличчі підняла голову і подивилася на місяць.
Щось у Хамфрі змусило поступитися, навіть попри те, що він чудово усвідомлював, скільки проблем у них може додатися, крім тих, що вже є. Однак, зітхнувши, він таки сказав те, що Енжел вже не сподівалася почути:
– Гаразд, ходімо, подивимося, тільки швидко!
– Хамфрі, дякую! – радісно вигукнула вовчиця. Вона сяяла від радості.

Хамфрі та Енжел тримали шлях до одного чудового місця, яке багато хто в зграї знає. Звідти відкривається чудовий краєвид. Йдучи поруч з Хамфрі, біла Омега постійно несвідомо кидала на нього погляди.
За кілька хвилин Омеги дійшли до місця, де виють всі закохані вовки. Їм залишалося лише піднятися на гору, звідки відкривався чудовий вид… Коли вовчата туди забралися, на Енжел впало світло місяця. Вона дивилася на нього, і він відбивався в її очах, наче в двох крихітних краплинках роси. Постоявши кілька хвилин, Хамфрі сказав:

– Гаразд, Енжел, ходімо! Але відповіді не було. Хамфрі обійшов її спереду і побачив, як в її очах відбивається місяць. Цей погляд був гіпнотичним. Вовк навіть сам не помітив, як просто стояв з хвилину і спостерігав за нею, але потім все-таки відірвав свій погляд.
– Енжел, нам час… – вимовив Хамфрі. А у відповідь почув лише ніжне завивання білої Омеги…
Хамфрі не наважився перебивати приємний спів. Трохи почекавши, поки вовчиця закінчить своє чудове виконання, сірий Омега просто промовив:
– У тебе дуже добре виходить…
Почувши це, та на мить розгубилася, а обличчя її, здавалося, залилося рум’янцем. – Дякую, Хамфрі. Я впевнена, ти теж гарно виєш! – з усмішкою відповіла вовчиця.
– Ну що ж, нам вже справді час… – вимовив Хамфрі.
– Почекай! Давай завиємо разом? – пропонуючи це, Омега дуже хвилювалася і не знала, куди подіти передні лапи. Постійно перекидаючи одну на іншу.
Хамфрі це не те щоб розізлило, скоріше збило з пантелику від несподіванки, і через це відповідь прозвучала в агресивному тоні:
– Енжел, та що на тебе сьогодні найшло?!
– Ну, будь ласка! – промовила подруга сірого, на що він відповів мовчанням, це означало “ні”.
– Ну, будь ласочка! – вкотре повторила вона а затім поцілувала Хамфрі знову. Це загнало їх обох у фарбу сорому.
– Енжел, що ти робиш? – запитав Хамфрі, ще більше розгубившись.
– Ну, прошу! – намагалася Омега умовити Хамфрі, який до останнього опирався.
Енжел наважилася знову показати голос, чисте та ніжне приємне виття знову розлилося в повітрі і звучало у цьому місці.
Хамфрі хоч і опирався, але місячне світло та ласкавий спів вовчиці, немов гіпноз, подіяли на сірого Омегу, і він більше не міг чинити опір…
Хамфрі спочатку було незручно, і навіть наївно по-дитячому ніяково, оскільки, скоріш за все, це було його перше виття на місяць в парі .

Так само і для Енжел це було вперше – ділити свій спів, відкриваючи себе.
Їхні голоси, спочатку несміливі та невпевнені, старалися підхопити один одного в співі, поступово почали зливатися воєдино. І, дивовижно, вони звучали разом гармонійно, так, ніби їхні серця завжди билися в унісон, і хоча це був їхній перший дует – вони гарно звучали разом.