Глава 5. Свої

288 рік від Завоювання

Шістнадцять людей, які вирішили залишитися з Фареном після Спірних Земель, почали коштувати грошей ще до першого власного контракту. Керуючий Ормоллена погодився здати старий склад із невеликим обгородженим двором неподалік порту. Будівлею давно майже не користувалися: внизу ще лежали поламані ящики, старі мотузки й уламки меблів, а в двох місцях дах пропускав воду. Зате оренда була терпимою, у дворі вистачало місця для простих тренувань, а до портових складів можна було дійти за кілька хвилин.

У перший день люди самі винесли поламані ящики й уламки меблів, змели з підлоги стару тирсу та натягнули полотно під двома місцями, де протікав дах. Уже ввечері з’ясувалося, що шістнадцять дорослих чоловіків із речами займають значно більше місця, ніж здається, коли вони стоять строєм у дворі. Частина спала просто на підлозі, частина влаштувалася на старих тюках і дошках, а після першої ночі Корсо заявив, що людина, яка хропе праворуч від нього, небезпечніша за мирійську кінноту.

Фарен не знав, хто саме хропів. Зате вже добре знав ціну вечері для всього загону, і ця цифра турбувала його значно більше. Платня йшла щодня, навіть коли ніхто не витягав меча. До неї додавалися хліб, крупа, вода й дрова; Неро потребував ліків і чистих перев’язок, у щитів лопалися ремені, наконечники списів тупилися, стріли губилися на тренуваннях. Одного ранку Корсо приніс зламаний казан і заявив, що той «сам не витримав».

Окремо кожна витрата була дрібницею. Разом вони щодня з’їдали суму, яку Фарен ще кілька місяців тому вважав непоганою платнею за важку роботу в порту. Наступного ранку у дворі стояло вже двадцять три чоловіки. Сімох Фарен не кликав: четверо бачили його в Спірних Землях, решта прийшли за рекомендаціями. Він перевірив усіх і до вечора залишив чотирьох.

Найпомітнішим був Гарро — колишній галерний охоронець і ветеран Спірних Земель, достатньо досвідчений, щоб не прикрашати найману службу красивими словами. Разом із ним лишилися ще троє: Селло, Дерро й Мерро. Селло був худим мирійцем, який сім років провів у Спірних Землях. Під час перевірки він говорив майже безперервно, але вже до обіду Фарен помітив, що за балачками ховається корисна пам’ять: Селло знав старі дороги, колодязі, кілька сезонних переправ і міг назвати місця, де після сильного дощу віз загрузне раніше за коня. Дерро говорив настільки мало, наскільки Селло багато. Зате після перевірки стрільців Тарко мовчки підійшов до Фарена й сказав:

— Хочу його до себе.

Дерро почув.

— Я людина, не лук.

Тарко вперше уважно його оглянув.

— Це ще перевіримо.

Фарен вирішив, що вони порозуміються. Мерро виявився кориснішим, ніж Фарен очікував після першої розмови. Майже десять років він служив озброєним охоронцем на торгових галерах. Навігатором, капітаном чи справжнім моряком себе не називав і вже першого дня виправив Корсо, коли той спробував представити його «людиною, яка знає кораблі».

— Я знаю, як не впасти з палуби, коли вона рухається, як не заважати матросам і куди бити людину, що лізе через борт. Кораблем я не керував.

Після того дня їх стало двадцять. Нові кандидати приходили майже щодня. Перевірку дедалі частіше вели без Фарена: Корсо дивився стрій, Тарко — розвідників, а Неро ще до повного одужання навчився помічати кандидатів, які починали торгуватися про платню раніше, ніж дослуховували умови служби. За перший тиждень прийняли одинадцятьох; більшості кандидатів відмовили. Фарен втручався лише в спірні випадки — і швидко з’ясував, що головною проблемою росту стають не мечі, а гроші.

Тричі він перераховував власний запас і щоразу отримував майже той самий результат: за теперішніх тридцяти одного й без нового контракту срібла вистачить приблизно на два місяці — трохи більше, якщо відкласти частину ремонту й закупівель спорядження, менше, якщо хтось серйозно захворіє або подорожчає їжа.

Одного вечора Фарен сидів у маленькій кімнаті над складом, намагаючись звести витрати, розкидані по кількох аркушах.

Навпроти сидів Неро. Стріла зі Спірних Земель залишила на стегні глибоку рану, але він уже обходився без палиці, хоча до повних тренувань Фарен його ще не допускав.

— Ти неправильно рахуєш стріли, — сказав Неро. — А неправильний рахунок завжди виставляє комусь рахунок.

Фарен підняв очі від записів.

— Де?

Неро показав на список.

— Тут записана закупівля, але не витрата Тарко на тренування. І ремонт щитів у тебе двічі.

Фарен перевірив записи. Стріли справді не врахував він; ремонт щитів двічі потрапив у витрати з однієї квитанції.

— Ти давно це помітив?

— Учора. Думав, ти сам побачиш.

— Не побачив.

Неро посунув книгу до себе.

— Тоді я вестиму гроші, поки нога не працює. І платитимеш більше.

Фарен усміхнувся.

— На десяту частину.

— Почнемо з цього.

Чоловік кілька секунд мовчав.

— Це замість тренувань?

— Поки відновлюється нога — так. Потім поєднуватимеш настільки, наскільки це не шкодитиме основній роботі.

— А платня?

Фарен очікував питання.

— На десяту частину більше.

Неро швидко порахував у голові.

— Тоді я раптом відчуваю в собі великий талант до книг.

— Перший місяць я все перевіряю після тебе.

— Правильно.

Фарен посунув до нього книгу.

— Тоді починай із сьогоднішніх витрат.

Книгу Фарен віддав Неро. Перевірку його записів — поки залишив собі.

На другому тижні Фарен уперше зібрав усіх людей у дворі не для тренування. Із тридцятьма одним бійцем уже не можна було покладатися на те, що потрібний наказ почує кожен, кому він призначений. Під час вправ Фарен кілька разів ловив себе на тому, що передає один і той самий наказ трьом різним кінцям строю, а Корсо й Варо паралельно намагаються повторити його своїми словами. У справжньому бою така плутанина коштуватиме часу, а час — людей.

— Від сьогодні ви знаєте не лише мене. Якщо мене немає поруч, ви маєте знати, чий наказ є наказом.

Корсо стояв попереду.

— Ми й так ділимося на людей.

— Поки що ви збираєтесь за тим, хто опинився поруч. Відтепер групи постійні.

Фарен не створював складної структури. Для трьох десятків людей вона лише заважала б. Корсо отримував десятьох, яких найкраще було використовувати в щільному ближньому строю: зі щитами й списами, для утримання проходу або прориву там, де місця мало.

— Нарешті нормальна робота, — сказав він.

Варо теж отримував десятку, але Фарен не хотів просто дублювати Корсо. Старому ветерану він віддав людей, яких планував використовувати там, де потрібно довго втримувати позицію, прикривати відхід або виконувати задачу без постійного нагляду.

— Значить, усе найгірше — моє, — підсумував Варо.

— Тобі двадцять років платили саме за них.

— Треба було сказати, що я рибалка.

Тарко поки отримував лише шістьох людей, зате вибирав їх сам — розвідників, стрільців і тих, хто міг працювати окремо від основного строю, не втрачав голову без сусіда праворуч і приносив командирові спостереження замість фантазій. Релло одразу підняв руку.

— Я.

Тарко подивився на нього.

— Ні.

— Чому?

— Ти шумний.

— Можу бути тихим.

— Уже доводиш протилежне.

Сміх пройшов двором. Релло невдоволено схрестив руки. Фарен залишив його при собі. Частково через те, що хлопець усе ще потребував контролю, частково тому, що почав бачити в ньому майбутнього посильного. Релло бігав швидко, не боявся проходити під вогнем і вже кілька разів довів, що запам’ятовує короткі накази майже дослівно. Коли черга дійшла до Неро, кілька людей здивувалися. Він усе ще кульгав і стояв біля стіни, не беручи участі в більшості вправ.

— Неро відповідає за платню, запаси, список людей і спорядження.

Корсо скривився.

— Бідолаха.

Неро повернув голову.

— Чому?

— Будеш рахувати, скільки ми їмо.

— Уже рахую.

Корсо помовчав.

— І?

— Ти найбільше після Моррігана.

— Наклеп.

— Можу показати книгу.

Після тренування люди самі потягнулися до Неро: один приніс тріснутий ремінь щита, другий нагадав про загублені стріли, третій попросив записати власним коштом куплені чоботи. Неро бурчав і все заносив у книгу. Фарен почув про це вже ввечері — разом із підсумком витрат, а не з трьома окремими проблемами.

— Скільки стріл?

— Триста вісімдесят сім придатних. Сорок дві в ремонт. Якщо Тарко завтра повторить учорашню витрату — після тренування перерахую знову.

Фарен кивнув.

— Щити?

— Три в ремонт. Один простіше спалити.

— Гроші?

Неро підняв очі.

— Оце питання мені подобається найменше.

Він перевернув сторінку й назвав суму. Фарен запам’ятав суму без зусиль, але книгу не закрив. Перший справді власний контракт прийшов на двадцять восьмий день. Керуючий Ормоллена з’явився сам і кілька хвилин стояв біля воріт, спостерігаючи, як люди по черзі змінюють позиції в щільному строю.

— Це вже всі твої?

— Частина.

— Скільки можеш вивести завтра?

Фарен не рахував у голові. Подивився на Неро.

— Тридцять сім, — відповів той. — Якщо не брати двох поранених і тих, хто ще не пройшов повну перевірку.

Керуючий глянув на Фарена.

— Ти платиш людям і при цьому відмовляєшся брати їх на оплачувану роботу?

— Якщо людина ще не готова, то так.

— Дивний спосіб заробляти гроші.

— Мертвий боєць коштує дорожче за кілька днів тренування.

Керуючий дістав згорток. Чотирнадцять возів мали пройти з Лісса до узбережжя Спірних Земель, потім іще два дні вглиб материка. Вантаж — зброя, сіль, вино, тканини та монети для платні місцевому гарнізону.

Фарен не поспішив брати документ.

— Яка охорона?

— Твоя.

— Тридцять сім людей на чотирнадцять возів зі зброєю й сріблом мало.

— Можу додати двадцять випадкових.

— Не треба.

— Тоді скільки?

Фарен ще раз глянув на маршрут і список вантажу.

— П’ятдесят.

Керуючий усміхнувся.

— У тебе немає п’ятдесяти.

— Через десять днів буде або відмовлюся від найму.

Усмішка стала меншою.

— Ти готовий відмовитися від першої великої роботи через тринадцять людей?

— Через тринадцять людей, яких зараз не маю.

Після короткого торгу керуючий погодився на десять днів. Тепер Фарену були потрібні не просто тринадцять мечів, а люди, яких через десять днів можна буде поставити в один стрій із уже навченими. За дев’ять днів він прийняв дванадцятьох. Цього разу кандидатів, які не вміли користуватися зброєю взагалі, навіть не розглядав: десяти днів не вистачало, щоб зробити з новачка бойового найманця. Перевіряв досвідчених — і переважно не їхню здатність перемогти в поєдинку.

Один кандидат справді бився краще за більшість людей Фарена, але відкрито сказав, що заборона брати майно мирних його не влаштовує. Інший вимагав подвійну частку здобичі, бо мав дорогий кольчужний панцир. Третій запитав, чи можна після бою залишати собі захоплених рабів. Розмова з ним закінчилася найшвидше. Гарро проводив чоловіка поглядом.

— Міг просто відмовити.

— Я й відмовив.

— Ти сказав «іди».

— Так швидше.

Гарро похитав головою. До вечора дев’ятого дня в списку було сорок дев’ять боєздатних. Неро перерахував двічі.

— Сорок дев’ять.

— Я вмію рахувати.

— Тоді чому дивишся на список так, ніби п’ятдесятий з’явиться між рядками?

Фарен не відповів. Наступного ранку Варо привів його сам. Молодого чоловіка років двадцяти п’яти звали Келло. Невисокий, із кривим носом і старим шоломом під рукою, він кілька років тому служив разом із Варо.

— Чому перестав? — запитав Фарен.

— Він пішов, — відповів Келло.

Варо пирхнув.

— До жінки.

— Вона платила краще.

— Вона була твоєю дружиною.

Келло подивився на нього.

— Саме тому.

Фарен дозволив їм закінчити.

— Хороший?

Варо подумав.

— Занудний.

— У бою.

— Тримає стрій, знає наші знаки й може вести четвірку без того, щоб усі дивилися на мене.

Фарен призначив перевірку на світанок.

— Найм уже післязавтра, — зауважив Келло.

— Саме тому завтра.

Той зітхнув.

— Варо попереджав.

За день до виходу Фарен зібрав усіх у дворі й остаточно розподілив людей: Корсо зберігав першу десятку, Варо — другу, а третю Фарен віддав Гарро. Той щиро здивувався.

— Чому я?

— Ти вже двічі вів змішану групу без мене, а двоє людей із твоєї десятки можуть перебрати її після тебе. Третя десятка твоя.

Гарро підняв брову.

— Оце вже майже теплі слова.

— Не звикай.

Тарко отримав вісьмох людей — розвідників і стрільців. Неро залишався при обозі й відповідав за запаси, гроші та спорядження. Для фізичної допомоги йому виділили двох людей, які в разі бою переходили під захист обозної групи. Релло ставав посильним при Фарені. Решта семеро залишилися без постійного місця в строю.

— Корсо.

— Тут.

— Голова колони зупинилася. Що робиш?

Корсо навіть не повернувся до своєї десятки.

— Перевіряю причину, ставлю щити вперед, посильного — до тебе. Моїм не треба чекати, поки ти повториш те саме.

— Варо. Я наказав прикрити відхід.

— Вибираю рубіж і кажу людям, де стояти. Якщо рубіж поганий — повідомляю. Якщо ти підтвердив — тримаю.

Фарен перевів погляд на Тарко.

— Розвідка змінила напрям.

— Отримую від тебе нову ділянку. Далі мої самі знають, хто йде першим і коли повертається.

Гарро дочекався своєї черги.

— А якщо хтось із нас загине?

— Тоді командує наступний. Якщо він не знає, що робити, значить, я погано підготував групу.

На кілька секунд двір стих. Фарен оглянув людей. У тихому дворі Фарен іще міг докричатися до кожного. На дорозі, в пилу й під стрілами такої розкоші не буде.

— Завтра повторимо те саме без мене в центрі, — сказав він.

Корсо важко видихнув.

— Нарешті я зрозумів, навіщо ти нас так довго мучив.

— Добре.

— Я не казав, що схвалюю.

Через два дні караван вийшов із Лісса. Чотирнадцять возів ішли повільніше, ніж людям хотілося, але Фарен не намагався надолужувати швидкість за рахунок розвідки. Тарко постійно тримав кількох людей попереду, міняючи їх кожні кілька годин. Корсо вів голову колони, Варо тримав середину, Гарро відповідав за хвіст. Релло більшу частину дороги проводив між ними, передаючи короткі повідомлення й поступово вчачись не додавати до наказу власних пояснень.

Перші три дні минули без пригод. На четвертий день не повернувся один із розвідників. Тарко прийшов сам.

— Белло запізнюється.

— Наскільки?

— Уже пів години.

Фарен зупинив караван. Корсо почув наказ із голови колони й тільки важко видихнув.

— Минулого разу, коли ми так стали, через годину в нас почали стріляти.

— Значить, цього разу вже знаєш порядок.

— Оце й лякає.

Щити перевірили, коней підтягнули ближче до возів, але Фарен не будував бойовий табір без підтвердженої загрози. Двох людей Тарко відправив уперед по сліду Белло. Приблизно через годину двоє людей Тарко повернулися разом із самим Белло й трьома місцевими. У розвідника була розбита губа й засохла кров біля вуха. Один селянин тримав долонею бік, другий мав розсічену брову.

— Що сталося?

Белло сплюнув кров на землю.

— Попереду люди. Приблизно шістдесят, може більше. Сидять у селі біля дороги. Побачили мене раніше, ніж я встиг відійти.

Місцеві говорили швидко, з незвичним для Фарена акцентом, але за кілька хвилин картина стала зрозумілою. Найманці без прапорів прийшли вночі. Забрали частину їжі, побили тих, хто сперечався, захопили двох жінок. Більшість молодших чоловіків втекла або сховалася, але в самому селі залишалися старі, діти й кілька десятків людей, які не могли просто піти.

— Вони знають про караван? — запитав Фарен.

Белло кивнув. Селянин сказав, що один із найманців під час розмови прямо назвав чотирнадцять возів. Отже, це не випадкова група, яка просто зайняла село. Вони чекали саме на вантаж Ормоллена. Корсо підійшов до карти.

— На карті обійдемо.

Могли: із західного боку існувала інша дорога, яка додавала менше дня. На карті це виглядало найчистішим рішенням, але люди в селі вже знали точну кількість возів, а на північному краї тримали коней. Якщо караван просто зверне, противник отримає кілька годин, щоб пустити розвідку слідом, випередити його на наступній переправі або викликати людей із сусіднього поста.

Фарен показав на західну дорогу.

— Де наступне місце, де чотирнадцять возів знову доведеться вести вузько?

Белло провів пальцем по карті.

— Тут. Кам’яний міст. До вечора не дійдемо.

Корсо тихо вилаявся.

— Тобто бій нікуди не дінеться.

— Якщо вони справді чекають саме нас — так. Спершу дивимося село. Якщо можемо розбити їх окремо й не втратити вантаж, робимо це тут, на знайомій місцевості.

Варо підійшов ближче.

— Якщо атакуємо, караван лишається тут?

— Так. Поки дивимося село, тридцять людей лишаються з возами. Решта йдуть на розвідку. Якщо місце гірше, ніж здається, або людей значно більше — повертаємося, йдемо в обхід і готуємося зустріти їх біля мосту.

Варо кивнув. Фарен оцінив сонце.

— Тарко, скільки до темряви?

— Близько трьох годин.

— Три години. Вистачить. Ідемо дивитися.

Корсо зітхнув.

— Я знав, що цим закінчиться.

— Нічим ще не закінчилося. Якщо місце невдале — обходимо.

Село лежало біля невеликого струмка. Близько тридцяти будинків стояли обабіч головної дороги. Позаду тягнулися сади й невеликі поля, на схід виходила вузька доріжка між деревами. Великий будинок біля води й кілька господарських споруд давали найманцям непогані точки для оборони, але справжнього укріплення тут не було.

Фарен спостерігав майже годину. Тарко й Белло дивилися з іншої точки. Поступово цифри стали точнішими. Фарен нарахував приблизно шістдесят двох озброєних чоловіків, можливо на кілька більше. Частина сиділа біля центральної дороги, очікуючи караван; вартові стояли погано, коней тримали разом на північному краї, а кілька людей уже пили. Найважливішим було інше: противник розтягнувся по селу.

На відкритій дорозі противник мав чисельну перевагу; між будинками й садами одночасно використати її буде значно важче. Фарен ще раз розпитав місцевих про двох захоплених жінок. Одну востаннє бачили біля великого будинку поруч зі струмком, іншу — в сусідньому дворі. Він показав обидва місця Тарко.

— Не бачиш ціль — не стріляєш у цей бік. По будинках узагалі не працювати.

— Зрозумів.

— Ми хочемо вигнати людей із села, а не звільнити згарище.

Фарен ще раз оглянув дорогу, будинки й сади.

— Корсо, п’ятнадцять людей. Ведеш караван головною дорогою й зупиняєшся до перших будинків.

— Далі?

— Не лізеш у село. Якщо на тебе виходять усі — за другий ряд возів і ріг.

— Якщо не всі?

— Тримаєш дорогу. Не женешся.

Корсо подивився на вози.

— Оце вже нормальна робота.

Фарен повернувся до Варо й Тарко.

— Решта заходять через сади. До мого сигналу не показуватися.

— Тому й залишаю тебе.

Решта людей обійшла село через сади ще до того, як караван потрапив у пряме поле зору вартових. Спершу на дорогу вийшло дванадцять чоловіків. За ними — ще восьмеро. Двадцять озброєних людей рушили до каравану, залишаючи основну частину села позаду. Релло лежав поруч із Фареном у високій траві.

— Їх лише двадцять.

— Для дороги достатньо.

— У селі ще сорок.

— Саме тому ми й чекали, доки ці відійдуть.

Коли між групою на дорозі й селом стало майже пів милі, Фарен дав сигнал. Варо повів свою десятку через сади до центральної вулиці. Гарро обходив правіше й мав зайняти простір біля комори та колодязя, розділяючи село на дві частини. Тарко зі стрільцями й кількома рухливими бійцями йшов на північ до конов’язі. При Фарені залишилися Релло й двоє резервних. Його маленька група мала залишатися рухомою й підсилити того з командирів, хто першим зіткнеться з несподіваною проблемою. Перший крик пролунав із боку каравану. Корсо почав контакт. Фарен дочекався ще кількох секунд, поки люди біля будинків повернуть голови до дороги.

— Тепер.

Варо зайшов між двома садами й перекрив центральну вулицю раніше, ніж найближчі вартові зрозуміли, звідки взялися чужі щити. Кам’яні стіни звузили вулицю; одночасно до щитів Варо могли дістатися лише кілька людей. Тарко мав іншу задачу й не шукав бою.

Дерро зняв вартового біля коней лише тоді, коли той побачив їх і потягнувся до зброї. Мерро перерізав основну прив’язь, після чого Тарко й двоє людей налякали крайніх коней. Табун зірвався з місця й понісся вздовж північної дороги.

По селу одразу прокотилися крики: одні повідомляли про напад, інші намагалися ловити коней, ще кілька людей бігли до дороги, думаючи, що основний бій усе ще там. Розтягнутий загін почав реагувати на три різні проблеми одночасно.

Фарен повів невеликий резерв із півдня. Із-за тину свиснула стріла й пройшла біля голови; майже водночас між будинками вискочив списник, намагаючись закрити вузький прохід. Фарен пропустив вістря повз плече, перехопив древко біля наконечника й ривком стягнув його вбік, одночасно вдаривши чоловіка плечем. Той упав на спину, а Фарен уже рухався далі. Релло рвонув уперед швидше, ніж решта.

— Релло!

Хлопець загальмував трохи пізно; чужий меч ударив у щит і розвернув його корпус. Раніше Релло одразу відповів би з поганого положення, але цього разу зробив крок назад, повернув опору й лише тоді пішов у контратаку. Проблема з’явилася праворуч. Гарро мав зайняти простір біля колодязя, використовуючи вузький підхід.

Замість цього його десятка зайшла за комору й опинилася на невеликій відкритій площі. Одразу з трьох напрямків туди почали сходитися найманці. Голос Гарро Фарен почув раніше, ніж побачив саму групу.

— До стіни! Не дайте обійти!

Фарен одразу повів резерв через бічний прохід. Коли вони дісталися до площі, Гарро вже відходив, прикриваючи двох поранених. П’ятеро його людей тримали фронт проти приблизно десяти противників, ще кілька намагалися зайти навколо колодязя.

— Кам’яний прохід праворуч! — крикнув Фарен.

Гарро озирнувся лише раз.

— Почули! Назад по двоє!

Люди почали відходити почергово. Пара рухалася назад, наступна залишалася на місці, потім вони мінялися.

Фарен увійшов у кам’яний прохід саме тоді, коли Гарро відходив із площі останнім. Одночасно там могли працювати двоє, тож чисельність противника втрачала значення. Перший меч ударив згори; Фарен прийняв його на древко, дерево тріснуло, але він не відкинув пошкоджений спис. Перехопив коротше, ударив нижнім кінцем у кисть і змусив противника врізатися плечем у стіну.

Другого зустрів Гарро — щитом у груди й коротким ударом у стегно. За ним одразу з’явився ще один мечник. Фарен уже працював списом майже як короткою жердиною: збив клинок убік, уперся наконечником у край щита й не дав чоловікові пройти вдвох із товаришем. Гарро встиг вирівняти людей за їхніми спинами.

— Тут тримаємо, — сказав він, важко дихаючи.

Фарен лише кивнув і повернувся до проходу. Гарро вже розставляв людей уздовж стіни. Трохи пізніше з боку дороги пролунав не сигнал тривоги, а домовлений звук Корсо. Двадцять людей, яких виманили до каравану, поверталися назад. Корсо не намагався їх перебити й не заходив у ближній бій без потреби; його група йшла за ними на відстані, достатній, щоб не дозволити спокійно розвернутися й організовано повернутися до села.

Біля першого будинку чоловік, який віддавав накази чужим найманцям, зупинився й озирнувся. Центральну вулицю перекривав Варо, біля колодязя трималися Гарро й Фарен, коней на півночі вже не було, а з тилу наближалися щити Корсо. Вільною лишалася тільки північна дорога.

— Відходимо! Не розсипатися!

Фарен не став замикати вихід до останнього кроку, але й не відпустив загін цілим.

— Тарко, по краях дороги. Корсо — тисни до перехрестя. Не лізти за ними в поля.

Стрільці били по тих, хто відставав зі зброєю в руках; дві групи Корсо ще кілька сотень кроків не давали найманцям зупинитися й зібрати стрій. Лише коли дорога вийшла на відкриту місцевість і противник остаточно відірвався, ріг відкликав переслідувачів.

Перемога коштувала трьох убитих і семи поранених; четверо з поранених вибули настільки серйозно, що найближчим часом не могли виходити на новий контракт. Неро сидів на перевернутому ящику й записував імена загиблих.

— Халло. Севен. Ранар.

Фарен знав усіх трьох, хоча після смерті завжди здавалося, що мав би знати краще. Халло залишив сестру в Ліссі, у Севена були дружина й син, а Ранар нікого не вказав. На останньому рядку Фарен затримався на кілька секунд.

— Його невиплачену платню й частку передай пораненим. Окремо запиши, що це його гроші, а не виплата Варти.

Неро кивнув. Навколо вже відчинялися двері будинків. Двоє дітей бігли до жінки, яка вийшла на дорогу. Біля іншого будинку хтось плакав. Місцеві не поспішали підходити до людей Фарена. За один день вони вже побачили одну озброєну компанію, яка вирішила, що меч дає право брати чуже; різницю між нею та наступною ще треба було довести діями.

— За годину виходимо. Нічого із села не брати. Воду для поранених попросити, не забирати. За їжу, якщо знадобиться, платимо.

Один із нових бійців озирнувся на покинуті будинки найманців.

— Навіть те, що вони вже забрали?

Варо відповів раніше:

— Наказ чув. Нічого із села не беремо.

Чоловік глянув на покинуті речі, потім відійшов від дверей.

Із п’ятдесяти людей, які вийшли з Лісса, назад повернулися сорок сім. Чотирьом пораненим потрібен був час, перш ніж вони знову зможуть нормально служити. Вантаж Ормоллена прибув повністю й у встановлений строк. Це не означало, що керуючий був задоволений усім іншим. Наступного ранку він прийшов до складу особисто.

— Я платив тобі за чотирнадцять возів.

— І ти отримав чотирнадцять.

— Ти використав їх як приманку в бою, якого в договорі не було.

— Так.

Керуючий явно чекав пояснення.

— Село було зайняте людьми, які знали наш вантаж і чекали саме нас. Я міг піти західною дорогою й спробувати уникнути бою. Вирішив цього не робити.

— Якби втратив срібло?

— Відповідав би я.

— Чим?

Фарен замовк. Його особистих грошей не вистачило б компенсувати весь вантаж.

— Нічим, якщо говорити про повну суму. Ми не прописали, хто відповідає, коли я сам лізу в бій, якого умови найму від мене не вимагали. Це прогалина договору — і моя теж.

Керуючий примружився.

— Оце вже відповідь.

— Тоді до наступного виходу це буде в договорі.

Керуючий трохи здивувався.

— Саме це я й прийшов сказати. Якщо без потреби для самого найму змінюєш шлях, завдання або свідомо вступаєш у сторонній бій, за збитки від цього відповідаєш ти — в межах суми, записаної в угоді. Якщо не погоджуєшся, не відхиляєшся від умов.

Фарен обдумав формулювання.

— Справедливо. Але на мені тільки збитки, яких завдало саме моє рішення. Якщо наступного дня колесо зламається саме по собі, це вже не мій борг.

Керуючий кілька секунд дивився на нього. Потім повільно усміхнувся.

— Ти вчишся.

— Намагаюся.

— Дивна ти людина, Морріган.

— Мені казали.

За два тижні двоє з чотирьох важче поранених повернулися до повних тренувань, а п’ятеро нових людей пройшли відбір. Боєздатний склад знову доріс до п’ятдесяти; ще двоє залишалися в списках Неро й отримували платню під час відновлення.

Уранці Неро поклав перед Фареном книгу. Той перегорнув останні сторінки, затримався на витратах і закрив її.

— Поки нових не беремо.

Корсо озирнувся на ворота, за якими вже чекали троє кандидатів.

— Взагалі?

— Поки не впорядкуємо те, що вже маємо.

— Звучить дорого.

Неро не підняв голови від книги.

— Набирати людей без роботи ще дорожче.

Корсо глянув на нього.

— Я не тебе питав.

— А треба було.

Фарен не дав суперечці розростися.

— Є ще одне. Нас досі записують у договорах по-різному.

Один із людей запитав:

— Хіба не «люди Моррігана»?

Саме так їх найчастіше й називали. Іноді — «загін Моррігана». Один клієнт узагалі записав «п’ятдесят ліссенійських мечів під командуванням східного капітана», чим Неро був особливо незадоволений.

— Купцям потрібна одна назва, — пояснив Неро. — Щоб у наймах, рахунках і боргах було зрозуміло, з ким саме вони мають справу.

Фарен кивнув.

— Тоді вибираємо одну й більше не змінюємо.

Пропозиції з’явилися одразу. Хтось запропонував назвати компанію Мечами Моррігана. Фарен відкинув варіант ще до того, як Корсо встиг схвалити. Інший хотів Чорних Списів, доки йому не нагадали, що майже половина загону взагалі не користується списами. Релло запропонував вовків, хоча після короткого допиту з’ясувалося, що живого вовка ніколи не бачив. Першу хвилину Фарен дозволив людям сперечатися. Потім підняв руку. Шум поступово стих.

— Може, досить вибирати назву за зброєю, якою користується тільки частина людей, або звіром, якого ніхто з нас не бачив?

— Тоді що пропонуєш? — запитав Варо.

Фарен не мав готової відповіді. Він подивився на людей перед собою. Спорядження досі залишалося строкатим. Щити різної форми, кольчуги з різних майстерень, шкіряні обладунки, мирійські, тирошійські та ліссенійські клинки. Вони не служили одному місту, дому чи прапору. Серед них були ліссенійці, мирійці, люди зі Спірних Земель і ті, чиє походження Фарен ще не завжди пам’ятав без книги Неро.

— Сіра Варта.

Кілька секунд ніхто не відповідав. Корсо першим нахилив голову.

— Чому сіра?

— Бо ми не служимо одному місту чи дому й не носимо його колір. А «варта» описує нашу роботу краще за «мечі»: нам платять, щоб вантаж дійшов, людина вижила або потрібне місце лишилося в наших руках.

Варо повільно повторив назву.

— Сіра Варта.

Гарро задумливо глянув на власний щит.

— Ми все одно найманці.

— Так, — сказав Фарен.

Релло запитав:

— А що саме ми тоді вартуємо зараз?

— Дане слово, людей поруч і власне ім’я — якщо хочемо, щоб воно чогось коштувало.

Варо кивнув. Корсо ще раз прокрутив слова в голові.

— Бувало й гірше.

— Це твоя підтримка? — запитав Варо.

— Найвища доступна.

Люди засміялися, але цього разу назву вже ніхто не пропонував міняти. До кінця дня навіть Корсо двічі назвав загін Сірою Вартою так буденно, ніби назва існувала вже давно.

Того самого дня Неро переписав у новий розділ книги не лише назву, а й порядок командування, який за останні тижні вже склався в походах.

Варо стояв першим після Фарена. За ним — Корсо й Гарро. Тарко лишався окремо зі своїми розвідниками та стрільцями; Фарен не став затискати їх у десятку лише заради однакових чисел.

Неро дописав унизу своє ім’я поруч із запасами, платнею й спорядженням.

Корсо нахилився над книгою.

— Тобто тепер це ще й офіційно?

— Тепер я можу показати, хто саме загубив десять списів.

— Отже, стало гірше.

— Для тебе — так.

— Якщо мені терміново потрібні десять списів?

— Береш десять списів.

— Ага.

— І людина Неро записує, кому ти їх видав.

— Навіть уночі?

Неро відповів сам:

— Особливо вночі. Вдень я хоча б бачу, хто краде мої речі.

— Наші речі.

— У моїй книзі — мої.

Фарен дозволив короткий сміх, але далі перейшов до частини, яку вважав важливішою за всі посади.

— Тепер кожен командир назве людину, яка перебирає його групу після загибелі або важкого поранення.

У дворі стало тихіше. Корсо торкнувся шиї.

— Можна без прикладу зі стрілою?

Фарен не підтримав жарт.

— Назви заступника.

Корсо став серйознішим. Фарен оглянув решту командирів.

— Старшинство має перейти одразу. Без суперечки в строю про те, хто тепер головний.

Корсо першим назвав ім’я. Він повернувся до власної десятки.

— Гарен.

Чоловік у другому ряду підняв голову.

— Якщо мене не буде — береш людей.

— Зрозумів.

— І вони слухають тебе одразу, — продовжив Корсо, вже звертаючись до решти. — Не після того, як переконаються, що я справді мертвий, і не після голосування.

Варо назвав свого. Потім Гарро. Тарко теж визначив людину, яка перебере його групу, хоча окремо зауважив, що для розвідників важливіше не звання, а знання поточного завдання. Фарен погодився й наказав, щоб перед кожним виходом щонайменше двоє людей у групі Тарко знали повний маршрут, точки повернення та домовлені сигнали. Неро записував усі імена в окремий розділ. Фарен змусив командирів повторити їх уголос ще раз.

Один із людей запитав:

— А якщо впадете ви?

Питання було справедливим. Фарен показав на Варо.

— Старшим над усіма стає він.

Старий ветеран перестав усміхатися.

— А якщо ми обидва?

Фарен не мав наміру залишати відповідь на потім. Якщо вибував і Варо, наступним у загальному ланцюгу ставав Корсо, після нього — Гарро. Тарко залишався насамперед командиром спеціалізованої групи й приймав загальне командування лише після вибуття всіх трьох. Неро записав і це. Фарен оглянув людей.

— Після мене старшим стає Варо. Після Варо — Корсо, потім Гарро. Якщо всі троє вибули, людей веде Тарко. У бою цей порядок не обговорюємо.

Варо повільно кивнув.

— Оце вже схоже не на найману ватагу.

— На що тоді? — запитав Релло.

— Поки що на найману ватагу з хорошою книгою.

Неро підняв книгу трохи вище.

— Найкраще в цьому всьому — лад.

— А ти? — запитав Релло. — За що тоді відповідаєш сам?

Фарен подивився спочатку на командирів, потім на людей за ними.

— За те, щоб помилка однієї десятки не поклала весь загін. І за рішення, які приймаю сам.

Варо тихо хмикнув.

— Тоді роботи тобі справді вистачить.

Увечері двір поступово спорожнів. Частина людей пішла їсти, хтось залишився ремонтувати спорядження, а Тарко вже сперечався зі своїми стрільцями про ранкове тренування. Знизу ще було чути Корсо, який намагався переконати Гарена, що призначення наступником не дає права командувати ним, поки він живий. У маленькій кімнаті над складом залишилися Фарен і Неро.

На столі лежав новий контракт. По суті він нічим не відрізнявся від десятків документів, які Фарен уже бачив у Ліссі: імена сторін, опис роботи, строки, платня, відповідальність за вантаж, підписи та печатки. Змінилося кілька слів у першому рядку. Сіра Варта. Капітан Фарен Морріган. Неро переписав назву ще у дві книги: в реєстр договорів і в книгу витрат.

— Цього достатньо для договорів? — запитав Фарен.

— Для договорів і для претензій до нас.

Фарен кивнув і взяв іншу книгу. П’ятдесят два імені. П’ятдесят людей, яких зараз можна було вивести на повний контракт, і двоє, що ще відновлювалися. Під кожним командиром уже стояло ім’я людини, яка мала перебрати його групу. Поруч Неро вів список зброї, обладунків, боргів за ремонт і виплачених грошей.

Срібла залишалося трохи більше ніж на місяць звичайних витрат, якщо найближчим часом не буде нового контракту. Спорядження залишалося строкатим, частина щитів потребувала заміни, двір вони орендували, кухня ледве справлялася з пів сотнею людей, а будь-який морський перехід усе ще вимагав домовлятися з чужим капітаном і платити за місце на його кораблі.

Навіть саме приміщення не належало їм. Фарен сидів у кімнаті над чужим складом, за чужим столом, у місті, мови якого ще кілька місяців тому не знав достатньо, щоб попросити роботу без жестів.

Усі п’ятдесят двоє могли забрати зароблене й піти після наступного контракту: їх не тримали ані присяга, ані земля, ані королівський наказ. Проте вранці Корсо сам проведе перевірку людей, Тарко без нагадування пошле розвідників, а Неро зведе закупівлі й принесе Фарену лише ті цифри, які не сходяться.

Фарен провів пальцем по назві на першому рядку договору — «Сіра Варта» — і закрив книгу. Унизу Корсо вже сперечався з новим сержантом про розстановку щитів. Неро зібрав рахунки зі столу й першим спустився до складу. Фарен ще раз глянув на назву в закритій книзі й загасив лампу.