Розділ 14 Частина 2

Залишивши  нору, де ще мить тому вона була в компанії й святкувала день народження, вовчиця опинилася надворі в глибоку місячну ніч.  Повітря було прохолодним, і кожен її крок лунав на ледь  вологій землі тихим майже не чутним шарудінням. Вона зітхнула, вдихнувши запах мокрої, вкритої інієм від прохолоди,  трави і повільно рушила знайомою стежкою, що вела додому.

Минуло кілька хвилин — і вона вже йшла протоптаною дорогою, поринувши в роздуми: її мучило питання, “чи правильно вона вчинила, пішовши саме в цей момент?”

Позаду вовчиці здійнявся шум, схожий на шурхіт листя, але надто гучний — легкий вітерець не міг створити такий звук. Вовчиця насторожила свої білі вуха й озирнулася, але позаду нікого, порожньо.

— Пач, це ти? — спитала Омега, думаючи, що це вовченя її наздогнало, але у відповідь почула лише тишу й легкий гірський вітерець, що гуляв туди-сюди.

— Пач, це не смішно! — знову промовила вовчиця, уже підвищеним тоном. Назвати її наляканою не можна було, але відчуття тривоги починало зростати.

Намагаючись заспокоїти себе, вовчиця подумала: «Може, здалося? Кому я потрібна в таку пізню годину? Усі давно сплять».

Щеня озирнулося назад і, пройшовши кілька кроків, відчула щось позаду — цього разу її вовче чуття намагалося на щось натякнути . Розвернувшись знову, вона нічого не побачила.

— Гаразд, виходь, хто б ти не був! — намагалася говорити Енжел упевнено та навіть погрожуючи, хоч і була цього разу налякана сильніше, що супроводжувалося прискореним серцебиттям і дещо різкими рухами с її боку .

Молода вовчиця почала принюхуватися, але її перебила перша холодна крапля дощу, що впала білому щеняті просто на ніс. Раптово гримнув грім і блиснула блискавка десь удалині. Схоже, на гори знову йде дощ. Енжел розвернулася й щодуху побігла ближче до поселення.

 

Не минуло й кількох хвилин — вона вже добігла до зграї. Сповільнила хід, перевела подих і спокійнішим кроком рушила до рідної нори.

Тривога потроху почала вщухати, а погані думки змінилися мріями про те, як вона нарешті ляже спати після такого виснажливого, але й приємного дня.

Підійшла вона до нори саме вчасно — щойно зайшла за поріг, як назовні за спиною хлинуло так, що вода одразу заповнила ямки залишені с під вовчих лап:

— Фух, встигла! — прогомоніла омега собі під носа та с полегшенням видихнувши.

У норі була її господиня. Вовчиця лише глянула на щеня.

— Що? — спитала Енджел, помітивши цей погляд.

— Де ти швендяла в таку пізню годину? — висказала невдоволення господиня лігва.

— Можна бути й привітнішою. А так… просто було чим себе зайняти. Стій-но, невже хтось хвилювався? — усміхнулася вона.

— Ти вже не місячне щеня, щоб за тебе хвилюватися! Просто хотілося бачити твої лапи й хвіст удома, а не щоб ти шастала по зграї. Гаразд, іди спати, бо завтра до обіду тебе не добудишся , — відповіла Нічна Тінь.

— Ой, про це ти ніколи не турбувалася… тебе ж усе одно ніколи немає вранці, — дорікнула Енжел і пішла готуватися до сну.

Вовчиці не очікували, що в таку пізню годину та ще й під дощем до них завітає гість.

Біла Омега не одразу помітила «пізнього гостя», який вже просунув свого  носу за поріг, але почула, коли вовк звернувся до господині вовчої нори:

— Тінь, можна з тобою поговорити? — промовив він.

Голос здався Енжел знайомим, вона точно чула його раніше. «Але де?» — замислилася вона.

Озирнувшись, Омега дуже здивувалася й навіть опустила вуха, коли впізнала в гості ватажка Гірських вовків. Адже за весь час її перебування в зграї цей вовк ніколи сюди не приходив.

— Чого ти хотів? — спитала Нічна Тінь.

— Треба обговорити важливу річ. Ти не дуже зайнята? — поцікавився той.

— Я так розумію, це не може зачекати до ранку, якщо ти сам сюди прийшов, так? — відповіла вовчиця.

— Тоді відійдемо, не хотілося б, щоб нашу розмову чула зайва пара білих вух, — упевнено промовив Альфа, переводячи погляд на білу Омегу.

— Не хвилюйся про це, не треба нікуди йти, — відповіла Нічна Тінь та відразу звернулася до омеги:
— Енжел, поглянь-ка, яка гарна погода надворі…

— Ага… дощ… — відповіла та, усміхаючись.

— Нам треба поговорити, піди прогуляйся, — попросила вовчиця Омегу.

— Ти що, серйозно?

— Цілком. Будь слухняною дівчинкою, вийди ненадовго.

— Може, я краще ляжу спати, а ви хоч до ранку теревеньте? Справді, я дуже втомилася, до того ж ти сама казала, щоб я не тинялася надворі в такий пізній час… — намагалася Енжел знайти будь-який привід   залишитися в сухій норі.

— ЕНЖЕЛ! — гримнув голос у вовчій норі.

— Гаразд-гаразд. Вийду, тільки потім не дорікай мені… — промовила молодша, повільно потягнувши свій хвіст за поріг. Але цікавість не дозволила просто піти — вона стала за стіною, нашорошила вуха й почала слухати:

— Ну й противне ж ти щеня собі знайшла.

— Так, вона противна, але моя, — відповіла вовчиця.

— Ти ж розумієш, чужим  вовчам ніколи не заміниш свого.

— Не мого, а нашого. Не забувай, що Дана була і твоєю донькою, якій ти не хотів приділити навіть хвилини. Ти навіть не прийшов у її останні хвилини життя.

— Ми вже це обговорювали, і я не повинен перед тобою виправдовуватися. Я — вожак, зрештою. Те, що ти не доглянула за потомством — лише твоя провина. Якщо ти знову почнеш плакатися, я краще зайду завтра й поговоримо про важливіші справи.

— Гаразд, стій! Вибач, не знаю, що на мене найшло. Просто іноді мені здається, ніби для тебе нашої дочки взагалі не існувало. Я жодного разу не бачила, щоб ти бодай раз відвідав те місце…

— Я обов’язково туди піду, обіцяю, — промовив вовк і міцно обійняв її — так, що вовчиця й не очікувала.

Вовчиця, яка завжди показувала лише силу, ховала весь біль і смуток глибоко всередині — не стрималася й заплакала.

— Годі, досить, а то зовсім розкисла, — прошепотів вожак на вуха своїй вовчиці тим самим заспокоюючи її.

Після цього допитливе щеня вирішило більше не підслуховувати — совість узяла гору, і вона відійшла якнайдалі від лігва.

Від дощу Омега сховалася під найближчим деревом. Не сказати, що це сильно допомагало, але принаймні не просто під зливою — а вона лила тоді добряче.

Хвилини за дві з’явився знайомий їй вовк — Пач, який, схоже, саме повертався з того місця, де вони нещодавно були з Енжел.

— Пач, іди сюди! — покликала Енжел промоклого щеня під дерево.

Вовченя стрімко підбігло, увесь мокрий, схожий радше на койота, ніж на вовченя. й запитав:

— Енжел, чому ти ще не вдома? Ллє ж, як із відра! — поцікавився Пач.

— Та так, довелося вийти хвіст із вухами намочити. Подивися на себе — увесь мокрий, на койота схожий, — підкреслила  Енжел цю зовнішню деталь, а після усміхнулася, але вовк виглядав засмученим і навіть нічого не відповів на це.

Настала коротка мовчазна пауза — лише шум дощу та спалахи блискавок освітлювали гори вдалині.

Енжел не треба було гадати, чому засмучений її друг — усе було відомо заздалегідь.

— Пач, — почала біла Омега, перервавши незручну мовчанку, намагаючись підібрати слова, — е-е, ну… Не знаю, як сказати… Але мені ніяково… Я розумію, скільки зусиль та часу ти в це вклав. Повір, це було не даремно. Ця краса й гарно проведений час надовго залишаться в моїй пам’яті. І я знаю про ті почуття, які ти, можливо, маєш до мене… Але… відповісти взаємністю я…

— Годі, не треба виправдовуватися, — перебив її Пач.

Знову настала тиша. Блискавки осяювали похмуре небо, а тим часом із лігва Нічної Тіні збирався виходити вожак — це стало для вовчиці знаком завершити розмову з Пачем, відклавши її на потім. Чи вона свідомо чекала цього моменту, чи так спів пало — сказати важко, але цілком ймовірно, що до цієї теми їй ще доведеться повернутися.

— Пач, ну от, я пішла… — сказала Енжел, не відводячи погляду від співрозмовника.

— Гаразд, — тихо відповів сумний вовк.

— Будь ласка, не сумуй, добре?

— Добре… — відповів Пач, а потім додав: — Іди вже, а то промокнеш.

— Мені-то пройти кілька кроків, я за тебе більше хвилююся, — відповіла вовчиця.

— Не варто, зі мною все буде гаразд, — ледве чутно пробурмотів Пач і пішов в бік свого дому.

Біла Омега із сумом на морді  дивилася йому вслід, поки той не зник у темряві дощової ночі. Потім Енжел рушила до нори. Проходячи повз ватажка, вона помітила, що він крокує дещо дивно — ніби йому було зле, і він трохи кашляв.

Омега спинила свій хід й спитала:

— Вам не добре?

— Ні, — відповів він.

— Ви впевнені? Я можу покликати Нічну Тінь… Дайте мені секунду, — сказала Енжел.

— У цьому немає потреби, просто йди додому, — відповів вовк мокрій омезі  .

Енжел вирішила послухатися, можливо, їй просто здалося. Хоча вовк уже був не с  молодих, і схоже вік давався взнаки.

Щеня зайшла до печери, струсила свою мокру білу шерсть і пішла вкладатися у свій затишний куточок.

Не встигла вона лягти, як вовчиця звернулася до неї:

— Енджел, завтра ти на тренування не підеш. Я дам тобі завдання, яке мала виконати сама, але так сталося, що Вожак доручив мені важливішу справу. Тому віддаю його тобі. Не хвилюйся, воно нескладне — у наших друзів за горами якась невелика епідемія хвороби… Вони сказали, що нічого серйозного, але попросили доставити лікувальні трави. Упораєшся?

— Гаразд, тільки можна попросити про зустрічну послугу?

— Про яку? — поцікавилася Альфа. Енжел хотіла попросити наглядати за Пачем, але в останню мить передумала й відповіла лише:

— Нічого…

— Ем… Ти впевнена? Думаю, послуга за послугу — рівноцінний обмін.

— Впевнена, — відповіла вовчиця, увівши   погляд, а  потім повернулася до стіни, але ще довго не могла заснути — її охопили переживання за найкращого друга.