Глава 25. Після війни

289 рік від Завоювання

Ланніспорт зустрів переможців дзвонами.

Коли «Вітряна Наречена» входила в гавань, Фарен упізнавав місця, які кілька місяців тому бачив у вогні. Місто вже не нагадувало поле бою, однак сліди нападу нікуди не зникли: на кількох причалах старі почорнілі дошки замінили світлим новим деревом, уздовж води працювали теслярі й мулярі, частину складів досі ремонтували, а один кам’яний будинок біля порту стояв без даху. Поруч із ним уже складали балки для нового перекриття, і люди не чекали, поки пам’ять про війну стане менш болючою, а просто відбудовували все, що ще можна було відбудувати.

Цього разу над гаванню було значно більше прапорів, ніж диму. Поряд із золотими левами Ланністерів висіли олені Баратеонів, вовки Старків, грона Редвінів, вежі Гайтауерів і десятки інших гербів. Кораблі займали майже кожне придатне місце біля причалів, а ті, кому не пощастило прибути пізніше, стояли на зовнішньому рейді й перевозили людей до берега човнами.

Террон став поруч із Фареном і довго оглядав гавань тим особливим поглядом, яким капітан оцінював не красу міста, а глибину, вітер, вільні місця й чужі корпуси.

— До нормального причалу нас сьогодні не поставлять.

— Станемо на рейді.

— Я знаю. Мені просто подобається скаржитися раніше, ніж це зроблять матроси.

Фарен усміхнувся й знову подивився на берег.

Святкування вже почалося. На набережній стояли люди, над дахами й причалами лунали дзвони, хтось розмахував прапорами, а з міста долинав суцільний шум натовпу. Для Ланніспорту армія поверталася переможницею, проте для Сірої Варти це повернення мало ще один рахунок, набагато тихіший за дзвони.

Із семисот дев’ятнадцяти людей, які вийшли в кампанію, шістдесят три не повернулися. Частина поранених іще продовжувала лікування, але загалом у похідній групі залишилося шістсот п’ятдесят шість живих. Разом зі ста сімдесятьма трьома людьми, які залишалися в Ліссі, у списках Сірої Варти тепер було вісімсот двадцять дев’ять.

Фарен знав усі ці цифри без книги й так само добре пам’ятав імена загиблих.

Увечері на «Вітряній Нареченій» кухар виставив на стіл більше мисок, ніж було кому взяти. Спершу ніхто цього не помітив: люди поверталися з берега невеликими групами, хтось уже пив за перемогу, хтось сперечався про майбутній турнір, а дехто просто мовчки їв після довгого дня. Потім молодий помічник кухаря почав прибирати зайве й раптом зупинився біля кінця лави.

— Тут сидів Олло, — сказав він.

Ніхто не відповів, і за кілька секунд хлопець мовчки забрав миску. Наступна теж залишалася порожньою.

Корсо стояв біля дверей і дивився, як зі столу одна за одною зникають місця людей, які ще кілька місяців тому їли тут після морських навчань. На гаку біля перебірки висів старий шолом одного з бійців; його власник загинув під Пайком, а речі ще не встигли розібрати й відправити родині.

Один із новіших бійців простягнув руку до вільного місця.

— Можна сюди?

Корсо глянув на лаву.

— Завтра.

Чоловік не став питати чому й просто пересів далі.

Фарен прийшов пізніше, коли зайвих мисок на столі вже не було, але шолом біля перебірки залишався на своєму місці. Він помітив його, нічого не сказав і сів навпроти Корсо.

— Неро отримає список речей, — сказав Корсо. — По кожному.

— Добре.

— Декого нікому відправляти.

— Тоді зберігатимемо, доки не знайдемо людину або не стане ясно, що її немає.

Корсо кивнув, але до їжі вони взялися не відразу.

За дверима хтось голосно засміявся з причалу. Корсо нарешті взяв ложку.

— Неро побачить ці книги й скаже, що ми дорого повоювали.

— Скаже.

— І матиме рацію.

— Так.

Після цього вони почали їсти.

Корсо з’явився на палубі саме тоді, коли Фарен уже збирався спускатися до човна.

— Буде турнір.

— Чув.

— І піший бій.

Фарен глянув на нього, бо Корсо виглядав підозріло задоволеним.

— Ти вже записався.

— Так.

— Добре.

Усмішка Корсо стала ще ширшою.

— Ти теж.

Фарен кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Ні.

— Уже так.

Террон, який стояв неподалік, повільно повернувся до них. Фарен не зводив очей із Корсо.

— Поясни.

— Роберт питав, чи будуть люди Сірої Варти. Я сказав, що будуть.

— Це пояснює тебе.

— Потім запитав, чи буде Морріган.

— І ти вирішив відповідати за мене.

Корсо на мить замислився над формулюванням.

— Я був упевнений, що ти погодишся.

— Не був.

— Тепер уже пізно.

Фарен перевів погляд на Террона, і капітан одразу підняв обидві руки.

— Я дізнався після нього.

— І нічого не сказав.

— Хотів побачити, чим закінчиться.

Фарен знову повернувся до Корсо.

— Добре.

Той одразу насторожився.

— Добре?

— Ти теж береш участь.

— Я й так збирався.

— Тоді питання закрите.

Корсо ще кілька секунд дивився на нього, явно чекаючи якоїсь прихованої частини покарання, але Фарен уже відвернувся й повернувся до інших справ.

За перші кілька днів у Ланніспорті Нед устиг побачити, наскільки швидко Роберт повертався до звичок мирного часу. Похід ще не завершився для писарів, рахівників, корабельних команд і тих, хто розбирав останні наслідки кампанії, а король уже кілька разів устиг виїхати на полювання, щовечора знаходив новий привід для бенкету й приймав гостинність Ланністерів із тим самим запалом, із яким зовсім недавно йшов у пролом Пайка.

Після кількох місяців війни лорди теж не надто опиралися святкуванню. Для більшості з них кампанія закінчилася перемогою, тож тепер кожен великий дім прагнув, щоб Роберт запам’ятав саме його стіл, вино, подарунки або бодай кілька вдалих слів, сказаних у потрібний момент.

Нед сидів трохи осторонь від чергової суперечки Роберта з Торосом про те, хто з них випив більше після падіння Пайка, й читав лист із Вінтерфелла.

Кейтлін писала про Робба й Джона, про справи замку, врожай і дітей, а наприкінці кілька рядків присвятила новонародженій доньці.

Ар’я.

Нед перечитав ім’я двічі, хоча з першого разу зрозумів усе правильно. Він пропустив її народження через війну й добре знав, що справжнього вибору в нього не було: коли король скликав знамена, лорд Вінтерфелла не міг залишитися вдома лише тому, що його дружина мала народити. Від цього знання, однак, не ставало легше. Десь далеко на Півночі вже жила його донька, яку він іще не тримав на руках, тоді як тут люди пили за перемогу над Балоном Грейджоєм.

— Нед.

Він не одразу підняв голову.

Роберт показував на нього кубком.

— Ти мене взагалі слухаєш?

— Ні.

— Я помітив.

Король пересів ближче, побачив лист у його руках і відразу зрозумів, від кого він.

— Кейтлін?

Нед кивнув.

— У мене народилася дочка.

Робертова усмішка одразу стала ширшою.

— Ще одна?

— Ар’я.

— За це треба випити.

— Ти й так п’єш.

— Тепер маю кращу причину.

Нед похитав головою, але цього разу сперечатися не став. Роберт наказав принести ще вина й підняв кубок за Ар’ю Старк, якої ніколи не бачив, а Нед випив значно менше, зате вперше за весь вечір усміхнувся без примусу.

Теон сидів не за королівським столом, а серед людей Півночі. Нед навмисно не тримав його біля себе щохвилини: хлопець мав поступово звикати до тих, із ким відтепер житиме, хоча вже перші дні показували, що це буде непросто.

Теон говорив трохи голосніше, ніж потрібно, сміявся там, де решта лише усміхалася, і надто старанно демонстрував, що його зовсім не цікавить, хто на нього дивиться. Особливо часто він робив це саме тоді, коли дивився Нед.

Роберт простежив за поглядом друга.

— Звикне.

— Можливо.

— Твої хлопці молодші. Це навіть добре. Для них він буде просто старшим хлопцем.

Нед не був у цьому настільки впевнений. Робб і Джон іще залишалися дітьми, тоді як Теон уже був достатньо дорослим, щоб пам’ятати Пайк, братів і причину, через яку тепер їхав на Північ.

— Побачимо.

Роберт не став тиснути й, на диво, цього разу зрозумів, що тема не для жарту.

Незабаром увага залу змістилася на інше. Джорах Мормонт уже кілька хвилин дивився в одному напрямку, намагаючись робити це так, щоб ніхто не помітив. Роберт помітив майже одразу, Нед — трохи пізніше.

Біля людей Гайтауерів стояла молода дівчина у світлій сукні. Вона сміялася з чогось, що говорила старша жінка поруч, і час від часу відводила з обличчя пасмо світлого волосся.

— Хто? — тихо запитав Роберт.

Нед зітхнув.

— Не знаю.

Цього виявилося достатньо, щоб король за кілька хвилин з’ясував усе через людей навколо.

Лінесса Гайтауер, наймолодша дочка лорда Лейтона.

Джорах тим часом усе ще не рухався.

— Якщо він ще трохи так подивиться, вона сама прийде спитати, чи все з ним гаразд, — сказав Роберт.

Нед глянув на нього.

— Не втручайся.

— Я нічого не роблю.

— Саме так і продовжуй.

Джорах нарешті допив вино, поставив кубок і рушив через зал. Роберт мовчав довше, ніж Нед від нього очікував.

Сам Нед спостерігав за Мормонтом лише краєм ока. Джорах був дорослим чоловіком, вдівцем і лордом власного острова, тож йому не потрібен був сюзерен, який контролюватиме кожну його розмову з жінкою.

Лінесса прийняла його значно тепліше, ніж Нед очікував. Спочатку вони просто говорили, потім вона кілька разів засміялася, а Джорах поступово перестав виглядати так, ніби штурм Пайка був для нього простішим за цю розмову.

Пізніше він попросив її прихильність перед турнірними списками, і Лінесса віддала йому стрічку.

Роберт, який побачив це з іншого кінця зали, ледь не підняв кубок і не закричав на весь стіл, але Нед устиг покласти руку йому на передпліччя.

— Ні.

— Я нічого не сказав.

— І не кажи.

Роберт подивився на нього з такою щирою образою, ніби Нед позбавив його найкращої розваги за весь вечір.

За кілька секунд Джорах сам помітив короля, побачив вираз його обличчя й одразу зрозумів, що таємниці вже немає. Лінесса теж це помітила, але її ситуація лише розвеселила, тоді як Джорах почервонів настільки, що Недові стало майже шкода власного васала.

Роберт усе-таки підняв кубок, однак цього разу обмежився лише словами:

— Не загуби стрічку.

Джорах подивився на Лінессу.

— Не збирався, Ваша Величносте.

Вона знову засміялася.

Нед бачив різницю між ними без жодних підказок: Лінесса виросла серед багатства Староміста, тоді як Джорах — на холодному Ведмежому острові. Але Мормонт був дорослим чоловіком і сам відповідав за власний вибір, тому, якщо ця історія піде далі, рішення належатиме йому.

Сьогодні ж Джорах просто виглядав щасливим, і Нед не збирався псувати йому цей вечір власними сумнівами.

Піші бої почалися раніше за лицарські списки. Роберт відмовився від звичайного великого загального бою, де десятки озброєних чоловіків одночасно сходилися на одному полі й продовжували рубатися доти, доки судді ще могли розібратися, хто кого переміг. Після кількох місяців справжньої війни король не захотів ще однієї некерованої сутички між людьми, які зовсім недавно стояли в одному строю.

Замість цього шістдесят чотири учасники билися парами на вибування. Більшість становили лицарі й молодші сини шляхетних домів, але Роберт допустив також кількох північних воїнів без лицарського титулу, які відзначилися під час кампанії, і професійних бійців із почетів великих лордів.

Серед них були Корсо й Фарен.

І Грегор Кліган.

Фарен помітив його ще до того, як Корсо назвав ім’я. Не побачити чоловіка такого зросту серед натовпу було майже неможливо: Грегор височів над більшістю присутніх майже на голову, а ширина плечей робила навіть важкий обладунок на ньому пропорційним. Дворучний меч у його руках здавався зброєю звичайного розміру лише доти, доки Кліган не проходив поруч із іншими людьми.

— Гора, — сказав Корсо.

Фарен оглянув його уважніше.

— Бачу.

— Про нього багато говорять.

— Про великих людей завжди говорять багато.

Корсо скривився.

— Кажуть, він розрубав чоловіка від плеча майже до грудей.

Фарен перевів погляд на меч.

— Бойовим клинком можливо.

— Оце все, що ти скажеш?

— Турнірні затуплені.

— Тобто знову зробиш цікаву історію нудною.

Фарен уже майже перестав його слухати. Зріст і вага Грегора впадали в очі першими, але куди більше його зацікавили ноги Клігана. Для настільки важкого чоловіка той рухався надто добре, щоб пояснювати всю небезпеку лише силою: швидко змінював напрям, не витрачав зайвих кроків і тримав дворучний меч без тієї незграбності, якої можна було б очікувати від людини, що звикла перемагати тільки масою й грубою міццю.

Грегор помітив погляд.

— Чого витріщився?

Фарен не відвернувся.

— Дивлюся, як ти рухаєшся.

Відповідь, схоже, здивувала Клігана більше, ніж могла б здивувати образа.

— Навіщо?

— Можемо зустрітися в турнірі.

Грегор зробив крок ближче, і Корсо одразу перестав усміхатися, хоча Фарен залишився на місці.

Між ними вчасно з’явився молодий чоловік у золотому плащі. Фарен уже бачив його на Пайку, але зблизька вперше міг нормально роздивитися.

Джеймі Ланністер виявився молодшим, ніж підказувала його репутація, однак меч на поясі він носив із тією природністю, яку Фарен бачив лише в людей, що давно перестали окремо думати про зброю як про щось чуже.

— Грегоре, — сказав він спокійно. — Турнір починається за кілька хвилин.

Кліган глянув на нього.

— Я знаю.

— Тоді збережи настрій для того, кого тобі витягнуть жеребом.

Грегор ще раз подивився на Фарена, але цього разу нічого не сказав і пішов.

Джеймі провів його поглядом, а потім повернувся до Фарена.

— Сер Фарен Морріган?

— Сер Джеймі.

— Я бачив вас у проломі.

— Там було багато людей.

— Саме тому цікаво, які рухи були вашими, а які — просто роботою строю.

Фарен трохи нахилив голову.

— Якщо жереб колись поставить нас навпроти, побачите.

Джеймі усміхнувся.

— Сьогодні я в списках.

— Тоді не сьогодні.

— Іншим разом.

— Можливо.

Джеймі пішов до лицарів Ланністерів, а Корсо дочекався, поки той відійде достатньо далеко.

— Ти щойно погодився битися з Джеймі Ланністером.

— Я сказав «можливо».

— Для таких людей це означає «так».

— Тоді він глухий.

— Ні. Це ти не вмієш говорити як нормальна людина.

Герольд уже кликав перші пари, тому суперечка закінчилася сама.

Корсо пройшов перше коло, але в другому йому дістався сер Гарлен Фелл.

Фелл був меншим за Корсо й не намагався сперечатися з ним силою. Він тримав дистанцію, багато працював ногами й двічі чисто дістав Корсо затупленим мечем у шолом, щоразу відходячи раніше, ніж той устигав відповісти.

На третьому обміні Корсо нарешті притиснув Фелла ближче до огорожі. Той спробував вийти вбік, але Корсо передбачив рух, ударив щитом і збив противника на землю. Натовп заревів, а Корсо вже підняв меч для продовження, коли пролунав сигнал герольда.

Зупинився він на мить пізніше, ніж мав, і саме ця затримка остаточно вирішила бій. Судді віддали перемогу Феллу: до падіння Корсо вже пропустив достатньо чистих ударів, а після команди зупинки ще й продовжив рух.

Коли він вийшов за огорожу, обличчя в нього було таким, ніби судді щойно особисто образили кілька поколінь його предків.

Фарен чекав неподалік.

— Я не програв.

— Програв.

— Він лежав.

— Після сигналу.

— Але лежав.

Фарен показав на кров, яка повільно текла з-під краю шолома. Корсо торкнувся вуха й подивився на пальці.

— Дрібниця.

— До лікаря.

— Мені не треба.

— Тоді можеш пояснити Сарро, чому кров із голови не потребує огляду.

Корсо замислився, і з виразу його обличчя було видно, що такий вибір він вважає несправедливим.

— Піду до лікаря.

Він рушив геть, тихо лаючись на Фелла, герольда, правила турніру й людей, які придумали зупиняти бій саме в ту мить, коли Корсо нарешті починав перемагати.

Перші два бої Фарена закінчилися швидко. Турнір прибирав майже все, що робило справжній бій складним: другого клинка збоку, стріли, слизьку палубу й відповідальність за стрій. Внутрішньої сили він не торкався. Перший лицар надто далеко вклався у випад і відкрив горло; другий повірив у хибний удар і на мить залишив бік без щита. Обидва бої судді зупинили раніше, ніж натовп устиг по-справжньому розігрітися.

Третій противник виявився цікавішим.

Старший лицар із Західних земель не намагався перемогти Фарена ані силою, ані швидкістю. Він тримав щит близько до тіла, не витрачав рухів на широкі атаки й після кожного обміну повертався в захисну позицію, не піддаючись спокусі одразу продовжити напад.

Фарен кілька разів перевірив його дистанцію, але лицар не повівся. Наступний обман теж не спрацював.

Майже хвилину вони кружляли в межах майданчика, змінюючи кути й час від часу торкаючись клинками без справжнього продовження атаки. Для натовпу такий бій виглядав значно менш видовищним за попередні, зате Баррістан Селмі біля королівського місця дивився дедалі уважніше.

Фарен нарешті показав удар до нижньої частини корпуса. Противник не повірив у нього відразу, але, коли рух продовжився, все ж опустив щит на кілька дюймів.

Саме цього й бракувало.

Фарен змінив напрям клинка й зупинив затуплене вістря біля відкритої частини шиї.

Старший лицар завмер, оцінив положення й одразу опустив меч.

— Здаюся.

— Хороший бій.

Чоловік важко видихнув і глянув на нього уважніше.

— Для вас, можливо.

Фарен ледь усміхнувся.

Коли вони розійшлися, він помітив Баррістана. Лорд-командувач не аплодував разом із натовпом і не обговорював побачене з людьми поруч, а просто стежив.

Джеймі Ланністер, який стояв неподалік, теж не відводив погляду.

На відміну від Баррістана, він усміхався.

Грегор Кліган ішов турніром зовсім іншим шляхом.

Йому майже не доводилося чекати на дрібні помилки противника, тому що він умів створювати їх власною силою. Першого лицаря кілька важких ударів змусили крок за кроком віддати простір аж до самої огорожі, після чого Кліган наступним обміном вибив меч із його руки. Натовп зустрів перемогу гучним ревом: сила Грегора була видовищною, а кожен удар по щиту чи клинку чувся навіть на дальніх рядах.

Другий противник відразу почав багато рухатися, не дозволяючи Грегору нав’язати ближній бій, але той не став бездумно ганятися за швидшим лицарем. Кліган зрізав кути, забирав у нього простір поступово й терпляче, доки відступати стало просто нікуди. Цього разу глядачі теж кричали після перемоги, хоча вже не лише через розміри Гори: навіть іздалеку було видно, що перед ними не просто величезний чоловік із важким мечем.

У третьому бою лицар приймав удари Грегора на великий щит. Перший удар щит витримав, і натовп загув від звуку зіткнення. Другий теж, хоча чоловік за ним мусив відступити на крок. Після третього ліва рука вже помітно втратила силу, щит опустився нижче, і з кількох рядів почулися крики, щоб лицар відходив або здавався.

Грегор побачив ослаблену руку раніше, ніж противник устиг щось вирішити. Наступний удар він спрямував майже в те саме місце. Лицар упав на коліно й випустив щит, а його ліва рука безвільно опустилася вздовж тіла. Цього разу натовп не заревів від захвату.

Найближчі ряди відповіли спершу коротким змішаним гулом, а тоді з кількох боків полетіли свист і невдоволені вигуки. Хтось усе ще аплодував Грегору, особливо серед людей Західних земель, проте оплески швидко загубилися серед криків. Коли лікарі вибігли на поле й один із них обережно притримав пошкоджену руку лицаря, свист став голоснішим.

Грегор навіть не озирнувся на глядачів. Він відійшов убік, опустивши меч, наче щойно закінчив нічим не примітний поєдинок. Нед Старк проводив пораненого похмурим поглядом.

— Він міг зупинитися раніше.

Роберт перевів погляд із лицаря, якого вели до лікарів, на Грегора. Свист навколо ще не вщух, і тепер до нього домішувалися голоси тих, хто вимагав від суддів пояснення.

— Міг.

Тайвін Ланністер не приєднався ні до обурення, ні до схвальних вигуків. Він лише коротко подивився на суддів, а потім на Клігана. Формально Грегор правил не порушив. Герольд іще не зупинив бій, противник не здався, а кожен удар був завданий до сигналу. Судді швидко порадилися між собою й залишили результат без змін, що викликало нову хвилю свисту з трибун.

Для правил цього вистачало. Фарен, який спостерігав за всім із іншого боку майданчика, дивився вже не на пораненого лицаря. Він стежив за Грегором, який спокійно залишав поле під свист частини глядачів, і запам’ятав побачене.

У півфіналі Фарену дістався сер Олмер Крейн, молодий лицар із Простору, який виявився швидшим за всіх його попередніх противників і значно краще працював ногами. Він не намагався стояти навпроти й обмінюватися ударами, натомість постійно заходив під різними кутами, змушував Фарена розвертатися й двічі показував одну атаку, щоб уже в русі перевести її в іншу.

Другий обман був справді хорошим. Фарен мало не дозволив Крейну пройти ближче лише для того, щоб побачити, наскільки далеко молодий лицар зуміє розвинути рух, але вчасно вирішив, що це вже буде схоже на знущання. Він відвів клинок убік і змістився з лінії атаки, а Олмер, не намагаючись будь-що продовжити невдалий випад, одразу повернувся в позицію.

Натовп підтримував Крейна дедалі голосніше, і причина була зрозуміла: не тому, що Морріган не подобався глядачам, а тому, що вперше за кілька боїв хтось змушував нового чемпіона Пайка по-справжньому рухатися. Олмер чув ці крики й не поспішав, дочекавшись наступної нагоди для атаки.

Цього разу Фарен відступив на півкроку більше, ніж було потрібно. Молодий лицар помітив відкритий простір, негайно пішов уперед і спробував використати перевагу, не знаючи, що саме цього Фарен від нього й чекав.

Наступний удар він зустрів не силою, а коротким дотиком до чужого клинка, достатнім, щоб змінити його напрям. Одночасно Фарен зробив крок убік і затупленим мечем ударив по рукавиці саме в ту мить, коли рука Олмера повністю витягнулася вперед і вже не могла швидко піти за рухом зброї.

Меч вилетів із пальців Крейна й упав на траву. Олмер завмер, чекаючи завершального удару, але Фарен не став приставляти клинок до його горла; замість цього нахилився, підняв зброю й простягнув власникові руків’ям уперед.

— Добре б’єшся.

Олмер прийняв меч, але ще кілька секунд дивився на Фарена, ніби намагався зрозуміти щось значно важливіше за причину власної поразки.

— Ви навіть не втомилися.

Під обладунком Фарен відчував лише легке тепло, а дихання майже не збилося.

— Трохи.

Олмер примружився.

— Це неправда.

— Так.

Молодий лицар кілька митей дивився на нього, а потім несподівано засміявся.

— Сер Олмер Крейн.

— Фарен Морріган.

— Ваше ім’я я вже знаю.

Вони потиснули руки й розійшлися, а на іншому боці поля саме завершувався другий півфінал.

Противник Грегора не повторював помилки попереднього лицаря й не намагався приймати удари дворучного меча на щит. Він добре рухався, тримав дистанцію й кілька разів змусив Клігана розвертатися всім корпусом, однак Грегор не поспішав і не дозволяв виманити себе в безладну гонитву. Він терпляче зрізав кути й поступово забирав у противника простір, доки той не опинився майже біля самого краю поля.

Лицар спробував проскочити збоку, розраховуючи використати мить, коли Клігану доведеться розвернути важкий меч, але Грегор навіть не став ним бити. Він просто ступив назустріч і прийняв противника плечем.

Навіть через обладунок звук зіткнення змусив найближчих глядачів здригнутися. Меншого чоловіка відкинуло на землю, де він кілька секунд марно намагався нормально вдихнути, перш ніж до нього кинулися люди. Герольд одразу зупинив бій, а Грегор без суперечки опустив меч і відійшов убік, навіть не озирнувшись на переможеного.

Фарен спостерігав за ним із протилежного краю майданчика, тепер уже знаючи, хто стоятиме навпроти нього в наступному бою.

Фінал був визначений.

— Не подобається мені цей бій, — тихо сказав Нед, коли на поле викликали фіналістів.

Роберт перевів на нього погляд.

— Що саме?

Нед показав на Грегора.

— Він уже відправив одного чоловіка до лікарів із рукою, якою той кілька тижнів нормально не користуватиметься.

Король подивився на Клігана уважніше.

— Морріган сам погодився на фінал.

— Це не робить Клігана безпечнішим.

Баррістан Селмі сидів поруч і досі майже не говорив про піший турнір, але тепер уперше втрутився в розмову.

— Морріган розуміє, з ким виходить.

Нед повернувся до нього.

— Наскільки добре?

Баррістан уже не дивився на Грегора; його увага була прикута до Фарена, який виходив на майданчик.

— Зараз побачимо.

Джеймі Ланністер стояв трохи позаду, сперши руки на огорожу.

— Думаю, краще, ніж здається.

Баррістан глянув на нього.

— Чому?

— Бо досі він жодного разу не робив більше, ніж було потрібно.

Джеймі перестав усміхатися й перевів погляд на поле.

— Я хочу побачити, що буде, коли потрібно стане більше.

Грегор вийшов на поле з дворучним турнірним мечем і без щита. Фарен теж відмовився від щита, але не заради видовищності: проти Клігана той мав сенс лише для людини, готової приймати на нього удари, а Фарен не планував робити цього взагалі. Велика дерев’яна площина лише обмежувала б рух лівої сторони корпуса й заважала працювати на тій дистанції, яку він хотів зберігати протягом бою.

На ньому був темний обладунок без зайвих прикрас і звичайний довгий меч із затупленим турнірним клинком. Герольд ще раз повторив правила: не бити лежачого, припиняти атаку після сигналу, перемога зараховується після здачі, втрати зброї з очевидною неможливістю продовжити бій, нездатності битися або рішення суддів.

Фарен слухав уважно не тому, що забув правила. Вони визначали не лише способи перемоги, а й межі, за які він не мав права виходити.

Грегор опустив забрало, тоді як Фарен ще кілька секунд залишав своє піднятим.

— Закрий, — сказав Кліган.

— Чому?

— Розіб’ю обличчя.

Фарен перевів погляд на його меч і лише після цього опустив забрало.

— Тепер буде складніше.

Грегор не відповів, а за мить ріг перервав розмову.

Кліган не кинувся вперед одразу. Він змістився ближче до середини майданчика й почав методично різати Фарену кут, змушуючи його або відходити до огорожі, або самому входити в дистанцію дворучного меча. Довжина зброї дозволяла Грегору загрожувати там, звідки Фарен своїм клинком ще не міг нормально відповісти, тому перший справжній удар прийшов без попередження й значно швидше, ніж більшість глядачів могла очікувати від такого великого чоловіка.

Фарен не став блокувати його напряму. Він лише торкнувся чужого клинка збоку настільки, щоб змінити траєкторію, одночасно зробив крок під кутом і дозволив важкій сталі пройти поруч.

Грегор одразу повернув меч і не завис після промаху, як це робили слабші бійці з важкою зброєю. Другий удар пішов горизонтально, перекриваючи Фарену відхід у той самий бік, але той відступив рівно настільки, щоб клинок пройшов перед нагрудником. Третій рух Кліган зупинив ще до завершення, використавши саму загрозу удару, щоб змусити противника зміститися туди, куди хотів він.

Грегор не просто бив; кожним рухом він готував наступний.

Фарен змінив напрям і повернув собі частину простору ближче до середини майданчика. Кліган за забралом помітно насупився, після чого наступна серія пішла вже швидше: удар у голову майже одразу перейшов у переведення клинка вниз, причому зміна напрямку почалася ще всередині руху.

Фарен прочитав її не по мечу, а по плечах і стегнах. Він підставив свій клинок під кутом, на мить торкнувся важкої сталі й дозволив їй зісковзнути нижче.

Меч Грегора пройшов униз, а сам Кліган зробив крок уперед за інерцією власного удару. У цей момент Фарен побачив одразу кілька можливостей: відкриту праву кисть, коліно без надійної опори й рухому щілину під пахвою. У справжньому бою будь-якої з них могло б вистачити, щоб закінчити сутичку, але турнір вимагав іншого результату, тому він не використав смертельне відкриття й просто повернув собі дистанцію.

Джеймі перестав усміхатися, а Баррістан трохи нахилився вперед.

— Побачив? — тихо запитав Джеймі.

— Так.

Роберт почув їх.

— Що?

Баррістан не відривав погляду від поля.

— Морріган міг відповісти.

— Але не відповів.

— Саме.

Грегор продовжував тиснути, тримаючи Фарена майже весь час у межах досяжності дворучного меча, але щоразу після завершення удару знаходив його не там, де очікував. Кілька дюймів убік, пів кроку назад, короткий поворот корпуса або ледь помітний дотик власного клинка до чужого — з боку рухи Фарена не здавалися швидшими, однак Кліган постійно запізнювався на ту саму мить, якої йому бракувало для чистого влучання.

Контроль він іще не втрачав. Наступний удар Грегор спрямував коротко й точно в ногу; Фарен встиг прибрати її, але Кліган уже використав початий рух, щоб різко перевести меч угору. Цього разу Фарену довелося відхилити клинок сильніше, ніж раніше, і метал ударив об метал із різким звуком, який пройшов над усім майданчиком. Біля огорожі Корсо вперше за довгий час перестав щось кричати.

Грегор відчув, що нарешті змусив противника прийняти повноцінний контакт, і одразу посилив тиск. Наступна серія стала найкращою за весь його бій: Фарен двічі поспіль відступив, а третій удар пройшов настільки близько до плеча, що зачепив зовнішню пластину обладунку й залишив на темному металі світлий слід.

Натовп заревів. Грегор одразу посилив тиск, не даючи Фарену повернутися до зручної дистанції. Коли Кліган знову пішов уперед, Фарен уперше почав відповідати сам. Він не цілив у голову чи корпус: коротко торкнувся клинком правої рукавиці саме в мить, коли Грегор повертав дворучник, а наступним рухом дістав внутрішню частину ліктя. Кліган мимоволі відступив на півкроку більше, ніж хотів, але Фарен не став переслідувати й одразу повернув собі зручну дистанцію.

Грегор опустив погляд на руку. Справжнього пошкодження майже не було — затуплений меч і добрий обладунок зробили свою справу, — однак сенс двох точних дотиків пояснень не потребував. Морріган міг дістати його там, де хотів.

Кліган знову атакував, і після наступного обміну клинок Фарена коротко вдарив по захищеному коліну саме під час перенесення ваги. Грегор похитнувся зовсім трохи. Шум навколо змінився: якщо на початку люди чекали одного чистого удару Гори, який завершить бій, тепер вони вже чекали наступної відповіді Моррігана.

Грегор теж це чув.

Саме тоді в його рухах техніка почала поступатися злості. Помилки залишалися дрібними, для більшості противників майже непомітними, але Фарену вистачало й таких. Коли великий меч знову пішов згори, він уперше за весь бій зробив крок не назад, а назустріч.

Клинок Грегора пройшов далі за плечем Фарена саме тоді, коли той замість відступу ступив уперед. Тут довжина меча Клігана вже не давала переваги, а тільки заважала швидко повернути вістря між двома тілами.

Фарен коротко й точно вдарив руків’ям по правій рукавиці. Хват послабився лише на мить, але наступного руху вистачило: він притиснув клинок Грегора ближче до гарди, повернув корпус і направив уже розігнану силу самого Клігана вниз.

Вістря дворучника вдарилося в землю, хоча Грегор іще втримував руків’я обома руками. Фарен одразу коротко вдарив затупленим клинком по пальцях правої руки; хват розтиснувся, Кліган спробував утримати важкий меч однією лівою, але не зміг, і зброя впала на траву.

Герольд уже підняв руку, проте Грегор не став чекати рішення й ударив лівою в голову Фарена. Той змістився, пропускаючи кулак повз шолом, після чого Кліган спробував схопити його й перевести сутичку в боротьбу, де різниця у вазі нарешті мала працювати на нього.

Фарен не дав завершити захват. Він відступив убік саме в момент, коли Грегор переносив вагу на передню ногу, підбив її своєю й використав рух велетня проти нього. Кліган утратив опору й упав на одне коліно, а перш ніж устиг підвестися, затуплене вістря меча вже стояло навпроти прорізу його забрала.

Поле стихло настільки різко, що навіть важке дихання Грегора за шоломом стало помітнішим. Фарен не тиснув клинком і не наближав його до обличчя, а просто тримав вістря на місці. Герольд витримав одну секунду, переконався, що становище очевидне, й різко підняв руку.

— ПЕРЕМОГА СЕРА ФАРЕНА МОРРІГАНА!

Шум ударив майже фізично. Фарен одразу прибрав меч і відступив на кілька кроків, залишаючи Грегору простір підвестися, але Кліган не рухався. Кілька секунд він стояв на одному коліні, важко дихаючи за закритим забралом, а потім повільно підняв голову.

Ще до того, як Грегор почав вставати, Фарен побачив, що той дивиться вже не на суддів. Його увага залишалася на Моррігані, а рука знову потягнулася до зброї.

Кліган різко підвівся й кинувся вперед уже без меча.

— Сер Грегор! — закричав герольд.

Запізно.

Фарен не став далеко відступати. Він пропустив кулак повз голову, перехопив передпліччя й повернувся разом із рухом нападника, дозволивши Грегору самому продовжити ривок усією масою. Замість того щоб безглуздо сперечатися з ним силою, Фарен просто прибрав опору під передньою ногою: та зачепилася, корпус продовжив рух, і Кліган важко впав руками та плечем у траву.

Фарен одразу його відпустив. Притискати Грегора до землі не мало сенсу, тим більше що Джеймі вже виходив на поле, а за ним поспішали двоє людей Тайвіна. Нед підвівся зі свого місця, тоді як Роберт більше не сміявся.

Фарен відступив ще на кілька кроків і дочекався, поки Кліган повільно встане. Навіть випроставшись на весь зріст, Грегор через проріз забрала дивився лише на Моррігана.

Фарен не відвів очей.

Першим це зробив Кліган, коли голос Тайвіна Ланністера спокійно пролунав над майданчиком:

— Сер Грегор.

Кліган повернув голову лише на секунду, але цього виявилося достатньо. Він нахилився, підняв із трави дворучний меч і без жодного слова пішов із поля.

Кілька митей люди навколо ще не знали, як реагувати на те, що щойно сталося. Потім Роберт голосно видихнув і зареготав — уже не з самого Грегора, а з того чистого задоволення, яке завжди приносив йому добрий бій.

Цього виявилося досить, щоб натовп вибухнув знову. Спершу ім’я Моррігана вигукнули десь біля огорожі, потім до першого голосу приєдналися десятки інших, і невдовзі вже весь майданчик скандував:

— МОРРІГАН!

— МОРРІГАН!

Герольд підняв руку переможця, і Фарену залишалося лише дозволити це зробити. Десь за огорожею Корсо ревів настільки голосно, що його можна було безпомилково відрізнити навіть серед сотень інших голосів.

Разом із перемогою Фарен отримував і грошовий приз, оголошений ще до початку турніру. Саму суму він запам’ятав значно краще за більшість привітань: цих грошей вистачало, щоб кілька місяців утримувати чимало людей або вкласти їх у справу, яка не зникне разом із завершенням одного контракту.

— Ви могли закінчити раніше, — сказав Баррістан Селмі ввечері.

Фарен сидів біля наметів Сірої Варти й нарешті нормально їв. Великий бенкет мав початися пізніше, але кілька годин шуму, вина й людей, які неодмінно захочуть обговорити фінал, було значно легше пережити не на порожній шлунок.

Баррістан підійшов без почту й зупинився навпроти. Фарен відклав ложку.

— Міг.

Лорд-командувач Королівської гвардії сів навпроти.

— Скільки разів до того, як Кліган почав втрачати терпіння?

Фарен на мить повернувся думками до бою.

— Чотири достатньо чисті.

Баррістан ледь підняв брову.

— Я побачив три.

— Після його переведення з голови вниз. Права кисть.

Селмі кілька секунд мовчав, відтворюючи той обмін у пам’яті, а потім повільно кивнув.

— Так.

Фарен узяв чашу з водою.

— Ви прийшли перевірити рахунок?

— Частково.

— А решта?

Баррістан перевів погляд на його руки.

— Де вас учили?

Питання було очікуваним, і Фарен уже давно мав для таких випадків відповідь, достатньо правдиву, щоб не суперечити самій собі.

— На сході.

— Я бився з людьми з Вільних міст, бачив бравосів, найманців, дотракійців і кількох воїнів із земель далеко за Квартом.

— Схід великий.

Баррістан ледь усміхнувся.

— Це не відповідь.

— Іншої сьогодні не буде.

Між ними на кілька секунд запала тиша, але Селмі не образився й не став тиснути.

— Добре.

Він повернувся до самого бою.

— Кліган швидкий.

— Для свого розміру — дуже.

— І значно технічніший, ніж люди думають.

— Так.

— Ви жодного разу не прийняли його силу прямо.

Фарен глянув на нього.

— Навіщо?

Баррістан усміхнувся трохи помітніше.

— Добре. Багато молодих лицарів відповіли б, що хотіли перевірити, хто сильніший.

До них саме наближався Джеймі Ланністер. Дозволу сісти він не питав, лише зупинився поруч.

— Сер Баррістан уже намагається дізнатися, звідки взявся наш новий чемпіон?

— Безуспішно, — відповів Баррістан.

Джеймі перевів погляд на Фарена.

— Я нарахував п’ять можливостей.

— Чотири.

Усмішка Джеймі одразу стала ширшою.

— Значить, п’яту ви теж бачили.

— Бачив. Не вважав надійною.

— Після третьої серії, коли він занадто далеко поставив ліву ногу?

— Так.

— Ви могли пройти всередину.

— Міг.

— І?

Фарен поставив чашу.

— Його ліва рука залишалася вільною. На турнірі немає сенсу міняти чисту місце на боротьбу з чоловіком, який важчий майже вдвічі.

Джеймі кілька секунд дивився на нього, уже без попередньої насмішкуватості, а тоді кивнув.

— Справедливо.

Баррістан тепер спостерігав уже за ними обома.

— Ви навмисно не вдарили в кілька щілин, — продовжив Джеймі.

— Затупленим мечем?

— Я говорю не про сьогоднішній меч.

Фарен зустрів його погляд. Усмішка на обличчі Джеймі майже зникла, і тепер було зрозуміло, що він теж помітив щілини між частинами обладунку, куди справжній клинок міг би ввійти значно глибше, ніж дозволяли правила турніру.

— Я їх теж бачив, — сказав Фарен.

Джеймі ще трохи помовчав, ніби саме цієї відповіді й чекав.

— Саме тому я колись хочу побитися з вами сам.

Баррістан одразу повернув до нього голову.

— Турнірною зброєю.

— Сер Баррістан…

— Турнірною.

Джеймі зітхнув із удаваним розчаруванням.

— Ви вбиваєте всю цікавість.

— Тому такі хлопці, як ти, доживають до наступного турніру.

Джеймі засміявся.

— Добре. Турнірною.

Він простягнув Фарену руку.

— Іншим разом.

Фарен потиснув її.

— Іншим.

Коли Джеймі відійшов, Баррістан провів його поглядом.

— Він не забуде.

— Я зрозумів.

Селмі ще трохи дивився йому вслід.

— І ще дещо.

Фарен чекав.

— Він уже розбирає твій бій.

Фарен глянув у бік Джеймі.

— Я теж.

Баррістан кілька секунд оцінював його, а тоді ледь помітно всміхнувся.

— Тільки не кажіть це йому.

Фарен теж усміхнувся.

Наступного дня Джорах Мормонт почав перемагати.

Його перший заїзд проти Джейсона Маллістера викликав у натовпу особливий інтерес. Ще зовсім недавно обидва билися на одному боці проти Грейджоїв, а саме Маллістер під Сігардом убив старшого сина Балона; тепер між ними не було справжньої ворожнечі — лише два списові древка, кінний розгін і честь турніру. Джорах вибив його із сідла чисто, не залишивши суддям приводу для суперечок.

Наступні перемоги вже перестали скидатися на випадковість. Бронзовий Йон Ройс витримав кілька сильних зіткнень, але зрештою теж програв; після нього Джорах пройшов Римана й Гостина Фреїв, лорда Вента, Лайла Крейкхолла та Бороса Блаунта. Не кожен суперник падав із коня: кілька поєдинків вирішувалися за очками, зламаними списами й чистими влучаннями, а сам Мормонт теж не виходив із кожного заїзду без слідів. Один удар залишив глибоку вм’ятину на щиті, після іншого Джорах довго розтирав плече, перш ніж знову сісти в сідло.

Лінесса Гайтауер майже весь день стояла біля огорожі, і після кожної перемоги Джорах спершу шукав поглядом саме її, а вже потім слухав герольдів. Нед це помічав, а Роберт — тим більше.

— Він уже програв, — сказав король після чергової перемоги Мормонта.

Нед повернув до нього голову.

— Поки що він виграє.

— Я не про турнір.

Нед зрозумів, куди той хилить.

— Не втручайся.

— Я просто спостерігаю.

— Саме цього я й боюся.

Роберт засміявся, але цього разу справді залишив Джораха в спокої.

До фіналу вийшов Джеймі Ланністер, і різниця між ними була помітна ще до першого сигналу. Джорах був старшим, важчим і сидів у сідлі міцно, як людина, що більшу частину життя провела на Півночі серед воїнів, а не на турнірних майданчиках. Джеймі здавався легшим і майже розслабленим, але Фарен уже знав, наскільки оманливою була ця легкість: молодий Ланністер надзвичайно точно керував і конем, і списом, а всі зайві рухи зникали в ту мить, коли починався розгін.

Перший заїзд завершився тріском обох списів, але жоден із вершників не залишив сідла. На другому Джеймі чистіше влучив у щит Мормонта, проте Джорах утримався; на третьому вже він відповів майже тим самим, а після четвертого натовп остаточно перестав чекати швидкого фіналу.

Коней міняли, збрую перевіряли дедалі уважніше, а нові списи приносили один за одним. П’ятий заїзд знову закінчився двома зламаними древками, після чого Роберт підвівся зі свого місця.

— Оце вже турнір.

Нед нічого не відповів і продовжив стежити за Джорахом. Його васал уже важко дихав, але не виглядав розгубленим, а Джеймі теж утратив ту майже безтурботну легкість, з якою виходив на перший заїзд.

Шосте зіткнення припало майже одночасно. Спис Джораха ковзнув по щиту, тоді як Джеймі влучив вище й змусив Мормонта сильно відхилитися назад; той утримався в сідлі буквально на силі ніг і встиг вирівнятися ще до того, як кінь завершив прохід. Біля огорожі Лінесса перестала усміхатися.

На сьомому заїзді обоє знову залишилися верхи, а на восьмому вже Джеймі похитнувся після удару Мормонта. Не настільки сильно, щоб упасти, але вперше за весь фінал йому знадобилося кілька секунд, аби після фінішу відновити посадку.

Натовп ревів при кожному новому розвороті, однак Фарен уже перестав дивитися тільки на вершників. Коні теж утомлювалися: під боками темніла піна, дихання стало гучнішим, а після кожного заїзду конюхи все довше перевіряли ноги й збрую. Дев’ять зіткнень на повній швидкості були випробуванням не лише для лицарів.

Перед дев’ятим заїздом Джорах узяв новий спис і на кілька секунд затримав погляд на Лінессі. Вона торкнулася стрічки, яку дала йому напередодні, після чого Мормонт опустив забрало; Джеймі зробив те саме, і за сигналом рогу обидва коні рушили назустріч.

Вершники зустрілися майже точно в центрі, й обидва списи розлетілися від удару. Джорах сильно хитнувся праворуч, Джеймі — ліворуч, але обоє втрималися в сідлах. Кілька секунд поле ревіло, вимагаючи ще одного заїзду, доки Роберт не підняв руку.

— ДОСИТЬ!

Гул стих не одразу. Джеймі першим зняв шолом, за ним Джорах; обидва були спітнілі й виснажені, а коні під ними важко дихали після дев’яти проходів.

Роберт подивився спершу на суддів, потім на лицарів.

— Мормонт.

На мить Джорах не поворухнувся, наче не був певен, що почув правильно, а вже наступної секунди Ланніспорт вибухнув оплесками.

Джеймі прийняв рішення спокійно, під’їхав до Джораха й простягнув йому руку.

— Добрий бій.

Мормонт потис її.

— Дуже.

Після цього Джорах майже відразу знайшов поглядом Лінессу, а невдовзі поклав корону Королеви кохання й краси їй на коліна. Вона почервоніла, проте очей не відвела.

Нед стояв трохи далі й дивився на них обох. Різниця між ними нікуди не зникла: донька одного з найбагатших і найвпливовіших домів Простору та лорд холодного Ведмежого острова, чиї володіння навіть близько не могли зрівнятися з багатством Староміста. Мормонт усміхався так, як Нед давно його не бачив, а Лінесса й далі не відводила очей.

Того ж вечора Джорах попросив аудієнції в лорда Лейтона Гайтауера, але Нед дізнався про цю розмову вже після того, як вона завершилася.

— Він попросив її руки?

Роберт усміхався так, ніби сам організував усе від початку.

— Так.

— І Лейтон?

— Погодився.

Нед не приховав здивування.

— Одразу?

— Не всі люди думають над весіллям так довго, як ти над військовою дорогою.

Нед пропустив глузування повз вуха. У Лейтона Гайтауера були власні причини погодитися: Джорах залишався лордом давнього північного дому, воював на боці короля, щойно отримав лицарство за Пайк, а тепер ще й переміг на великому королівському турнірі. Якщо дивитися на становище, а не лише на статки двох родин, шлюб уже не здавався настільки нерівним. Нед думав про Ведмежий острів. Життя там мало чим нагадувало Староміст, і він не знав, наскільки добре Лінесса уявляла цю різницю.

— Ти знову хмуришся, Нед, — зауважив Роберт. — Ще трохи — й люди подумають, що ми програли.

— Думаю.

— Ще гірше.

Нед подивився на друга.

— Якщо вони обоє цього хочуть, я не заперечуватиму.

— Оце вже нормальні слова.

Нед не став пояснювати Роберту, що не заперечувати й не хвилюватися — різні речі.

На Пайку Алланіс Грейджой прокинулася від шуму моря — звичайного, знайомого шуму, до якого колись майже не прислухалася. Хвилі билися об скелі під вежами, вітер проходив між камінням, десь далеко кричали морські птахи; коридорами ніхто не біг, роги мовчали, і в двері не стукали люди з черговою звісткою з війни.

Після останніх тижнів саме ця буденність здавалася неприродною. Алланіс лежала нерухомо й слухала море, але думки все одно поверталися до двох імен — Родріка й Марона. Старший загинув далеко від дому під Сігардом, другий був майже поруч, у башті, падіння якої вона чула власними вухами; тепер уже не мало значення, де лежали їхні тіла й що говорили люди навколо.

Двох синів більше не було.

Теон залишався живим. Його кімната стояла цілою, речі лишилися на своїх місцях, але самого хлопця вже везли на материк разом із людьми Еддарда Старка — живого, неушкодженого й зовсім не схожого на того, кого мали б ховати під камінням. Його просто відібрали, і Балон називав це без прикрас одним словом: заручник.

Алланіс знала, що чоловік має рацію. Вона знала й інше: Теонові, найімовірніше, дадуть їжу, одяг, навчання й місце при домі Старків, можливо, навіть ставитимуться до нього краще, ніж до багатьох заручників ставилися в інших домах. Та жодна з цих речей не могла зробити Вінтерфелл його домом.

Біля вікна сиділа Аша. Дочка була ще молода, але останні тижні змусили її мовчати значно більше, ніж раніше; вона дивилася на море, підтягнувши ноги до лави, і навіть не ворухнулася, коли мати підвела голову.

— Ти взагалі спала? — запитала Алланіс.

— Трохи.

— Брешеш.

Аша нарешті озирнулася.

— Ти теж.

Алланіс не стала заперечувати. На столі між ними стояла недоторкана їжа, яку хтось приніс ще на світанку.

— Учора прийшов корабель із Харлоу, — сказала Аша.

Алланіс мовчки чекала продовження.

— Роберт святкує в Ланніспорті. Влаштували турнір.

Алланіс лише відвернулася від вікна.

— Нехай святкує. Переміг — має право називати це перемогою.

Аша трохи помовчала.

— Теон теж там.

Алланіс одразу повернула голову.

— Звідки знаєш?

— Капітан чув від людей, які бачили північний табір. Старк і хлопчик залишилися на святкування.

Алланіс уявила Теона серед вовчих і оленячих знамен, у чужому таборі, де вже пили за кінець війни, і стиснула край підвіконня так сильно, що долоню пронизав біль. Двох дітей вона втратила назавжди, третього — на невідомо скільки років.

— Він повернеться, — сказала Аша.

Голос прозвучав твердо, навіть занадто твердо, і Алланіс відразу зрозуміла, що дочка намагається переконати не лише її.

— Можливо.

Аша насупилася.

— Повернеться.

Алланіс могла сказати лише правду: вона не знала, коли й за яких умов Теонові дозволять повернутися. Проте дівчині перед нею за останні кілька тижнів уже вистачило правди. Алланіс простягнула руку. Аша кілька секунд дивилася на неї, а потім підвелася з лави й підійшла.

Весілля Джораха й Лінесси зробило святкування ще гучнішим. Церемонію організували швидко, як і багато речей після війни: у Ланніспорті вже зібралися представники половини великих домів королівства, сам король, люди Гайтауерів і достатньо септонів, музикантів та кухарів, щоб за кілька днів перетворити переможний турнір на весілля.

Джорах виглядав щасливішим, ніж Фарен бачив його навіть після посвяти в лицарі, а Лінесса майже весь вечір сміялася. Вона була молода, оточена родиною, музикою й людьми; Мормонт дивився на неї так часто, що двічі пропустив питання за столом.

Фарен тримався ближче до краю зали. Одяг для весілля довелося частково купити, частково позичити вже в Ланніспорті; Неро, без сумніву, знайшов би дорожчу тканину, а потім витратив би пів години на пояснення, чому це не марнотратство, а інвестиція в репутацію.

— Морріган.

Фарен озирнувся й побачив неподалік Неда Старка.

— Мілорде.

— Пройдемося.

Це не прозвучало як запрошення до розваги, тому Фарен просто кивнув і рушив за ним.

Надворі було прохолодніше й значно тихіше. Музика залишилася за товстими стінами, а з боку гавані тягнуло морем, мокрим деревом і смолою. На низькій кам’яній огорожі під наглядом двох північан сидів Теон. За останні дні хлопчик уже навчився краще ховати страх, але, побачивши Неда, одразу випростався.

Старк зупинився біля нього.

— Усе гаразд?

— Так, мілорде.

— Добре.

Нед не став перевіряти охоронців чи наказувати хлопчикові негайно повертатися до зали. Він просто рушив далі, і Фарен кілька кроків ішов поруч мовчки.

— Він вас боїться.

— Знаю.

— Не тільки тому, що ви чужий.

Нед дивився вперед.

— Знаю й це.

Фарен не став вимовляти очевидного слова. Вони вже говорили про становище Теона після Пайка, і Нед сам продовжив:

— Він не гість, — сказав Нед. — Балон має знати: якщо знову підніме прапор, син уже в моєму домі. Але Теон житиме тут як хлопець під моєю відповідальністю, не як в’язень у підземеллі.

— Але хлопчик житиме у вашому домі.

— Так.

— Довго.

— Швидше за все.

Фарен озирнувся на Теона, який знову сів на огорожу.

— Незручний лад.

— Жорстокий, — відповів Нед. — І я не стану називати це інакше. Але якщо Теон у Вінтерфеллі змусить Балона вагатися перед новим повстанням, я прийму цю провину на себе.

Фарен ще раз подивився на Теона.

— Якби рішення було лише військовим, я б не лишав Балону стільки простору для другого повстання.

Нед не образився.

— Забрав би острови?

— Флот. Частину великих кораблів. Заручників не одного дому. І кілька років тримати їхні верфі під наглядом.

— І гарнізони, які доведеться годувати морем. І батьки, що щороку питатимуть про синів. Війну виграєш один раз, а за окупацію платитимеш щороку.

Фарен кивнув. Це теж було правдою.

Роберт, коли почув цю суперечку того ж вечора, зареготав значно голосніше, ніж вона заслуговувала.

— Морріган хоче прикувати Балона до скелі, Нед — прив’язати його сином, а я хочу, щоб ці кляті острови перестали жерти мої кораблі, — зареготав Роберт.

— Три різні цілі, — сказав Фарен. — Тому й рішення різні.

— Нарешті! — Роберт стукнув кубком по столу. — Саме тому я король, а ви двоє можете сперечатися, як краще виграти війну, яку ми вже виграли.

Нед подивився на нього.

— До наступної.

Усмішка Роберта стала коротшою.

— Якщо буде наступна — зберемося знову. Але я не триматиму двадцять тисяч людей на скелях десять років лише тому, що Балон може знову стати дурнем.

Фарен не сперечався далі. Роберт уже повернувся до кубка, а Нед мовчки дивився в темну гавань.

— Якщо я захочу закріпитися на Півночі, знайдеться невелика земля біля моря, яку можна було б віддати новому держателю?

Нед повернув голову.

— Чому питаєш?

— Компанія росте. Оренда дає дах, поки діє договір; мені потрібне місце, яке лишиться, якщо частина людей вирішить осісти. Море — обов’язково. Ліс — бажано. Багатої землі не прошу.

Нед не відповів одразу. Кілька секунд дивився на гавань.

— Є одне місце, про яке я подумав.

— Чому воно вільне?

— Його господар загинув у цій кампанії. Єдиний законний син і спадкоємець — теж. Наскільки пам’ятаю, інших прямих спадкоємців немає, але цього я за пам’яттю не вирішуватиму. Лювін підніме книги.

Фарен трохи помовчав.

— Якщо рід справді урвався?

— Тоді володіння повернулося під пряме право Вінтерфелла, і я маю поставити там нового держателя.

— За гроші?

— Ні. Якщо я передам тобі таку землю, ти не станеш покупцем. Ти станеш моїм васалом.

Фарен обміркував почуте.

— Це прийнятніше за купівлю.

Нед трохи примружився.

— Ти навіть не запитав, скільки там землі.

— Поки ви не сказали, що готові її дати.

— Готовий розглядати. Не плутай.

— Не плутаю.

Нед знову подивився на гавань.

— До Пайка я б не погодився навіть на цю розмову.

— Що змінилося?

— Я бачив твоїх людей на кораблях, при висадці й у проломі. Вони слухають накази без тебе й не грабують після бою. Цього замало, щоб назвати тебе добрим васалом. Досить, щоб я відкрив книги й подивився на землю, яка однаково лишилася без держателя.

Фарен прийняв відповідь кивком.

— Тоді спочатку книги.

— Саме. Спершу Лювін підніме книги. Я не віддам землю, доки не знатиму напевно, що на неї немає законного спадкоємця.

Фарен відразу став уважнішим.

— Де?

— На західному узбережжі. Частина Мису Морського Дракона.

Назва нічого йому не сказала.

— Далеко від Вінтерфелла?

— Досить. Там кілька бідних сіл, старий укріплений двір, багато лісу й бухта, якої ніхто нормально не проміряв. Дороги погані. Точних меж я зараз не назву.

— Чому ви подумали саме про нього?

Нед сперся руками на парапет.

— Бо західний берег надто довго чекає допомоги після удару, — сказав Нед. — Залізнороджені це вже довели. Одичалі теж проходять узбережжям, а Дозору бракує людей. Якщо я поставлю там нового лорда, він має тримати берег сам, а не лише посилати ворона до Вінтерфелла.

Фарен подивився вниз на щогли.

— Ви хочете, щоб земля сама могла тримати берег.

— Так. І якщо бухта справді придатна, щоб там з’явилися кораблі. Не флот для чужих війн, а сила, яка патрулює узбережжя, перевозить людей і може допомогти Дозору, коли одичалі приходять морем або треба швидко перекинути припаси.

— Це вже умова?

— Якщо після книг ми взагалі дійдемо до присяги — буде однією з них.

Фарен кивнув.

— Тоді спершу подивлюся, що там за бухта.

— Спершу Лювін подивиться, чи маю я право її тобі давати.

— Справедливо.

Нед подивився вниз на сірі кораблі.

— Тепер інше питання. Скільки людей із цієї компанії справді належать тобі?

Фарен одразу зрозумів, чому Старк обрав саме таке формулювання.

— Жоден.

Нед повернув голову.

— Поясни.

— Це найманці, моряки, писарі, командири, ремісники. Усі мають угоди або власні домовленості. Я ними командую, але не володію.

Нед кілька секунд дивився на нього, а тоді кивнув.

— Добре. Якщо я дам тобі землю, скільки з них захочуть піти на Північ?

— Не знаю.

— Приблизно.

Фарен прикинув число.

— Серед бійців, можливо, сто або сто двадцять. Але тільки якщо умови будуть нормальними.

— Які?

— Їжа, житло, земля або платня, перспектива для родин. І я не заберу людей із Лісса так, щоб зламати саму компанію.

— Крім бійців?

— Ковалі, теслярі, люди, які знаються на конях і возах, лікарі, будівельники, писарі. Можливо, кілька десятків.

— Разом двісті?

— Не одразу.

— Чому?

Фарен показав долонею на північ, хоча потрібної землі звідси навіть не було видно.

— Бо я ще не знаю, скільки людей ця земля прогодує до зими. Привести двісті туди, де вистачає запасів на сто, — це не заселення. Це голод.

Нед уважно подивився на нього.

— Спочатку я думав, що новому держателю вистачить двадцяти чи тридцяти людей домашньої варти. Після Пайка змінив думку.

Фарен не перебивав.

— Чому?

— Бо я бачив, як працює твоя компанія. На тих землях уже живуть мої люди. Мало, але живуть. Коли приходять рейдери, ворон може дістатися Вінтерфелла швидко. Наші люди — ні.

Фарен кивнув.

— Але Сіра Варта не стане частиною мого лену.

— І не стане. Присягатимеш ти, не вся Варта. Хто оселиться в Мисі й прийме землю чи службу — житиме за законами Півночі. Хто прийде за договором і піде — лишається людиною Варти.

— Саме цього я хочу.

— І не незалежна наймана армія всередині Півночі.

— Ні. Місцевий гарнізон і берегова служба — одне. Сіра Варта — інше.

Нед трохи затримав на ньому погляд.

— Рабство заборонене.

— Добре.

Швидкість відповіді змусила Неда ще мить дивитися на нього.

— Ти живеш у Ліссі.

— Це не означає, що мені подобається все, що там законно.

Нед прийняв відповідь без подальших запитань.

— І підуть тільки добровольці, — додав Фарен.

— Інакше я їх не прийму.

— Я теж не поведу.

Після цього вони повернулися до чисел.

— Перша група? — запитав Нед.

Фарен уже рахував можливості.

— Не більше ста двадцяти бійців і до п’ятдесяти фахівців та членів їхніх родин, якщо після огляду землі стане зрозуміло, що ми можемо їх прийняти.

Нед насупився.

— Сто сімдесят загалом.

— Верхня межа, а не обіцянка привести всіх одразу.

— Краще.

Фарен подивився на нього.

— Ви вже вирішили?

— Ні.

— Схоже.

— Я готовий це розглянути, — Нед наголосив на останньому слові. — У Вінтерфеллі Лювін підніме книги: межі, спадкоємців, людей, податки. Якщо все так, як я пам’ятаю, говоритимемо про Морський Мис.

Фарен кивнув.

— Якщо домовимося, присяга буде звичайна: вірність дому Старків, служба за законним закликом, належні повинності й закон Півночі. Для Морського Мису додамо окремі умови.

— Відновлення?

— Двір, дорога, мости, комори. Якщо бухта придатна — гавань і кораблі для охорони західного берега. І допомога Нічній Варті, коли вона потрібна проти морських набігів або для перевезень.

Фарен кивнув.

— Мені треба знати обов’язок до того, як я перевезу людей.

— І знатимеш. Лювін запише окремо, що йде від звичайної васальної присяги, а що ми погодили саме для цього володіння.

Нед відштовхнувся від парапету, але перед тим, як рушити назад до зали, затримався.

— І ще одне.

— Так?

— Якщо дам тобі три села й старий двір, не починай першого року будувати фортецю на тисячу людей.

Фарен кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Не збирався.

Тепер уже Нед дивився на Фарена, чекаючи продовження, але той нічого не додав.

— Саме цей погляд мені й не подобається, — сказав Старк.

— Я нічого не сказав.

Нед рушив назад до зали.

— Станіс попереджав.

— Про що?

— Ти небезпечніший, коли мовчиш.

Неро отримав лист через кілька тижнів і впізнав печатку ще до того, як сів за стіл. Першу сторінку він прочитав стоячи, другу — вже повільніше, а на третій нарешті опустився в крісло.

Реммо працював навпроти з книгою платежів і спочатку не звернув на це уваги. Неро регулярно отримував листи від командирів, капітанів, постачальників і людей, які чомусь вважали, що слово «терміново» змусить його швидше оплатити рахунок, але цього разу мовчання затягнулося надто надовго.

— Щось сталося?

Неро дочитав абзац, поклав аркуш на стіл і лише тоді відповів:

— Фарену запропонували землю.

Реммо підняв голову.

— Де?

— У Вестеросі.

— Це я зрозумів.

Неро глянув на нього.

— На Півночі.

Тепер Реммо відклав перо.

— На справжній Півночі?

— Якщо ти знаєш ще одну землю за вузьким морем, де правлять Старки, саме час розповісти.

— Просто уточнив.

Він простягнув руку, і Неро передав йому перші сторінки.

Фарен писав без зайвих вступів. Повстання Грейджоя закінчилося, Балон склав присягу, а Теона Грейджоя Нед Старк забирав до Вінтерфелла. Самому Фарену Старк запропонував після повернення на Північ підняти земельні книги й обговорити можливу передачу вакантного прибережного володіння на умовах васальної присяги. Слово «обговорити» Неро підкреслив нігтем. Фарен теж поки не вважав нічого остаточним.

Наступна сторінка була важливішою.

— Сто двадцять бійців, — прочитав Реммо.

— Верхня межа.

— І до п’ятдесяти інших людей.

— Теж межа.

Реммо дочитав наступне речення.

— Добровольці.

— Усі.

— Родини?

— Якщо людина вирішить переселятися назавжди, Фарен не збирається змушувати її залишати дружину й дітей у Ліссі.

Реммо відклав сторінку.

— Сто сімдесят людей — це вже маленьке поселення.

— Не перша хвиля.

Неро витягнув із листа окремий аркуш, де Фарен прописав це особливо чітко: до остаточного підтвердження землі нікого не вербувати на переїзд, не продавати майно компанії й не формувати караван. Сто двадцять бійців і п’ятдесят фахівців були лише максимальною кількістю, яку він теоретично хотів би мати після того, як побачить місце, населення, запаси й зрозуміє, скільки нових людей ця земля здатна прогодувати.

Перша група мала бути значно меншою. Точне число Фарен обіцяв назвати вже після Вінтерфелла.

— Уже краще, — сказав Неро. — Тепер хоча б видно, за що платимо.

— Ти на мить подумав, що він хоче просто привезти сто сімдесят людей у невідоме село?

— Я знаю Фарена.

Реммо трохи подумав.

— Справедливо.

Останні дві сторінки взагалі стосувалися не Півночі, а того, що мало залишитися в Ліссі незалежно від рішення самого Фарена. Основні кораблі продовжували роботу, контракти виконувалися, а резерв, сформований після кампанії, не можна було використовувати для переселення без погодження Неро. Гарро після повернення до активної служби знову отримував старші військові повноваження, але якщо його не буде й виникне рішення, яке не може чекати, Релло мав право прийняти його сам. Морські питання залишалися за Терроном і відповідними капітанами.

Неро дочитав останній абзац, потім повернувся до нього ще раз.

— Він їде.

Реммо подивився на нього.

— До Вінтерфелла?

— Далі, якщо домовиться зі Старком.

— А Сіра Варта?

Неро поклав долоню на лист.

— Залишається.

Кілька секунд вони обоє мовчали. У сусідній кімнаті хтось сперечався про вартість смоли, знизу долинав шум двору, де перевіряли вантаж на черговий рейс, на стіні висіли таблиці виплат, а на столі лежали контракти з датами виходу. Жодна з цих дат не залежала від того, коли Морріган повернеться до Лісса. Неро повільно всміхнувся.

Неро не складав списку переселенців. Замість цього він почав із категорій людей, які могли знадобитися, якщо угода про землю справді відбудеться: теслярі, ковалі, лікарські помічники, люди з досвідом будівництва й обозної роботи. Поруч залишив порожню колонку для можливих родин, нижче записав потрібний корабельний тоннаж, а далі — зерно, інструменти, насіння, запас металу й платню на перші місяці.

Реммо мовчки спостерігав, як список росте.

— Фарен щось писав про вартість?

— Писав.

— І?

Неро підсунув йому власні цифри.

Реммо порівняв їх із листом.

— Він помилився.

— Дуже.

— Напишеш?

Неро вже вмочував перо.

— Обов’язково.

Лист починався словами:

«Поки ти вигравав війни й турніри, арифметика не змінилася».

Далі Неро перейшов до цифр.

Того вечора Фарен вийшов із міста до берега. Святкування залишилося позаду, але навіть тут його ще було чути: музика долітала уривками, губилася під шумом хвиль і знову поверталася, коли вітер змінював напрям. Десь у Ланніспорті Джорах Мормонт святкував власне весілля, а Роберт, судячи з кількості вина, яке заносили до зали, збирався допомагати йому до самого ранку. Джеймі вже двічі встиг нагадати Фарену, що не забув про майбутній поєдинок; Грегор Кліган, навпаки, після фіналу більше до нього не наближався, і це Фарена цілком влаштовувало.

У темній гавані стояли кораблі, й серед десятків чужих щогл Фарен уже без зусиль знаходив свої: «Вітряну Наречену», «Ластівку», «Тиху Сестру» та інші судна Сірої Варти. Захоплений у залізнороджених довгий корабель стояв трохи осторонь, наче навіть після кількох тижнів так і не вирішив, до якого флоту тепер належить.

Через кілька днів Теон Грейджой мав вирушити з Недом Старком на Північ, і тепер, схоже, Фарен їхав у тому самому напрямку. Не назавжди — принаймні поки в нього не було достатньо інформації, щоб уживати це слово. Спершу мали бути Вінтерфелл, земельні книги, межі та реальна земля замість кількох речень Неда над гаванню; лише після цього можна було вирішувати, що робити далі.

Террон знайшов його біля самої води й кілька секунд просто стояв поруч, дивлячись на темні корпуси кораблів.

— Північ? — запитав він нарешті.

— Якщо домовимося.

— Холодно.

— Я чув.

— Не те саме, що пережити.

Фарен глянув на нього.

— Ти вже говориш як Нед Старк.

— Тоді справді час повертатися в море.

Фарен ледь усміхнувся, але Террон дивився не на нього.

— Я не їду.

Це прозвучало не як питання.

— Ні.

— Добре.

Фарен трохи здивувався.

— Чому?

— Бо хтось повинен повернути флот у Лісс, розібратися з ремонтом після кампанії й переконатися, що Неро не вирішив за час нашої відсутності стати судновласником усього Вузького моря.

— Він не купить корабель без тебе.

Террон трохи подумав.

— Оце мене й лякає. Значить, знайде спосіб переконати мене самого.

Вони знову замовкли, а за кілька секунд Террон продовжив уже серйозніше:

— Якщо земля виявиться придатною й ти справді вирішиш там залишитися, людей усе одно доведеться возити морем.

— Можливо.

— Не можливо. Доведеться.

Фарен повернувся до нього, і Террон почав рахувати, загинаючи пальці.

— Сто людей із речами ще можна тягнути дорогами. Ковалі з інструментами, родини, деревообробне обладнання, метал, зерно, запас канатів — уже гірше. Якщо в тебе буде нормальний берег, море стане дешевшим.

— Якщо буде нормальний берег.

— Саме.

— І якщо люди погодяться.

— Це теж.

Фарен не хотів, щоб у Ліссі вже зараз почали складати списки переселенців так, ніби рішення прийняте.

— Нікого не вмовляти.

Террон кивнув.

— Знаю.

— Не обіцяти землю, якої я ще не отримав.

— Знаю.

— І не відривати від компанії людей, без яких вона перестане працювати.

Капітан нарешті глянув на нього.

— Фарене.

— Що?

— Ти роками вчив нас працювати без тебе. Тепер дай спробувати.

Цього разу Фарен не відповів одразу. Террон показав на кораблі в гавані. Фарен подивився на кораблі. «Ластівка» вже готувалася до виходу без жодного його наказу; на сусідньому борту матроси міняли снасть під крики свого капітана.

— Добре, — сказав він.

Террон кивнув так, ніби іншої відповіді й не очікував.

— Якщо земля біля моря, напиши про це окремо.

— Навіщо?

— Я хочу карту берега.

— Якої ще немає.

— Саме тому.

— Глибини теж не буде.

— Проміряєш.

Фарен подивився на нього, але Террон зустрів цей погляд абсолютно серйозно.

— Якщо вже збираєшся отримувати землю, міг би хоча б вибрати таку, куди можна зайти кораблем.

— Передам Неду твою вимогу.

— Не смій.

Фарен усміхнувся, і цього разу Террон теж.

За кілька хвилин вони знову дивилися на море. Десь далеко на півночі стояла Стіна, а південніше — земля, яку Нед пропонував перевірити за книгами Вінтерфелла. Фарен розгорнув карту на коліні й повів пальцем від Вінтерфелла до західного узбережжя. Там назв ставало все менше.

— Спочатку подивимося, — сказав він.

Про причали, казарми й корабельні проміри можна було сперечатися вже після цього.