Розділ 13

За кілька днів звістка про те, що юна вовчиця на ім’я Ріола залишилася сиротою, стрімко розлетілася  зграєю. Багато родин у гірській зграї виявили бажання взяти вовченя, що залишилося без батьків, до себе в сім’ю. Бажаючих було більш ніж достатньо, тож Ріола могла сама обрати собі опікуна. Серед списку родин, які хотіли її прихистити, була й сім’я Пача, до якої вовчиця й потрапила за власним бажанням, хоча й не була певна, чи зможе колись назвати це місце рідним .

Але нова родина — це не просто нові обличчя чи інший запах шерсті поруч. Це інший ритм життя, інші голоси, інші закони. І звикнути до них виявилося для Ріоли важче, ніж вона думала. А кому після такого буде легко? Та все ж опікуни намагалися їй догодити і ставилися до неї не гірше, ніж до рідного сина, а подекуди навіть краще. Спершу Ріола цього не цінувала. Вона вважала себе чужою — і це, безперечно, було правдою, але часом вовчиця явно перегинала палицю:
не поверталася додому на нічліг, намагалася повністю ігнорувати нову сім’ю та будь-яке спілкування з ними. Так тривало певний час, поки перший контакт усе ж таки почав налагоджуватися.

Тим часом Пач почав відкрито проявляти симпатію на іншу —  білу омегу Енжел. Вовчиця знала про це і з перших же знаків уваги ставилася до нього байдуже. Та, схоже, це тільки ще більше заохочувало вовка до дії, і він не припиняв спроб їй сподобатися.
Пач навіть у певному сенсі залучив до цього Ріолу, аби та, ніби ненароком, як  близька подруга, дізнавалася для нього різні дрібниці про об’єкт його зацікавленості. Це їй зовсім не подобалося, і вона поділилася цим зі своєю подругою, хоч і не до кінця. Швидше це була гра в обидва боки.

Стояв чудовий сонячний день. Дві подруги-вовчиці йшли стежкою на території зграї й вели розмову.
— Енжел, можливо, варто дати йому шанс? — звернулася Ріола до своєї подруги, різко змінивши тему.
— Знову ти про це?
— Ну, просто якось неправильно брехати тим, хто мені довіряє і дав притулок…
— Так, але ми ж не виємо разом, та й я неодноразово казала тобі: “він мені не цікавий”.
— А може, все ж?
— Ні. До того ж, мені вже випадало вити з вовком, який мені подобається. Хай і не щастило мені, але я не хочу грати з почуттями…
— Та годі тобі, приділи йому час… До речі, он він іде! — промовила Ріола, змусивши подругу перевести погляд на її зведеного брата. Сама ж поспішила зникнути.
— Ах ти зрадниця! Це все сплановано? — обурено вигукнула Енжел услід подрузі, що втікала.
— Потім подякуєш!

Пач повільно підійшов до білої омеги і, соромлячись, заговорив — що йому було не властиво, адже зазвичай він був значно впевненішим.
— Енжел, я подумав: якщо ти нічим не зайнята, може, ми кудись сходимо?
Вовчиця в розгубленості почала швидко вигадувати якусь відмовку й у результаті збрехала про нібито завтрашній день народження, який могла б провести з ним…
Це була вкрай погано придумана брехня, і навіть сама Енжи розуміла, який це абсурд. Але Пач повірив… або зробив вигляд, що повірив. Як би там не було, вовчиця виграла собі час до завтра. Вовк пішов, а вона з полегшенням зітхнула, хоч і розуміла, що з такої брехні нічого доброго не вийде. Тим паче, враховуючи, що вона навіть не знала, коли у неї насправді день народження… Раніше їй ніколи не випадало святкувати таке.

До наступного дня Енжел уже навіть  встигла забути про свою брехню і, ніби нічого не сталося, пішла на відновлені заняття, а саме — вовчі тренування. Крокуючи територією, омега була занурена у свої особисті думки й не надто зважала на все довкола. Тож для білої вовчиці стало великою несподіванкою, коли Пач непомітно підійшов ззаду й, схоже, підготував їй подарунок — він поклав їй на голову вінок зі свіжих квітів.
— Що?!
— З днем народження! — гучно привітав вовк іменинницю.
— А?.. Дякую… — подякувала вовчиця, але зізнатися не наважилася.
— Це ще не все. Сподіваюся, ти не будеш проти вечірньої прогулянки після тренування?
— Ну, взагалі-то… — не встигла договорити, як її перебила Ріола, що наздогнала їх і різко втрутилася в діалог:
— Вона не проти!
— Справді? — перепитав Пач у Енжел, адже чекав саме її відповіді.
— Ну гаразд, я не проти, — погодилася вовчиця. Вона не те щоб була рада тому, як склалися обставини, зате її друзі явно були цим задоволені значно більше. І навіть не надто приховували свою радість, а особливо горіли очі у вовка, який явно щось запланував на вечір. Що б там не було, із заходом сонця, їм слід було поспішити на тренування.

День промайнув швидко. На заході сонця біла омега намагалася непомітно втекти, але безуспішно — на її шляху стала вірна подруга.
— Куди це ти поспішаєш? — поцікавилася та.
— Нікуди… Просто… свіжим повітрям дихати, ось
— Свіжим повітрям кажеш ? Щось не схоже. Ходімо-но відійдемо на хвилинку, — промовила вона й потягла омегу на розмову тет-а-тет:
— У чому справа? — запитала вона у Енджел.
— Не можу я так… —відповіла омега, відводячи погляд на червоне небо.
— Е ні, подруго, так не піде! Ти ж обіцяла.
— Ну, не знаю, мені здається, зараз не до цього, ми втомлені…
— У цьому плані ви в рівних умовах, повір мені. А тепер вуха догори й слухай: прояви повагу до Пача.  Добре, ти зараз тихцем зникнеш, а далі що?
— …
— Мовчиш? Отож-то. Давай між нами — ти тільки виграєш від цієї прогулянки. Добре проведеш час, а при першому ж бажанні — підеш будь-якої миті, без жодних проблем…
— Тільки це явно не прогулянка…
— Невелика різниця. Хвіст у зуби — й уперед, — підбадьорювала вовчиця свою несміливу подругу.

Під тиском омега все ж вирішила повернутися й виконати обіцянку. Зустрівшись, омега посміхнулася вовкові, який, здавалося, був навіть більше радий цій зустрічі, ніж вона. Пач трохи хвилювався — що вже там приховувати — перед тією, яка йому подобалася, але всіма силами намагався цього не показувати.
Спершу вони просто прогулювалися, але розмова швидко зав’язалася, і непомітно минув час аж до сходу місяця. Тоді Пач привів вовчицю до одного незвичайного місця…

Це була печера, куди Енжел спершу не хотіла заходити. Їй і проста прогулянка на свіжому повітрі була до вподоби. Але вовк виявився наполегливим, і біла омега все ж вирішила поступитися й довіритися. Зайшовши всередину, у вовчиці аж перехопило подих: печера була прикрашена кристалами, а крізь розлом в стелі було видно зоряне небо й світло місяця, яке гарно проникало до печери, надаючи кристалам незвичайного фіолетового сяйва, що красиво переливалося на стіни.

— Ну, як тобі? — трохи хвилюючись і чухаючи потилицю, запитав Пач.
— Дивовижно… — не відводячи погляду, із захопленням відповіла Енжел.
— Тобі й справді подобається?
— Дуже!
Почувши це, Пач навіть загордився собою — купа витраченого часу на облаштування і прикрашання не було згаяно просто так.
— Тоді з днем народження, — знову привітав вовк, що змусило вовчицю покрасніти  й відчути ніяковість перед цим вовченям.
— Я повинна тобі в дечому  зізнатися… — промовила омега, ніяковіючи й опустивши морду вниз.
— У чому?
— Я тобі збрехала… Пробач, але… сьогодні не мій день народження.
Пач трохи розгубився від почутого, але все стало трохи зрозуміліше після короткого тлумачення зі сторони вовчиці:
— Річ у тім, що я ніколи раніше його не святкувала, бо не маю жодного уявлення, коли він у мене насправді.
— Хм, отже, так? Тоді цей день стане твоїм днем народження! — з усмішкою відповів Пач, піднявши вгору сумне личко вовчиці.
— Запам’ятай цю дату — наступного року ми знову будемо святкувати. Згодна?
— Згодна, — відповіла омега та посміхнулася.

Вовчата продовжили весело проводити час, святкуючи день народження Енжел. Заздалегідь були підготовлені ласощі, які ще зранку безтурботно бігали галявиною.

Надворі вже давно була глибока ніч, і вони обидва лежали, милуючись місяцем та зорями, мило розмовляючи між собою. Пач час від часу кидав погляди на Енжел, ніби чекаючи слушного моменту, щоб зізнатися їй у своїх почуттях. І цей момент настав. Вовк, ніби ненавмисно, коли вони були якнайближче одне до одного, поцілував її. Вовчиця не образилася, але була швидше збита с пантелику й не знала, як реагувати на таке. З одного боку, омега чудово розуміла, що Пач до неї небайдужий, а з іншого — її серце все ще тяжіло до того самого бешкетного сірого омеги Хамфрі…

Енжел різко підскочила на лапи й зробила декілька кроків назад. Вовк сприйняв це як негативний знак.
— Енжел, пробач мені… — почав вибачатися Пач. Йому стало дуже соромно за те, що сталося.
Енжел, не відповівши, поспішила до виходу.
— Енжел, мені й справді шкода…
— Мені теж… — прошепотіла вона.