Глава XXXVII. Побачення.

Я вийшов надвір з будівлі головного управління і зустрів Маргариту фон Пауа. Вона саме заходила. Я мимоволі їй усміхнувся, і вона посміхнулася мені у відповідь. Може від того, що я довго не робив своїх вправ, а може й з іншої причини, вона здалася мені дуже привабливою. Мені навіть захотілося підійти та обійняти її. Я наблизився і привітався:

– Доброго вечора, Маргарита.
– І вам добрий вечір, містере Олександре.
– Містере? Хм, а чому так офіційно? – поцікавився я.
– Дайте подумати, мабуть, тому, що ви забули нашу зустріч.
– Я не забував.
– Але всі ваші дії говорять про інше.
– Які дії? Я нічого не робив.
– Ось саме так, Олександре, ви абсолютно нічого не робили. Ви навіть не спробували знайти мене.
– Я хотів, але не знав як.
– Серйозно? Якщо чесно, то ви мене зараз образили. Після того, що було, я розраховувала, що ми ще хоч раз зустрінемося.
– Мені шкода, я хотів би якось виправити цю ситуацію.
– Якщо вам справді шкода, і це не порожні слова, то я можу вам підказати, як ви можете отримати моє прощення.
– Це не порожні слова, я уважно вас слухаю.
– Що ж, вечеря при свічках та подарунок допоможуть вам загладити вашу провину.
– Вечеря та подарунок, я за, але я сто років ніде не був, і не уявляю куди зараз можна піти з дівчиною, – збрехав я.

Я взагалі ніколи не ходив, ані зараз, ані умовних сто років тому.

– Що ж, все доводиться брати до своїх рук. “Затишний садочок”, це дуже гарний заклад, приходьте туди завтра о восьмій годині вечора. І якщо ви не прийдете, то я вас зрозумію.
– Я обов’язково там буду. А подарунок?
– Із цим ще простіше, зайдіть у ювелірну лавку “Небо в діамантах” і попросіть сережки, якими цікавилася Маргарита фон Пауа. І врахуйте те, вони коштують дорого. Вибачення має бути щирим.
– Домовилися.

Наступного дня я стояв у ювелірній крамниці та розглядав сережки. Вони справді коштували дуже дорого. Тут Маргарита мала рацію. Легко сказати, що мені шкода, але як виміряти рівень жалю, та дуже просто, гроші можуть бути хорошим показником. Адже це водночас ресурс і витрачений час-зусилля на їхній заробіток. Все правильно, і я готовий платити. Бентежило мене трохи інше, я не бачив причини, чому вони були такими дорогими. Ну золото, ну платина, ну гілочка дорогоцінних рубінів, а ціна як у стародавнього гримуара. За що така націнка, художнє оформлення? Сережки виглядали мило та витончено. Гаразд, можливо це того варте.

– Ну, що скажете? – поцікавився ювелір.
– Мені подобається, я беру.

О восьмій вечора я стояв біля ресторану і чекав. За двадцять хвилин під’їхала карета, і з неї вийшла Маргарита фон Пауа. Вона була сліпуче вродлива у своїй елегантній вечірній сукні, що дуже добре пасувала до її вогняного волосся.

– Здрастуйте, Олександре.
– Доброго вечора, Маргарита.
– А чому ви чекаєте на мене тут і не заходите?
– А що так можна було? – здивувався я.
– Звичайно, я ще вчора замовила столик, – засміялася Маргарита.

Ми зайшли всередину і нас одразу ж провели до нашого місця. Офіціант, молодий усміхнений хлопець, приніс вино та прожарене м’ясо з якимсь чудовим салатом. Він запалив нам свічки та відкрив пляшку. Після чого пішов.

– Скажіть Олександре, ви були колись на побаченні?
– Ні.
– Я так і думала, – посміхнулася Маргарита. – Але це нормально, у вашому віці у вас все ще попереду.

Авжеж, але це я виглядаю так, а насправді мені вже сорок два роки, подумав я.

– Не будьте таким напруженим, це місце і побачення придумані, щоб добре проводити час, – Маргарита була в хорошому настрої.
– Я постараюся, – я усміхнувся їй у відповідь, – ось, тримайте, це подарунок вам.

Я простяг їй маленьку коробочку із сережками.

– Яка краса! – захоплено зашепотіла Маргарита і приклала сережки до своїх вух.

Її захоплення було для мене приємним.

– Вам дуже личить, – я сказав чисту правду.
– Котику, ти повністю прощений, я тебе навіть за це поцілую, потім, – Маргарита кокетливо стрільнула очима.

Ми пили вино, їли м’ясо, потім десерт, якесь чудове морозиво. Далі офіціант приніс мені попільничку та цигарки з гарним тютюном. У мене був не гірший, але я чомусь вирішив не брати на побачення курильну люльку. Гарний настрій Маргарити передався мені. Мені було дуже приємно бачити, як вона радіє нашій зустрічі.

Після закінчення ми вийшли з ресторану, вона чмокнула мене в губи та прошепотіла на вушко:

– Знайди мене ще раз.

І поїхала у своїй кареті, розчинившись уночі. Звичайно, я хотів більшого, наприклад поїхати до мене чи до неї. Але ми мали чесну домовленість, я виправляю ситуацію. А якщо я хочу більшого, треба знайти її ще раз. Настрій був піднесений і добродушний, може, це від вина, а може, від усмішок Маргарити. Це було моє перше побачення за все моє життя.