Розділ 11

Минуло два дні, але до пораненого цуценя так ніхто й не навідався. Лише тихий шепіт вітру залітав у нору, нагадуючи про світ, повний руху та життя, до якого Енжел поки що не могла долучитися. Навіть чорна вовчиця, яка їй дала прихисток, не знайшла на неї час, що навіювало на омегу сильний смуток, але вже на третій день на Енжел чекала несподівана зустріч…

День починався для білого цуценяти як зазвичай. Сонце тільки-но починало підійматися в небо, освітлюючи все навкруги м’яким, золотавим світлом. Промені пробивалися крізь листя дерев, створюючи танцюючі тіні на стінах лігва лікаря. Запах лікарських трав, гіркий і терпкий, здавалося, просочував кожен куточок цього місця.

Раптом до нори лікаря завітала гостя. Вовченя було не старше за Енжел, на перший погляд – однолітки. Забарвлення шерсті також  переважно біле, з вкрапленнями сірих відтінків, особливо яскраво виділяючись на вухах і лапах, ніби забруднених сажою. А на кінчик хвоста природа темної фарби взагалі не пошкодувала. Він був чорний, немов кисточку опустили в чорнило…Вона підійшла до лікаря, старого, сивого вовка з мудрим поглядом, і почала про щось тихо говорити. Їхні голоси були приглушені, але Енжел відчула на собі погляд молодої вовчиці. Нарешті, після короткої розмови, гостя наблизилася до Омеги і представилася:

— Привіт, мене звати Ріола, чи не час тобі прогулятися? – в її голосі відчувалася щира цікавість.

Для Енжел це стало повною несподіванкою. Вона вже й не сподівалася побачити відвідувачів, і попри те, що це було для неї зовсім незнайоме цуценя, в підсвідомості вона дуже зраділа, хоч і частка скептицизму залишалася.

— Я б з радістю, але мені заборонено виходити, поки рани на лапах повністю не  загояться, — відповіла Омега на пропозицію малознайомої гості.

— Тепер можна, ходімо, а то зовсім розкисла тут… Ах так, спробуй це, — відповіла Ріола, простягнувши Енжел якусь рослину.

— Емм, а що це? — запитала Енжел зробивши недовірливу моську. Вона обережно понюхала рослину, відчуваючи дивний, землистий, швидше болотній аромат.

— Не знаю, чи сподобається тобі на смак, але мені подобається, та й сили відновлює!

Вовчиця, спробувавши один з пелюсток, одразу ж виплюнула…

— Фу, яка гидота! — скрививши морду, вимовила омега.

— Не знаю, чому нікому не подобається? Як на мене, то смакота! — сказала Ріола, кинувши собі другий пелюсток у пащу, додавши: — Ну, принаймні ти збадьорилася.

Ріола зробила кілька кроків, і, підійшовши до виходу з печери, обернувшись та запитала:

— То як? Ти йдеш? Чи збираєшся далі тут киснути?

— Так, зараз… — Акуратно вставши на лапи, Енжел повільно почала робити перші кроки до виходу.

— Ой, Випало з голови́… Я тобі допоможу йти…

— Не треба! — категорично проти допомоги висловилася біла омега, продовжуючи маленькими кроками прямувати в бік виходу, хоч і ці самі кроки давалися важко.

Опинившись на свіжому повітрі, наша вовчиця заплющила очі від яскравого сонця. Відчуття свіжого вітру на шерсті було неймовірним. Зробивши глибокий вдих, вона звернулася до Ріоли:

— Дякую, що витягла мене звідти, не люблю сидіти в чотирьох стінах, якщо чесно, але я ж знаю, що до мене не могли просто так взяти і прийти. Три доби, нуль знайомих облич і тут одне незнайоме…

— Ммм… — промимрила щось під ніс собі Ріола, нагостривши свої попелясті вуха.

— Тебе прислала Нічна Тінь, чи не так? – прямо запитала Енжел у співрозмовниці, але у відповідь та лише відвела погляд в сторону, ставши на мить серйозною.

— І?

— А це має значення? Припустимо, це щось змінює?

— Багато що… Тож можеш йти, я не маленька, щоб за мною наглядали, через примус проводили зі мною час, вже точно не треба. Дякую ще раз, що витягла мене на повітря, а в іншому — вільна. Якщо треба буде відзвітувати, то я скажу, що ти зі мною гуляла.

— Знаєш, мені стає важко дихати хоч навкруги нас і свіже повітря… —Витримавши мить, паралельно спостерігаючи за реакцією недовірливої омеги, перепитала: — Ти зараз, блін, серйозно, так? Гаразд, будь по-твоєму, слухай:

— Перше. Я дійсно до тебе прийшла по проханню, але не від Нічної Тіні, а від Тери. Вона сама хотіла тебе провідати, але не склалося, та й проживає вона звідси уяви собі, не за два кроки.

По друге. Якби мені не хотілося прийти, я б не прийшла, хоча, не буду брехати, ще трохи, і я почну про це шкодувати…

І третє. Нам терміново потрібно почати знайомство заново… Привіт, я Ріола і тут не тому, що мене попросили, — вимовила вовчиця, на честь нової спроби знайомства, простягаючи передню лапу з усмішкою на обличчі, і це викликало довіру трохи більше, ніж спочатку.

— Енжел, — відповіла біла Омега, простягнувши лапу у відповідь. Контакт було налагоджено.

Йдучи повільним кроком праворуч від стежки, дві вовчиці вели жваву бесіду між собою, дізнаючись потроху одна про одну, що навіть не почули, як позаду їх наздогнав по стежці цілий загін вовків і неакуратно мало не збив їх через не надто широку стежину.

— Гей! — невдоволено вигукнула Ріола вслід вовкам, але ті проігнорували. Перепитавши «чи все гаразд?» у Енжел і отримавши ствердну відповідь, вовчиця зацікавилася тим, що могло трапитися, і, не роздумуючи, Ріола потягла кульгаву омегу за собою.

Приблизно за десять хвилин вони все ж дісталися до потрібного місця. Вовки стояли в бойовому строю  їх тіла напружені, а погляди спрямовані вперед. Здавалося, вони готувалися до чогось серйозного. Повітря було наелектризоване тривогою.

З численної групи Ріолі в очі кинулися батьки. Її мати, з м’якою, сірою шерстю та лагідним поглядом, і батько, великий, сильний вовк з суворими рисами обличчя, стояли в перших рядах.

— Енж, я залишу тебе на хвилинку? — попросила Ріола, а сама відбігла до своїх мами з татом.

— Мамо, тату, що відбувається? — Спитала донька щойно наблизившись до батьків.

— Ріола, ми йдемо робити твоє майбутнє кращим! – відповів батько доньці, але ці слова скоріше бентежили її, ніж давали відповідь на запитання. Його голос звучав твердо та рішуче.

— Не хвилюйся, люба. Ми скоро з татом повернемося, а поки нас немає, поводься добре, гаразд? – додала мати, намагаючись заспокоїти любиму доньку.

— Добре, мам!

— Загін, вперед! — голосно скомандував Альфа зібраному вовчому загону.

— Ріола, тобі час. Ми ненадовго, обіцяю… — відповів батько. Батьки швидко обійняли доньку, попрощавшись з нею.

Загін вирушив у дорогу, а юній вовчиці нічого не залишалося, як спостерігати за його поступовим віддаленням, аж до повного зникнення.

Попри те, що батьки сказали їй, що все добре, одразу після їхнього відходу Ріолу почало гризти відчуття тривоги, і це відразу відображалося на її зовнішньому вигляді, що навіть малознайома для неї Енжел одразу це запримітила і вирішила поцікавитися:

— Все гаразд?

— Так, — відповіла Ріола, намагаючись приховати тривогу натягнутою усмішкою, після додавши:

— Ми ж гуляли, ходімо…

— Це твої батьки? — поцікавилася Енжел.

— Так, , я з ними щойно говорила. Підкинь якусь ідею, куди нам з тобою сходити…

— Якщо чесно, я тут новенька і мало знаю.

— Та ну? Справді? А от це цікаво, не чула, щоб до нас селилася ціла нова сім’я…

— Ну, не зовсім сім’я, скоріше я одна. Тільки краще не розпитуй про подробиці, не хочу говорити…

— Ей, ну так нечесно, зацікавила і при цьому ділитися не бажаєш, — обурилася Ріола, але в її голосі не було чутно злості лише мала досада.

— Вибач. Можливо, іншим разом.

— Тоді я тобі розповім історію про одне місце, мама любить мені її розповідати, але при цьому не покажу тобі це місце… От-так-от, зрозуміла?

— Справедливо. Домовились, — відповіла Енжел.

—Так ось історія, Мама говорила, що при народженні я народилася сплячим цуценям. Всі вовченята при своєму народженні гавкають і скиглять, але тільки не я. Я просто спала. Лікарі та цілителі з нашої зграї переконували, що довго не проживу і мої дні полічені, але мої батьки знали легенду про цілюще озеро в наших горах… Мама з татом вирішили віднести мене туди, занурили в нього… говорили, що після того, як вони мене дістали, мій хвіст потемнів разом з лапками, а мій білий колір місцями набув сірого відтінку, але зате я прийшла до тями. А після трьох днів озеро стало болотом, ніби забрало на себе мої хвороби…

— Якісь дитячі казочки… — відреагувала Енжел на історію з часткою скепсису.

— Тато теж так говорить, якщо чесно, і сама не до кінця в це вірю, але місце реально існує в наших горах. Мало відвідуване. На перший погляд, розумію звучить не дуже, але там є чудове місце, між нами дівчатками, якщо трохи облаштувати…

— Хах, матиму на увазі на майбутнє.

— Енжел, можна тобі зізнатися? — запитала Ріола і, дочекавшись ствердної відповіді, зізналася, що після відходу батьків у неї душа не на місці і немає бажання зараз гуляти.

На що Енжел відреагувала с розумінням і водночас відмовилася від супроводу  себе назад до лікаря. Замість цього Омега вирішила повернутися в житло до чорної альфи. Вовчата з повагою одна до одної попрощалися, давши обіцянку продовжити спілкування в майбутньому.