Розділ 17

Ніч була тиха. Іноді десь, яскраво блиснувши, з’являлися зорі й одразу ж тьмяніли, зникаючи серед мільйона інших. «Тиша та гладінь», — можна було б сказати, але, схоже, не для нашої омеги. Кошмари навідали її цієї ночі.

Повертаючись уві сні з боку на бік, вовчиця щось нерозбірливо бурмотіла собі під ніс. Мимоволі прокинувшись далеко за північ, спробувала знову заснути, але так і не змогла знову зануритися у світ сновидінь. І решту часу так і пролежала в норі, не зімкнувши очей, чекаючи, поки дуже неквапливо ніч почне змінюватися ранком.

Перші промені лише навідалися у вовчу нору, та разом із ними з’явився і вчорашній вовк, Клінт, метою якого було швидко провести вовченя найкоротшим шляхом до Гірської зграї. Не гаючи а ні хвилини, вовки швидко покинули табір і вирушили в дорогу.

Дорогою ніхто навіть не намагався зав’язати розмову.

Не озброєним оком можна було помітити, що Альфа був по вуха в справах і не надто горів бажанням починати діалог, до того ж і його супутниця після безсонної ночі не мала настрою для спілкування.

Омега була втомленою і ледве переставляла лапи, що, звісно, трохи їх сповільнювало, але все ж незабаром вовки вже робили перші кроки похмурим гаєм у Лісі Тіней.

Крик ворона раптово пролунала в них над головами, стривоживши не лише тишу, а й біле хутро вовчиці.

— Не хвилюйся. Так, тут похмуро, ну і мешканці не надто дружні, а так — ліс як ліс, — промовив Альфа омезі, що трималася позаду.

— Спокій у такому місці? Та тут навіть якщо двохсотий круг намотаєш, усе одно лякатися не перестанеш, — відповіла Енжел.

— Та ні, це тобі так здається. Боятися тут нічого, вовки тут рідкість, а з місцевих тиняються переважно дикобрази.

— Ну, я вже зустріла вчора одного… Той ще… — проговорила супутниця, а потім поцікавилася про вовків:

— А як щодо вовків? — спитала вона.

— Що? — поставив зустрічне запитання Альфа, трохи розгубившись, але виду не подав. Спершу подумав, що біла омега цікавиться вчорашніми вовченятами…

На щастя для нього, це виявилося не так — Енжел цікавилася про інших:

— Кого з вовків тут можна зустріти?

— Хм… Якщо розібратися, то ця місцевість не належить жодній із чотирьох зграй, якими цей ліс оточений.

— Тобто сюди можуть навідатися всі, кому не лінь?

— Абсолютно вірно, але зазвичай сюди дуже не бажано хтось сує свого носа.

— А кого ви мали на увазі під четвертою зграєю? Я знаю лише про три на найближчих територіях.

— Це я зопалу сказав, я б за зграю їх не вважав — так, пара шакалів оселилися й тепер мешкають біля «Кроликових гір».

— Біля Кроликових гір? Цікаво… — відповіла вовчиця.

Після цих слів Альфа-вовк знову замовк, обдумуючи щось особисте, натякнувши супутниці що вибрав перевагу мовчання перед марномовством…

Згодом Альфа з Омегою покинули ліс. Вовк попрощався з Енжел, попередньо попросивши передати звістку про себе Нічній Тіні. Вовчиця люб’язно погодилася і рушила до своєї рідної зграї.

Наближаючись, Омега вже здалеку примітила свою подругу, Ріолу, яка явно чекала на неї.

— Привіт, що ти тут робиш? — запитала Енжел подругу, щойно вони зрівнялися.

— Тебе чекаю. Сказали завести тебе в школу, прогульниця, — відповіла та.

— Мабуть, не сьогодні. Я без сил, краще піду й як слід відпочину, — промовила мляво щойно прибула омега, широко позіхаючи.

— М-да, справді виглядаєш не дуже, але нічого. Підбадьоришся під час тренування, і в тебе відкриться друге дихання.

— Ох, мені б перше відкрити…

— Та годі, ходімо… До того ж, що мені сказати Тайфуну?

— Розминулися, — відповіла Енжел подрузі.

— Ой, ну годі, ходімо, — наполягала вовчиця, що викликало у білої Омеги підозру.

— Так, чого ти хочеш?

— У якому сенсі? — відповіла Ріола питанням на питання і зробила здивовану щенячу мордочку.

— Та кажи вже… Кістка тобі за спробу, але не бути тобі шукачкою —  очі як зорі горять – Викладай, що там у тебе на думці…

Вовчиця видихнула й налетіла на сонну омегу з мільйоном та одним питанням — так різко, що в тієї аж шерсть дибом стала.

— Ну то що там? А?

— Де?!

— Ти знаєш, про що я.

— Чесно, хвіст дам на відсічення, але не маю поняття, про що йде мова.

— Та вже ж, схоже, твій сонний мозок узагалі не працює. Буду конкретнішою. Що у вас із Пачем?

— А… Ну… Напевно… Загалом, нормально, — неохоче відповіла Енжел, паралельно намагаючись придумати якусь брехню або відмазку, бо нашій вовчиці зовсім не хотілося ділитися надто  особистим.

— Нічого собі, «нормально». Після того, як ви пішли, Пач був сам не свій, а наступного дня сама Нічна Тінь попросила за ним приглянути…

— Вона попросила тебе?! — вигукнула з великим подивом Омега, а потім додала: — О, мій вовчий боже, який сором! — опустивши вуха, прикрила від сорому лапами свою мордочку.

Ріолу це лише веселило. Цікавість тільки зростала, і вона продовжила свою «пісеньку», що складалася з питань. Омега прибрала лапу з обличчя й відповіла:

— Гаразд, виграла, шукачка з тебе не вийде, але катувати жертву ти вмієш… Тож замкни щелепи й слухай… Тільки, чур… Нікому.

— Ти ж мене знаєш…

— Ось тому й прошу. Нікому.

— Буду тихою, як черепаха. Тільки, будь ласка, з усіма подробицями, — змовницьки прошепотіла Ріола, і її усмішка сягнула майже до вух.

— Фух, ну, ми прийшли в місце, яке підготував Пач… Печера була нереально гарна, він доклав багато зусиль щоб все  прикрасити. Справді, я це оцінила. Ну, ми непогано проводили час до певного моменту… Загалом, ми випадково потерлися носами…

— Ой, як же мило, а далі що? — не вгамовувалася вовчиця. Її очі просто горіли від цікавості, а хвіст метлявся з боку в бік.

— Далі? Я розгубилася й вибігла звідти, трохи пізніше знову зустрілася з Пачем, ми трохи про це поговорили й розійшлися… Все!

— Про що говорили?

— Я, мабуть, промовчу. Це твоїм хитрим вушкам знати не обов’язково. І так нагодувала твою цікавість.

— Ну гаразд, повірю твоїй історії. От тільки мені цікаво, чому ти розгубилася? Тут у мене дві теорії, навіть три: перше — це твій перший поцілунок, у що я ніколи не повірю. Тож цей варіант відпадає, як листя на вітрі. Друге — твоє серце може бути вже кимось зайняте. І третє, я помовчу, ти ще маленька… — продовжила Ріола, хитро усміхнулася, щось прокрутила у своїй голові й промовила:

— Та ні, цей варіант теж у прольоті. Або ні?

— Поняття не маю, що твоя «хвора» голова вигадала під третій варіант, та й знати не хочу, але можеш це одразу викреслити.

— То що?

— Якщо я скажу, ти від мене відчепишся й відпустиш додому? — поцікавилася Енжел у вовчиці.

— Зроблю що завгодно, але за ваші секретики, — відповіла подруга білої омеги. Такою задоволеною її ще ніхто, напевно, не бачив.

— Навішаєш чогось Тайфуну?

— Ой, питаєш? Це ми запросто. Скажу, машиною збило, або  отруїлася то ж пристрелили, щоб не мучилась.

— Я серйозно…

— Так і я… Ну то й нехай, не хвилюйся, все зроблю так, що ти сама в це повіриш. Ну… І?

— Хм, варіант номер два, — промовила Енжел і рвонула вперед, так, про всяк випадок, раптом вовчиця не захоче її відпускати.

— Номер два — це в нас… Стривай… А ну стояти! Моє «цікаво» ще не наїлося! — крикнула вслід  Енжел, але навздогін не побігла чи просто не захотіла.

Відірвавшись від допитливої подруги, Енжел сповільнила хід і вже спокійно рушила до свого дому. Зайшовши в нору, вовчиця промовила:

— Я вдома, — вовче лігво було порожнім. — Втім, нічого нового…

Минуло кілька годин, і господиня повернулася. Нічна Тінь спочатку хотіла розбудити Омегу, яка, схоже, заснула майже відразу після повернення із завдання, але, підійшовши ближче й уже простягнувши передню лапу, в останню мить вирішила не турбувати сплячу вовчицю.

«Гаразд, спи», — подумала вона про себе і зайнялася своїми справами.

Залишок дня минув швидкоплинно, і на зміну йому настала яскрава місячна ніч. Ближче до опівночі до лігва хтось прибув. Зайшовши в дім заступниці вожака, прибулий звернувся до неї:

— Вельмишановна Нічна Тінь, дозвольте звернутися?

— Звісно, тільки тихо, бо Енжел спить.

— Як скажете. Прибув я до вас не з добрими вістями.

— І що за інцидент цього разу? — спокійним голосом промовила вона, бо вже звикла, що найчастіше до неї приходять не з найкращими новинами.

— Справа в тому… Вибачте, я не знаю, як м’якше повідомити вам цю жахливу новину, — мимрив вовк.

— Не тягни, говори вже.

— Справа в тому, що трохи менше години тому ваш чоловік і ватажок нашої зграї покинув нас.

Нічна Тінь не одразу зрозуміла, що сталося, і перепитала посланця:

— У якому сенсі? Куди він подався і чому не повідомив мене?

— Боюся, ви мене не так зрозуміли, о велика Альфо… Він покинув… Не лише нас, а й цей світ, — ці слова приголомшили Нічну Тінь. На мить світ для вовчиці ніби зупинився, вона просто не могла повірити у почуте.

Попри те, що Нічна Тінь завжди намагалася  не показувати своїх емоцій перед кимось, окрім найближчих, цього разу вона була не в силах стриматися — очі хижачки одразу ж наповнилися сльозами, і вона заплакала. Від цього  прокинулася Енжел. Омега спросоння не одразу втямила, що відбувається, але щойно побачила Нічну Тінь у сльозах, відразу вскочила на лапи та  підбігла до неї.

Біла вовчиця кинула погляд на вісника поганої новини й заричав на того паралельно запитав підвищеним тоном:

— Що?! Що ти їй сказав?!

— Мені  шкода, — почула Омега у відповідь. Вовк неквапно розвернувся й попрямував до виходу, залишивши щеня в розгубленості, а чорну вовчицю — в сльозах.

Усю решту ночі Нічна Тінь заливалася сльозами через втрату останнього близького. Лише ближче до світанку вовчиця хоч трохи отямилася. Вона взяла себе в лапи, протерла очі, почервонілі від сліз. Енжел аж місця собі не знаходила — металася з боку в бік, намагаючись привести старшу до тями. Омега розуміла, що зараз треба підбирати слова як найобережніше, щоб знову не загнати її у той стан.

— Енжел, — промовила вовчиця, клича щеня до себе.

— Так…

— Чи не могла б ти сходити до струмка й набрати трохи води у кору з-під дерева? Я маю оголосити цю скорботну для всіх жителів зграї новину, але спершу мені треба привести себе в порядок.

— Звісно, — відповіла біла Омега й швидко побігла виконувати прохання вовчиці.

В той же самий час по норах гірської зграї почали ходити Альфи з проханням зібрати всіх мешканців у певному місці, але про причину зборів, схоже, замовчували. Енжел не зволікала з виконанням доручення Нічної Тіні й швидко принесла воду.

Щойно обидві вовчиці привели себе до більш-менш пристойного вигляду, не затримуючись, залишили нору й одразу ж вирушили до місця збору.

Дорогою білу Омегу переслідував страх — боязнь відвести погляд від вовчиці, що йшла поруч, бо та зараз, м’яко кажучи, не в собі й могла зробити будь-що. На щастя, Альфа-вовчиця поводилася гідно свого статусу — максимально стримано, і коли настав час чорної вовчиці виступати перед зграєю з промовою, Енжел із невпевненістю та острахом залишила її, приєднавшись до загальної групи, кілька разів озираючись назад.

Уся зграя перебувала тут — від зовсім ще крихітних вовчат до їх повної протилежності — старих вовків, і тим і другим встояти на лапах було важко. Але без винятку кожен член зграї був присутній. Омега розштовхувала перед собою натовп та намагалася побачити знайомі обличчя серед багатьох присутніх.

На щастя, першою її помітила Ріола й сама пробилася до неї.

— Привіт, — привіталася  Ріола, а потім крикнула тому, хто штовхнув її ззаду: — Гей, обережніше!

— Привіт, я саме вас із Пачем шукаю, — відповіла Енжел, продовжуючи озиратися навколо.

— Ну, думаю, він десь у цій юрбі… От олень, зіпсував мені ідеально пригладжений хвіст… До речі, ти не знаєш, навіщо нас тут зібрали?

— Знаю, але краще, якщо Нічна Тінь сама це повідомить, так буде краще, бо новина — хоч у петлю лізь…

— Все настільки погано?

— Агу…

Навколо лунав загальний гул зібраного натовпу, який за тих тієї ж миті, як пролунали перші слова звернення:

— Шановні мешканці, сьогодні я стою перед вами з дуже поганою вісткою. Цієї ночі, при світлі місяця, помер мій чоловік і великий ватажок нашої зграї. Богиня Селена забрала найкращого з нас у інший, ідеальний світ. Світ без болю та страждань. Для всіх нас це втрата не просто чудового вовка, а й найкращого вожака, якого коли-небудь бачила ця зграя, і хто б не став його наступником, він ніколи не перевершить його. Іноді він міг бути занадто суворим, але ми не маємо права засуджувати ватажка за це. Адже цей вовк дав нам усе: їжу, безпеку і притулок, для деяких став родиною та сенсом життя. Я разом із вами вірю в те, що мій чоловік посів почесне місце поруч із Богинею й наглядатиме за нами, оберігаючи від великих бід. Хай знає, що він назавжди у нашій пам’яті та серцях. Прошу всіх вас схилити голови до землі на знак поваги до того, хто залишив нас назавжди.

Вовки один за одним почали схиляти голови донизу, настала хвилина мовчання, а потім усі водночас виконали прощальний виття.

Наша біла Омега не відчувала скорботи за померлим. Радше навіть навпаки. Можливо, десь глибоко в душі Енжел цьому раділа. Адже з чого б їй відчувати глибокий смуток за тим, хто залишив у її житті лише чорний відбиток… Але звичаї зобов’язували вити всіх без винятку.

Віддавши шану ватажкові, Нічна Тінь оголосила «Три дні жалоби».

Вовки повільно почали розходитися, деякі навіть плакали за тим, хто пішов у вічність. Нічна Тінь спустилася з трибуни й повільно попрямувала додому, з останніх сил стримуючи себе.

— Ріоло, мені пора… — сказала Енжел подрузі.

— Так… Мені, мабуть, теж. Сьогодні всі будуть проводити прощальну вечерю. Батьки Пача — не виняток, треба їм допомогти…

— Ріоло! — почувся голос десь із натовпу, що розходився.

— Схоже, мене вже кличуть… Бувай, — попрощалася вовчиця з омегою й побігла у той бік, звідки лунав поклик.

Енжел же поквапилася наздогнати Альфу, що пішла. Біла вовчиця розуміла — залишати Нічну Тінь саму зараз не можна за жодних обставин…