Розділ 21 Частина 1

З того часу минуло трохи більше місяця, як вовчиця Енжел зреклася титулу провідної Альфи та залишила в минулому участь у різних операціях, зокрема і в битвах за Гірську зграю.

Хвостата нарешті осіла та почала жити звичайним, мирним, життям вовка, без постійної напруги, битв та іншого, з чим стикаються побратими високого рангу.

Настав такий етап у її бутті, який найлегше описується висловом: «Живи та радій», однак, не все було так добре, як здавалося на перший погляд. У рідній зграї далеко не всі зрозуміли такий крок з боку білої вовчиці, нехай Енжел і намагалася пропускати подібні осуди повз свої вуха, повністю ігнорувати було не в її силах. Одна справа, якби чотирилапа просто лінувалася і нічого не робила, а інша, коли вона взялася за  менш обтяжливі обов’язки,  як наприклад, те саме полювання.

Та наче і зграя щовечора не голодувала, можливо, і не переважно через неї, але внесок Енжі робила, проте несхвалення з боку нікуди не зникало.

Ось так минали дні, а потім тижні, поки врешті-решт із тихим і безтурботним життям довелося попрощатися…

Надворі стояв холодний і дощовий жовтень. Опале жовте листя з гірських дерев озолотило землю.

Цей день почався з вітряного ранку і раннього візиту вовка в нору до вовчиці з посланням, у якому йшлося про те, що Ватажок Гірської зграї наказала Енжел з’явитися до неї. Особливо не зволікаючи, самка, швидко вклавши хутро, тим самим надавши собі  належний зовнішній вигляд, вийшла зі свого житла, і на виході з печери її зустрів холодний осінній вітерець, який до того ж ніс на собі поодинокі жовті листочки. Кинувши погляд в обидва боки, вовчиця підкреслила для себе дещо, а саме: зграя прокинулася раніше чим зазвичай, і вовки явно були напружені чимось, але оскільки колишня альфа давно не на службі, як вона думала, то особливо і не поспішала та розміреним кроком, ступаючи по злегка вологій листві після дощу, що пройшов цієї ночі, вирушила до Нічної тіні. Направляючись до місця призначення і озираючись по сторонах, щоб перед приходом до ватажка хоч приблизно бути обізнаною, в чому справа, Енжел виявила, що її зграя приведена в стан підвищеної бойової готовності. Спроби вихопити краєм вуха у вовків-зівак, що пробігали повз, що насправді відбувається, загалом успіхом не увінчалися. Так, лише невиразні якісь уривки про війну, що наближається з об’єднаною зграєю. Про яку таку ще об’єднану зграю йдеться, Енжел не здогадувалася. Це вовчицю не аби як  зацікавило, але, схоже, єдине надійне джерело інформації зараз — це ватажок зграї.

Прискоривши ходу, ікласта помчала в лігво до ватажка. Навіть особливо і гадати не треба, що саме тому її викликали. Біла вовчиця, немов та хижа кішка, дісталася цілі за лічені хвилини Переступивши поріг, що належала володарці гірської зграї, вона застала ватажка не на одинці. Що не дивно, адже та завжди була занурена в роботу. Однак, на її подив, компанію ватажку складали не просто знайомі. Це були Пач і Ріола, і вони явно обговорювали якийсь план.

Енжел, як було прийнято за звичаями, поклонилася ватажку. Нічна тінь, побачивши прибуття тієї, за ким був відправлений посланець, Миттю обірвала розмову і на додачу віддала наказ Пачу і Ріолі залишити їх на самоті.

— Що коїться? — поцікавилася Енжел у ватажка гірських вовків.

— Поки що триває затишшя перед великою бурею, — натякнула Нічна Тінь на неминучу війну.

— І ти мене викликала тому… що?

—Правильно міркуєш . Маю  для тебе важливе завдання.

Енжел, зробивши невдоволену мордочку, відразу стала на своєму і висловила особистий протест щодо будь-яких доручень військового спрямування.

— Спершу вислухай, перед тим як робити поспішне рішення! — Нічна Тінь, трохи підвищивши голос, осадила молоду Альфу.

Чогось доброго зазвичай чекати в таких випадках не доводилося. І все ж таки вислухати ватажка Енжел була зобов’язана, а ватажок у свою чергу без прикрас почала зі слів:

— Нам загрожує війною об’єднана зграя! Для тебе вона має бути знайома як Західна та Східна… Внаслідок нещодавніх обставин, дані зграї возз’єдналися. І тепер погрожують нам війною. Говорити про потенційно величезні втрати з нашого боку при прямих зіткненнях, думаю, не варто.

— Ну і до чого тут я? — запитала Енжел.

—  Тобі доводилося чути вислів «Розділяй і володарюй»?

— Припустимо.

— Так ось, дівчинко моя, ти,  чи не найважливіша частина мого задуму. Присвячу тебе в деталі: — Промовила Нічна тінь, підійшовши до вовчиці на пару кроків ближче і навіщось пильно оглянувши ту, після чого продовжила:

— У ватажка Західної зграї є донька, але, швидше за все, ти і так про це знаєш, адже проживала там деякий час. Мені б хотілося, щоб ти заманила до нас цю вовчицю. Альфа має ім’я Кейт, наскільки я володію інформацією. Було б добре мати такий цікавий козир, скажімо так, у майбутніх «Перемовинах».

— За глибоке роз’яснення, звісно, дякую. — не без іронії  в голосі мовила Енжел, а після вже у серйознішому тоні відповіла:

— Я в цьому брати участь не бажаю! Почувши плани ватажка гірської вовчої зграї. Їй на душі явно було, м’яко кажучи, не дуже приємно, а то й до нудоти гидко. Як-не-як, західна зграя — це, можливо, найкраща частина її раннього дитинства, і нехай також були присутні і гіркі спогади, мститися за них біла вовчиця цій зграї і в думках ніколи не бажала. А враховуючи той факт, що ватажку особливо нічим тиснути на свою прийомну доньку. Позбавить звання Альфи? Так Енжі для себе і так від нього відмовилася. Катування? — сумнівно та малоймовірно. Ось і виходить, що важелів впливу на вовчицю у Нічної тіні немає, принаймні так наша вовчиця білого забарвлення щиро вважала. Тому зі спокійною душею зробила перші кроки до виходу з лігва ватажка, що можна було розцінити як жест нечуваного зухвальства. І сама Енжел в душі навіть злегка раділа, хоча ззовні залишалася незворушною.

З якої причини, запитаєте ви? Та тому, що змогла відстояти свою точку зору, і не перед абиким, а а перед самою Нічною Тінню. Тією  самою вовчицею, що встигла скуштувати влади після сходження на трон, перекроїла правління під себе і посилила закони до того ступеня, що навіть Альфи бояться з недавнього часу і слова всупереч їй мовити…

Не встигла біла вовчиця зробити всього якихось пару кроків до виходу, як лігвом прокотилися слова, що змусили ту заціпеніти.

— Ти точнісінько, як твої батьки… — Саме ці кілька слів були вимовлені ватажком гірських вовків. Не вірячи власним вухам, біла вовчиця миттю обернулася і перепитала:

— Що ти сказала?

— Так, тобі не почулося… — Підтвердила чорна вовчиця свої слова.

— Ти щось знаєш про моїх батьків? — Звернулася Енжі, помітно підвищивши голос на Альфу.

— Можливо… — Відповіла Альфа, побачивши палаючий погляд співрозмовника.

Трохи згодом у нашої вовчиці закралася підозра, що це може бути блеф, адже Нічна Тінь була досить хитрою, немов та лисиця, тільки під вовчою шкурою. З іншого боку, навіть проживаючи з нею під одним дахом, Енжел мало що знала про вовчицю, яка її прихистила, до того ж, отримавши величезну владу, хто знає, раптом розпорядилася щось та й  рознюхати.

— Це брехня, нічого тобі не відомо.

— Як знати, як знати. — Відповіла Альфа, немов уколюючи голкою в рану. Одночасно зчитуючи реакцію з білої вовчиці.

— Ти хочеш мене цим шантажувати?!

— У жодному разі! Пропоную вигідну нам обом співпрацю. Будеш слухняною дівчинкою — отримаєш настільки цінну для тебе інформацію. А можеш відмовитися і жити, як жила останнім часом, але і можеш забути… — Усміхалася чорна альфа, промовляючи останні слова. Зціпивши ікла, Енжі з великими труднощами стримувала себе.

— Що саме я про них дізнаюся? — запитала вона.

— Багато чого…

Недовго в норі не було чути жодного звуку, Омега явно сумнівалася, незважаючи на привабливу пропозицію з боку ватажка зграї. Побачивши це, вища вовчиця, роздратовано махнувши своїм чорним хвостом, вирішила поквапити білу з рішенням і, перервавши тишу, сказала:

— Пач і Ріола обізнані про завдання і вже чекають зовні. Або ти вирушаєш зараз, або залишаєшся тут… Вибір за тобою…

Час на роздуми закінчився, і Енжел все ж погодилася. Довелося залишити свої принципи, розчавивши їх, немов жука лапою. У білої вовчиці було ясне розуміння, що вона рано чи пізно шкодуватиме про скоєне, проте нагорода здалася рівноцінною. Вийшовши з нори, Ріола, Енжел і Пач залишили територію Гірської зграї в максимально короткі терміни, а шлях для цих трьох хижаків лежав до національного парку Джаспер.

Витративши більшу частину дня, а разом з ним і останні крихти сил, трійця вовків нарешті перетнула невидиму межу — кордон Західної зграї. Повітря тут здавалося іншим: більш легким чим в горах, наповненим ароматом старої хвої та вологого моху. Сонце вже неспішно почало опускатися за верхівки велетенських ялин, залишаючи за собою лише тонкі, золотаві промені, що ледь пробивалися крізь гущавину.

Ще година — і багряне коло остаточно зайде за горизонт, зануривши ліс у синю пітьму. Розуміючи це, герої поспішили знайти прихисток. Втома налила лапи свинцем, але мотивація виконати доручення гнала уперед. До настання справжньої темряви вони встигли відшукати затишну улоговину під поваленим деревом, яка стала їм тимчасовою ночівлею.

Вечеря була скромною, але вчасною — пара невеликих кроликів, що необачно забарилися на галявині. Коли останні промені згасли, над горами виплив сріблястий диск місяця, а небо всипали перші колючі зірки. Лише тепер, у відносній безпеці та ситості, Ріола, Енжел і Пач дозволили собі важко видихнути, слухаючи, як нічний Джаспер оживає тисячами чужих звуків.

Прокинувшись ще до сходу, наші вовки поснідали недоїдками, що залишилися з учора. Не сказати, що там дуже багато залишилося, проте зараз краще було не світитися зайвий раз. Після Енжел попросила своїх друзів чекати, а сама вирушила на розвідку. Прийшовши в те місце, де мешкали вовки Західної зграї, Енжел очікувала побачити якусь варту, вовків, які готувалися до війни, що насувається, патрулі, але вона сильно здивувалася, не виявивши абсолютно нічого з цього, навіть з урахуванням раннього ранку. Ще трохи поспостерігавши за ранніми мешканцями зграї з відстані, шпигунка все ж таки зважилася наблизитися. У повітрі не витало навіть найменшої ознаки агресії, навпаки, відчувалася якась легкість, і справа тут не в тому, що біла вовчиця прийшла з гір, де повітря злегка розріджене, тут було щось інше…

Енжі наважилася зупинити вовчицю, що проходила повз, і запитала у неї дорогу, а саме поцікавилася, де мешкає ватажок західної зграї, Вінстон. Подібна витівка могла коштувати їй дуже дорого, проте, на подив нашої лазутчиці, вовчиця дружелюбно і з посмішкою вказала їй дорогу. Енжел подумала, що від зграї приховують інформацію про війну. Це пояснює дружелюбність. Дійшовши до печери Вінстона, почала спостерігати за нею з певної відстані, і тривало це доти, доки цікавою незнайомкою не зацікавилася варта в кількості двох вовків; вони підійшли до вовчиці зі спини так тихо, що застали ту зненацька.

— Пройдімо-но з нами, — промовив один із охоронців у суворій манері.

— Ой, вибачте! Я, здається, злегка заблукала… хе-хе, — вона наївно кліпнула очима, вдаючи дурненьку мандрівницю.

— Та невже… — відповів вовк, не бажаючи піддаватися на дешевий трюк, оскільки вони з напарником нехай і недовго, але спостерігали за незнайомкою і помітили, що та явно винюхувала тут інформацію. Біла вовчиця за їхніми мордами все зрозуміла, але з образу тієї, що заблукала, виходити не поспішала.

— Так, я мандрівник, хотіла у вас притулку попросити для відпочинку, — милим і лагідним голоском намагалася прихилити до себе охорону.

— Досить брехати!

— Але я справді…

На гучне з боку варти не зміг не відреагувати Вінстон і, вийшовши зі свого лігва, спочатку звернувся до підлеглих, а потім до молодої незнайомки. Енжел на прохання пояснити, що відбувається, збрехала те саме, що і варті: мандрівник, шукає затишне місце для відпочинку, готова попрацювати натомість у вигляді допомоги з полюванням, наприклад. Ватажок зграї відреагував на це позитивно і мовив про те, що мандрівникам об’єднана зграя завжди рада, і наказав знайти їй тимчасове житло. Два стражники хоч і хотіли застерегти ватажка, але і двох слів вставити не встигли. Шпигунка, немов хитра лисиця, була в захваті від ситуації, що склалася. Їй надали нору, нехай і непотрібну, зате бонусом вона мала можливість вільно пересуватися. Звичайно, з рахунків не варто скидати цих двох, вони точно за нею наглянуть… Однак ентузіазм Енжел не згасав. У наданому житлі вона пробула недовго. Її неспокійний дух квапив її вивчати територію. Йдучи зграєю, на перший погляд мало що зазнало змін з тих давніх часів, коли вона була ще зовсім маленьким вовченям, але перший погляд оманливий. Зграя точно виросла, і це точно пішло їй на користь, адже всі працювали тепер на спільне благо. Чим довше вовчиця гуляла, тим більше в неї перед очима малювалися картини з фрагментами минулого. Сама того не помітивши, біла вовчиця натрапила на дуже важливе місце зі свого дитинства. Вам, напевно, цікаво, про яке місце йдеться? А це нора однієї самотньої вовчиці, яка свого часу не побоялася прихистити у себе знайденого зовсім ще крихіткою білого цуценя. Енжел вдивлялася в це вовче житло; нехай зовні особливо і не виходило заглянути всередину, здається, нора була порожньою, принаймні в даний момент. Почекавши навпроти деякий час, ніби сподіваючись дочекатися господиню, Енжі, важко видихнувши, вимовила собі під ніс:

— Можливо, це на краще… — так і не дочекавшись нікого, вирушила далі.

Можна сказати, що зграя активно почала пробуджуватися від сну, багато мешканців уже залишили свої затишні лігва та вирушали у справах. Наша ж вовчиця не упускала можливості непомітно заглядати в чужі домівки, в тому числі щоб знайти свою ціль, і, схоже, вона була до неї максимально близька. Почувши знайомий голос в одному з гнізд, Енжел зупинилася та стала пильно спостерігати за норою, в якій жила всім відома пара Кейт і Хамфрі, але самих власників житла було не видно, а сам знайомий голос зник, немов той миттєвий вітерець. Вовчиця, вже опустивши свої білі вуха, збиралася йти до напарників з думкою, що її там, напевно, вже зачекалися. Перед тим, як піти, Енжел мимоволі затрималася, кинувши останній погляд на нору. І побачене змусило її серце забитися швидше. З лігва вийшов він, власник цього лігва, вовк зі світло-сірим забарвленням. Енжел впізнала його відразу: це був Хамфрі.

— Хамфрі? Не може бути…, — вона, звичайно, могла припускати можливість зустрічі з ним, але, схоже, не була до неї готова. Біла вовчиця довго не могла набратися сміливості і дати своїм лапам команду підійти, але все ж таки зважилася.

— Привіт, Хамфрі, — вимовила вона, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

— Привіт, а ми знайомі? — відповів Хамфрі, обережно спостерігаючи за незнайомкою, що підійшла.

— Ну, були колись… Мене звати Енжі, може, це ім’я тобі знайоме… — Вона пильно вдивлялася в його обличчя, ловлячи найменшу іскру впізнавання. Хамфрі на мить задумався, кумедно почухав лапою за вухом, і по його фізіономії стало зрозуміло: у пам’яті там повна порожнеча.

— Зрозуміло, отже, не пам’ятаєш, шкода… — відповіла біла вовчиця з легкою печаллю опустивши свого погляду на лапи.

— Мені зараз прямо ніяково, — відповів Хамфрі, сором’язливо посміюючись.

— Е, ну, тоді я тобі підкажу… — Енжел зробила крок ближче, її погляд пом’якшав. —  Ми тоді ще були вовченятами. Надворі була зима, ми грали на озері, і я потрапила під лід, так, ти витягнув мене, потопаючу, з води. Згадав? Точно, перше виття… ми вили з тобою під місяцем…

У Хамфрі в пам’яті виплив останній названий момент і деякі інші спогади, пов’язані з Енжел.

— А-а-а, вибач, що відразу не впізнав… — промовив сірий вовк, знову потираючи потилицю: — Минуло багато часу. Ти так змінилася…

— Як і ти…

— Де ти пропадала ввесь цей час? — запитав Хамфрі, відчуваючи, що між ними пробігла іскра старої дружби.

— О-о-о! Це довга історія! — усміхнувшись, відповіла Енжел та перевела питання знову на сірого:

— А у тебе як життя склалося?

— Непогано, живу з Альфою… — відповів Хамфрі, і в його голосі була відчутна радість.

— З Альфою? Це хіба сприймається нормально?

— О так, з моєю чарівною дружиною Кейт ми живимо душа в душу, і навіть у нас троє чудесних вовченят. Рант, Кладетт та Стінкі. Ти багато чого пропустила!

— Схоже, занадто багато… —ледь чутно промовила та у відповідь.

— Ой, я ж якраз за ними й йшов! — Хамфрі схаменувся, наче тільки-но згадав про важливу справу. — Кейт відправила їх до озера вмитися перед сніданком. Малеча, сама розумієш…

— Так, я розумію, — Енжел змусила себе посміхнутися, хоча всередині все стислося. — Мені й самій уже час.

— Сподіваюся, ми ще побачимося?

— Звичайно!  Була рада тебе бачити…

— Навзаєм, — відповів Хамфрі і попрямував до озера, а Енжел — до своїх напарників. Опинившись на місці збору, біла вовчиця була в розгубленості. Ні Ріолою, ні Пачем навіть поблизу і не пахло, а це змушувало лідера загону неслабо нервувати, на щастя, недовго. Невдовзі на горизонті з’явилися знайомі силуети, які дуже швидко наближалися до неї. Ріола підбігла до лідера групи і, трохи збившись с дихання, вимовила вітання.

— Де ви пропадали?

— Довго розповідати… — після цих слів її вже наздогнав Пач із вантажем на спині у вигляді двох цуценят. Це були руда Кладетт і сіренький Стінкі.

— Що ви робите?! — підвищила на підлеглих голос Енжел. Вона була, м’яко кажучи, здивована тим, що відбувається.

— Ми виконували своє завдання. Час тобі братися за своє. — Відповів Пач на обурення Енжел: — Ти знайшла ціль?

— Думаю, так, але гадала, ми ретельно все сплануємо і почнемо завтра.

— Доведеться почати раніше і імпровізувати. — Втрутилася цього разу вже Ріола.

— Могли б і мені розповісти про це та взагалі навіщо вам цуценята і що з ними?

— Не можу знати, а за вовченят не хвилюйся, з ними все гаразд, дали їм дещо від нашого лікаря …

— Тільки ось третій, найдрібніший, шустрим виявився… — додав Пач.

— Тільки обережно з вовченятами, добре? — чомусь захвилювалася Енжел за вовченят. Хоча і бачила їх перший раз в житті.

— Вони будуть цілими, — заспокоїла Ріола.

— Що ж ми щось забалакалися упевнений нам вже на хвіст наступають. Треба вирушати. — Підганяв вовк.

Наостанок Пач побажав Енжел «Вдалого полювання» і вовки розбіглися.

Енжел рушила назад до Західної зграї протоптаним маршрутом, намагаючись вгамувати легке тремтіння лап. Вона не очікувала зустрічі, але вдалині вже виднілися два вовки, що бігли їй назустріч. Кейт і Хамфрі. Схоже, фраза про «наступання на хвіст» була буквальною. Сповільнивши хід і прибравши вигляд випадкової прохожої, Енжел зупинила Хамфрі:

— Щось трапилося? — запитала Енжел, помітивши метушню в очах сірого омеги.

— Енжел, привіт. Якщо чесно, ти не зовсім вчасно, — відповів вовк, намагаючись приховати тривогу в голосі. — Давай поговоримо пізніше…

— Хамфрі, швидше! — підганяла Кейт свого чоловіка, її голос звучав напружено.

— Може, я можу чимось допомогти? — запропонувала Енжел, хоча і була ініціатором виниклої у них проблеми.

— Ну, це навряд чи… — відповів Хамфрі, і вони з рудою альфою кинулися вперед, залишивши Енжел позаду.