Розділ 14 Частина 1

Давним-давно, ще задовго до народження Енджел, коли Гірська зграя була невеликою — ледве налічувала два десятки вовків, знайома нам чорна вовчиця була ще зовсім молодою, але вже зарекомендувала себе мудрою та розсудливою. Саме це й дозволило Нічній Тіні здобути довіру як ватажка, так і побратимів. З часом робочі стосунки між двома вовками переросли у щось більше — у почуття, яке невдовзі подарувало їм сім’ю.

Нічна Тінь, як і личить турботливій дружині ватажка, часто не стояла осторонь і допомагала чоловікові приймати рішення, що безпосередньо впливали на долю зграї. Вона піклувалася про неї так, ніби про власну родину. І хоча не кожен день можна було назвати безтурботним, вона була щасливою і навіть уявити не могла, як одного фатального дня її життя розділиться на «до» і «після»…

Стояло літо. Тепле повітря було насичене ароматом хвої та гірських трав. Промені сонця золотими смугами лягали на кам’янисті схили, а десь у далині перегукувалися качки, пролітаючи в небі й голосно крякаючи на всю округу. У вовчій норі, схованій густими кущами, пролунав тихий голос:

— Мам, ти кликала мене? — у печеру заглянула білосніжна вовчиця з бурштиновими очима. Це була Дана — донька Нічної Тіні, ще зовсім маленька.

— Так, Дано, — м’яко відповіла мати, її голос звучав лагідно й трохи втомлено. — Мені потрібна твоя допомога.

— Звісно, мам. Що треба зробити? — радісно погодилася Дана.

— Сходи до озера. Там ростуть квіти з синіми пелюстками. Принеси їх. Вони мені знадобляться.

— Добре! — з усмішкою кивнула Дана, її хвіст легко похитнувся з боку в бік. — Я скоро повернуся!

Коли вона дісталася до озера, те зустріло її дзеркальною гладдю. Вода була настільки прозора, що на дні виблискували камінці, немов відшліфовані сонцем. Уздовж берега росли ніжні блакитні квіти, що колихалися від легкого вітерцю — саме ті, які просила зібрати мати. Дана завмерла на мить, милуючись чарівним краєвидом. Хто б міг подумати, що через багато років це світле місце перетвориться на темне, зловонне болото?

Вона неквапливо збирала квіти, розслаблена й спокійна, аж раптом тишу порушив різкий шерех, що долинув із кущів. Її вуха насторожено сіпнулися.

— Ей… там хтось є? — невпевнено промовила вона.

У відповідь — лише тиша. Навіть вітер стих. Птахи замовкли, цвіркуни перестали сюрчати, ніби сама природа затамувала подих. Серце Дани закалатало швидше, у грудях наростало тривожне передчуття. Вона заплющила очі, вдихнула повітря й одразу вловила запах чужаків. У ту ж мить пролунав різкий і гучний хлопок — постріл.

Щеня ледве встигло несвідомо відскочити — куля вдарила в землю зовсім поруч. Зляканий зойк зірвався з її губ, і Дана кинулася навтьоки, мчачи до рідної зграї. Але другий мисливець, що причаївся збоку, був точнішим. Прогримів ще один постріл — і різкий, пекучий біль пройняв її бік. Лапи підкосилися, подих перехопило, світ почав розпливатися перед очима.

Вона впала на холодну землю в ту ж мить, почавши чіплятися вже онімілими лапами, намагаючись відповзти. Але сили залишали її досить  стрімко. Все ближче лунали важкі людські кроки, їх грубі голоси були  сповнені нотами жадібного передчуття легкої здобичі.

І все ж таки доля вирішила дарувати цуценяті  ще одного  шансу. Поза  дерев вистрибнуло  п’ятеро вовків із рідної зграї. Вони в люті накинулися на мисливців, відволікаючи їх увагу і водночас рятуючи Дану. Один із воїнів обережно підхопив поранену вовчицю й разом з іншими не гаючи ні одної зайвої секунди поніс її до цілителя. Уже дорогою очі молодої вовчиці зімкнулися, і вона провалилася в безпам’ятство…

Дана прийшла до тями лише  глибокої ночі. Над нею схилилася мати, с очей якої повільно тек сльози. Трохи далі, позаду матері, стояв цілитель, його морда була похмура й виснажена.

Але це було не саме гірше в його роботі… йому випало горе сповістити матір погані новини. І хоча цуценя  і прийшло до тями. Цілитель явно розумів більше:

— Раджу вам… попрощатися, — тихо мовив він, не витримавши її погляду, й відвернувся.

— Ні! — видихнула Нічна Тінь, і в її голосі прозвучало відчайдушне благання. — Невже нічого не можна зробити?!

— Я зробив усе, що міг, — безнадійно відповів він. — Її рани надто тяжкі. Диво, що вона взагалі отямилася. Не знаю, скільки їй залишилося…

Нічна Тінь тремтячою лапою пригорнула доньку до себе, зціпивши зуби, щоб не закричати від болю.

— Покличте її батька! — зірвався її голос  лунаючи  на всю нору.

— Ти ж знаєш… він зайнятий справами зграї, — долинуло у відповідь від вовка що був зовні та був вимушений увійти та реагувати .

— Які можуть бути справи, якщо його донька помирає?! — закричала Нічна Тінь, і по її морді вже не втримуючись потекли гарячі сльози мов струмок.

Дана ледве розплющила очі. Її дихання було слабким та  нерівномірним, що супроводжувалися кволими спробами ухопити ковтки повітря:

— Мам… пробач мені…

— За що, моя маленька? — мати стиснула її лапу, пригортаючи до грудей.

— Я не змогла принести те, що ти просила…

— Тихо, дурненька, — прошепотіла Нічна Тінь, намагаючись усміхнутися крізь сльози. — Ти одужаєш. От встанеш на лапи — і ми разом підемо до озера. Обов’язково разом, чуєш?

Дана ледь посміхнулася. Її бурштинові очі затуманилися.

— Мам… я люблю тебе…

Ці слова пролунали с  останнім подихом, і лише ридання стражденної матері порушували тишу, що огорнула нору.