Глава 24. Пролом

289 рік від Завоювання

Пайк не поспішав падати. Першого дня королівська армія майже не стріляла. Каменемети привезли з Лордспорту розібраними; майданчики під них вирівнювали, трамбували щебенем і колодами, натягували канати, сортували каміння за вагою. Перші постріли пішли лише тоді, коли інженери були певні, що рами не просядуть після кількох ударів.

Другого дня машини пристрілялися. Станіс наказав бити в одну південну ділянку, ближче до основи башти. Більшість каміння все одно не давала помітного результату, але по обіді шви між кількома блоками розкрилися, а на третій день тріщина вже тяглася вздовж нижньої кладки.

Облога виявилася монотонною роботою: підтягнути камінь, натягнути канати, відійти, дочекатися удару, перевірити машину й почати спочатку. За три дні люди в таборі навчилися розрізняти по звуку вдале влучання від каменя, що пішов у схил.

Корсо спостерігав за цим зі зростаючим роздратуванням.

— Якби пішли на штурм першого дня, вже знали б переможця.

Фарен мовчки дивився на південну башту через кілометр бруду.

— Знали б і кількість мертвих під стіною.

— Можливо, їх було б мало.

— Саме це мене й не влаштовує.

Корсо кинув погляд на простір між табором і замком. За три дні він вивчив кожен метр: ніякого укриття, а зверху — багаторівневий вогонь із зубців і бійниць.

— Тепер принаймні є шанси.

— Тепер — так.

На підніжжі башти вже темніла довга щілина, а кілька нижніх блоків змістилися з місця.

Корсо примружився.

— А якщо вона рухне просто під час висування лав?

— Саме тому ми й чекаємо.

Корсо затнувся. Черговий камінь розтрощив верхній зубець, змусивши уламки розлетітися дощами. З боку королівських позицій пролунав схвальний рев — не тому, що один зламаний зубець вирішував долю війни, а тому, що тисячі чоловіків три дні поспіль дивилися на ту саму сіру стіну й жадали хоч якогось зримого результату.

Фарен не кричав разом з усіма. Він бачив, як руйнується сама маса каміння: тріщина розширювалася, удари зливалися в суцібіть, і верх башти вже втратив монолітність. Він не був потомственим інженером, та й самі майстри не бралися назвати точну годину обвалу. Напрямок був очевидним. Пайк залишався неприступною фортецею, але Фарен уже бачив стіни, за які платили набагато дорожче. Неприступних замків не існувало — була лише ціна, яку доводилося віддати за штурм. Питання зводилося до того, скільки крові Роберт готовий розлити, перш ніж фортеця стане дешевшою в облозі, ніж у штурмі.

Марон Грейджой уже не знав, скільки спав минулої ночі. Можливо, дві години. Можливо, трохи більше. Каменемети не працювали безперервно, і саме це виснажувало сильніше: після кожної серії ударів наставала тиша, в якій люди на стіні починали чекати наступного.

Він стояв на південній башті з самого ранку.

Під Пайком королівський табір за три дні перетворився на окреме місто. Між рядами наметів рухалися вози, коні та носії каменю; біля машин постійно працювали люди, а за першою лінією тягнулися тисячі солдатів. Над ними висіли знамена Баратеонів, Старків, Ланністерів, Мормонтів і десятків менших домів.

Родрік Харлоу попереджав, що материк відповість саме так.

Марон не хотів думати про Родріка Харлоу.

Його власний брат Родрік уже був мертвий.

Один із захисників підійшов до нього.

— Вони знову заряджають.

— Бачу.

Чоловік подивився не на табір, а вниз, на тріщини в кладці.

— Мілорде, вам краще перейти на внутрішню частину стіни.

Марон повернувся.

— Чому?

— Башта погано тримається.

Кілька блоків біля основи вже змістилися. Після кожного удару зі швів сипалася кам’яна крихта, а вчорашня тріщина тепер тягнулася майже через усю нижню частину башти.

Чоловік не відійшов. Марон різко повернув голову.

— Боїшся?

— Так.

Відповідь була настільки прямою, що він на мить розгубився.

— І вам варто, мілорде.

Марон ударив його по обличчю. Не сильно, але достатньо, щоб розбити губу.

— Ще раз говоритимеш мені, чого я повинен боятися, підеш зі стіни сам.

Чоловік витер кров із губи.

— Так, мілорде.

І відійшов.

Марон ще дужче стиснув парапет. Унизу між машинами рухався великий чоловік із чорним волоссям. Навіть із такої відстані Марон упізнав Роберта. Король материка ходив серед облогових позицій так, ніби вже був господарем землі під стінами Пайка.

Марон стиснув парапет. Хотів, щоб Роберт підійшов ближче. Хотів побачити його не маленькою постаттю під стіною, а людиною, до якої можна дістати мечем.

Черговий каменемет відпустив снаряд.

Хтось на башті закричав:

— Укриття!

Марон підняв голову.

Камінь ішов нижче за верхівку башти. Ударив біля основи.

Перші секунди після удару знизу вирвалася тільки хмара пилу. Потім камінь під ногами Марона ледь помітно зрушив. Кам’яна підлога повільно змінила кут, наче вся башта осіла на одну сторону. Знизу прийшов довгий тріск, від якого кілька людей одночасно завмерли.

Чоловік із розбитою губою зблід.

— Мілорде…

Марон подивився вниз. Тріщина вже не була тріщиною. Між великими блоками відкривався темний проміжок.

— ВНИЗ! — закричав він.

Тепер уже ніхто не сперечався. Люди кинулися до сходів.

Марон зробив кілька кроків разом із ними, коли башта знову змістилася. Цього разу сильніше. Частина парапету відкололася й зникла за краєм. Частина людей попереду впала, решта побігли швидше; Марон теж кинувся до сходів. До них залишалося лише кілька ярдів, але він не встиг.

Теон дивився на облогу з Морської Вежі.

Мати спочатку заборонила йому навіть виходити з кімнат. Після того як він одного разу втік, Алланіс поставила біля дверей двох людей. Теон сказав, що ненавидить її.

Вона відповіла лише:

— Добре.

Теон волів би, щоб вона накричала. Тепер він усе одно стояв біля вузького вікна. Аша була поруч. Вона знайшла інший шлях у вежу й нікого не питала про дозвіл.

— Де Марон? — запитав Теон.

Аша показала на південну башту.

— Там.

— Я його не бачу.

— Я теж. Але він казав, що буде на стіні.

Теон нахилився ближче до вікна.

Унизу королівський табір здавався суцільним рухом. Каменемети стояли далеко один від одного, і час від часу один із них відпускав темну брилу, яка неспішно підіймалася над землею, перш ніж рушити до стін.

— Вони справді можуть її зламати?

Аша відповіла не одразу.

— Уже ламають.

Теон хотів сказати, що Пайк не падає. Балон говорив це багато разів. Марон теж.

Новий камінь полетів до стіни.

Вони обоє простежили за ним.

Удар припав нижче башти. Спочатку Теон побачив лише пил, що піднявся вздовж каменю.

Потім Аша схопила його за плече.

— Дивись.

Башта почала хилитися назовні.

Перші секунди рух був настільки повільним, що Теон не міг повірити в те, що бачить. Велика кам’яна маса ніби ще трималася за власну основу, хоча та вже розходилася. Потім щось унизу остаточно провалилося, і нахил став швидшим.

На верхівці бігли люди.

Одна маленька постать зірвалася вниз ще до того, як почало падати основне каміння.

— Марон, — сказав Теон.

Він не питав, а просто вимовив ім’я брата.

Аша сильніше стиснула його плече саме тоді, коли башта впала. Гуркіт прийшов із затримкою. Спочатку Теон побачив, як зникає верхівка, як разом із нею обвалюється частина південної стіни й над усім здіймається величезна хмара пилу. Лише потім звук прокотився над морем і вдарив у Морську Вежу так, що затремтіло скло у вузькому вікні.

Теон не рухався.

— Він був там.

Аша мовчала.

— Марон був там.

— Знаю.

— Може, він устиг…

Вона не відповіла.

Теон повернувся до неї й по обличчю сестри зрозумів, що вона теж у це не вірить.

Тіло Теонові не було потрібне. Родрік загинув під Сігардом, Марон щойно зник разом із баштою. Пам’ять, наче навмисно, повертала зовсім не героїчні речі: як Родрік забирав у нього ніж, як Марон проганяв зі стіни, як обидва сміялися з його спроб довести, що він уже дорослий.

Теон роками хотів, щоб вони перестали називати його малим. Тепер цього більше не станеться.

Сльози прийшли раніше, ніж він устиг їх зупинити. Теон сердито витер обличчя, але від цього стало тільки гірше.

Аша притягнула його до себе.

Спочатку Теон виривався.

Потім перестав.

В іншій частині замку Алланіс почула гуркіт обвалу. Вона вже знала, де того ранку стояв Марон, і цього разу навіть не вийшла в коридор.

— ВПАЛА!

Крик пройшов королівським табором раніше, ніж хмара пилу встигла накрити всю південну частину Пайка. Люди піднімалися з землі, виходили з наметів, дивилися поверх щитів і возів у бік стіни. Там, де ще кілька митей тому стояла башта, тепер лежала величезна купа каміння, розбитого дерева й частин обваленої кладки. Разом із баштою вниз пішла значна ділянка південного муру, відкривши нерівний прохід до внутрішньої частини укріплень.

Це ще не був готовий шлях для армії. Великі брили лежали одна на одній під різними кутами, між ними залишалися провали, уламки балок і тіла людей, які не встигли втекти зі стіни. Частина вцілілого муру нависала над краями пролому, і ніхто не міг гарантувати, що після наступного удару або під вагою сотень людей вона не обсиплеться ще.

Фарен дивився не на сам отвір, а на те, що відбувалося за ним. Крізь пил уже проступали щити залізнороджених. Ті, хто пережив обвал, не залишили внутрішній двір. Навпаки, люди Балона підтягувалися до пролому з обох боків, на вцілілій частині стіни з’являлися лучники, а між уламками починали ставити нову лінію списів.

Роги королівського війська заграли майже одразу, але це ще не був сигнал штурму. Офіцери збирали підрозділи в заздалегідь визначеному порядку, щитовики виходили вперед, лучникам наказували придушувати вцілілі ділянки стіни, а люди облогових команд припинили стрільбу, щоб не накрити власних.

Станіс уже стояв поруч із Робертом над швидко розгорнутою схемою південної частини замку. Нед прибув із північними людьми, Джорах Мормонт був поруч із ним. Схема тепер мала значно меншу цінність, ніж до обвалу: сама форма пролому була невідома, а те, що залишилося за стіною, розвідники могли бачити лише уривками крізь пил і рух захисників.

— Вони тримають край і висоту, — сказав Станіс. — Підете серединою — битимуть згори й спереду.

Нед дивився на купу уламків.

— Через неї не пройде нормальний стрій.

— Перша група не проривається, — відповів Станіс. — Вона робить місце для другої.

Роберт уже був у кольчузі й тримав молот. На його обличчі не залишилося нічого від короля, який учора сперечався над картою чи пив із Торосом. Перед ним нарешті був бій, у якому наказ і власна рука означали одне й те саме.

— Тоді досить дивитися.

Нед глянув на нього.

— Уламки ще рухаються.

— І будуть рухатися, коли по них підуть наші люди.

— Саме тому перший ряд не повинен перетворитися на натовп.

Роберт усміхнувся кутиком рота.

— Оце вже звучить як згода.

Нед не відповів.

Торос із Мира підійшов до групи з мечем у руці й невеликою глиняною посудиною. Двоє його людей допомагали обережно наносити на клинок густу зеленувату рідину. Навіть на відстані Фарен відчув різкий неприродний запах, але цього разу не став шукати в ньому нічого знайомого зі свого світу.

— Що це? — запитав він у Давоса.

— Дикий вогонь.

Фарен ще раз подивився на клинок.

— І він збирається з цим бігти по камінню?

Давос похмуро глянув на Тороса.

— Саме так.

Фарен ще раз глянув на зелене полум’я на клинку й промовчав. Торос підняв меч.

— Я піду першим.

Станіс повернувся до нього.

— Твоє завдання — відкрити шлях, а не загинути в перших десяти кроках.

— Спробую поєднати.

Роберт коротко засміявся.

— Якщо вже ніхто не може втримати цього дурня, нехай хоча б лякає їх попереду.

Нед подивився на Тороса, потім на людей за ним.

— За ним має одразу йти нормальна група. Не залишайте його одного в проломі.

— Я піду, — сказав Джорах.

Нед повернувся до молодого Мормонта.

— Тримай своїх разом. Не намагайся виграти замок швидше за решту армії.

— Так, мілорде.

Станіс показав на пролом.

— Торос і перша ударна група входять у центр. Мормонт одразу за ними. Щойно всередині з’явиться достатньо місця, Роберт і північні підсилюють першу хвилю. Головне — не розтікатися по замку. Нам потрібен перший двір і внутрішній край стіни.

Потім він перевів погляд на Фарена.

— Друга хвиля — сто вісімдесят твоїх. Люди Байвотера входять поруч, якщо його не перекинуть на іншу ділянку.

Джаселін Байвотер коротко кивнув.

— Наше завдання?

— Пролом. Перша хвиля проходить і тримає внутрішній край. Ти й Морріган не даєте їм закрити прохід знову. Наступні мають увійти строєм, не давлячи своїх у камінні.

Фарен оглянув схему.

— Якщо вони підведуть запасних із боків?

— Саме тому ти там.

Фарен кивнув.

Корсо стояв за його плечем і дивився на пролом із таким виразом, ніби три дні очікування нарешті отримали виправдання.

— Перший двір беремо й тримаємо. Далі без наказу не лізти. Ми не знаємо внутрішніх переходів, а вони знають.

Корсо кивнув. Станіс почув, але не втрутився.

Роберт узяв молот.

— А тепер ідемо.

Станіс стиснув щелепу.

— Ти король.

— Знаю.

— Тоді постарайся хоча б не стояти першим у місці, де на тебе можуть скинути половину стіни.

Роберт подивився на брата.

— Для цього в мене є Нед.

Нед видихнув, але вже перевіряв ремінь щита.

Сперечатися було запізно.

Торос підпалив меч безпосередньо перед атакою.

Зелене полум’я швидко пробігло по клинку й огорнуло сталь неприродно яскравим вогнем. Люди поблизу мимоволі відступили на півкроку, а потім уздовж королівської лінії прокотився крик. Навіть із боку пролому було видно, що частина захисників дивиться саме на палаючий меч.

Фарен бачив зброю значно страшнішу, але мусив визнати: для людей цього світу видовище працювало.

Ріг дав сигнал.

Торос рушив першим.

Він не побіг навпростець, удаючи, ніби каміння під ногами не існує. Уже на перших уламках навіть йому довелося сповільнитися, переступати через балки й шукати надійну опору між великими брилами. Коли підйом став рівнішим, жрець знову прискорився, і палаючий меч було видно над щитами навіть крізь пил.

Зі стіни полетіли стріли. Одна вдарила людину позаду Тороса в груди й відкинула назад, інша розбилася об камінь. Захисники почали скидати вниз дрібніші брили, і один королівський солдат, намагаючись ухилитися, провалив ногу між уламками. Чоловік за ним перечепився через його спину, ще двом довелося різко зупинитися, щоб не звалитися разом із ними.

Через це перший підйом ішов повільніше, ніж хотів Роберт.

Торос дістався внутрішнього краю пролому першим. Залізнороджений із круглим щитом зустрів його списом, але Торос відвів вістря мечем, і зелене полум’я ковзнуло по дереву. Щит зайнявся біля краю. Захисник інстинктивно відсмикнув руку, на мить втратив позицію, і Торос одразу ввійшов у проміжок.

Другий чоловік кинувся на нього майже відразу. Тепер сам вигляд вогню вже не допомагав жрецю — почався звичайний тісний бій.

Джорах Мормонт піднімався майже відразу за ним.

Молодий північанин не намагався повторити ефектний ривок Тороса. Він ішов зі щитом перед собою, зупинявся там, де наступний камінь не давав нормально поставити ногу, і постійно перевіряв, чи тримаються за ним його люди. Коли перший залізнороджений спробував вибити його з пролому сокирою, Джорах прийняв удар на щит, коротко відповів мечем і відразу змістився, звільняючи місце людині за своїм плечем.

Так у проломі з’явилися вже не один чи двоє бійців, а перший невеликий шматок строю.

Фарен спостерігав знизу. Поряд стояв Байвотер.

— Ще?

— Ні.

Джаселін насупився.

— Наші вже всередині.

— І стоять майже на одному місці.

Байвотер придивився уважніше. Люди проходили через уламки, але одразу впиралися в бій за внутрішній край стіни. Ті, хто піднімався позаду, вже починали накопичуватися між великими брилами. Ввести туди ще дві сотні зараз означало б не посилити першу хвилю, а стиснути її власними людьми.

— Чекаємо, — сказав Байвотер сам.

— Так.

Корсо стискав руків’я меча, але промовчав.

У проломі з’явився Роберт.

Він ішов не першим і навіть не в першій десятці, але достатньо близько до передньої лінії, щоб люди навколо одразу впізнали короля. Нед тримався поруч.

Фарен бачив лише уривки їхнього руху між щитами, пилом і уламками. Один залізнороджений спробував ударити Роберта списом із вищої позиції. Нед помітив рух раніше й крикнув. Король відхилився, пропускаючи вістря повз шию, а потім ударив молотом у щит нападника. Дерево розкололося, і чоловіка відкинуло назад на тих, хто стояв позаду.

Роберт рушив далі. Нед не відставав.

За кілька хвилин перша хвиля нарешті продавила захисників настільки, що за проломом стала видна частина першого двору. Торос і його люди вже билися всередині, Джорах утримував групу трохи правіше, а Роберт із Недом вийшли за внутрішній край уламків. Нові солдати тепер починали розходитися в боки замість того, щоб одразу зупинятися перед спинами власних людей.

Фарен побачив зміну, на яку чекав.

У проломі нарешті з’явився рух уперед.

— Готуватися.

Байвотер уже підняв руку.

Ще кілька десятків людей першої хвилі пройшли всередину. Фарен дочекався, поки між ними й наступною групою утвориться достатній проміжок.

— Тепер.

Роги дали сигнал.

Друга хвиля рушила.

Вона не побігла. На уламках це був би найшвидший спосіб перетворити організований підрозділ на натовп людей, які заважають один одному. Фарен піднімав своїх окремими групами, залишаючи між ними кілька кроків. Перші щитовики перевіряли опору, за ними йшли списники, далі рухалася наступна група. Релло тримав правий край, Корсо — лівий, Кандо вів центр. Сам Фарен ішов там, звідки міг бачити всі три частини.

Стріли з уцілілого муру продовжували бити в пролом. Одна пройшла біля голови Фарена, інша встромилася в щит людини за ним. Трохи вище солдат послизнувся на камені, впав на коліно й отримав списом у плече. Його витягнули вбік, не зупиняючи рух решти.

— Не збиватися! Залишайте прохід для поранених!

Команду передали далі.

Коли Фарен дістався середини пролому, він нарешті побачив те, чого не було видно знизу.

Перший двір виявився меншим, ніж здавався на схемі. Праворуч над ним піднімалася вціліла частина південної стіни, і з неї лучники продовжували стріляти просто вниз у пролом. До цієї ділянки вели вузькі кам’яні сходи. Ліворуч між уламками й внутрішньою спорудою залишався прохід, яким залізнороджені вже підводили нових людей до першого двору.

Саме ці два місця були небезпечнішими за тих, хто зараз бився безпосередньо перед Робертом. Передню лінію королівські люди могли поступово продавити чисельністю, але підкріплення з боків ще могли повернути становище назад.

— Релло!

Той підняв голову.

Фарен показав на сходи.

— Сорок людей. Перший майданчик. Вище не йти. Просто забери в них можливість бити нам у пролом.

— Зрозумів!

— Корсо!

Великий командир уже дивився на лівий прохід.

— Бачу.

— Двадцять п’ять. Закрий його. Якщо вони відходять — не лізь за ними.

Корсо скривився.

— Я знав, що буде друга частина.

— Тепер знаєш.

Фарен залишив основний центр біля себе. Люди Байвотера піднімалися слідом.

— Куди мені? — запитав Джаселін.

— Сам пролом і внутрішній край. Якщо ми підемо вперед, тут не повинна з’явитися нова діра.

Байвотер подивився на двір і відразу зрозумів задум.

— Тоді рухай своїх. Я закрию за тобою.

Релло не зміг узяти сходи одним натиском.

Перші люди, які підійшли до них, одразу потрапили під удар згори. Стріла влучила одному сірому в шию, спис іншого захисника збив другого зі сходів. Релло зупинив наступних раніше, ніж вони повторили те саме.

Сходи були настільки вузькими, що двоє-троє залізнороджених нагорі могли зустрічати майже кожного противника окремо. Просто посилати туди людей означало міняти життя на кілька сходинок.

Релло притиснувся до стіни й оглянув підхід. Обійти позицію, як на Великому Віку, було неможливо. Зате захисникам доводилося нахилятися за край, щоб нормально бити тих, хто стояв унизу.

— Три щити вперед. Списи — не в груди.

Сержант поруч не одразу зрозумів.

— А куди?

— У ноги. Коли нахиляться.

Троє щитовиків піднялися до нижніх сходинок і поставили щити майже над головами.

Перший залізнороджений з’явився зверху із сокирою й ударив униз, розколовши край одного щита. У ту саму мить два списи пішли під його захист. Один промахнувся, другий увійшов у гомілку. Чоловік утратив опору й повалився вперед, збивши того, хто стояв за ним.

— Тепер!

Четверо сірих рушили разом, а не по одному. Перші прийняли удар щитами, другі били через їхні плечі. Релло пішов п’ятим.

На верхньому майданчику місця було не більше, ніж у тісному коридорі. Релло прийняв меч на щит, відчув удар усією рукою й коротко відповів у відкритий бік. Залізнороджений відступив, а сірий поруч увів спис у другого захисника.

Люди вже хотіли йти вище.

— СТІЙ! ПЕРШИЙ МАЙДАНЧИК!

Двоє встигли зробити ще крок, але повернулися.

Із захопленого майданчика сірі могли контролювати нижню частину сходів і змушували лучників нагорі відходити від самого краю. Щоб продовжувати стріляти в пролом, тим тепер доводилося відкриватися людям Релло.

Корсо отримав простіше завдання й складніший бій.

У лівому проході одночасно могли стояти не більше п’яти-шести людей. Своїх двадцять п’ять він поставив у кілька коротких рядів: щити попереду, списи за ними, резерв одразу за поворотом, де його не могли дістати лучники з двору.

Залізнороджені вдарили майже відразу.

Перший ряд прийняв їх на щити. Простору для сильних розмахів не було навіть у Корсо, тому він працював коротко: відводив мечі, штовхав плечем, бив у руки й ноги, не намагаючись кожен рух перетворити на смертельний удар. Один із противників просунув сокиру над щитами й ударив сірого в шолом. Чоловік упав. Корсо сам схопив найближчого резервіста за плече й поставив його в проміжок раніше, ніж противник устиг ним скористатися.

— Закрити!

Щити зійшлися знову.

— Їх більше! — крикнув хтось із другого ряду.

Корсо навіть не озирнувся.

— Тут більше п’яти все одно не влізе!

Після цього ніхто більше не питав.

Прохід залишився закритим.

Фарен із центром вийшов у перший двір через кілька хвилин після початку другої хвилі.

Тепер він побачив, наскільки небезпечним став успіх першої.

Торос і частина його людей уже просунулися вперед. Джорах із мормонтами тримався краще, але теж ішов за противником. Кілька королівських груп, побачивши, що захисники поступаються, рвонули слідом. Інші ще тільки виходили з пролому.

Між ними починали з’являтися порожні місця.

Залізнороджений командир побачив те саме. Фарен не знав його імені, але впізнав рішення в ту мить, коли чоловік підняв сокиру: замість подальшого відступу внутрішня лінія Грейджоїв різко пішла вперед, намагаючись ударити по розтягнутій першій хвилі й втиснути її назад у пролом. Якщо королівські люди почнуть упиратися одне в одного на уламках, вузький прохід стане пасткою вже для нападників.

— Центр, до мене! Щити вперед!

Сірі зупинили власний рух і почали збиратися в коротку лінію поперек двору.

— Не гнатися за першою хвилею! Закриваємо простір за нею!

Кандо підхопив наказ:

— Чули Моррігана! Слава почекає, щити — сюди!

Шістдесят людей не могли самі виграти двір, зате могли дати іншим лінію, до якої приєднатися. Байвотер підняв меч.

— Мої — до сірих! Правий край!

Королівські солдати почали приставати до строю, і сусідні групи, які до того рухалися окремо, теж стали вирівнюватися. Фарен бачив Роберта попереду.

Занадто далеко.

Нед був поруч із ним.

Відтягувати короля назад серед бою було вже запізно. Значно розумніше було зробити так, щоб простір за ним перестав бути відкритим.

Фарен рушив уперед разом із лінією. Перший противник ударив мечем; Фарен відвів клинок і коротко різонув по кисті. Другий прийняв його на щит і спробував втиснути в ряд вагою тіла, але Фарен змістився вбік, пропустив натиск повз себе й ударив по опорній нозі.

Третій був великим і працював сокирою краще за попередніх. Фарен побачив перенесення ваги ще до того, як лезо набрало швидкість, відступив на півкроку й пропустив удар повз щит. Відкритого боку вистачило на одну мить. Меч пройшов по горлу, і чоловік упав між рядами. Фарен уже дивився далі, де лінія починала згинатися.

— Два кроки вперед!

Лінія рушила разом, повільно й рівно, не виходячи далі за визначений наказом рубіж.

— Стій!

Сірі зупинилися.

Люди Байвотера вже закрили правий край, кілька королівських груп стали ліворуч. Те, чого кілька хвилин тому не було, нарешті з’явилося — спільний фронт між проломом і першою хвилею.

У нього й ударила залізнороджена контратака.

Щити зійшлися.

Людей відкинуло на півкроку.

Але лінія не зламалася.

Контратака не вичерпалася першим ударом. Залізнороджені продовжували тиснути на вже сформовану лінію, намагаючись розірвати її раніше, ніж через пролом устигнуть увійти нові королівські підрозділи й остаточно закріпити перевагу нападників. Праворуч люди Байвотера трималися біля невеликого кам’яного виступу, де фронт згинався, простору для маневру ставало менше, а кожен крок уперед чи назад одразу впливав на сусідній ряд.

Один із молодих королівських солдатів попереду Джаселіна прийняв удар на щит, але нога ковзнула по крові й дрібному камінню, що вкривало двір. Хлопець опустився на коліно й на мить відкрив у строю вузький проміжок, якого цілком вистачало противнику, щоб спробувати втиснутися всередину.

Байвотер помітив небезпеку раніше, ніж другий ряд устиг зімкнутися. Він відштовхнув солдата назад, сам ступив на його місце й підняв меч саме тоді, коли залізнороджений із довгою сокирою вже завершував замах.

Джаселін устиг виставити клинок, але зробив це під невдалим кутом. Лезо сокири ковзнуло по сталі вниз, не зупинившись, і вдарило трохи вище правого зап’ястка.

Першої миті Байвотер навіть не зрозумів, що сталося. Рука разом із мечем упала на каміння, а він лише дивився вниз, ніби мозок ще не встиг поєднати побачене з власним тілом. Потім із обрубка хлинула кров, і біль прийшов одразу — різкий, гарячий, настільки сильний, що світ перед очима на мить звузився.

— СЕР!

Хтось позаду схопив його за плечі, намагаючись відтягнути від передньої лінії, але Джаселін інстинктивно спробував відштовхнути людину лівою рукою.

— Лінію…

Залізнороджений тим часом уже піднімав сокиру для другого удару.

Фарен кілька хвилин зміщувався праворуч, стежачи за ділянкою, де стрій Байвотера поступово почав згинатися під тиском. Коли сокира знову пішла вгору, між ним і нападником залишалося лише кілька кроків. Фарен увійшов збоку, не даючи тому завершити замах, і коротким ударом меча розсік незахищену шию.

Залізнороджений важко осів на каміння поруч із відрубаною кистю, тоді як із передпліччя Байвотера все ще швидко йшла кров.

— Кандо!

Той одразу озирнувся.

— Двоє людей сюди! Забрати Байвотера!

— Я залишаюся, — видихнув Джаселін, ледве втримуючись на ногах.

Фарен навіть не став витрачати час на суперечку.

— Ні.

— Мої люди…

— Бачать, що ти стікаєш кров’ю.

Байвотер стиснув зуби й знову спробував подивитися на стрій.

— Лінія…

— Стоїть.

Фарен повернувся до найближчого сірого й показав на рану.

— Пояс вище рани. Затягнути сильно.

Чоловік одразу зірвав ремінь, а другий підтримав Джаселіна за плечі, поки імпровізований джгут затягували на передпліччі. Обличчя Байвотера зблідло так різко, що Фарен на мить вирішив, ніби той усе ж втратить свідомість, однак Джаселін утримався й продовжував дихати крізь стиснуті зуби.

— Передай командування старшому сержанту, — сказав Фарен.

Байвотер кілька разів важко вдихнув, перш ніж відповісти.

— Гарвел. Правий ряд.

Кандо швидко знайшов потрібного чоловіка поглядом і передав наказ, після чого двоє сірих підхопили Джаселіна й потягнули його назад, у бік пролому.

Фарен не дивився їм услід. Кровотечу вдалося принаймні сповільнити, а все інше тепер залежало від лікаря; його ж власне місце залишалося тут, тому що попереду вже збиралася наступна хвиля залізнороджених.

Він повернувся до строю.

— Правий край ближче! Закрити місце Байвотера!

Люди посунулися один до одного, щити знову зійшлися, а пролом, який на кілька митей відкрився разом із пораненням Джаселіна, зник у суцільній лінії.

Контратака тривала.

Нед помітив Моррігана не тому, що шукав його, а тому, що одна ділянка першого двору рухалася інакше за решту.

Навколо Роберта бій постійно рвався вперед. Одні люди бачили противника, який відступав, і кидалися слідом, інші зупинялися біля поранених, треті намагалися знайти свої прапори серед пилу, крику й змішаних загонів. Так майже завжди виглядав штурм після першого прориву: накази ще діяли, але саме поле бою розривало їх на десятки окремих рішень, кожне з яких хтось мусив приймати тут і зараз.

Люди Моррігана поводилися інакше. Вони теж просувалися вперед, але короткими переходами: робили кілька кроків, вирівнювали щити, підтягували тих, хто відстав, закривали проміжки й лише тоді знову рухалися. Коли до них приставали чужі королівські солдати, сірі не відштовхували їх і не намагалися будь-якою ціною зберегти красиву окрему формацію; натомість просто показували, де стати й який проміжок закрити.

Сам Морріган не тримався постійно в першому ряду. Нед бачив його то біля правого краю, то в центрі, то на кілька кроків позаду лінії — щоразу саме там, де стрій починав втрачати форму або де кількох секунд запізнення могло вистачити, щоб утворився небезпечний розрив.

Нед бачив достатньо великих мечників, щоб розрізняти талант і досвід. Морріган не працював силою Роберта чи швидкістю Джеймі: він постійно забирав у противника півкроку, кут або опору, відходив раніше, ніж удар набирав силу, й бив у короткі відкриття. Після кількох обмінів перемога над Грегором Кліганом уже не здавалася Недові турнірною випадковістю.

— НЕД!

Голос Роберта повернув його до власного бою.

Троє залізнороджених намагалися оточити короля біля низької кам’яної стіни. Першого Роберт зустрів сам: молот ударив у груди, і навіть крізь обладунок сила кинула чоловіка назад.

Другий зайшов справа, змусивши Неда підставити щит під удар, а потім одразу відповісти власним клинком.

Третій уже збирався вдарити Роберта збоку, але не встиг. Один із сірих, який щойно приєднався до сусідньої лінії, перехопив його спис щитом, після чого Роберт устиг розвернутися й сам закінчив сутичку ударом молота.

Морріган цього разу взагалі не був поруч, і Нед відзначив це майже з полегшенням. Праворуч почувся крик, і Нед повернув голову на знайомий голос.

Молодий чоловік із людей Вінтерфелла — онук Старої Нен — хитнувся біля стіни. Нед пам’ятав його ще хлопцем у дворі. Тепер меч лежав за кілька кроків, а спис залізнородженого пройшов під ребра.

Нед зробив крок до нього, але вже знав, що запізнився.

Чоловік упав, і на коротку мить усе навколо стало надто чітким: обличчя, кров на кольчузі, рука, яка ще стискала край плаща.

Нед змусив себе відвернутися. Ім’я він запам’ятав, а сумувати буде потім, бо зараз живі ще потребували наказів.

— Північні! До прапора! Не розтягуватися!

Люди почали збиратися.

У той самий час залізнороджена контратака почала втрачати силу. Передні ряди ще билися так само запекло, але позаду все більше людей озиралося на двері й сходи до внутрішніх частин замку. Десь далі вже з’явилися королівські прапори, Торос із мормонтами тиснув уперед, а через пролом продовжували входити нові підрозділи.

Фарен теж побачив зміну. Люди Балона вже не намагалися повернути перший двір і поступово відходили до наступних проходів.

— Сірі, двір закріпити! Корсо — правий прохід, Тарко — сходи й верхні вікна. За Робертом весь стрій не тягнути!

Частина королівських підрозділів одразу кинулася за відступаючими, і серед них був сам Роберт; Нед рушив слідом за ним. Фарен натомість використав те, що ще залишалося під його безпосереднім контролем. Релло закрив правий бік двору, Корсо зайняв лівий прохід, Кандо підтягнув центр ближче до пролому, і разом вони почали розширювати безпечний простір так, щоб наступні сотні входили вже строєм, а не проштовхувалися всередину по одному.

Поранених почали виносити окремою смугою вздовж уламків. Облогові люди підтягнулися до найбільших небезпечних брил і взялися розчищати місця, де можна було зменшити ризик нового обвалу. Нові підрозділи проходили через пролом уже групами, не змішуючись із тими, хто намагався винести поранених або відступити назад по боєприпаси.

Фарен повільно оглянув двір. Залізнороджені вже відходили далі в Пайк, і хоча бій усередині замку лише набирав нової форми, сам пролом більше не був спірною землею.

Завдання другої хвилі було виконано, і лише тепер Фарен дозволив собі подивитися далі, туди, де королівські прапори вже просувалися вглиб Пайка слідом за боєм.

Балон Грейджой не залишив Велику Вежу, коли прийшла звістка про падіння південної стіни. Він стояв біля вузького вікна й тепер чув бій уже не як далекий шум під мурами: крики, роги й удари металу долинали знизу, з внутрішніх дворів, а час від часу крізь них проривався рев королівських людей. З кожним таким сплеском ставало зрозуміліше, що нападники не зупинилися біля пролому й продовжують просуватися вглиб Пайка.

Алланіс сиділа біля столу, майже не змінивши положення відтоді, як почався штурм, а Аша стояла за її кріслом, поклавши руку на спинку. Теона сюди не пустили: після падіння башти його відвели назад до Морської Вежі й залишили під охороною.

Посланець увійшов захеканий, із кам’яним пилом на волоссі, обличчі й плечах. Балон навіть не обернувся від вікна.

— Говори.

— Південний двір утрачено, мілорде. Люди відходять до внутрішніх переходів. Сер… — чоловік запнувся, виправляючи чужий титул. — Король Роберт уже всередині.

Балон ще кілька митей дивився у вікно, перш ніж запитати:

— Марон?

Посланець опустив погляд.

— Башта впала разом із ним.

— Тіло знайшли?

— Ще ні.

Тепер Балон різко повернувся, і посланець мимоволі випростався під його поглядом.

— Тоді ви не знаєте, що він мертвий.

Чоловік промовчав, не наважуючись ані погодитися, ані заперечити, але Балонові цього мовчання виявилося недостатньо.

— Я сказав: не знаєте.

— Балоне, — тихо озвалася Алланіс.

Він перевів погляд на дружину. На її обличчі не було сліз, хоча після звістки про Родріка вона плакала, як і після Фейр-Айла; тепер здавалося, що в ній уже не залишилося сил навіть для цього.

— Не змушуй мене чекати, — сказала вона. — Не цього разу.

Балон насупився, однак голос його залишився твердим.

— Ми ще не бачили тіла.

— Я бачила, як падала башта.

Він нічого не відповів. Алланіс повільно провела долонею по краю столу, затримавши пальці на одній із нерівностей дерева, і лише тоді продовжила:

— Родрік мертвий. Марон був на тій башті. Аерон у руках короля. Теон сидить під охороною у власному домі, бо ти знаєш, що буде, якщо вони дістануться сюди.

Балон відійшов від вікна й зробив крок до неї.

— Віктаріон живий. Флот не знищений повністю. Харлоу ще…

— Харлоу вже казав тобі, чим це закінчиться.

Після цих слів ніхто не заговорив. У тиші знову стали чутні удари з нижніх дворів, приглушені товстими стінами Великої Вежі, а Аша повільно підняла очі на матір. Балон завмер навпроти дружини.

— Не говори зі мною його словами.

— Це мої слова.

— Ти думаєш, я хотів смерті наших синів?

Алланіс уперше за весь цей час подивилася просто на нього.

— Ні. Я думаю, ти був певен, що переможеш.

Балон відвернувся до вікна, не знайшовши відповіді відразу. Знизу знову заграли роги, і цього разу їхній звук пройшов між вежами ближче, ніж раніше.

— І тепер вони мертві однаково, — тихіше додала Алланіс.

Балон промовчав. Аша бачила, як його рука, що лежала на кам’яному підвіконні, повільно стиснулася в кулак, але більше він нічим себе не видав.

За кілька хвилин до кімнати ввійшов другий посланець. Він ішов швидше за попереднього й зупинився лише за кілька кроків від столу, ледве перевівши подих перед доповіддю.

— Мілорде. Втрачено перший внутрішній двір. Люди відходять до Великої Вежі й мостів. Частина гарнізону вже складає зброю.

Балон повільно повернувся до нього.

— Хто наказав?

— Ніхто. Вони…

Посланець затнувся й замовк, однак цього разу Балон не вимагав закінчити. Слів уже не було потрібно: ніхто не наказував його людям складати зброю — вони почали робити це самі.

Після захоплення пролому королівська армія більше не мусила проштовхувати всі сили крізь одну вузьку точку. Нові підрозділи входили безперервно, розтікалися по першому двору й переходах, і лише тепер перевага Роберта в людях почала працювати повною мірою.

Проте Пайк не впав від одного удару. Кожен двір, сходи чи вузький перехід перетворювалися на окрему малу битву, де чисельність нападників знову доводилося пристосовувати до каменю й тісного простору. В одному місці залізнороджені майже пів години тримали кам’яні сходи, доки лучники, яких вивели на сусідній майданчик, не змусили їх залишити позицію; в іншому десяток людей зачинився в господарській будівлі й відмовлявся складати зброю, поки королівські солдати не взялися сокирами за двері.

Торос ішов разом із передніми групами доти, доки його перший меч остаточно не став непридатним. Дикий вогонь обпалив дерево руків’я й зіпсував клинок настільки, що жрець зрештою відкинув його та взяв звичайний меч в одного зі своїх людей. Без зеленого полум’я Торос не став менш небезпечним — просто тепер його було важче помітити серед десятків інших бійців.

Джорах Мормонт натомість тримав своїх людей разом значно краще за більшість тих, хто вже втягнувся в погоню. Коли одна з груп залізнороджених відступила до кам’яної будівлі й зачинила двері, він не дозволив своїм одразу кидатися вперед і ламати їх навмання: частина мормонтів перекрила виходи, решта почала працювати сокирами по завісах. Коли двері нарешті подалися, захисники побачили перед собою не натовп людей, що прагнули першими вдертися всередину, а зімкнуті щити й виставлені списи.

Їхній командир першим кинув меч, після чого Джорах прийняв його зброю й наказав решті зробити те саме. Нед бачив це здалеку й запам’ятав.

У сусідньому переході один із королівських загонів уже збирався продовжити погоню через вузький міст до наступної вежі, але Нед зупинив людей раніше, ніж вони встигли розтягнутися на ньому. Міст був настільки вузьким, що кілька захисників могли стримувати десятки, а за ними вже збиралася нова лінія.

— Лучників уперед. Щити до мосту. Не бігти за ними по одному.

Роберт, який уже встиг дістатися сюди, невдоволено подивився на друга.

— Вони відходять.

— І хочуть, щоб ти пішов за ними через міст завширшки в кілька людей.

Король ще раз глянув на вузький прохід, за яким миготіли постаті залізнороджених, і цього разу сперечатися не став.

— Добре.

Він дочекався, поки підтягнуться наступні люди й лучники займуть місця, перш ніж дозволити продовжити рух.

До середини дня організований опір почав розпадатися, хоча жодного наказу Балона про загальний відступ не було й мужність гарнізону не зникла одночасно. Просто кожна наступна позиція виявлялася гіршою за попередню: королівських людей у замку ставало дедалі більше, вільного простору для маневру — менше, а шлях назад із кожним утраченим двором скорочувався.

Одні захисники відходили далі до внутрішніх частин Пайка, інші, опинившись відрізаними або побачивши перед собою кілька нових загонів, складали зброю. Дехто продовжував битися навіть тоді, коли навколо вже не залишалося ані строю, ані позиції, яку ще можна було втримати.

Фарен зі своєю другою хвилею не брав участі в першій лінії цього просування. Його завдання залишалося біля пролому й першого двору, доки через них не пройшла достатня частина армії й вузький вхід остаточно не перестав бути місцем, де один невдалий удар міг зупинити весь наступ. Лише після цього Станіс дозволив перекинути частину сірих далі.

На той час перемога вже не залежала ні від Фарена, ні від будь-якого іншого окремого підрозділу. Королівська армія проникла надто глибоко, щоб гарнізон міг знову замкнути перед нею Пайк.

До заходу сонця головні двори, переходи й вежі були в руках Роберта. Останні організовані групи гарнізону почали складати зброю, коли стало остаточно зрозуміло, що продовження опору означатиме лише смерть по кілька десятків людей у кожній кімнаті, на кожних сходах і мостах, не змінюючи результату.

Пайк був узятий, а Балона привели до Роберта вже після того, як основний бій стих.

Кайданів на ньому не було. Нед наполіг, що вони не потрібні: Грейджой утратив замок, більшу частину сили свого флоту й можливість продовжувати організований опір, тому принижувати його залізом перед власними людьми не давало короні нічого, чого вона вже не здобула зброєю.

Роберт чекав у захопленій залі Пайка, досі в забрудненому обладунку. Бойовий молот залишався поруч, але тепер лежав на столі, а сам король стояв перед ним, коли Балон увійшов і зупинився на відстані кількох кроків.

Навколо були Нед, Станіс, кілька великих лордів і люди короля. Ніхто не поспішав порушувати тишу, тому зрештою це зробив Роберт.

— Ну?

Балон подивився на нього.

— Якщо хочеш мою голову, бери.

— Можу.

— Але не називай мене клятвопорушником. Жоден Грейджой не присягав Баратеону.

Нед знав цю суперечку. Балон вважав, що присяги, принесені Таргарієнам, померли разом із династією, а після зміни короля Залізні острови знову отримали право самі вирішувати, кому вони підкоряються.

Роберт кілька секунд мовчки дивився на нього, а потім лише кивнув.

— Добре.

Балон трохи звузив очі.

— Добре?

— Якщо ти вважаєш, що не давав мені слова, даси його зараз.

— А якщо не дам?

Роберт поклав долоню на руків’я молота.

— Тоді ти правильно почав цю розмову з власної голови.

Станіс залишився нерухомим, як і Нед. Балон повільно оглянув людей навколо, хоча жодного військового рішення перед ним уже не залишалося. Пайк захопили, Родрік і Марон були мертві, Аерон перебував у полоні, а Віктаріон не мав флоту, здатного змінити становище. Власною смертю Балон тепер не міг урятувати острови; вона лише залишила б їх без дорослого правителя й дала Роберту можливість вирішувати долю Грейджоїв уже без самого Балона.

Він ще раз подивився на короля, а потім повільно опустився на одне коліно.

Присяга не була довгою. Балон визнав Роберта Баратеона своїм королем і поновив вірність Залізному трону; покори в його голосі не з’явилося, але Роберт вимагав від нього слів і результату, а не любові.

Коли Балон підвівся, король кілька митей дивився на нього, перш ніж сказати:

— Ще раз — і цього не буде.

Балонові не потрібно було перепитувати, що саме Роберт назвав «цим». Після сьогоднішнього дня за цим словом стояли його життя, Пайк і саме право дому Грейджоїв залишитися при владі на Залізних островах, тому відповідати він не став.

Теона привели пізніше, коли більшість дорослих рішень уже була прийнята без нього. Хлопчик ішов між двома людьми Півночі, намагаючись тримати плечі рівно й не дивитися на тих, хто стояв уздовж стін. Йому було дев’ять, але за один день він уже побачив, як башта поховала під собою брата, чув бій усередині власного дому й знав, що батько став перед людиною, яку ще зовсім недавно називав узурпатором.

Коли Теон увійшов до зали, погляд його відразу знайшов Балона, а не Роберта. Батько стояв осторонь із тим самим кам’яним обличчям, яке Теон пам’ятав усе життя, і нічим не показував, що саме тут сталося до приходу сина.

Роберт кілька секунд розглядав хлопця.

— Молодший син.

— Теон, — сказав Нед.

Король кивнув.

— Теон.

Після цього Роберт повернувся до Балона, і в його голосі вже не було нічого від розмови з дитиною.

— Ти дав присягу. Я хочу бути певен, що наступного разу згадаєш про неї до того, як почнеш будувати флот.

Балон уже зрозумів, до чого йде розмова. Нед — теж.

— Хлопець їде на Північ, — сказав Роберт.

Теон різко повернув голову до батька, ніби той міг спростувати почуте раніше, ніж хтось устигне пояснити.

— Куди?

— До Вінтерфелла, — відповів Нед.

— Навіщо?

Ніхто не заговорив одразу, і ця коротка пауза сказала хлопчикові більше, ніж могла б сказати будь-яка швидка відповідь. Теон знову подивився на Балона.

— Батьку?

Щелепа Балона напружилася. Він міг протестувати, міг уголос назвати те, що відбувалося, заручництвом, міг перетворити цю мить на останній жест непокори перед переможцем, але результат від цього не змінився б: Теон однаково поїхав би на Північ, тільки після ще одного приниження батька в нього на очах.

— Ти поїдеш із лордом Старком, — сказав Балон.

Теон не відвів погляду, чекаючи продовження.

— І?

Балон подивився прямо на нього.

— Ти Грейджой. Пам’ятай про це.

Після цих слів Теон перевів погляд на Неда, і той одразу зрозумів, що хлопчик чекав зовсім не цього. Можливо, він хотів почути, що батько не дозволить його забрати; можливо, хоча б слово «син», сказане не як частина наказу чи нагадування про дім.

Балон не дав йому ні того, ні іншого.

— Так, батьку.

Роберт уже збирався завершити справу, але Нед підняв руку й сам підійшов до Теона. Він став так, щоб хлопчикові не доводилося дивитися через нього на короля.

— Ти житимеш у моєму домі. Їстимеш за моїм столом, навчатимешся разом із людьми мого дому й матимеш становище, належне твоєму народженню.

Теон слухав уважно, не перебиваючи.

— Як ваш підопічний?

— Так.

Хлопчик трохи помовчав, а потім додав:

— І як заручник.

Нед не відвів погляду.

— Так.

Теон ковтнув, але наступне запитання все одно поставив.

— Якщо батько знову повстане?

Нед міг би відповісти, що цього не станеться, або дати хлопчикові ту заспокійливу брехню, якої дорослі часто вдаються перед дітьми. Він цього не зробив.

— Тоді твоя присутність у Вінтерфеллі стане частиною ціни його рішення.

Теон насупився.

— Ви мене вб’єте?

У залі стало тихіше, і Нед відчув на собі не лише погляд Роберта. Балон теж дивився на нього, чекаючи відповіді.

— Я зроблю все, щоб цього не довелося вирішувати, — сказав Нед.

Теон не прийняв ухилення.

— Це не відповідь.

— Це найчесніша відповідь, яку я можу дати тобі сьогодні. Твій батько знає, навіщо ти їдеш зі мною, і я теж.

Теон знову повернувся до Балона, ніби залишав йому останню можливість щось сказати, але батько не заперечив і не втрутився. Саме це мовчання хлопчик запам’ятав краще за слова Роберта чи Неда.

Після короткої паузи Теон знову випростав плечі.

— Коли їдемо?

— Не сьогодні, — відповів Нед. — Спочатку закінчимо тут.

Теон кивнув і більше нічого не питав.

Фарен не бачив, як Балон Грейджой складав присягу, бо в той час, коли у Великій Вежі закінчувалося повстання, він рахував власну ціну штурму.

Під Пайком загинули тридцять два бійці Сірої Варти, ще сорок чотири були поранені. Сімох Сарро поки взагалі не дозволяв записувати до тих, хто згодом повернеться в стрій: спочатку вони мали пережити найближчі кілька днів, а вже після цього можна було говорити про наслідки ран і про те, чи зможуть вони знову служити.

Втрати розтягнулися по всьому штурму. Люди гинули на уламках пролому, під стрілами з уцілілої стіни, на сходах, які брав Релло, у вузькому проході Корсо й уже в першому дворі, коли залізнороджені пішли в контратаку.

Двоє загинули вже після того, як противник почав відходити, і саме ці смерті Фарен відокремив від решти. Обидва отримали прямий наказ не переслідувати ворога й обидва його порушили. Одного знайшли в переході за першим двором, другого принесли пізніше з раною в животі; до лікаря він так і не дожив.

Корсо стояв поруч, коли тіло накривали плащем.

— Я поговорю з людьми.

— Поговориш.

— Про цих двох?

— Про всіх.

Корсо кивнув і цього разу навіть не запитав, наскільки жорсткою має бути розмова. Він і сам розумів різницю між людиною, яка загинула, виконуючи завдання, і тією, що вийшла за межі наказу заради власного рішення.

Обох записали окремо: один загинув уже за межами призначеного сектора, другий там само отримав смертельну рану. Фарен простягнув Корсо список.

— На вечірньому розборі почнеш із них.

Трохи далі сидів Релло. Праву руку йому перев’язали вище ліктя, але крові на тканині було небагато, тож Фарен підійшов і присів навпроти.

— Покажи.

Релло розмотав верхній шар перев’язки. Клинок лише розрізав шкіру й ковзнув по металевій частині захисту, не діставшись глибше.

— Сарро дивився?

— Його помічник. Каже, нічого серйозного.

Фарен оглянув поріз і лише після цього запитав:

— Як пропустив?

Релло вже знав, про що саме йдеться, тому не став удавати, ніби питання стосується самого удару.

— Побачив, як наш падає зі сходів.

— І подивився на нього.

— Так.

— Довго?

— Може, секунду.

— Цього вистачило.

Релло опустив погляд на власну руку.

— Знаю.

— Тепер знаєш.

Молодий командир підняв голову, але Фарен не став продовжувати повчання. Один неглибокий поріз уже пояснив потрібне краще, ніж десять хвилин слів.

— Добре відпрацював майданчик, — сказав він.

Релло явно не очікував цього одразу після розмови про помилку.

— Дякую.

— Обидва факти можуть бути правдою одночасно.

Релло повільно кивнув.

Тарко підійшов із боку внутрішнього двору й зупинився поруч.

— Тебе кличе король.

Корсо одразу озирнувся.

— Зараз?

— Зараз.

— За що?

Тарко знизав плечима.

— Побачиш.

Фарен підвівся, ще раз переглянув список перед собою й передав Корсо останні вказівки щодо загиблих і поранених, перш ніж рушити туди, де на нього чекав Роберт.

У першому дворі зібралася лише невелика частина королівської армії, проте й цього вистачило, щоб церемонія не залишилася справою кількох командирів. Від пролому все ще тягнуло кам’яним пилом, біля стін лежали складені щити й зламані списи, а поміж солдатами продовжували носити поранених до лікарів. Роберт стояв біля великого уламка південної башти вже без молота, але з оголеним мечем у руці.

Перед ним на одному коліні стояв Джорах Мормонт. Фарен зупинився поруч зі Станісом і Недом саме тоді, коли Роберт торкнувся клинком плеча молодого північанина.

Слів король витратив небагато, згадавши службу короні, хоробрість під час штурму й вірність, після чого переніс клинок на друге плече й наказав Джораху підвестися.

— Сер Джорах Мормонт.

Навколо одразу піднявся гомін, хтось почав плескати, і за кілька митей оплески підхопили інші. Нед дозволив собі коротку щиру усмішку, а Джорах, повертаючись до своїх людей, зустрівся поглядом із Фареном і кивнув йому.

Наступним привели Джаселіна Байвотера. Лежати він відмовився, тому двоє людей підтримували його з обох боків, а лікар ішов поруч, явно не довіряючи впертості свого пацієнта. Правий рукав нижче перев’язки залишався порожнім, а обличчя після втрати крові набуло майже сірого відтінку.

Роберт окинув його поглядом і відразу наказав:

— Сісти.

— Я можу стати на коліно, Ваша Величносте.

Лікар навіть не дав королю відповісти.

— Не може.

Джаселін повернув до нього голову й подивився з такою неприхованою ненавистю, що за інших обставин це могло б когось розсмішити. Роберт лише похитав головою.

— Сьогодні ти вже довів достатньо. Сиди.

Байвотер ще мить виглядав так, ніби збирався сперечатися і з королем, і з лікарем одночасно, але зрештою дозволив посадити себе на кам’яний блок.

Роберт провів посвяту так само серйозно, як перед цим для Джораха. Він не пожартував про відрубану руку й не спробував перетворити втрату людини на розвагу для тих, хто стояв навколо, а коли меч удруге торкнувся лівого плеча Джаселіна, сказав:

— Підведешся пізніше, сер Джаселіне Байвотере.

На виснаженому обличчі Байвотера вперше з’явилося щось схоже на усмішку.

— Так, Ваша Величносте.

Фарен уже вирішив, що на цьому церемонія завершиться, коли Роберт підняв голову й подивився просто на нього.

— Морріган.

На кілька секунд Фарен не був упевнений, що правильно зрозумів короля, але Станіс повернув до нього голову, і цього виявилося достатньо. Фарен вийшов уперед, зупинившись перед Робертом.

Король показав мечем на землю.

— На коліно.

Цього разу Фарен затримався лише на мить. Саме лицарство не мало для нього тієї ваги, яку в нього вкладали люди Вестеросу, проте за останні роки він уже достатньо добре зрозумів місцевий порядок, щоб оцінювати титул не лише як почесть. Він давав законне місце в ієрархії, відкривав двері, які перед чужоземцем і командиром найманців могли залишатися зачиненими, і змінював те, як із ним говоритимуть люди, для яких походження та становище нерідко важили не менше за здібності.

Причин відмовлятися Фарен не бачив, тому опустився на одне коліно.

Роберт поклав меч йому на плече.

— Станіс пише, що біля Фейр-Айла твої люди втримали вантажні судна і не пішли за здобиччю.

Клинок перейшов на друге плече.

— На Великому Віку ви втримали берег, коли перша хвиля була під тиском.

Після цього Роберт глянув на Неда.

— А Старк каже, що сьогодні твоя друга хвиля не дала пролому закритися після того, як ми вже були всередині.

Нед коротко кивнув, підтверджуючи власні слова, і Роберт знову перевів погляд на Фарена.

— Я ще й бачив, як ти тримаєш меч. Але, схоже, цього разу брат і Нед мають кращі причини.

Кілька людей навколо усміхнулися, а Станіс, хоча й не приєднався до них, заперечувати братові теж не став.

Роберт промовив слова посвяти, ще раз торкнувшись мечем обох плечей Фарена, після чого прибрав клинок.

— Підведись, сер Фарене Моррігане.

Фарен піднявся, і оплески навколо виявилися гучнішими, ніж він очікував. Десь серед людей Сірої Варти Корсо заревів так, що навіть кілька королівських солдатів озирнулися, намагаючись зрозуміти, хто здійняв цей галас.

Фарен знайшов його поглядом і побачив, що Корсо виглядав абсолютно задоволеним собою. Роберт теж почув його й кивнув у бік сірих.

— Це один із твоїх?

— Мій командир.

— Хороші легені.

— На жаль.

Роберт голосно засміявся, після чого вже повернувся до наступних людей, а Фарен відійшов убік, звільняючи місце.

Станіс підійшов до нього трохи пізніше й оглянув так, ніби хотів перевірити, чи встиг новий титул хоч якось змінити людину за останні п’ять хвилин.

— Сер Морріган.

— Мілорде.

— Неро підніме ціну наступних угод.

Фарен подумав про рахівника, який залишився в Ліссі, й майже одразу уявив, що той зробить із новиною про королівську посвяту.

Коли Станіс відійшов, Роберт покликав Фарена ще раз — уже без меча й без людей, які чекали наступної посвяти.

— Не думай, що я дав тобі шпори тільки за красивий бій.

— Не думав.

— Добре. Тоді ти не зовсім дурень.

Роберт кивнув у бік моря.

— У тебе кораблі. Люди, які ходять між Ліссом, Браавосом і моїм заходом. Тепер ще й ім’я, яке північні лорди зможуть вимовити без слова «найманець».

Фарен зрозумів напрям.

— Сіра Варта не стає королівським флотом.

— Я не купував твій флот.

— Тоді що саме купив?

Роберт усміхнувся.

— Пам’ять. Наступного разу, коли на моєму західному березі загоряться села, сер Фарен Морріган згадає, хто дав йому місце серед моїх лордів.

— Це не найм.

— Саме тому дешевше.

Фарен на мить подивився на нього уважніше. Роберт засміявся.

— Не роби такого обличчя. Я теж інколи думаю. Особливо коли хтось підпалює Ланніспорт.

— А якщо я вирішу, що втручатися невигідно?

— Тоді я дізнаюся, скільки коштувала моя посвята.

Роберт хлопнув його по плечу й пішов до наступної справи, не чекаючи присяги, якої Фарен не давав.

Це була не дружба і не наказ. Саме тому Фарен поставився до розмови серйозніше, ніж до самої церемонії.

Увечері Фарен сидів на великому уламку південної стіни, тримаючись подалі від самого краю. Нижче ще працювали люди, розбираючи каміння й витягуючи тіла тих, кого поховала під собою башта; серед них уже знайшли Марона Грейджоя, другого загиблого сина Балона. Перший помер під Сігардом, а молодший тепер мав поїхати на Північ разом із Недом Старком. Для однієї родини війна завершувалася саме так.

Террон знайшов Фарена вже після заходу сонця. Капітан підійшов, кілька митей оглядав новоспеченого лицаря, а потім без дозволу сів поруч.

— Тридцять два?

— Так.

Террон перевів погляд на уламки пролому.

— Багато.

— Так.

Кілька секунд вони сиділи мовчки, слухаючи, як унизу перегукуються люди й каміння скрегоче об каміння.

— Кораблі майже готові до повернення, — нарешті сказав Террон. — Захоплений довгий теж доведемо до порту, якщо море не зажадає свою частку.

— Добре.

— Станіс хоче остаточні списки екіпажів завтра.

— Даси.

— Уже робимо.

Фарен глянув на нього, і Террон усміхнувся.

— Бачиш? Кораблі не сіли на мілину, поки тебе не було на палубі.

Це слово змусило Фарена знову подивитися на замок. Сіра Варта пережила всю кампанію не тому, що він особисто стояв біля кожної людини й віддавав кожен наказ. Релло брав висоту без нього, Корсо тримав прохід, Тарко знаходив небезпеку там, куди Фарен не міг дивитися сам, а Террон керував кораблями, поки їхній командир воював на суші. Ще далі, у Ліссі, Неро продовжував рахувати гроші, вести контракти й забезпечувати роботу Варти, не потребуючи для цього Фарена поруч.

Саме такою він і хотів її бачити: не зібранням людей, які добре працювали лише під поглядом командира, а організацією, здатною залишатися собою, навіть коли він дивився в інший бік.

— Воно того варте? — раптом запитав Террон.

Фарен не став перепитувати, бо капітан дивився не на новий лицарський пояс і не чекав оцінки королівської нагороди. Його погляд залишався на зруйнованій стіні, під якою люди все ще шукали тіла, і питання стосувалося не сьогоднішньої церемонії, а всієї кампанії.

За час війни Сіра Варта втратила шістдесят трьох людей убитими, десятки інших ще лікувалися, причому для частини з них повернення до колишньої служби залишалося під питанням. Натомість Варта отримала гроші, репутацію, бойовий досвід і місце серед сил королівства, про існування якого кілька років тому її люди навіть не знали.

Однієї цифри було замало, щоб вирішити, добрим виявився цей обмін чи ні.

— Побачимо, що з цього залишиться через кілька років.

Террон кивнув.

— Оце вже відповідь командира.

— А яка відповідь капітана?

Террон ще раз подивився в бік моря.

— Якщо корабель після шторму ще плаває, це не означає, що шторм був вигідним.

Фарен усміхнувся.

— Хороша.

— Знаю.

Над морем повільно згасало останнє світло, а разом із ним завершувався день, упродовж якого впав Пайк. Балон залишився живим і знову визнав владу Залізного трону, над захопленим замком уже висіли королівські знамена, а люди Неда готувалися забрати на Північ хлопчика, який мав стати запорукою батькової присяги. Алланіс до них не вийшла.

Пізніше, коли Фарен повернувся до відведеної йому кімнати, він зняв новий лицарський пояс і поклав його поверх складеної мантії. Із сусідньої кімнати вже долинали голоси: Корсо сперечався з Терроном про ремонт кораблів, а Неро вимагав остаточного рахунку кампанії.

Фарен затримав погляд на поясі лише на мить, залишив його на столі й пішов до них.