Розділ 21 Частина 2

Осінь не втрачала можливості нагадати про себе, наганяючи похмуру погоду й проливаючи дрібний, «грибний» дощик. Кейт і Хамфрі мчали територією канадського заповідника, який поступово потопав у сутінках під натиском темних грозових хмар.

Незважаючи на те, що Хамфрі чітко дав зрозуміти білій вовчиці, що їм із Кейт не потрібна її допомога, Енжел не відставала. Її початковий задум був далеко не добрим, і їй необхідно було переконатися, що все пройде так, як треба. Тому вона наздогнала їх уже біля кордону парку «Джаспер».

Щойно вовчиця зрівнялася із сірим омегою, той запитав її:

— Навіщо ти біжиш за нами?

— Я хочу допомогти, — твердила Енжел, приховуючи свої справжні мотиви.

Кейт, відчувши чужинку позаду, була змушена різко загальмувати і, побачивши поруч незнайому вовчицю, навіть хотіла накинутися, але Хамфрі зупинив свою Альфу. Руда вовчиця й так кипіла від злості через те, що сталося із вовчатами, а тепер ще й казна-хто ув’язався за ними…

Покликавши чоловіка до себе словами:

— Хамфрі, можна тебе на хвилинку? — промовила вона до сірого омеги, відводячи його подалі від білих вух.

— Звісно, Кейт! — відповів вовк і підійшов до своєї вовчиці.

— Кейт?

— Хамфрі, ну і хто це за нами плентається? — запитала Альфа, поглядаючи на свого Омегу з легким презирством.

— Друг.

— Та невже? Щось не пригадую я в тебе таких друзів.

— Давній друг, — уточнив омега до своєї попередньої відповіді, злегка усміхаючись.

— Наскільки?

— Дуже… Стоп! Ти що, ревнуєш? — запитав Хамфрі, не стримавшись тепер уже не просто від легкої посмішки — вона розтягнулася аж до вух.

— Що?! Та я ніколи! Наче мені більше нічим зайнятися! — почала заперечувати вовчиця, але все легко читалося на її милій мордочці, і особливо в очах було видно цю нотку ревнощів.

— Ти ревнуєш, — сказав він. Сірому вовкові було приємно знати, що Кейт відчуває цю емоцію. Це трохи тішило його чоловіче его.

— Кажу ж, ні! — голосно заперечила Альфа, аж  так, що це почула навіть Енжи, перебуваючи на відстані. Кейт, помітивши це, продовжила тихіше: — Просто дивно, що вона з’явилася якраз після зникнення наших вовчат…

—  Вона й справді приблукала до зграї нещодавно, можливо, у твоїх словах є сенс, але якщо подивитися з іншого боку, вона не схожа  на жодного з двох вовків, яких описував Рант.

— Я відчуваю, що вона тут неспроста… Вона ж твоя, як ти кажеш, «подруга», отже послухає тебе.

— Гаразд, Кейт, заради тебе я попрошу її повернутися в Джаспер, — відповів Хамфрі і вирішив піти назустріч бажанню своєї вовчиці, за що Альфа йому щиро була вдячна.

Хамфрі неквапливо попрямував до білої вовчиці, поки Кейт спостерігала за цим збоку.

— Енжел, — звернувся Хамфрі з невеликою невпевненістю в голосі й легкими паузами, намагаючись підібрати доречні слова:

— Сподіваюся, точніше не хотілося б тебе образити, ми з Кейт дуже вдячні за твоє прагнення нам допомогти, і ми це дуже цінуємо, але хочу, щоб ти розуміла: ми з Кейт сім’я та звикли вирішувати всі проблеми вдвох і тільки, — натякнув Хамфрі білій вовчиці, що вони впораються без неї.

— Я все зрозуміла… — кивнула Енжел. Її план, як вона думала, був простим: пройти весь шлях до гірської зграї разом із ними, але Кейт, досвідчена альфа, схоже, вже розкусила її й навмисно все підлаштувала так, щоб Енжел не змогла лишитися. Якби вона нав’язувалася  їм , це викликало б ще більше підозр, а для шпигуна це була б фатальна помилка.

Хай там як, нехай заслуга білої омеги й була мінімальною та ненавмисною, Ріола і Пач змогли збільшити розрив, поки ці двоє вели діалог між собою. — Подумала шпигунка про себе й уже справді збиралася розвернутися на всі сто вісімдесят градусів та принаймні зробити вигляд повернення в об’єднану зграю, як раптом дрібна мжичка перетворилася на зливу й прийшла на допомогу шпигунці.

Хамфрі повернувся до Кейт, та вони  зашепотілися, схиливши голови одне до одного. Енжел не чула жодного слова крізь шум зливи, але по притиснутих вушках та невдоволеному та злому погляді альфи було зрозуміло: вона точно не в захваті. Зрештою, Кейт змирилася — .ковзнула коротким, пекучим поглядом по білосніжній вовчиці та сама запропонувала їй вирушити з ними і знайти бодай якесь укриття, щоб не мочити хутро.

Їм пощастило знайти заглибину під корінням старого дуба. Вовки завзято запрацювали у три пари лап, розкидаючи мокру землю, поки не вирили достатньо простору нору. Всі троє забилися всередину.

Минала година, а за нею ще одна, а  Дощ тільки набирав сили та продовжував бити по землі мільйонами холодних крапель. Струмки води змивали все на своєму шляху, перетворюючи лісові стежки на бурхливі ріки з багнюки. У тісному укритті панувала важка атмосфера, що переривалася лише гуркотом грому. Кейт і Хамфрі гріли одне одного, намагаючись не торкатися випадкової супутниці, яка, згорнувшись клубком, удавала глибокий сон.

Лише ближче до опівночі, коли небо трохи посвітлішало, Альфа з Омегою тихо вибралися назовні. Вогке нічне повітря вдарило в ніздрі. Кейт припала до вологої землі, намагаючись вловити бодай натяк на знайомий запах.

— Слід змило… — невдоволено прогарчала вона,  — Дощ знищив усе, Хамфрі. Ми тепер ідемо наосліп.

Вона підвела голову, дивлячись у бік темних гірських піків. Її серце калатало від люті та хвилювання за вовченят, але вираз обличчя залишався холодним.

— Але я знаю, куди вони прямують. Я відчуваю це. — Кейт рішуче розвернулася і, коротко обговоривши її початкове прохання із чоловіком, повернулася до нори. Вони вірили, що Енжел міцно спить, не підозрюючи, що кожне їхнє слово було почуте.

 

З-за горизонту сонце лише потроху почало показувати своє личко. Енжел прокинулася першою, підійшла до Хамфрі, який спав, розтягнувшись на всю довжину й висолопивши язик із пащі, і почала його будити:

— Хамфрі, вставай, — сказала Енжел і лапою намагалася його розбудити. Вовк не звик так рано прокидатися та, пробурмотівши щось на кшталт «ще п’ять хвилиночок», продовжив своє улюблене заняття.

— Та прокидайся ти вже, годі дрихнути! — вона все ж розбудила Хамфрі, добряче штовхнувши його лапою. Вовчиця хотіла розбудити й Альфу, але сірий омега попросив цього не робити:

— Енжел, не варто її будити. Нехай Кейт відпочине… — тихо промовив Хамфрі.

— Гаразд, — відповіла Енжел, і вони обоє вийшли назовні, залишивши в норі лише сплячу руду вовчицю.

— Виходить, у нас є трохи часу. Можемо використати його з користю.

Спочатку ця фраза здалася сірому сімейному вовкові трохи двозначною, адже чув він її від своєї альфочки перед моментами усамітнення, але коли біла вовчиця Енжел договорила й насправді мала на увазі лише пошук сніданку — сірий вовк аж видихнув:

— А, так, чому б і ні! — відповів Хамфрі ніяково посміхаючись та чухаючи потилицю.

Вовк із вовчицею вирушили на полювання. Після тривалого дощу повітря було насичене киснем, і дихати ним було в задоволення, хоча в цього плюса був і свій мінус — ступати потрібно було вкрай обережно, якщо не хотіли забруднити лапи.

Хамфрі з Енжел ішли лісовою стежкою, і вовк усе ж вирішив поцікавитися у подруги, як минуло її життя за такий довгий час.

— Енжи, вибач за цікавість… — почав він і, побачивши, що вовчиця після цих слів сфокусувала свою увагу на ньому, продовжив:

— Чим живеш? Що тебе привело в Джаспер?

— Я? Ну я… багато подорожую, багато знайомлюся і так само багато чого навчаюся. У Джаспері просто шлях пролягав.

— Та невже? А це що? — показуючи лапою круговий рух біля себе, маючи на увазі місце, де в Енжел є шрам.

Співрозмовниця раптом зніяковіла та відвела погляд від Хамфрі.

Хамфрі це не міг не помітити, і йому самому стало незручно за це запитання, тож він перепросив, на що вже біла омега відповіла:

— Нічого… Просто невдале знайомство.

На той час обоє вже дісталися чудового місця для полювання. Це була невелика галявина, оточена високими деревами, а перші ранні сонячні промінці пробивалися крізь листя, освітлюючи галявину, всипану густими кущами. Відкрита місцевість дозволяла непомітно підкрастися до здобичі зі спини, ховаючись у траві. На галявині пасся молодий олень, що відстав від своєї череди. Чудова жертва, подумав омега.

— О, зараз я його впіймаю! — з ентузіазмом заявив Хамфрі.

— А ти впевнений? — скептично запитала Енжел, спостерігаючи за ним.

— Упевнений на всі сто! — відповів вовк, уже готуючись до атаки.

— Ну, як знаєш, — пробурмотіла Енжел,  примруживши очі на нього, поки Хамфрі, ховаючись за кущами, крадеться до оленя.

Хамфрі, підійшовши до найближчого куща, приготувався до стрибка. Але замість того, щоб вдало атакувати, він промахнувся, а наляканий олень рвонув із місця, як навіжений. Енжел, спостерігаючи за цією сценою, не змогла стримати сміх.

— Що, смішно?! Думаєш, у тебе краще вийде? — обурився Хамфрі.

— Хм… Ну, скоріше за все — так! Якщо я буду ловити меншу здобич, — відповіла Енжел, стримуючи сміх.

Хамфрі, ображений невдачею й насмішками, просто мовчки пішов уперед.

— Хамфрі, ти що, образився? — запитала Енжел, помітивши його настрій.

Він промовчав.

— Та годі тобі, Хамфрі! Я ж свого часу теж була не надто хорошою мисливицею! Просто тепер я ловлю ту здобич, яку можу впіймати. Ну пробач… — благально промовила Енжел, та зрештою, переборовши свою гордість, Хамфрі відповів:

— Гаразд, ходімо, схоже, тут ми вже навряд чи щось упіймаємо…

Енжел наздогнала його. Забігши трохи наперед і заглядаючи йому в очі, вона грайливо посміхнулася. Крокуючи тепер поряд, вони тримали шлях до нового місця для полювання.

— Ну що ж, моя черга питати про тебе?

— А я не відповім.

— Чому? — обурилася біла омега, надувши щоки.

— Ну ти ж толково про себе нічого не розповіла, лише загальними фразами .

— …

— Гаразд, запитуй.

Енжел одразу змінилася в лиці, а її очі засіяли від радості, бо з’явилася можливість дізнатися про вовка, який їй небайдужий, усе, що вона пропустила за такий довгий час.

— Хм. Як так вийшло, що ви разом — Альфа й Омега? У західних зграях колись і подумати про таке було не можна.

— Ну, ми з Кейт теж свого часу подорожували…

— І куди ви вирушили?

— Ми вирушили не за власним бажанням, але я радий, що все так склалося… Кейт і мене перевезли в Айдахо, — сказав Хамфрі.

— В Айдахо? Навіщо?

— Для відновлення популяції, — Енжел не втрималася і засміялася.

— От бачиш, тобі знову смішно… А я ж серйозно.

— Гаразд, усе, ха-ха, більше не буду… Фух!

Сонце вже встигло піднятися вище, поки двоє омег дісталися нового місця для полювання. Вовк із вовчицею сховалися за густими кущами, з нетерпінням чекаючи на свою здобич. І вона не змусила себе довго чекати.

— Хамфрі, тепер моя черга, — прошепотіла Енжел і націлилася на здобич у вигляді кролика.

Вилетівши з кущів стрімким ривком, вона помчала до своєї цілі, граційно перестрибуючи перешкоди. Жертва, побачивши мисливицю, одразу намагалася втекти, і Енжел, щоб не дати зайцю втекти, відштовхнулася від колоди, що лежала на землі. Потужний стрибок із переворотом дозволив їй атакувати звіра зверху, притиснувши його лапами та встромивши в нього гострі кігті.

Потримавши його так кілька секунд, мисливиця послабила хватку й оглянула здобич, що стікала кров’ю. Зрадівши успіху, вовчиця миттю повернулася до Хамфрі, тримаючи трофей у зубах.

— Де ти так навчилася? — відреагував сірий омега на складні кульбіти подруги і уточнив: — Тільки альфи достатньо підготовлені для такого полювання…

— Я? Хм, адже… під час подорожей… багато чого навчилася, й полюванню… також. Як думаєш, цього нам… вистачить поснідати? — трохи нерозбірливо через здобич у зубах запитала Енжел, намагаючись не акцентувати увагу вовка на своїй високій підготовці.

— Ну, мабуть, так! Ходімо повертатися назад, — відповів Хамфрі.

–Угу – Пробурмотіла мисливиця.

 

На зворотному шляху Хамфрі переклав тушку кролика собі на спину та вирішив обговорити з подругою прохання Кейт.

— Енжи, ти повернешся назад у парк Джаспер після сніданку?

— Але я думала, що буду вам корисна…

— Можливо й так, але ми б хотіли розібратися самі.

— Під «ми» ти, найімовірніше, маєш на увазі Кейт? Я знаю, що спочатку ми з нею не злюбили одна одну, але думала, що пройде трохи часу, і ми зможемо знайти спільну мову.

— Можливо, ти й права, однак тобі все ж краще буде повернутися, — відповів сірий омега.

— І ти хочеш, щоб я залишила вас? — запитала Енжел.

— Та не те щоб…

— То, може, даси мені другий шанс?

— Це більше від Кейт залежить, ну гаразд, я поговорю з Кейт, — відповів Хамфрі.

— Дякую.

Кейт прокинулася і, не знайшовши Хамфрі поруч, відчула легке занепокоєння. Холодний простір на його половині натякав, що чоловік пішов давно. Залишивши теплу нору, вона озирнулася навсібіч.

«Куди він міг подітися? — подумала вона. — Напевно, пішов проводжати ту білу вовчицю, що вчепилася мов кліщ в нас учора».

За кілька хвилин Альфа помітила дві постаті, що повільно наближалися до печери. Це були Хамфрі та Енжел. Вони йшли невимушено, про щось Стиха гомонячи, а на спині у Хамфрі погойдувалася свіжа здобич.

— Хамфрі, підійди, будь ласка… — Кейт, стоячи біля входу до печери, звернулася до вовка, який неквапливо наближався; поруч із ним ішла Енжел, але, побачивши невдоволене обличчя рудої, вирішила трохи відстати й залишитися позаду омеги.

— Хамфрі, я ж просила тебе відправити її подалі від нас!

— Тут таке діло…розумієш, а може, не варто? Вона, схоже, непогано знає ці місця, ах так, і мисливиця з неї непогана. Дивись, що ми впіймали, — сказав Хамфрі, демонструючи щойно впійманого зайця.

— Ти жартуєш? Скажи, що ти просто жартуєш! — Кейт стиснула зуби, стримуючи роздратування.

— Ні, я серйозно.

— Хамфрі, я хочу, щоб ти зрозумів. Ти веселий, добрий та чуйний, за це я тебе й кохаю, але не можна ж бути таким до кожного зустрічного, особливо зараз.

— Я розумію, але все ж думаю, що ти також маєш рахуватися з моєю думкою. І я вважаю, що вона буде нам корисна, тому піде з нами, — наполіг на своєму Хамфрі.

Кейт була в люті. Рішення Хамфрі взяти білу вовчицю з собою викликало в неї бурю обурення. Сварка спалахнула з новою силою, і Енжел не очікувала такої реакції. Вона вирішила вчинити інакше: непомітно й на відстані стежити за їх маршрутом.

Вона вже почала йти, але Хамфрі зупинив її.

— Куди ти? — запитав він, трохи напружено.

— Я не думала, що у вас із Кейт  дійде до чвари через мене. Мабуть, мені краще повернутися назад, — відповіла Енжел  з легким сумом у голосі.

— Ну вже ні, я що, дарма це почав? Ти йдеш із нами і крапка! — Хамфрі, не бажаючи здаватися, вперся на своєму, що, можливо, виявилося помилкою.

Наші троє героїв — Кейт, Хамфрі й Енжел — усе ж продовжили шлях разом, незважаючи на незгоду Альфи. І шлях тривав уже певний час: легкий маршрут давно залишився позаду, а тепер їм доводилося важко підійматися вгору гірськими схилами. Хамфрі й Енжел ішли позаду Кейт, неголосно розмовляючи й жартуючи. Таке спілкування допомагало згаяти час у дорозі, та й підійматися було якось легше.

Альфа ж віддала перевагу мовчанню, занурившись у свої думки. У її голові було лише одне: «От знайдемо Стінкі й Кладдету — і ти, Хамфрі, отримаєш по повній!»

Ближче до обіду вони піднялися до похмурих скелястих ущелин, де вже розкинулися володіння чужої зграї. Не встигли вони зробити й кількох кроків на відкритому просторі, як повітря розітнуло глухе гарчання. З-за валунів та тінистих розщелин миттєво вискочили декілька вовків, взявши групу в щільне кільце.

Ситуація повернулася для наших героїв не найкращим боком. Кейт миттєво припала до землі, прийнявши бойову стійку. Її шерсть на загривку стала дибки, а очі палали рішучістю битися.

— Спокійно, зараз ми з цим розберемося! — впевнено промовила вона до Хамфрі. Попри нерівні сили та свою недовіру до Енжел, Кейт усе ж підсвідомо розраховувала, що в бійці біла вовчиця буде готова запачкати своє хутро та прикриє їм спини.

Наступної миті надія Кейт розбилася вщент, немов тонка крига під кроком. Енжел не вишкірила зуби, не припала до землі й не стала плечем до плеча з Хамфрі. Навпаки — її тіло розслабилося, а минула легка напруга зникла, поступившись місцем холодному спокою.

Вона повільно і впевненим кроком рушила вперед — прямо до ворожих вовків. Ті не накинулися на неї, а навпаки, розступилися, пропускаючи, ніби визнаючи її своєю, якою вона насправді й була…Зрадниця не дивилася на Кейт. Її погляд був прикутий до Хамфрі. Білий хвіст ледь помітно здригнувся та вона промовила:

Пробачте, я мусила це зробити…