Розділ 4

Коли Кейт відправилася до Альфа-школи, перші дні Хамфрі поглинув сум, але цю тугу щодня розвіювали його друзі: Солті, Шейкі, Енжел та інші… Так непомітно промайнула осінь, і зима вже простелила свій білий килим. На превеликий подив, холоди скували землю сильніше, ніж очікувалося.

Вранці легка хуртовина танцювала свій вальс. Хамфрі визирнув з нори на білу пелену, що вкрила заповідник. Звикши до морозу, він вирішив податися до озера. Дорогою Омега зустрів Енжел, яка, здавалося, теж прямувала туди. Вовк неквапливо наздогнав її і привітався:
– Привіт!
– Привіт, куди прямуєш? – відповіла вона сірому Омезі.
– До озера.
– Я теж.
– Ти не бачила Шейкі?
– На жаль, ні, але, можливо, ми зустрінемо його дорогою до озера? – відповіла вона і, трохи помовчавши, додала:
– Як же добре й тихо без Альф…
– Енжел, що ти маєш на увазі? – здивовано спитав Хамфрі.
– Я маю на увазі, що зараз все спокійно і всі рівні. Альфи завжди вважали себе кращими за нас, а ми лише другий сорт, на жаль.
– Я б посперечався з тобою, – став на захист Альф Хамфрі.
– Це тому, що Альфа твоя… Хоча, знаєш, краще не будемо…
– Чому ти взагалі почала цю тему? Раніше тебе це не турбувало, особливо моя дружба з Кейт.
– Так, сама не знаю, просто думки вголос, не бери до голови, – відповіла Енжел.

Тим часом вони вже підходили до озера. Хамфрі помітив, що воно добре промерзло і вкрилося товстим, на перший погляд, шаром криги…
Вовчиця кинула в нього сніжкою і вибігла на кригу, що вкривала озерце.
– Я не впевнений, що лід достатньо міцний, щоб по ньому можна було ходити.
– Та годі тобі! – відповіла біла Омега і жбурнула в нього другою сніжкою, яка ледь не влучила Хамфрі прямо в його сіру пику.
– Енжел, не треба! – застеріг він.
– Ти що, злякався? Ви катаєтесь з друзями на колоді, а тут боїшся зайти на лід? Хамфрі боягуз, Хамфрі боягуз! – дражнила вона свого друга Омегу. Він не стерпів і кинув сніжку у відповідь, яка влучила в білу мордочку юної вовчиці, а поки вона витирала свою мордочку, забіг на лід і збив її з ніг.
– Ну, і хто тепер боягуз? – спитав Омега, хитро посміхаючись.

Чимало часу провели двоє вовченят бавлячись на льоду озера. Весело розважаючись та граючи в сніжки, вони не помітили, як навкруги настала “могильна” тиша…

– Тихо, Хамфрі, – промовила Енжел і нашорошила вуха, прислухаючись.
– Що таке? – здивовано спитав сірий Омега, с його лиця зникла легка родість від гри.
– Прислухайся.
– До чого?

– От і я про те… Занадто тихо… Можливо, краще повернутися до лісу, – мовила білошерста Омега. Тільки вони кинулися в бік , щоб сховатися, як пролунав звук пострілу. Лід різко затріщав, і біле вовченя, навіть не встигнувши усвідомити, що сталося, провалилося під лід у крижану воду.
– Енжел! – вигукнув Хамфрі.
За кілька секунд він побачив, що його подруга не виринає, і пірнув за нею… Випірнули вони вже біля берега, де лід ще не встиг замерзнути. Сірий Омега затягнув до нори свою подругу, яка, на щастя, була зовсім поруч. Сам він, не виходячи з нори до кінця, лише злегка висунувши носа, став пильно оглядатись навкруги.
Помітивши, що до їхнього сховку почали підходити мисливці, Хамфрі відійшов від входу, притулився до кутка і почав тихо стежити, що буде далі.

Мисливці підійшли до місця, де ховалися цуценята, але не помітили слідів, що залишилися на снігу від них.
Один з них запитав у іншого:
– Як ти міг схибити?
– Не знаю, так вийшло.
– Ти знаєш, що буде, якщо вони знайдуть цих вовків? Полювання в Джаспері заборонене!
– Та не кип’ятись! Ти сам бачив, вони потонули. Ходімо краще до табору, бо стає занадто холодно.
Коли небезпека минула, і мисливці пішли геть, Хамфрі зітхнув з полегшенням:
– Фух, пронесло, – а потім повернувся до білого вовченяти.

Омега побачив, що Енжел вся тремтить. Вовк спробував її зігріти, вмостившись поруч і обійнявши її, але це не допомагало, оскільки вони обоє промокли до нитки. Згодом почав проявлятися кашель, а тремтіти вовчиця стала ще сильніше. Повернутися до зграї означало отримати покарання від Вінстона. Дуже велике покарання. Маленькі вовчата вважали покарання ватажка надзвичайно страшними, хоч і ніколи їх не отримували… Про їхні жахіття Енжел і Хамфрі знали з моторошних розповідей винних вовченят.

– Енжел, ми повинні повернутися до зграї! Терміново! – наполягав Хамфрі
– Ти знаєш, який Вінстон останнім часом злий. Його покарання може бути дуже суворим! – сказала вона, тремтячим голосом.
– Наплювати на покарання! – відповів сірий Омега.
– Давай почекаємо.
– Але…
– Ну, будь ласка, Хамфрі! – благала Енжел. Хамфрі спочатку промовчав, а за мить запропонував розумну ідею:
– Але якщо ми будемо чекати, то потрібно тебе зігріти. І в мене є ідея… – він вибіг з нори і кудись стрімко побіг.

Минуло багато часу, а його все не було. Вовчиця, вже не зважаючи на своє не найкраще самопочуття, збиралася йти його шукати, але щойно вийшла зі сховку, одразу побачила його вдалині. В очі також кинулося те, що Хамфрі в зубах ніс червону ковдру.

– Хамфрі, де ти це взяв? – спитала, тремтячим голосом, здивована Енжел.
– У мисливців.
– Ти ходив до мисливців? З глузду з’їхав, чи що?!
– Вони настільки сліпі, що навіть кроти їм співчувають. Вони навіть не помітили, як я поцупив у них з-під носа ковдру! – Хамфрі був задоволений собою і тим, що вдало зумів провернути свою ідею.
– Це було безвідповідально, – журила Енжел Хамфрі, адже вона щиро за нього хвилювалася…
– Брав приклад з тебе, – відповів Хамфрі.

Перекинувшись ще декількома фразами, вони обоє знову зайшли в нору. Вовк підійшов до Омеги і накрив її цією червоною і теплою ковдрою. Лежачи в теплі, Енжел заснула.
Коли наставала на небі вже ніч, Хамфрі її розбудив і повів додому. Підійшовши до її місця проживання, Енжел промовила:

– Хамфрі, дякую тобі… За все, – прошепотіла Енжел, не піднімаючи очей. Вона збентежено перебирала лапами, ніби не знаючи, що ще сказати. В її погляді читалася подяка, але й щось іще… Щось, чого Хамфрі не міг зрозуміти. Тиша згущувалася. Кожна сніжинка, що падала на землю, здавалася оглушливо гучною в цей момент. Енжел зробила крок вперед і, набравшись сміливості, торкнулася його вологого носа своїм. Це був легкий, швидкоплинний поцілунок.