Розділ 19 Частина 1

Біла вовчиця повернулася додому з порожніми зубами. Хто б знав, що спроба підняти позитивний настрій господині оселі переросте у сварку з найкращою і єдиною подругою і, замість того, щоб підняти бойовий дух чорній вовчиці, омега повністю втратила його в собі.

Увалившись у свій куточок вовчого лігва, Енжел уже зовсім нічого не бажала, аби тільки цей залишок дня промчав швидше…

Прокинувшись вранці, наша вовчиця не на жарт сполошилася: у норі що до присутності чорної Альфи навіть духу не чулося. Омега встала на лапи і збуджена від того, що відбувається, вискочила з вовчого житла, в паніці почала Озиратися навсібіч: раптом хтось із «хвостатих» проходив поруч і помітив, куди пішла Нічна Тінь.

Навколо, схоже, давно не було живої душі. Заспокоївшись і трохи обміркувавши, Омега прийняла рішення вирушити до центру зграї, де й мешкала основна частина сірих, хвостатих, санітарів лісу. Енжел мчала територією гірської зграї на своїй мало не максимальній швидкості. Її тривожив стан чорної Альфи, яка ще вчора проливала водоспади сліз, а сьогодні, ніби крапля води, випарувалася незрозуміло куди. Омега вважала, що Нічну Тінь зараз не можна залишати без нагляду.

Невдовзі вдалині  замиготіли «знайомі» силуети, кілька особин, схоже, зібралися в невелику групу і активно вели між собою якусь дискусію, але наша біла вовчиця зараз навіть не замислювалася про рамки пристойності, а, можна сказати, ледь не влетіла в одного з них із запитаннями:

— Я шукаю Нічну Тінь, ви її не бачили?

— Шкодую, але ні, — відповів співрозмовник.

Отримавши негативну відповідь, Омега переключилася до наступного вовка з таким самим запитанням, але й там на неї чекала невдача. Ніхто з оточуючих або не знав нічого, або не палав бажанням приділяти свій дорогоцінний час запитанням від білої омеги, побачивши, як та не особливо шанобливо зверталася до старших.

Розпачливо кидалася с боку в бік доти, доки знайомий голос не пригальмував вовчицю.

— Притримай хвіст! — було вимовлено.

Енжел обернулася. Це була Ріола. Наша вовчиця повільно і невпевнено почала підходити до особи, яку ще вчора закидала не найприємнішими словосполученнями, але, схоже, подруга була налаштована забути, воістину, притягнуту за вуха ворожнечу.

— Ріола, я б хот…

— Прийму твоє бурмотіння за вибачення, а то це буде довго, — відповіла Ріола, заощадивши Енжел сили і водночас собі час.

 

Енжел промовчала, але очі прямо сяяли, і вона була щиро рада подрузі, хоча вигляду намагалася не показувати.

— Чого така невесела? Ну, якщо ти не хочеш швидкого примирення, до того ж через дрібницю, то давай переграємо, я можу і  на далі об тебе кігті поточити, і пізніше слухати від тебе слова вибачення, адже це ти палицю перегнула… Панське діло — слухати вибачення, розвісивши вушка, — відповіла вовчиця, помахуючи хвостом.

Було видно, що сьогодні Ріолу супроводжував гарний настрій, незважаючи на вчорашнє.

— Я б все одно хотіла перепросити після всього, що вчора було.

— Давай залишимо в минулому всі чвари, згода? Залишилося всього нічого до того моменту, як нас розформують і відправлять виконувати обов’язок перед рідною зграєю, і мені не хотілося б, щоб ми тримали образу один на одного через дрібниці наостанок, — трохи з сумом у голосі завершувала вона свою промову.

— Гаразд, — погодилася вовчиця на пропозицію швидкого примирення.

—  Так, ти якась заполохана вся, що сталося? — загострила погляд вовчиця на омезі»

Енжел на одному диханні переповіла подрузі події останніх днів — усе те тяжке, що відбувалося з нею та Нічною Тінню. Ріола слухала мовчки, лише її вуха здригалися від почутого. Вона щиро співчувала білій вовчиці: те психологічне випробування, через яке довелося пройти її подрузі, було заважким тягарем для однієї. Не чекаючи прохання, Ріола рішуче підвелася — вона не збиралася лишати подругу наодинці з бідою і була готова допомогти всім, чим зможе.

Після кількох марних спроб розпитати випадкових перехожих, які лише байдуже знизували плечима, їх нарешті осяяло: Тайфун! Вчитель точно має знати відповіді. Його досвід та високий ранг давали надію, що він допоможе в такому непростому питанні, у якому так відчайдушно намагалися розібратися герої.

За кілька хвилин вовчиці вже були біля тренувального майданчика. Тайфун стояв у колі молодих учнів з іншої групи, щось спокійно їм пояснюючи. Судячи з того, як уважно вони слухали, розмова мала затягнутися. Енжел і Ріола перезирнулися: переривати тренера було поганою ідеєю — за таку зухвалість можна було легко дістати на горіхи. Тож їм лишалося тільки причаїтися осторонь, стримуючи нетерпляче тремтіння в лапах, і чекати, поки вчитель нарешті зможе приділити їм хвилинку свого дорогоцінного часу.

Омега білого забарвлення не могла нормально усидіти на місці і нервово перекидала свій пухнастий білий хвіст з боку в бік, немов той виконував роль секундоміра.

— Та видихни ти, — сказала Ріола вовчиці, що сиділа поруч.

— Не можу, раптом Тінь уже зі скелі кинулася.

У Ріоли ці слова викликали лише короткочасну посмішку, а після та відповіла:

— Я, звісно, не маю дару передбачення, але мені здається, що якщо вовчиця, яка сидить поруч, у найближчому майбутньому не навчиться не брати все так близько до серця, то її тінь разом з власником точно зі скелі пурхне, не накручуй себе, я впевнена, з Нічною Тінню все гаразд… Так що прикуси свого хвоста, якщо заспокоїтися не в змозі, і чекаємо на свою чергу.

Невдовзі підійшла черга і до вовчиць у кінці ланцюга. На щастя, рішення Ріоли підійти до старших за званням виявилося вірним, і вовк мав уявлення про місцезнаходження чорної вовчиці. Як виявилося, Альфа перебувала в норі колишнього ватажка зграї і щось з кількома іншими Альфами там затівала, але без конкретики… Почувши це, Енжел рвонула в нору ватажка, залишивши Ріолу позаду, на що та відреагувала собі під ніс словами: — Ех… мої співчуття її майбутньому обранцеві… — промовила вона і почала йти в той самий бік слідом за подругою, що відірвалася вперед.

Нічна Тінь і справді була там — вона саме наводила лад у лігві ватажка, оточена помічниками. Енжел зупинилася неподалік, спостерігаючи, як наступниця покійного вождя вправно керує процесом. Накази сипалися один за одним: «Це — туди! Принеси те! Допоможи розібратися тут!» — її голос звучав сухо й владно.

Важко було повірити, що ця чорна вовчиця, яка зараз так впевнено й суворо розпоряджалася підлеглими, ще вчора була розбита горем. Проте Нічна Тінь, як ніхто інший, вміла ховати душевні терзання під непроникною маскою байдужості, не дозволяючи нікому побачити свою вразливість.

Ріола ледь наздогнала Енжи, як одна з Альф, що керували прибиранням, помітила двох омег, які зацікавлено зазирали всередину. Вона визирнула з напівтемряви лігва і повільно підійшла до них. Її погляд був вивчаючим, а ввічливість — радше формальною.

— Ви прийшли допомогти? — запитала вона, ледь примружившись. — Чи просто стоїте на дорозі, бо хочете про щось запитати?

У повітрі зависла незручна тиша. Енжел відчула, як під цим холодним поглядом бажання розпитувати зникає само собою. — Ні, нічого… — нарешті видавила вона. — Ми вже йдемо. Просто проходили повз.

— От і чудово. Нехай щастить, — кинула молода вовчиця з натягнутою усмішкою, яка зовсім не торкнулася її очей, і, не чекаючи відповіді, розвернулася до них спиною та повернулася до своїх обов’язків.

— Ладно, Ріола, йдемо, — звернулася Омега до своєї подруги, і вони почали повільно йти. Відійшовши подалі, Ріола промовила: — Ну що? Тебе відпустило?

— Трішечки… — відповіла Енжел.

— Ти ж хотіла зайти, по тобі видно було.

— Просто я подумала, а, втім, не важливо… Головне, що з нею нічого не сталося, а то я як завжди накручу, а потім впадаю в паніку. Дякую, що допомогла мені відшукати Нічну Тінь.

— Та дрібниця, подруго, звертайся, — відповіла Ріола і перевела розмову на іншу тему:

— Ну, і куди ти зараз?

— Не знаю, мабуть… — не встигла вовчиця договорити, як про щось знову замислилася, і Ріола не змогла не загострити на цьому увагу, оскільки біла омега відразу змінилася в обличчі.

— Енжи?

— А? — відповіла та, відійшовши від особистих хвилювань, і, натягнувши фальшиву посмішку, промовила:

— Хотіла перекусити. Декілька днів уже нормально не їла.

— Ми знайшли Нічну Тінь, але тебе, схоже, не це тривожить, та й не в голоді справа, тож говори правду, що сталося?

— Нічого…

— Енжел, це прозвучало у твоєму голосі настільки переконливо, що я прямо повірила…. НІ. — Вовчиця показала жест дужок передніми лапами, а після продовжила наполягати на своєму, щоб подруга поділилася, що саме ту насправді тривожить.

— Якщо ти хвилюєшся за вчорашнє, то забули, — почала Ріола перебирати варіанти.

— Та не в цьому справа.

— Тоді в чому? Обіцяю, що нікому ні слова. Давай між нами дівчатками, що відбувається? — продовжувала вовчиця Ріола намагатися витягнути з омеги хоч якісь краплини інформації.

— Ну… Фух… — добряче вдихнувши, вовчиця почала ділитись своєю тривогою:

— Гаразд… Справа в тім, що останні дні у мене відчуття, ніби за мною стежать, може, не суто за мною, але стежать.

— І скільки разів на тебе накатувало це відчуття?

— Близько трьох разів.

— Три рази?!

— Це не все. Якщо перші два я списувала на те, що мені здалося, то втретє я точно в цьому впевнена. Коли виконувала доручення Нічної Тіні, загалом довелося навіть погнатися за кимось, але спритним виявився…

— Так, хтось чужий міг проникнути в нашу зграю! — почала бити на сполох Ріола і, не встигла Енжел навіть слова у відповідь вимовити, як вовчиця почала штовхати ту повернутися до лігва з Нічною Тінню:

— Треба терміново сказати Альфам, Нічній Тіні, тобі до верхівки достукатися легше, ніж хвостом махнути. Ходімо…

— Ні, не можна, у Нічної Тіні і так турбот по вінця… — упиралася біла вовчиця.

— Ну ти й дурепа. У нашої зграї недругів вистачає, а ти ще й у вкрай близькому оточенні з другим за важливістю вовком у всій нашій зграї… Альо… Прокинься та почни думати в решті решт головою.

— Навіть якщо і так, що мені сказати? Привіт, мені здається, за мною хтось стежить, розберіться, будь ласка.

— Ти ж бачила вовка.

— Мало кого я бачила, а з приводу всього іншого — хочу нагадати, «чуйка -не  доказ», а навіть якщо це і візьмуть до уваги, то «привіт замок на безстрок», з міркувань безпеки, звісно ж .

— Та не посадять тебе під варту, — відповіла Ріола та зиркнула на нашу омегу, на морді якої все було написано.

— Гаразд , посадять… Мда, тож що робити-то будемо? — Схоже, Ріола бажала брати в цьому участь, що категорично не влаштовувало омегу с білосніжним хутром.

Спроби відвадити вовчицю, що суне ніс у справи, до яких та не мала ніякого відношення, тріщали по швах, і, схоже, Ріола була налаштована серйозно і пасувати не збиралася. Енжел вирішила поділитися своїми думками про «гостя», який час від часу «наглядає» за нашою вовчицею. Звідки той міг би сюди приходити, вона не знала точно, лише припускала, а перевірити це не може, оскільки не маючи дозволу, її спіймають, щойно вона лапою ступить за межі території зграї.

— А якщо я тобі скажу, що є невелика лазівка? — натякнула Ріола.

— Правда, де? — запитала Енжел, на обличчі вовчиці відразу ж почали проступати емоції радості.

— О, як засяяла, ну, загалом, пам’ятаєш, я тобі показувала болото? До нього веде безліч доріг, але є одна, про яку взагалі ніхто не знає, і вона веде не тільки до забрудненого і порослого очеретом озера, через нього можна спробувати вийти непоміченими. — Можеш розповісти? — запитала Енжел. Це саме те, що їй було потрібно. — Не просто розповім, а й покажу, — нав’язувала Ріола свою компанію, чому Енжел була не так рада.

— Еее ні, гаряча голово, зараз не можна. Давай вчинимо так… — Ріола почала розповідати подрузі свою ідею, яка полягала в тому, щоб вирушити раннім ранком, на світанку, тому що поки всі сплять, вислизнути буде простіше, а щоб хитрунка не вирушила в пригоду на самоті, розкривати свій козир Ріола не стала.

Енжел всіляко хотіла відмовити подругу йти з нею, навіть сама вже думала поховати ідею з вилазкою, але врешті-решт все одно прийшли до початкової точки, а саме  “сходити та переконатися”. Дві Омеги домовилися між собою про зустріч на наступному світанку біля полишеного вовчого лігва, а саме, старої домівки Ріоли, і вже звідти відразу ж вирушать у зграю в околицях Кролячої Гори.

Попри бурхливий ранок, решта дня минула тихо й одноманітно. Невдовзі небо запалало яскравим заходом, що позолотив територію зграї криваво-червоними променями. Господиня повернулася додому, та не з порожніми лапами, а з двома тушками вгодованих кроликів. Ця вечеря була для Нічної Тіні та Енжел поминальною трапезою в пам’ять про померлого ватажка зграї, а для альфи — коханого чоловіка.

Ось так день і залишився позаду. Настала глибока ніч, але вовчиці так і не вдалося заснути, хвилювання про майбутню таємну пригоду не давало зімкнути очей. Ще на небі мерехтіли то тут, то там поодинокі зорі, а наша вовчиця вже була на своїх чотирьох і поспішно, але без зайвого шуму покидала лігво, вичекавши попередньо пару хвилин після того, як Альфа залишила її, тримаючи шлях до призначеного заздалегідь місця зустрічі. Навколо панувала тиша, холод укривав рослини тонким шаром інею. Що сказати? І справді, ідеальний час, щоб здійснити задумане, навіть вартових не видно.

Опинившись у пункті збору, Омега почала тихо виглядати подругу. Та не змусила себе довго очікувати, більше того, вона, схоже, була задовго до, і як тільки помітила знайому білу шерстку, висунула ніс зі свого минулого житла. — Я вже тут! — підкралася ззаду промовила та.

— О бож… Не роби так більше! — бурхливо відреагувала вовчиця, вкладаючи свою шерстку, що стала дибки від несподіванки.

— А взагалі, відколи ти тут?

— З учора, — посміхнулася Ріола, радісно помахуючи хвостиком.

— Я попросилася ще вчора на заході сонця у батьків Пача заночувати тут по секрету. Тут все нагадує мені про батьків… Хочеться запам’ятати все, особливо запах, поки сюди не в’їхала якась нова  родина…. До речі, про запахи, ми з тобою таки знюхалися, чи не так?  і ти не вислизнула сама.

— Що до цього… Ти впевнена, що хочеш вирушити зі мною? Ми ж сильно ризикуємо. Ніхто навіть не знатиме, де ми, я б не хотіла наражати тебе на небезпеку, — зробила Енжел останній шанс відмовити подругу.

— Хороша спроба, але я йду з тобою, як ми й домовлялися. А що стосується небезпеки… — зробивши паузу, Ріола пройшла пару кроків вперед, залишивши нашу омегу трохи позаду, та мовила : — Ти краще більше дбай про себе, не я ж на курс навчання потрапила аж під самий кінець… — словом уколола, немов голкою, свою подругу.

 

Так розпочалася їхня спільна подорож — шлях, сповнений таємниць, що прихований від очей решти зграї.