Розділ 19 Частина 2

До світанку було ще вдосталь часу. На одному з хвойних дерев, повз яке промчали наші герої, сиділа і снідала сова біля свого дупла, ну або вечеряла — з цим хижим птахом усе не так просто. По самій же вовчій зграї ще гуляв гул нічних цвіркунів, крізь який швидко бігли дві вовчиці, намагаючись встигнути до сходу сонця. Подолавши ще з пару сотень метрів, вожата вовчиця промовила:

— Гальмуй, ми на місці, — почулося з вуст Ріоли, сама ж вона почала збавляти швидкість у тому числі й для подруги, яка трималася трохи позаду.

— Ну і де?

— Секунду… — провідна вовчиця почала переводити подих після тривалої пробіжки.

— Так, он за ті кущі ліворуч, і потім прямо, — підкріплювала Ріола свої слова, показуючи напрямок правою лапою.

Енжел, дізнавшись, куди тримати шлях, одразу ж кинулася за наданими їй вказівками, не дуже-то чекаючи на провідну вовчицю.

— Ну і куди вона так рвонула? — запитала сама в себе подруга, що залишилася позаду в легкому подиві.

Віддихавшись, вона почала потроху наздоганяти омегу, а та, у свою чергу, вже спритно домчала до самої лазівки. Чорним ходом виявилося повалене дерево, яке на вигляд ненадійно висіло над прірвою, але формувало щось на кшталт містка на протилежний бік. Сам же міст омивався струменем водоспаду, що падав і буквально розм’якшив кору цього дерева, що й зробило його неміцним та трухлявим.

Підійшовши ближче і подивившись із урвища вниз, Енжел відчула як клубок підкотився до горла. Висота була нежартівлива, на око — метрів так тридцять, і навіть не дуже радувало те, що внизу протікала річка від того ж водоспаду. Поки омега оцінювала шанси перебратися на протилежний бік, до неї прилаштувалася Ріола.

— Кхем-кхем, мм… Я, звісно, знаю, що дарованому «оленю» в зуби не дивляться, але це безпечно? — звернулася вовчиця з білою шерстю до подруги з часткою сумніву в голосі.

Не встигла вона спертися лапою на цю подобу мосту, як від дерева вже з характерним хрускотом відірвався великий шматок кори і полетів до низу. Вовчиця озирнулася на подругу позаду, і на морді було видно цілу бурю далеко не найкращих емоцій

— Звісно… Ні, — відповівши, Ріола відвела погляд, а після недовгої тиші додала: — Що ти на мене так дивишся? Та безпечно це… Ну, вода камінь точить… — виправдовувала вовчиця свій шлях, але, схоже, її подруга-омега не дуже була ним задоволена.

Ріолі залишалося лише на власному прикладі показати придатність мосту, та зі словами «Ось, поглянь сюди» вона видерлася на стовбур поваленого дерева. Дійшовши до середини, вовчиця обернулася та промовила:

— Я ж казала, безпе… — не встигло слово злетіти з вуст вовчиці, як та ледь не злетіла з колоди, на щастя, встигнувши вчепитися кігтями в кору і залишитися на лапах.

— Ось бачиш, безпечно, — промовила провідна, трохи тремтячи від несподіванки.

— Тільки кігтики далеко не ховай, — порадила вовчиця тремтячим голосом.

— Ага, кігтики не ховай… — пробурмотіла про себе Енжел, а потім голосно прокричала подрузі, яка поквапилася і вже перебралася на протилежний бік. — Якщо я разом із цією трухлявиною гепнуся вниз, ви там хоч поплачте, добре?!

— Нічого не обіцяю! —Голосно с протилежної сторони відгукнулася Ріола. На її морді промайнула легка, ледь помітна посмішка.

 

Не поспішаючи, Енжел поставила першу лапу, а за нею і другу. Рух відбувався вкрай повільно.

— Не думала я, що ти висоти боїшся, — звернулася Ріола до своєї подруги.

— Я не висоти боюся, я боюся шльопнутися з неї.

 

Невдовзі вовчиці возз’єдналися і попрямували в бік Кролячої Гори, минаючи перешкоди у вигляді патрульних вовків зі своєї ж зграї. Наші дві Омеги і подумати не могли, що пошук стежки до Кролячої Гори змусить їх блукати колом довгі години, адже за розповідями вовка на ім’я Клінт, гора мала бути мало не за поворотом, але, як ви розумієте, це виявилося не так. Був навіть момент, коли їм хотілося все кинути і повернути назад. І лише надвечір, коли обидві вовчиці вже геть вибилися з сил, Ріолі та Енжел зовсім випадково таки вдалося вийти до потрібного місця.

Омеги стояли на узвишші і спостерігали за місцевістю, що відкривалася на багато кілометрів уперед; на щастя, потрібна вовча зграя була у них під носом — внизу можна було розгледіти пару-трійку вовчих лігв, а також їхніх власників, хоча очевидно, що тут було видно не всіх. Поспостерігавши трохи, стало зрозуміло, що невелика зграя вела приготування до вечері. Якраз група з кількох мисливців приволокла з собою здобич, а саме свіжу тушу старого лося. Ріола, побачивши смакоту, аж слиною зайшлася від принадних шматочків оленини.

— Чогось їсти захотілося, — видала вона.

— Знаю, давай зараз виконаємо свою мету, ми ж заради цього пройшли весь цей шлях, а потім поїмо, добре? — постаралася Енжел привести подругу до тями.

— Угу, — відповіла Ріола, облизуючись.

— І отже, нам треба підібратися ближче, є ідеї? — поцікавилася Омега у подруги, яка пускала слини, наче водоспад.

— Ріола!!!

— А? Ладно-ладно, забула про свіжий і соковитий, м’який шматочок смакоти… — відповіла та і нарешті переключила свою увагу на завдання: — Отже, бачиш когось схожого?

— Складно сказати, в лісі мені довелося побачити лише силует, тож для мене вони всі схожі, — відповіла Енжел.

— Сподіваюся, ніс твій найкращий друг? — поцікавилася Ріола, натякаючи на свою нову ідею. — Коротше слухай, у мене є ідея: щоб тобі винюхати ту шпигунську пику, треба підібратися максимально близько, так?

— Я б могла спробувати вловити знайомі «відтінки», але явно не звідси; до того ж, якщо я там з’явлюся, мене або впізнають зовні, або винюхають Швидше, ніж я встигну кліпнути оком.

— Раз ми вже тут і ти пообіцяла мене нагодувати, то так просто ми не відступимо, — відповіла Ріола і побіжно окинула поглядом навколо, а потім повторно звернулася до подруги зі словами: — Он, бачиш високу траву? — Вона вказала лапою на зарості, що проходили зовсім близько до вовчих нір: — Вона нам зараз буде дуже в нагоді… Пробирайся в ній якомога ближче, вона приховає тебе не тільки зовні, а й запах теж може перебити. А для гарантії я їх ще й відволічу.

Трохи обміркувавши, Енжел прийшла до думки, що це могло б спрацювати.

— Саме так, тільки давай швидше, я голодна, як той койот, — промовила Ріола і в терміновому порядку взялася виконувати свою частину плану.

Енжел непомітно спустилася вниз і поповзом під покровом високої трави почала підбиратися до вовків, які нічого не підозрювали, переставляючи кожну лапу максимально акуратно, щоб ненароком не сполохати траву і не виказати свого розташування. Пара хвилин — і вовчиця вже підібралася впритул до вовчої зграї.

Ріола не змусила себе довго чекати і незабаром з’явилася на тлі червоного заходу сонця.

— Вибачте, — звернулася Омега до вовків, але при цьому не підходячи занадто близько, воліючи тримати дистанцію на випадок, якщо знадобиться різко тікати.

Від групи на лапи звівся один із вовків, грубуватий на вигляд, із  темно-бурою шерстю. Швидше за все, він був ватажком цієї невеликої групи. Ріола почала потроху задкувати, коли побачила, що вовк попрямував у її бік. Помітивши, що омега відступає, вовк промовив до мандрівниці:

— Так, я тебе слухаю.

— Хм, ну, загалом, ви б могли допомогти мені знайти правильний шлях? Я просто заплутала трохи і не можу знайти стежку додому.

— Ну, раз заплутала, звідки будеш?

— Ой, ну я… я… Із зграї… Західної, — збрехала Омега.

— Так, що ж, далеченько тебе занесло, — зауважив вовк із темно-коричневим забарвленням.

Поки Ріола вміло намагалася задурити голову та заговорювати зуби, щоб відвернути всю увагу на себе, Енжел робила свою справу, а саме — виходила на слід своєї цілі. Вдалося непомітно зазирнути в кілька нір, але, на жаль, безрезультатно: слідів потрібного вовка не було помічено.

— …Тож шлях тобі тримати пару годин. Виглядаєш голодною, я думаю, ніхто не буде проти розділити з тобою шматок, — запропонував вовк мандрівниці, повертаючись до своїх.

Білій Омезі довелося різко реагувати, і вона прийняла рішення сховатися в норі, щоб не потрапити в поле зору візаві подруги.

— Ні-ні-ні, — змусила Ріола вовка обернутися назад до неї, а потім додала: — У цьому немає потреби. І взагалі, мені б поквапитися додому, адже з кожною хвилиною стає все темніше. Не хотілося б навпомацки блукати.

— Як знаєш, — промовив вовк, а Енжел, скориставшись моментом, вискочила з кута вовчої нори і, знову прикрившись по вуха високими заростями, дала деру до виходу. Ріола тим часом попрощалася і так само поквапилася накивати п’ятами, щоб возз’єднатися з Енжел.

— Ха, ну й простаки, Господи, дай цим оленям мізків, — були перші слова Ріоли, коли вона зустрілася з Білою Омегою, яка явно не була задоволена.

— Ну що?

— Нічого, порожньо.

— Шкода, хоча знаєш, можливо це на краще.

— Можливо, навіть якби він був там, не знаю, що з ним робити… Гаразд, підемо хоч ягодами перекусимо перед тим, як додому повертатися, я ж обіцяла. До речі, дякую, що не проміняла мене на шматочок свіжини.

— Прошу, дружба з тобою для мене дорожча за якийсь там шматок, от якби був там цілий олень… — відповіла Ріола, жартуючи.

Омеги пробралися додому в Гірську зграю, дотримуючись старого шляху та вже під покровом глибокої ночі. Дві вовчиці непомітно прослизнули до зграї і остаточно видихнули з полегшенням, ступаючи рідною місциною. «Схоже, нашої відсутності особливо ніхто не помітив», — подумали вони. Не встигли подруги подолати й кілька десятків метрів, як позаду почувся знайомий голос Чорної вовчиці:

— Ану стояти! — гучно гримнула вона.

Омеги перезирнулися. На писках обох було чітко написано: «Влипли». Альфа впевненим кроком підійшла до них.

— Значить так, ти, — промовила Нічна Тінь, тицьнувши лапою в бік Ріоли.

— Слухаю… — ледь чутно й перелякано пискнула та.

— Щоб твої лапи зараз аж миготіли дорогою додому! Твої «батьки» вже всю зграю на вуха підняли. Я дохідливо пояснила?

Омеги мовчали, лише перелякано кліпаючи очима. Альфа додала загрозливе ледь відчутне гарчання в голосі:

— Я не чую відповіді!

— Так, я вже біжу! — вигукнула Ріола і дременула геть, навіть не встигнувши як слід попрощатися з Енжел.

— А ти, — сувора вовчиця впилася поглядом в Енжел, — ідеш зі мною.

Енжел слухняно вирушила в компанії опікуна і боялася розкрити рота до самого вовчого лігва.

— Значить так, гуляко! — промовила вона, як тільки вони обидві опинилися в норі. Енжел після цих слів вже вуха притисла та примружила очі в очікуванні покарання. Вовчиця помітила цю реакцію і, можливо, навіть хотіла б провчити цуценя за несанкціонований вихід, але вирішила все ж таки виявити поблажливість і зі словами «Лягай спати, завтра у тебе важливий день» залишила омегу в спокої.

Енжел сильно здивувалася такому розкладу: ще секунду тому вона чекала щонайменше лапою по шиї, а в підсумку її просто відправили спати, нехай і не запропонувавши з’їсти нічого перед сном. «Якось занадто м’яко», — подумала вона і все ж запитала:

— Все?

— А що ще?

— Ні, нічого, — з полегшенням промовила вовчиця і пішла у свій куток готуватися до сну.

Настав день посвяти. Дуже важливий і, можна сказати, доленосний день для кожного вовченяти зграї. Це той самий день, коли молодняк розподіляють по загонах і вони починають нести службу на славу великої Гірської зграї. Рано-вранці Нічна Тінь підняла з ліжка Енжел і наказала їй приводити себе до ладу та причепуритися, а сама кудись завіялася.

Сонна Омега вийшла з дому і пішла до озера, вмила мордочку, не забувши і про свою кремово-білу шерстку від вух до кінчика хвоста, а повернувшись у нору, причесала її. На посвяченні вона мала бути у найкращому вигляді, як і інші вовченята, але в нашому випадку її зовнішній вигляд також відображається і на господині нори. Невдовзі з’явилася і вона сама, принісши з собою подарунок. У зубах була яскрава квітка, яку вовчиця вклала білій вовчиці за вушко.

— Хм, симпатично вийшло, — мовила вона, зробивши коло навколо ошатної омеги, Нічна Тінь пораділа, що все підійшло, як вона і задумала.

Альфа так само швидко надала собі належного вигляду для подібного роду  заходу, і обидві вовчиці вирушили на велике свято. Прибувши на місце, Альфа залишила Енжел і зникла у своїх справах. Сама ж Енжі почала в натовпі шукати знайомі обличчя, насамперед Пача і Ріолу. Це зайняло трохи більше часу, ніж вона собі уявляла: спочатку нашого вовченя з днем посвячення привітав учитель, а потім приєдналися й інші жителі зі зграї, з більшою частиною яких вона була навіть не знайома, але вони знали її, що не дивно, враховуючи, хто є її опікуном. Омезі залишалося лише приймати вітання, самій бути в хорошому настрої і всім усміхатися.

Близько півгодинного блукання — і нарешті з натовпу привітань та виру побажань її вихопили друзі. Не встигли наші три омеги перекинутися між собою й парою слів, як до них підійшов один із Альфа-вовків і попросив переміститися окремо від інших вовків та зайняти свої місця в окремому ряду — так було для всіх вовченят, які завершили своє навчання. За кілька хвилин настала загальна тиша, і посвята почалася.

Вовча молодь стояла окремо від інших жителів. Перед великою громадою вийшла Нічна Тінь, а позаду неї шикувалися Тайфун, інші вчителі та почесні особи. Вовчиця Обвела пильним поглядом всіх і почала свою промову:

— Вельмишановні! Сьогодні в цей знаменний день я стою перед вами, і душу мою наповнює гордість за ваших синів і дочок, і я сподіваюся, ви так само пишаєтеся своїми цуценятами. Ні, про що це я? Не цуценятами, а… — Нічна Тінь на мить замовкла, і легка, майже непомітна усмішка торкнулася її губ, перш ніж погляд знову став сталевим і вона продовжила — повноправними вовками та вовчицями, які з цього дня зроблять свій перший крок у доросле життя. На них чекає багато випробувань, самостійно прийнятих рішень… Подивіться, будь ласка, на них. Так, це наша гордість, наш майбутній захист від майбутніх загроз, захист, який вірою та правдою  стоятиме на варті спокою своїх рідних та близьких. Все життя ви жаліли та оберігали їх, тож дозвольте тепер їм оберігати вас. Дайте їм цю честь, адже вони цього варті. Варті служити нашій великій зграї, як ніхто інший. Для мене це честь стояти перед ними, як і їм честь стояти перед нами. Нехай не відвідає їх думка змилуватися над ворогом нашим і нехай вороги тремтять від їхніх імен, тому що наші вовки цього варті.

Щойно Альфа закінчила промову, Тайфун підійшов на передній план, ближче до вовченят і звернувся до них зі словами:

— Зараз я почну виголошувати імена ваших майбутніх вірних напарників, ви повинні знайти їх.

Настала ця страшна мить. Імена блискавично пролітали, і в момент збиралися майбутні загони. Енжел стояла і мовчки благала, щоб хоч хтось із друзів опинився в її загоні. Хоча шанси на це були зовсім крихітні.

Як грім серед ясного неба, прозвучало її ім’я та ще двох вовків:

— Енжел, Тера, Юліан, — але дива не сталося.

Біла Омега відразу занурилася у зневіру, і це м’яко кажучи. Повільно переставляючи лапи, вовчиця почала шукати своїх майбутніх супутників серед тих, хто залишився. Ті вже замаячити попереду і, піднявши вгору лапи, сигналізували їй. Хоча ці двоє і були Омезі вже знайомі, у неї це не викликало радості. А десь там на тлі вже прозвучали наступні імена. Підійшовши до своїх, як вона думала, майбутніх напарників і встигнувши лише сказати «Привіт», вона почула:

— Почекайте всі хвилинку, я припустився невеликої помилки зі свого боку, дякую моїй колезі, Нічній Тіні, що виправила мене: Енжел, Ріола, Пач. Так, ви троє — не розходьтеся далеко.

Енжел одразу змінилася в обличчі, як і її друзі. Ці троє вовків були щасливі, що залишаються разом. Біла омега підбігла і обійняла їх обох дуже міцно.

— Кх-кх. На нас дивляться, ніяково якось, — промовив Пач.

— Байдуже! — відповіла Енжел і обійняла друзів ще міцніше.

Цим трьом було вже все одно, які там наступні імена лунають далі. По закінченню виголошення імен за списком, сяюча від радості біла омега попросила друзів відлучитися на мить:

— Я зараз… — сказала вона і підбігла до альфи з, напевно, найщирішою вдячністю, яку Нічна Тінь чула від Енжел за весь час.

— Потім, все потім, зараз для кожної з груп ми підготували невеликий бенкет. Ідіть, розважтеся трохи, а на заході сонця поговоримо… Біжи, біжи, — дала свою відповідь Нічна Тінь. Навіть по цій на вигляд незворушній вовчиці було видно, що вона рада за Енжел.

День минав якнайкраще: одні вовченята святкували завершення навчання, інші знайомилися і уявляли свої  майбутні звершення. Велика галявина гуділа від гавкання, сміху та розповідей про майбутнє. Свято тривало до самих сутінків, поки перші зорі не почали пробиватися крізь верхівки дерев. Наша вовчиця, втомлена від надлишку емоцій, але безмежно радісна, нарешті поверталася додому.

Зайшовши до нори, де зазвичай панувала тиша, Омега відразу помітила дещо дивне: Нічна Тінь не відпочивала після важкого дня. Вона збирала якісь речі, і в лігві панував настрій швидких зборів.

— А ти куди? — розгублено запитала Енжел, зупинившись на порозі.

Нічна Тінь обернулася, її погляд був теплішим, ніж зазвичай: — Дівчинко моя, ти вже повноцінна доросла вовчиця і потребуєш власного затишного житла. — Альфа підійшла ближче, її голос звучав урочисто і водночас м’яко. — Це мій подарунок тобі до дорослішання. Я прийняла рішення перебратися в лігво мого покійного чоловіка. Там багато місця, і воно надто довго пустувало… — На мить вона замовкла, про щось замислившись. — Тож мешкатиму тепер там. Сподіваюся, ми бачитимемося часто… Хотілося б, щоб майже щодня, але я не дурна, все розумію.

— Але ж це нора… твоя… — розгублено промовила Омега.

— Я все вже вирішила, — відповіла Альфа і лагідно торкнулася лапою голови вовчиці, пригладжуючи її світлу шерсть.

Нічна Тінь стояла поруч з Енжел і обводила поглядом кожен куток, ніби подумки прощаючись із тисячами спогадів, що оселилися тут за роки. Врешті-решт, вовчиця востаннє вдихнула рідне повітря, побажала Енжел тільки доброго і тихо залишила лігво у повному володінні молодої Омеги.