Розділ 1

Холодне дихання ранку закутало ліс у крижану ковдру. Іній виблискував на травинках під скупими променями сонця, що ледь пробивалися крізь завісу сірих хмар. Між соснами мчали двоє вовків, і від їхнього дихання в морозному повітрі клубочилися білі хмарки пари…

Раптом один з них різко зупинився. Вовчиця, яка бігла поруч, ще зробила кілька кроків вперед, а потім теж почала сповільнювати ходу.

– Чому ти зупинився? – запитала вона через силу ковтаючи повітря, їй точно потрібно було перевести подих.

– А навіщо бігти? Нас все одно знайдуть, – почула  таку відповідь  вовчиця  , яка їй не сподобалась і відреагувала на неї відповідно:

– Ти здаєшся? Ось так? Ну а я не готова…

–Ні.

– Тоді що ти пропонуєш?

– Залишимо її тут, а самі зіб’ємо їх зі сліду, – промовив він, озираючись довкола.

– Ні, я не покину Саманту! – відповіла вовчиця, підвищивши голос на самця.

–Досить ! Ми ж це вже обговорювали! – огризнувся той, теж трохи підвищуючи голос.

– Я розумію… – прошепотіла вовчиця, опустивши голову, і в її голосі відчувався сум.

Вони разом підійшли до куща біля розлогої ялини.

– Це гарне місце, тут її й залишимо, – мовив вовк-самець.

– Може, ще спробуємо домовитися? – з останньою надією в голосі й погляді запитала вовчиця, дивлячись на свого обранця.

– Ти ж знаєш, що нічого не вийде. Вони не порушать закон! Альфа й Омега не можуть бути разом, і тим більше мати вовченят! Вони вб’ють нас разом із малям! Так ми хоч її вбережемо… – відповів вовк, обережно вклавши  щеня в куща.

Мати ніжно поцілувала свою маленьку донечку й промовила їй останні слова:

– Саманто, я знаю, що ти ще зовсім маленька і не розумієш, що я тобі зараз кажу, але хочу, щоб ти знала: ми з татом тебе дуже любимо і завжди будемо любити! Знаю, що в житті на твоєму шляху буде стояти багато різних перепон, і нажаль ми с твоїм батьком не зможемо тобі допомогти ,  але я впевнена, що ти їх обов’язково подолаєш… Найголовніше – борись за любов до останнього, як ми з татом… Добре? Я вірю, що ти виростеш хорошою і доброю вовчицею…

Останні материнські слова прощання  були перервані:

– Нам час…

– Так, я знаю… – відповіла вовчиця витираючи с очей сльози .

– Прощавай, Саманто… – промовив батько своїй доньці  на прощання, і  разом с вовчицею вони поспішили покинути це місце залишивши маленьке вовченя на самоті.

Кілька годин маленьке беззахисне щеня лежало в кущах і тремтіло від холоду, аж поки випадково його не знайшов ватажок Західної зграї – Вінстон, який інколи зі своєю охороною проходив цим шляхом. Знахідка трохи збила їх з пантелику, але Вінстон, як і годиться справжньому лідеру, швидко підхопив біле маленьке цуценятко та хутко поніс його до своєї дружини – Єви. Примчавши до своєї нори, він голосно покликав її:

– Що сталося, Вінстоне? – запитала Єва.

Вінстон заніс до печери маленьке щеня й обережно поклав його біля дружини.

– Я йшов з двома Альфа-вовками і натрапив на неї…

Єва оглянула незнайомку своїм, можна сказати, професійним поглядом і винесла вердикт:

– З нею все гаразд, просто дуже голодна та виснажена. Треба її погодувати, і все буде добре, як лікар тобі кажу.

За мить до печери вбігла маленька на той час Кейт і, побачивши біле щеня, радісно вигукнула:

– Вау, то це моя сестричка?

– Ні, Кейт. Це не твоя сестричка, – відповів Вінстон, підкріпивши відповідь збентеженою усмішкою.

– Але ж ви обіцяли, що в мене скоро буде братик чи сестричка! – наполягала Кейт.

– Так, але це не вона, – пояснила Єва.

– Кейт, погуляй ще трохи, будь ласка, а ми з мамою маємо дещо обговорити, – попросив батько свою доньку.

– Але…

– Кейт!

– Ну гаразд… – відповіла Кейт з дитячим обуренням, надувши щічки, й неохоче вийшла з печери.

— Вінстоне, що ми з нею будемо робити?

—Гадки не маю… Давай залишимо у себе, — відповів Вінстон несерйозним тоном.

— Ні, в жодному разі! У нас у самих скоро буде поповнення! — відповіла Єва, категорично не погоджуючись із рішенням свого чоловіка.

— Ну, давай залишимо її на два дні. Якщо сьогодні чи завтра за нею ніхто не прийде, я буду шукати сім’ю, готову її прийняти, але поки що вовченя залишиться у нас, — наполіг на своєму Вінстон.

Єва не дуже була задоволена таким рішенням, але все ж добре розуміла, що це вимушений хід.

— Добре, але тільки на два дні! — відповіла Єва.

Минуло два дні, але за маленьким білим щеням ніхто не з’явився.

 

Час швидко плинув. Два дні вже минули, тому Вінстону нічого не залишалося, як почати шукати сім’ю Омег, яка хотіла б прийняти до себе маленьку. Часи у зграї були скрутними і не ситими, і ніхто не наважувався взяти до себе зайвого рота. Поступово сонце почало опускатися за гори, і черговий день добігав кінця. Ніхто вже нічого не очікував, але до зграї завітала незрозуміла група вовків і почала вимагати до себе лідера зграї.

Вожак до них вийшов:

— Чим можу бути корисний? — спитав він.

— Ми шукаємо вовченя, яке загубилося десь на цій території, — відповів один із вовків.

Спочатку Вінстон зрадів, що, можливо, з його спини спаде відповідальність, але перекинувшись ще кількома словами з незнайомцями, щось підказувало старому мудрому ватажку, що віддавати їм дитину буде поганим рішенням…

— Вінстоне, ватажку Західної зграї, ми знаємо, що вовченя знаходиться у вас! — голосно вимовивши це, з групи вийшла вовчиця, сувора на вигляд і ще більше не вселяла довіри. Через мить до ватажка прибігли двоє Альф Західної зграї і зайняли місця позаду Вінстона. Вожак, глянувши на побратимів, готових прикрити йому спину, перевів свій погляд знову на небажаних співрозмовників і спитав:

— Навіщо вам це щеня? — на що відразу отримав чітку і ясну відповідь:

— Це щеня — помилка у відносинах між Альфою і Омегою! Таких вовченят не повинно бути в цьому світі. Зграя шукає цю «помилку природи» та її батьків…

— Запам’ятайте, вовченята не бувають помилкою! Вони або є, або їх немає, не їхня вина, що вони народилися не від тих, а тепер вам краще піти, — відповів Вінстон.

Незнайомців не влаштовувала така відповідь, і здавалося, що назріває сутичка, але вчасно влізла вовчиця з групи, розуміючи, що сили дуже не на їхню користь… Група прийняла рішення піти, попередньо не забувши пригрозити Вінстону.

Коли ватажок повернувся назад до нори, в голову йому йшли різні думки, але одне він знав точно – вчинив правильно.

На наступний день до ватажка завітала вовчиця, яку Єва з Вінстоном добре знали. Єва відразу зраділа приходу своєї подруги.

— Бачиш, Вінстоне? У нас гостя, треба її чимось пригостити… — сказала вона, натякаючи чоловікові.

— Візьми і принеси, — відповів Вожак.

Єва не була найсмирнішою вовчицею і швидко вміла ставити свого чоловіка на місце, що вона і зробила:

— Вінстоне, а ну швидко приніс! — підвищивши голос, вимовила вона.

— Добре, люба, — злегка переляканим голосом відповів ватажок, тому що розумів, що з нею затівати скандал собі дорожче.

— Насправді я до вас у справі… — сказала вовчиця, що прийшла. Її звали Мія, вона була одинокою вовчицею в зграї і проживала одна.

— Ну, якраз зараз все і обговоримо. Вінстоне, ти скоро? — сказала Єва.

Коли він підійшов, Мія звернулася до нього:

— Вінстоне, я хочу забрати вовченя до себе.

— Міє, ну не знаю, ти ж живеш одна, а мати дитину — це вимагає багато сил, уваги і турботи, — відповів вожак.

— Так, я знаю і готова її взяти до себе, — сказала Мія. Вінстон ще довго це обговорював зі знайомою гостю, він не був впевнений, чи впорається одинока вовчиця з маленьким вовченям? Під кінець він все ж таки погодився.

— Міє, яке ім’я ти їй даси? — спитала Єва у подруги. Вовчиця подивилася на маленьке біле вовченя і відповіла:

— Енжел…