Розділ 15

Не встигло сонце ще піднятися на небосхил, а Енжел вже перебувала, сонна, на своїх білих лапах за межами лігва разом із Чорною вовчицею, яка поспіхом надягала невеликий згорток, схожий на мішечок, щільно наповнений лікувальними травами, на шию щеняті, попередньо перев’язавши його шматком мотузки.

— Отже, слухай уважно, — промовила Нічна Тінь, пояснюючи омезі мету її доручення.

Енжел ледь позіхнула, потираючи сонні очі. Її шерсть блистіла у слабкому промінні світанку, а подих здіймав у повітрі білу пару.

—  Ага… — буркнула вона.

— Віднесеш це вовкам за горами. Туди ведуть два шляхи. Перший — стежка, що стелиться через гори. Якщо з неї не звертати, то до заходу сонця, думаю, вже будеш на місці. Другий шлях набагато коротший, але я раджу тобі туди не пхати свого носа…

— Так? Якщо він коротший, чому ним не скористатися? — поцікавилась Енжел, продовжуючи позіхати, прикриваючи пащу лапою.

— Ліс Тіней. Це не найкраще місце навіть для досвідчених вовків, а недосвідчених щенят ми воліємо тримати якнайдалі від цього місця, можеш повірити на слово.

— У сенсі «тримаймося подалі»? Ми просто туди не ходимо — далеченько ж.

— Не час хвостом вертіти ! Ти мене правильно зрозуміла, — сказала Нічна Тінь, трохи підвищивши голос, очевидно, їй не надто сподобалося, як молодша чіпляється до слів.

— Гаразд, зрозуміла, в ліс Тіней — лапою не ступлю, — відповіла омега.

— Гадаю, сьогодні ти додому не встигнеш, тому заночуєш там. Думаю, нічліг тобі забезпечать, а завтра вже вирушиш назад.

— Зрозуміла, — слухняно відповіла омега і ще хотіла щось спитати, але не знала, як, і старша вовчиця помітила, як Енжел ніяково перебирає лапами.

— Ну, кажи вже, чого хочеш, — не томи.

— Емм… Ну, ти ж пам’ятаєш, учора пропонувала мені послугу за послугу?

— Так, пропозиція досі в силі.

— Тоді в мене є прохання, — промовивши це, біла омега помітно розхвилювалася, їй було ніяково просити про те, чого хотіла. Про особисте:

— Я б хотіла, щоб поки мене не буде, ти за кимось приглянула… Його звуть Пач.

— Не очікувано… — здивовано промовила чорна вовчиця, а після коротких роздумів додала:
— Так, думаю, зможу щось зробити… От тільки не розумію, навіщо тобі це? Раніше, здається, хлопці бігали за дівчатами, а тепер, що, навпаки? — сказала Нічна Тінь з усмішкою.

— Я за ним не бігаю! — обурено відповіла омега.

— Виглядає інакше. Та гаразд, приставлю когось до твого коханого, — сказала Нічна Тінь, вишкірившись.

— Він не мій, — не встигла заперечити Енжел, як співрозмовниця її перебила:

— Так-так, — піддражнила Нічна Тінь білу омегу.

Щеня це неабияк розлютило, і вона почала гарчати на старшу вовчицю.

— Ой, не гарчи, ще не доросла. Гаразд, трохи відволіклися. Давай вже вирушай в дорогу, а то поки зберешся, місяць знову зійде над горизонтом, — стала підганяти альфа вовчицю до виконання кур’єрського доручення.

Енжел, в свою чергу, не стала зволікати й попрямувала в потрібний бік. І поки вона не відійшла далеко, їй услід нагадали про цінність вантажу, який вона несла.

Йдучи територією, кур’єрка застала ще не пробуджену від снів зграю. Більшість вовків спали у своїх затишних і теплих норах, обіймаючи рідних вовченят і вовчиць, але були й ті, хто вставав із першими променями сонця й уже потроху брався до обов’язків.

А що до Енжел? Вона неспішно переставляла лапи й невдовзі дісталася межі території зграї. Вийшовши за її кордони і пройшовши кілька миль, омега перестала когось зустрічати. Можна було лише почути самотній спів птахів та легкий гул гірського вітру . Подолавши ще милю, вовчиця натрапила на роздоріжжя: одна стежка вела на підвищення до гір — саме ту, якою їй радили йти, — друга ж пролягала просто через Ліс Тіней.

Переплутати, правду кажучи, було важко — хоч від лісу й виднівся лише силует, він наче випромінював погану ауру й відлякував усіх.

Вирішивши дослухатися до поради Нічної Тіні, біла омега почала підійматися стежкою вгору, до гір. Піднявшись досить високо, вона дійшла до місця, де стався обвал, і пройти там просто так було неможливо. На щастя, перешкода видавалася не надто великою — так здавалося на перший погляд — і Енжел вирішила спробувати її перестрибнути. Навіть розігналася, але в останню мить інстинкт самозбереження зупинив її біля самого урвища.

Біглим поглядом вовчиця помітила старе дерево й спробувала перекинути його на протилежний бік.

Здалеку цей трухлявий шматок деревини виглядав краще, ніж зблизька. Тільки-но щеня поставила на нього передню лапку, як одразу від цього своєрідного мосту відлетів чималий шмат кори.

— Упс… — промовила Енжел, опустивши вушка.

Несподівано позаду зчинився шум. Вовчиця різко озирнулася, але, крім каміння, що котилося схилом, нікого не побачила.

— Гей, хтось там є? — гукнула вона, і, як не дивно, ніхто не відповів.

— Енжел, ти параноїк, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Після цього омега довго не наважувалася пройти ненадійним мостом — падати з висоти бажання великого не було. Зрештою вона вирішила піти альтернативним маршрутом. Швидким темпом невдовзі вже опинилася біля входу до Лісу Тіней.

Зблизька він, звісно, виглядав набагато страшніше, ніж здавалося спершу. Здавалося б, звичайний старий ліс, але щось було не так — поки сонце потроху здіймалося вгору, у випадку з цим лісом його світло наче оминало його стороною.

— Вау! — у захваті від пейзажу. — Сироти по шкірі, але красиво. Звичайний ліс, хоча з спробами нас залякати явно перебільшили.

Повільно роблячи повільні  кроки, Енжел зайшла до похмурого лісу.

Опинившись всередині, їй різко в морду подув холодний вітер — здавалося, він намагався прогнати її звідти, але Енжел схоже твердо вирішила пройти крізь ліс. Відкривши очі після вітру в обличчя, одразу помічаєш, наскільки все всередині темне та сіре, наче хтось навмисно забрав усі кольори з цього місця.

Холодна земля, укрита ледь помітним туманом, густі ялини. І головне — не відчувалося жодного подиху вітру, навіть найслабшого, хоча мить тому він ледь не здув її з місця. Пройшовши кілька десятків кроків, вовчиця помітила ще одну дивність: навколо нікого. Ні вивірок, ні птахів — абсолютна тиша, і це лякало набагато більше, ніж сірі  і старі дерева.

Хоча на перший погляд здавалося що ліс абсолютно порожній вовчиця все ж не горіла бажанням  сильно затримуватись в цьому місці. Прискоривши крок і озираючись навсібіч, аби раптом на неї хтось не кинувся, усі думки білого щеняти були лише про те, як би швидше покинути цей мертвий ліс. Та раптом  Омега застигла на місці — серце забилося утричі швидше, коли зовсім поруч пролунав гучний хлопок, схожий на постріл мисливської рушниці. Вона намагалася зробити крок, щоб утекти, але лапи наче закам’яніли.

Із заціпеніння її вивів писклявий голос, що почувся біля лап:

— Гей, вухата, ану забирайся звідси! — Гучно звернулися до неї.

— А? Що? А, це ж усього лише дикобраз, — сказала Енжел, зітхнувши з полегшенням.

— Що значить — усього лиш дикобраз? От це вовки знахабніли! Геть із мого дому, Пухнастику! — почав голосно висловлювати обурення цей маленький клубок голок.

— Та заспокойся ти, мені лише треба пройти через ліс, я тебе не чіпатиму, — промовила омега, проходячи повз   канадського голко-шерста.

— Ах-ха-ха, не чіпатиме вона мене. Самій не смішно?

Енжел продовжила йти, поки колючий гризун репетував щось образливе вслід попутниці, яка з усіх сил терпляче намагалася його ігнорувати.

Так тривало хвилин с десять, поки позаду вовчиця не почула шурхіт.

— Замовкни! — крикнула вовчиця на дикобраза, зупинившись.

— Ти, хвостата, мені рота не затикай!

— Замовкни, а то залишу від тебе самі голки!

— Вона мені погрожує?! Що, мого м’яса захотіла? Та я сам тобі вухо відгризу, дурепо…

Попри те, що дикобраз заважав вовчиці прислухатися, вона продовжувала стежити за місцем де пролунав шурхіт.
Хоч у лісі й була обмежена видимість, вовчиця побачила силует, що швидко перебігав — схожий на вовка, а може, на лисицю.

— Сподіваюся, це твої друзі? — спитала вовчиця в дикобраза.

— Знаєш, хвостата, хотів би я тебе налякати, але не цього разу, — відповів він, і сам явно був наляканий.

— Ну й нехай, я хижак, а ось комусь із голками тут явно пощастило менше.

— Жартуєш?

— А я й не жартую, — відповіла вовчиця, очікуючи, поки сталкер наблизиться  ближче, і щойно почулося найменше шарудіння в кущах поруч — Енжел туди стрибнула. Побачивши, як від неї драпають, вовчиця кинулася навздогін.

Щеня намагалася наздогнати переслідуваного сталкера, однак ліс, схоже, був на його боці: туман, хоч і стелився землею, усе ж заважав щось розгледіти вдалині. До того ж у тумані ховалися корені дерев, і через один із них вовчиця спіткнулася й гепнулася мордою в холодну землю, порвавши ремінець на шиї — і важливий вантаж мало не розлетівся навсібіч.

Обережно піднявши згорток із вмістом у пащу, вовчиця розчаровано рушила назад. Хай і втратила переслідувача, тепер вона була впевнена, що за нею хтось стежить — але навіщо, залишалося загадкою.

Невдовзі вовчиця знову повернулася на стежку — на жаль, там досі знаходився той самий колючий клубок. Увесь цей час, поки омега прямувала до виходу, створіння примудрилося підколювати її колючими словами й дратувати, але Енжел було не до того — думки були зовсім про інше. Нарешті з’явився вихід із лісу, що супроводжувався яскравими променями світла наче перехід в інший світ. А разом із похмурими хащами також і Надокучливий супутник залишився  десь позаду.  Але наш кур’єр, несучи вантаж у пащі, все одно постійно озиралася, перевіряючи, чи не продовжують за нею стежити.

Ось так непривітно зустрів білу вовчицю похмурий Ліс Тіней, але тепер він  залишився десь там позаду, але пригода  Енжел тільки починається.