Глава 39. Насіння
by AnriDeBorze297 рік від Завоювання
Майже чотири тисячі підготовлених людей були розкидані по всьому володінню: порт, лісові села, річкова дорога, берегові пости й північні застави. Фарена цікавило, скільки з цих людей реально збереться за день, два і три, а не число в річному звіті.
На світанку пагорб на південь від Морського Мису був порожній. Унизу диміли перші печі, гавань уже прокидалася, а на дорогах рухалися звичайні вози. Командирів про день збору не попереджали. Умовний сигнал означав повну мобілізацію без нападу й евакуації.
Перший вогонь запалили на сигнальній вежі над бухтою. Відповідь прийшла з наступної, потім із двох дальших; за кілька хвилин сигнал пішов уздовж берега, до Річкового Броду й лісових поселень.
Першими з’явилися люди, які жили біля порту. Потім почали приходити гарнізонні групи з доріг і складів. Ближче до полудня поле вже гуло голосами, кіньми й деревом щитів, але рівного строю Фарен не наказував: кожен сектор мав сам знайти свого командира, отримати місце й доповісти, чого йому бракує.
Один загін затримався біля мосту через зламану вісь. Командир майже пів години намагався звільнити проїзд, хоча обхід займав менше часу. Інша група прийшла без частини стріл: старший складу вирішив, що під час навчального збору повний боєкомплект не потрібен. Третя група прийшла без обозу з водою. Фарен уже хотів занести проблему до списку, коли їхній молодший сержант відправив двох вершників назад, домовився із сусіднім сектором про дві бочки на першу годину й тільки після цього доповів Орвену.
Коллен записав і помилку, і виправлення. Фарен не втрутився. Корсо двічі вже відкривав рот і обидва рази отримував від Фарена короткий погляд.
— Я тільки хотів сказати…
— Знаю.
— Іноді ненавиджу навчання.
— Тому воно й дешевше за війну.
До вечора не вистачало кількох сотень людей. Частина була в морі або на дальніх лісових роботах; дарські застави взагалі не знімали з чергування заради навчального збору — від них приїхали лише командири зі строками мобілізації. Хворих і травмованих теж не тягнули на поле заради красивого числа.
Найгірше прийшла група від Трьох Сосен. Люди з’явилися вже вночі, мокрі, з сімома факелами й двома возами замість трьох. Їхній командир чесно сказав, що майже годину намагався витягнути третій віз із багнюки.
Гарро, який прибув із південним резервом раніше за них, оглянув людей і запитав:
— Скільки часу втратили після того, як стало ясно, що віз не піде?
— Майже годину.
— Завтра поведеш тим самим шляхом ще раз. Без третього воза. Потім сам поясниш людям, чому сьогодні вони прийшли вночі.
Фарен нічого не додав. На світанку Коллен приніс остаточний підсумок. Зібралося трохи менше чотирьох тисяч підготовлених для сухопутної служби. Морські екіпажі в цей рахунок не входили. Корсо довго дивився на сторінку.
— Кілька років тому я жартував про п’ять тисяч.
— Пам’ятаю.
— Тепер уже не смішно.
Фарен подивився на поле. Сотні людей уже розпалювали ранкові вогні, лагодили ремені, шукали знайомих у сусідніх секторах. Частина командирів сперечалася над маршрутами підвозу. Біля одного воза двоє людей намагалися зрозуміти, куди поділися мішки з вівсом.
— Ще рано, — сказав він.
Після збору людей не розпустили одразу. Фарен умовно закрив північний шлях і два великі склади й наказав секторам самостійно перебудувати постачання. Один командир одразу записав у план зерно з найближчого села.
— І що їстимуть у селі? — запитав Фарен.
Чоловік мовчки закреслив рядок. До вечора на дошці було більше виправлень, ніж початкового тексту. Коллен відкрив третю книгу.
— Неро прислав останнє донесення з Лісса. І ще одне: Гарро прибув із «Синьою Ланню».
Фарен підняв голову.
— Надовго?
— Неро пише — щонайменше на рік. У Сірій Варті командирів для походів уже вистачає, а тут Корсо просив людину, яка вестиме запасних під час збору.
Корсо, який стояв поруч, навіть не заперечив.
— Він знає наших людей і не губиться, коли наказ треба міняти в дорозі. Мені потрібен саме такий.
— Орвен збирає північних запасних. Гарро — його заступник у поході, — сказав Фарен.
Після цього Коллен відкрив лист Неро. Фарен узяв аркуш. Неро цього разу не починав із точного числа. Писав, що активний склад Сірої Варти вже перевищив три тисячі людей, якщо разом рахувати сухопутні роти, морські групи, постійних моряків і тил. Частина працювала в Спірних землях, частина — на морських маршрутах, кілька загонів охороняли торгові доми навколо Лісса й Пентоса. Корсо прочитав через плече.
— Три тисячі.
— Більше.
— І ти навіть не виправив його до одного чоловіка.
— Він навмисно не написав.
Нижче Неро додав: «Точне число є в платіжній книзі. Для планування бери це».
Релло вів більшість великих сухопутних контрактів. Мерро відповідав за морські бойові групи. Неро тримав гроші, закупівлі й договори. Фарен залишався засновником і людиною, до якої звернулися б у справді великій кризі, але компанія вже давно не чекала його дозволу на кожен рейс. Корсо дочитав.
— Якби покликати всіх сюди…
— Не покличемо.
— Я знаю. Просто рахую.
— Тоді рахуй у таверні.
Фарен повернув аркуш Коллену. На полі внизу стояли люди Морського Мису. За морем Сіра Варта вела свої контракти без огляду на календар цього збору. Перед розходом Брено підійшов.
Коліно за останні роки стало гіршим, зате сам Брено — кращим учителем.
— Ну?
Фарен подивився.
— Що?
— П’ять тисяч.
— Є.
— Задоволений?
— Ні.
Брено засміявся.
— Отже, все нормально.
— Чому?
— Якби сказав так, я б почав хвилюватися.
Він подивився на поле.
— Пам’ятаю, коли нас було сорок сім.
— Я теж.
— Корсо каже, сорок дев’ять.
— Він рахує двох, які прийшли на три дні раніше.
— Вічна суперечка.
Фарен усміхнувся. Брено став серйознішим.
— Вони хороші.
— Частина.
— Більшість достатньо.
— Для чого?
— Оце вже твоє питання.
Фарен подивився.
— А твоє?
Брено подумав.
— Щоб мій будинок не спалили, поки сплю.
Фарен поставив позначку біля його імені й перейшов до наступного.
Того вечора Гарро знайшов його біля старого причалу. За роки в морі він навчився сидіти на палі так, ніби це нормальна лавка, і тепер тримав у руці кухоль пива.
— Корсо сказав, що рік я твій.
— Він сказав «польовий заступник».
— Це його ввічлива версія.
Фарен сів поруч. У бухті міняли вахту; з темряви долинув один короткий удар дзвона.
— Надовго справді лишишся? — запитав він.
— Рік точно. Може, більше.
— Неро відпустив легко?
— Неро відпускає все, що не приносить прибутку саме цієї хвилини.
— Ти приносив.
— Тому й образився.
Гарро зробив ковток і якийсь час дивився на вогні вздовж берега.
— Якщо не передумаю, куплю тут будинок.
— Ти?
— Маленький. Без казарми у дворі й без писаря за стіною.
— Витримаєш тиждень.
— Два.
— Не вірю.
Гарро засміявся.
— От побачиш.
До служби вони того вечора більше не поверталися.
Тайвін отримав звіт про Морський Мис у тій самій пачці, що й два прохання про ремонт дороги та суперечку купців Ланніспорту через складські місця. Колись прізвище Морріган з’являлося в його паперах лише поруч із назвою найманої компанії, але тепер управитель Ланніспорту виніс його окремим рядком.
Кеван прочитав звіт першим.
— Західний порт Старків росте швидше, ніж очікували.
— Не Старків, — сказав Тайвін. — Моррігана.
— Васала, якому вони дозволили тримати кілька тисяч людей.
Тайвін простягнув руку, і Кеван передав йому аркуші. Сам по собі звіт не містив нічого тривожного: дерево, риба, смола, ремонт суден, зерно із Сігарда й Ланніспорта, кораблі з Лісса. Далі йшли регулярні контакти з Нічною Вартою, патрулі західного узбережжя й окрема згадка про Сіру Варту, яка тепер була значно більшою, ніж під час повстання Балона.
— Без Старків. Без найманців із-за моря. Скільки людей Морріган може виставити сам? — запитав Тайвін.
Кеван назвав приблизну оцінку.
— Перевірена?
— Настільки, наскільки це можливо без власних людей у його рахівні.
— Тоді це не число. Це межі.
Тайвін дочитав сторінку.
— Старк довіряє йому?
— Схоже.
— Еддард Старк довіряє обов’язкам. Це не те саме.
Кеван трохи усміхнувся.
— Для більшості людей різниця менша.
Тайвін нічого на це не відповів. Його цікавило інше.
— Дружина?
Кеван перегорнув лист.
— Немає.
— Діти?
— Ні.
— Відомі родичі?
— Ні.
Тайвін поклав звіт на стіл.
— Отже, він побудував дім без спадкоємця.
— Можливо, не вважає це терміновим.
— Тоді сусіди вважатимуть за нього.
Кеван затримав погляд на рядку про відсутність спадкоємця.
— Думаєш, Гловери?
— Гловери, Флінти, Мандерлі. Той, хто першим вирішить, що шлюб дешевший за майбутню суперечку про порт.
— Нам втручатися?
Тайвін уже взяв наступний документ.
— Ні. Але коли Морріган одружиться, я хочу знати з ким до того, як його дружина народить.
Кеван не відкладав попередній звіт.
— Коли рахуємо людей Моррігана, найманців за морем теж додаємо?
— Ні. І не повинні, доки ми не знаємо, чи може він відкликати їх із чинних угод. Стежте за великими наймами й суднами, що ходять західними морськими шляхами.
— Зрозумів.
Тайвін відкрив наступний документ — про дорогу до Ланніспорту.
Тобхо Мотт покликав учня від горна. Гендри підійшов, витираючи руки об фартух: великий для свого віку, з чорним волоссям і синюватими очима, які Джон Аррен помітив раніше за мозолі.
— Скільки тобі років? — запитав Джон.
Гендри знизав плечима.
— Майстер каже, шістнадцять. Точно не знаю.
— Батька пам’ятаєш?
— Ні, мілорде.
— Матір?
Хлопець на мить відвів погляд до горна.
— Трохи. Волосся було світле. І вона співала.
Станіс майже не ставив питань. Йому вистачало того, що вже було перед очима: чорне волосся, синюваті очі, широкі плечі й важка лінія щелепи — риси, знайомі з облич власної родини. Коли Джон перейшов до розмови з Тобхо про учнівство, Станіс уже не дивився на хлопця як на випадкового ковалевого підмайстра. Гендри не зрозумів, про що вони.
Тобхо Мотт перевів погляд зі Станіса на Джона Аррена й нічого не сказав.
Вони виїхали мовчки. Королівська Гавань шуміла навколо: вози застрягали у вузьких вулицях, діти кричали біля крамниць, над канавами стояв звичний сморід. Перехожі розступалися перед двома великими лордами, не знаючи, про що ті мовчать. Станіс першим сказав:
— Ще один.
Джон Аррен тримав повід.
— Так.
— Скільки тобі потрібно?
— Більше.
— Навіщо?
Джон повернув голову.
— Бо ти просиш мене звинуватити королеву в перелюбі.
— І кровозмішенні.
— Саме.
— Я не прошу. Я кажу.
— Роберту?
Станіс стиснув щелепу.
— Він не повірить мені.
— Чому?
— Бо я його брат.
— Це мало б допомагати.
Станіс видав короткий сухий звук, який важко було назвати сміхом.
— Ні, — сказав Джон.
Станіс не відповів. Просто посунув до нього книгу. Джон узяв її й уже сам перегорнув наступну сторінку.
Наступною була Барра, ще немовля. Місце не подобалося Джону Аррену, а Станісу — ще більше. Чатая зустріла їх без страху, принаймні зовні.
— Мілорди.
Станіс ледь не скривився від запаху парфумів, і Джон це помітив.
— Не починай.
— Я нічого.
— Обличчя.
Станіс глянув на нього.
— Ти теж?
Джон ледь усміхнувся, поки їх вели нагору. Мати дитини виявилася такою молодою, що Станіс одразу напружив щелепу. Роберт, звісно. Дівчина тримала немовля на руках і заговорила з гордістю, без сорому чи спроб виправдатися.
— Король сказав, що вона красива. І що одного дня привезе…
Вона замовкла, побачивши вираз Станіса. Джон заговорив тихіше:
— Можна?
Мати трохи повернула дитину до нього, і Джон нахилився ближче. Навіть у такому віці вже було помітне темне волосся й синюваті очі; Станіс стояв позаду й мовчав.
— Ще один, — сказав він.
Дівчина не зрозуміла, а Джон випростався.
— Дякую.
Вони залишили монети. Станіс не хотів, але Джон наполіг, і вже на вулиці той сказав:
— Ми платимо за те, що Роберт не тримає штани.
— Ми платимо дитині.
— Її матері.
— Так.
— Вона отримувала від нього.
— Очевидно, недостатньо.
Станіс стиснув губи й промовчав. Джон знову повернувся до книги.
Увечері Джон Аррен попросив у Піцеля велику, стару й нудну книгу. Великий мейстер поставив її на стіл.
— «Родоводи й історії великих домів Семи Королівств».
Станіс подивився.
— Товста.
— Кілька століть шлюбів, народжень і спадкування, мілорде, — пояснив Піцель.
Станіс уже відкрив покажчик. Джон відкрив.
— Дякую, великий мейстере.
Піцель пішов неквапливо, на секунду зупинився за дверима, а тоді продовжив. Станіс почув паузу.
— Він знає.
— Що?
— Що книга нас цікавить.
— Очевидно.
— Не подобається.
Джон перегорнув сторінку.
— Тобі мало що подобається.
— Це не аргумент.
— Знаю.
Вони перевіряли шлюби Баратеонів і Ланністерів у попередніх поколіннях, а Станіс читав записи швидше, ніж Джон очікував.
— Тут.
Джон схилився над записами: ланністерська жінка, баратеонський чоловік — і діти з чорним волоссям. Наступний шлюб давав той самий результат, потім ще один; темне волосся повторювалося знову й знову. Станіс постукав пальцем по сторінці.
— Скільки?
— Поки чотири.
— Усі.
— Поки.
Джон перегорнув сторінку, потім наступну й ще одну, доки нарешті не відкинувся на спинку стільця. Перед очима стояли Гендри й Барра, а поруч із ними — Джофрі, Мірцелла й Томмен із золотим волоссям, таким самим, як у Серсеї та Джеймі.
- Це ще не доказ, — сказав Джон.
— Скільки однакових шлюбів тобі потрібно?
— Достатньо, щоб звинуватити королеву перед Робертом, а не переконати нас двох.
Станіс стиснув щелепу.
— Ти досі думаєш, що я помиляюся?
Джон закрив книгу.
— Ні. Думаю, що ми ще не довели це королю.
Тайвін Ланністер читав не загальну суму королівського боргу, а його структуру: скільки корона винна Ланністерам, Залізному банку, Вірі, купцям та іншим домам. Кеван сидів навпроти.
— Бейліш знову просить продовження.
— Дамо.
— На тих самих умовах?
Тайвін подумав.
— Ні.
Кеван підняв голову.
— Підвищити?
— Трохи.
— Чому зараз?
— Бо вони не підуть.
— До банку?
— Підуть частково.
— Тоді…
— Корона вже винна нам достатньо, щоб Роберт не захотів тягти цей борг на королівську раду.
Кеван дивився.
— Ти впевнений?
— У Роберті?
Тайвін ледь скривився.
— Ні.
— У Бейліші?
— Ще менше.
Кеван усміхнувся.
— Але даєш гроші.
— Поки Роберт воліє бути винним Ланністерам, а не пояснювати Залізному банку, чому не платить, позики працюють на нас.
Він перевернув сторінку.
— Джеймі пише?
— Рідко.
— Серсея?
— Частіше.
Тайвін підняв очі.
— Що цього разу?
Кеван передав лист зі скаргами на Роберта, Ренлі, Станіса, двір, гроші й Джофрі. Тайвін читав без виразу, доки один із рядків не змусив його зупинитися.
— Джон Аррен часто їздить зі Станісом.
Кеван кивнув.
— Вона теж помітила.
— Чому?
— Не знає.
Тайвін прочитав ще раз.
— Серсеї не пиши. Вона вже шукає.
— А ми?
— Дізнайся, кого Аррен і Станіс відвідували в місті й які книги брали. Через людей, які не ведуть до Кастерлі-Року.
— Кого підключити?
— Нікого нового. Хто бачив її лист?
Кеван назвав двох.
— На них і зупинися.
Серсея справді шукала, але не сама. Вона використовувала слуг, охоронців і тих, у кого були причини залишатися їй корисними.
— Вони знову їздили разом.
Джеймі лежав на дивані й ліниво повернув голову.
— Хто?
— Станіс і Джон.
— Можливо, закохалися.
Серсея подивилася на нього.
— Не смішно.
— Трохи.
— Джеймі.
Він підняв руки.
— Добре.
Серсея продовжила ходити кімнатою.
— Вони були в кузні.
— Станіс вирішив стати ковалем?
— У Тобхо Мотта.
Це змусило Джеймі стати уважнішим.
— Добрий майстер.
— Не тому.
— Звідки знаєш?
— Мої люди питали.
— І?
— Вони говорили з учнем.
— Яким?
— Якимось хлопцем.
Джеймі знизав плечима.
— Може, Аррен хоче обладунок.
— Він нічого не замовив.
— Тоді Станіс.
— Теж.
Джеймі сів і подивився на неї вже без колишньої байдужості.
— Навіщо тобі це?
Серсея зупинилася.
— Бо Станіс не їздить містом заради розваги.
Джеймі перестав жартувати.
— А Джон?
— Теж.
Він трохи подумав.
— Запитай.
Серсея засміялася.
— Кого?
— Джона.
— «Мілорде Руко, чому ви їздите з братом мого чоловіка до кузень?»
— Можна коротше.
— Ідіот.
Джеймі усміхнувся.
— Твій.
Вона не відповіла усмішкою, і цього вистачило, щоб він остаточно посерйознішав.
— Серсеє.
— Вони ще були в борделі.
Джеймі кліпнув.
— Станіс?
— Саме.
Тепер це справді не вкладалося в звичну картину.
— Який?
Вона назвала ім’я. Джеймі подумав про Чатаю й Роберта. Усе місто знало, що король бував там, хоча й не обов’язково саме в Чатаї.
— Роберт?
Серсея повернула голову.
— Що Роберт?
— Можливо, вони шукають його борги.
— У борделі?
— У нього можуть бути різні борги.
Серсея ще мить дивилася на нього, а тоді сказала:
— Бастарди.
Усмішка Джеймі зникла.
— Що?
— Роберт має дітей.
— Знаю.
— Багато.
— Так.
Серсея замовкла, і Джеймі бачив, як швидко вона складає почуте в нову версію.
— Навіщо Джону Аррену дивитися на його бастардів?
Він уже хотів відповісти, але не знайшов достатньо безпечної дурниці, щоб розрядити розмову, і цього разу промовчав.
Наступного дня Серсея покликала Піцеля й почала здалеку. Спершу розпитала про здоров’я Джофрі, потім Мірцелли, Томмена й Роберта, і лише після цього перейшла до того, що цікавило її насправді. Піцель відповідав довго, але Серсея слухала хіба половину.
— Лорд Аррен здоровий?
Великий мейстер трохи затримався з відповіддю.
— Для свого віку — надзвичайно.
— Часто приходить?
— Коли потрібен.
— Останнім часом?
Піцель дивився на неї крізь густу бороду.
— Кілька разів.
— По що?
— Мілорди цікавляться багатьма речами.
— Якими?
Він зволік лише на мить, але Серсеї цього вистачило.
— Книгами.
— Якими?
— Історичними.
Серсея усміхнулася.
— Скромність вам не пасує.
Того ж дня Варіс зупинився на роздоріжжі коридорів саме тоді, коли назустріч ішов Петир.
— Лорд Джон останнім часом багато читає.
Петир теж зупинився.
— У його віці це безпечніше за турніри.
— Особливо старі родоводи.
Петир усміхнувся.
— Ви розповідаєте мені це з дружби?
— З любові до книжок.
— Тоді я розчарований. Я сподівався на щось дорожче.
Варіс уклонився.
— Усе дороге спочатку здається непотрібним.
Він пішов далі. Петир не став озиратися. Станіс, нічні поїздки Джона Аррена й старі родоводи ще не давали відповіді, але вже давали достатньо, щоб з’ясувати, яку саме книгу Правиця просив останньою.
Ширін і Селиса вже спали, а Давос усе ще сидів зі Станісом біля розгорнутої карти затоки, хоча цього разу розмова не мала нічого спільного з кораблями.
— Давосе. Якщо король виховує трьох дітей і жодна не його, кому ти скажеш першим?
Давос повільно поставив кухоль на стіл.
— Спершу спитаю, звідки я це знаю.
— Знаєш.
— Тоді королю.
Станіс скривився.
— Він не повірить мені.
— Ви його брат.
— Саме тому.
Давос дав йому кілька секунд, а тоді продовжив:
— Після Джофрі йдете ви.
— Так.
— І виглядатиме, ніби ви дуже вчасно навчилися рахувати світле волосся.
Станіс кинув на нього похмурий погляд.
— Я не жартую.
— Я теж.
Мовчання затягнулося, перш ніж Станіс знову заговорив.
— Джон Аррен вірить.
— Нехай говорить він.
— Збирає докази.
Давос провів великим пальцем по краю кухля.
— А королева знає, що ви збираєте?
Станіс не відповів, і цього Давосу вистачило.
— Оце вже погано.
— Я знаю.
— Тоді або поспішайте, або перестаньте лишати їй час.
Станіс склав карту.
— Завтра знову їду до Джона.
Давос кивнув на затоку за вікном.
— Краще, ніж дивитися на неї так, ніби вона винна.
Портрет Маргері був поганий, і Віллас сказав це першим.
— Ніс не такий.
Художник зблід. Оленна дала йому мить усвідомити сказане, а тоді додала:
— Добре, що почав із носа.
Мейс повернувся до картини.
— Мені подобається.
— Саме тому я хвилююся.
Маргері стояла поруч із власним портретом і дивилася на нього з дедалі меншою прихильністю.
— Я справді така бліда?
Художник відкрив рот, але відповіді не знайшов. Гарлан урятував його:
— Ні.
— Дякую.
— Ти блідіша.
Маргері вдарила його по руці, й Оленна засміялася. Лише Мейс і далі ставився до картини серйозно.
— Треба інший.
Віллас глянув на нього.
— Для чого?
У кімнаті стало тихо. Оленна повільно повернулася до сина, і Мейс зрозумів, що сказав більше, ніж збирався.
— На майбутнє.
— Яке?
— Шлюби.
Маргері вже знала достатньо, хоча далеко не все. Лорас писав обережно: спочатку запитав, що вона думає про короля, на що Маргері відповіла: «Якого саме?» — і отримала у відповідь: «У нас поки один». Потім була ще одна переписка, розмова з Оленною, далі з Вілласом; Мейс дізнався останнім і майже відразу полюбив цю ідею сильніше за всіх.
Тепер Маргері дивилася не на портрет, а на батька.
— А що буде з королевою?
Мейс відповів не одразу.
— Ми поки нічого не вирішуємо.
— Тоді й мене поки не малюймо для чужої корони, — сказала вона.
Оленна затримала на онуці погляд.
— А Ренлі? — запитала Маргері. — Навіщо це йому?
Мейс відповів першим:
— Він не любить Ланністерів.
— Не тільки, — сказав Віллас.
Маргері чекала, і він продовжив:
— Якщо Ренлі закріпиться в Просторі, при дворі стане ще одна сила, яку Серсея не контролює. Лорас тут лише один із містків.
— А я?
Віллас подивився на сестру.
— Ти людина, яку мали б запитати першою.
Мейс випростався.
— І наш дім.
Оленна навіть не повернула до нього голови.
— Не допомагай.
Маргері усміхнулася, а тоді знову подивилася на портрет.
— А Роберт? Чого хоче він?
Цього разу за столом справді стало тихо. Віллас перестав крутити кубок у пальцях, а Оленна повільно перевела погляд із портрета на онуку.
Джон Аррен знайшов ще шість шлюбів, Станіс — три, і в кожному випадку результат повторювався: кров Баратеонів давала темне волосся, незалежно від Ланністерів у другій половині шлюбу. Джон сидів один над книгою й уже не сумнівався в самій закономірності. Тепер питання було іншим — що робити з правдою і чи говорити Роберту зараз, поки це ще можна назвати розслідуванням, а не боротьбою за трон. Двері відчинилися без стуку. Ліза ввійшла швидко, із плямами злості на щоках.
— Я не віддам його, — сказала Ліза.
Джон на мить заплющив очі.
— Ми говоримо про виховання Роберта на Драконовому Камені, не про те, щоб забрати його в тебе назавжди.
— У Станіса.
— Так.
— Він холодний.
— Він надійний. І якщо зі мною щось станеться, нашому синові потрібен дім, який не залежить від ласки Ланністерів.
Ліза зблідла ще сильніше.
— Я не хочу.
Джон подивився на книгу родоводів, потім знову на дружину.
— Поговоримо завтра.
— Ти завжди говориш «завтра».
Вона вийшла, а Джон залишився біля книги. Він знову відкрив її й провів пальцем по рядках: чорне волосся повторювалося покоління за поколінням, ніби кров самого дому вперто не поступалася. Джон перейшов до наступного запису.
— Насіння сильне, — сказав він у порожній кімнаті.
За вікном ударив дзвін вечірньої варти.
Лист із Вінтерфелла прийшов через два тижні після великого збору й був саме тим, чим мав бути щорічний адміністративний лист. Вінтерфелл підтверджував отримання даних про майже чотири тисячі людей мобілізаційного складу, флот, запаси, фортифікації, патрулі, відносини з Нічною Вартою та торгові збори. Нед не коментував кожен рядок окремо й не перетворював адміністративний звіт Моррігана на особисте листування.
Наприкінці тільки: «Лорд Старк вважає виконання ваших прикордонних обов’язків задовільним. У разі зміни чисельності постійних сил більш ніж на п’яту частину повідомити Вінтерфелл окремо».
Вінтерфелл
Кейтлін перечитала копію звіту після Неда. Її зупинили не чотири тисячі самі по собі, а карта на другому аркуші: порт, дороги, нові поселення, сигнальні вежі, застави до Дара.
— Якщо одного дня він вирішить не виконати твій наказ, хто на Півночі змусить його?
Нед підняв очі.
— Фарен дав мені слово.
— Я не питаю, чому ти йому довіряєш.
— А я відповідаю саме на це.
Кейтлін склала карту, але не відсунула її; палець ще мить лежав на ланцюгу застав, що тягнувся до Дара.
Корсо дочитав копію відповіді Вінтерфелла на Морському Мисі.
— «Задовільним».
— Це Нед.
Корсо ще раз глянув на печатку й повернув лист Коллену.
— В архів. Поки він не навчиться хвалити людей.
Фарен повернувся до іншого листа з чорною печаткою Тіньової Вежі. Сер Денис Малістер повідомляв про нові сліди за Стіною: людей і руху ставало більше, рейнджери знаходили кілька покинутих стоянок, а частина вільного народу, схоже, збиралася у більші групи. Причини Малістер не називав. Фарен прочитав лист двічі.
— Що? — запитав Корсо.
— Поки не знаю.
Фарен передав лист. Корсо прочитав двічі.
— Вони збираються?
— Можливо.
— Для рейду?
— Можливо.
— Мансу?
Корсо назвав ім’я, яке останнім часом усе частіше з’являлося в листах Варти. Фарен похитав головою.
— Чув. Даних недостатньо.
Того вечора він пройшов портом сам. На верхній вулиці зупинився біля нового приватного будинку: майстер саме піднімав кам’яну стіну, хоча поруч дерево було дешевшим.
— Навіщо камінь?
Майстер подивився дивно.
— Хоче.
— Дерево дешевше.
— Знає.
— Тоді?
Чоловік знизав плечима.
— Каже, дітям.
Фарен подивився на стіну — товсту, вже до пояса, збудовану для дітей і для людей, які житимуть тут після нього, — а потім рушив далі повз таверну, кузню, майстерню й школу при невеликому будинку мейстера та писарів, якої ще кілька років тому не існувало. На подвір’ї четверо хлопців билися дерев’яними палицями, просто граючись, а не тренуючись до війни.
Один крикнув:
— Я Морріган!
Другий одразу:
— Ні! Я!
Фарен зупинився. Вони його не побачили.
— Тоді я Корсо! — вирішив третій.
Четвертий подумав.
— Не хочу бути одичалим.
— Хтось має.
— Будь ти.
Почалася суперечка. Фарен пішов далі, не втручаючись. За спиною один хлопець знову крикнув:
— Я Морріган!
Другий збив його палицею з уявного коня.

0 Comments