Глава 4. Спірні землі

288 рік від Завоювання

Через п’ять днів після повернення до Лісса керуючий Ормоллена вперше запропонував Фарену роботу, де вправного списа й меча самого по собі вже було замало. Вони сиділи в невеликій кімнаті над конторою біля порту. Через відчинене вікно долинали крики вантажників, скрип блоків і запах смоли від кораблів, які ремонтували біля сусіднього причалу. Керуючий поклав перед Фареном згорток, але той не поспішив його розгортати.

— Мені потрібен окремий загін. Від сорока до п’ятдесяти людей.

Фарен залишив чашу вина недоторканою.

— Для чого?

— Супровід.

— П’ятдесят озброєних людей не наймають, щоб провести кілька возів між виноградниками.

Керуючий помітно скривився.

— Спірні Землі.

Цю назву Фарен уже чув десятки разів у порту. Так називали материкову смугу між володіннями Лісса, Міра й Тироша, де кордони залежали не стільки від старих договорів, скільки від того, чий гарнізон стояв у конкретному форті цього місяця.

— Там війна?

— Мирійці забрали два наші пости. Тирошійці посадили найманців на західній дорозі. Лісс збирає людей, щоб повернути втрачене.

— Мирійці, мабуть, вважають, що повертають своє.

Керуючий зітхнув.

— Звичайно.

— А тирошійці?

— Теж.

Фарен нарешті розгорнув карту.

— Тоді назва справді вдала.

Умови виявилися кращими за звичайну охоронну роботу, але й ризик був іншим. За кожного приведеного бійця Ормоллен платив окремо, половину суми давав наперед. Загін мав приєднатися до основних сил біля материкового узбережжя й далі діяти під загальним командуванням Белліо Варесара, який збирав приблизно сім сотень мечів.

— Переважно найманці? — запитав Фарен.

— Майже всі.

Сім сотень стояли під одним командуванням лише на карті. У полі це були десяток капітанів, різні сигнали, різна дисципліна й різне уявлення про те, наскільки наказ Варесара обов’язковий. Фарен запам’ятав число, але рахувати почав людей і зв’язки між ними.

— Коли вихід?

— За шість днів.

— Тоді дам остаточне число за чотири.

Фарен привів сорок вісім людей. Більшість уже знав із попередніх контрактів; решту перевіряв у дворі старого складу Ормоллена. Кілька кандидатів прийшли туди з виразом людей, які чекали нагоди красиво показати себе з мечем.

Дехто очікував кількох поєдинків. Натомість Фарен спершу змусив усіх пройти кілька миль у повному спорядженні, а після повернення — одразу будуватися, міняти напрям, розтягувати й стискати стрій, коротко бігти й знову ставати на визначені місця. Поєдинки він залишив на кінець, коли люди вже втомилися. Корсо спостерігав за кандидатом із дорогою шаблею, якого Фарен відправив після другої години.

— Він був одним із найкращих із мечем.

— Бачив.

— Тоді чому пішов?

— Тричі самовільно залишив місце в строю.

Корсо показав на кремезного портового вантажника, який володів списом лише посередньо.

— А цього береш.

— Так.

— У нього навіть нормального меча немає.

Фарен глянув на чоловіка, який уже вп’яте без нагадування перемістився разом зі своєю четвіркою.

— Меч можна купити. Звичку чути наказ під час бою — складніше.

Корсо похитав головою, але сперечатися не став. Серед нових Фарен особливо запам’ятав трьох. Релло було дев’ятнадцять. Він рухався швидко, добре володів мечем і щоразу намагався опинитися на півкроку попереду там, де цього від нього не вимагали. Після першого зауваження стримувався кілька хвилин, потім знову починав шукати нагоду довести, що встигне швидше за інших. Водночас одну й ту саму помилку він рідко повторював двічі.

Варо був майже його протилежністю. Йому перевалило за п’ятдесят, два пальці на лівій руці давно замінили старі шрами, а двадцять років у Спірних Землях навчили його не тільки воювати, а й розуміти, коли бій краще не починати. Після першого тренування Варо дочекався, поки решта розійдеться.

— Ти пам’ятаєш, що нас наймають воювати?

— Сподіваюся.

Старий показав на витоптаний двір.

— Тоді навіщо пів дня ганяєш людей строєм?

— Бо сорок вісім хороших бійців, які заважають один одному, можуть програти меншій групі посередніх, якщо ті знають, де мають стояти.

Варо почухав шрам на щоці.

— За кілька днів ти їх військом не зробиш.

— І не збираюся. Хочу лише, щоб після першої стріли люди не забули, де їхні товариші й кому вони підпорядковуються.

Старий трохи подумав.

— Оце вже звучить розумніше.

— Радий, що пройшов перевірку.

Варо хмикнув.

— Побачимо після першого бою.

Неро спочатку взагалі нічим особливим не виділявся. Невисокий темноволосий чоловік нормально працював мечем, посередньо списом і настільки погано сидів у сідлі, що після першої години сам запропонував ніколи не записувати його в кінноту.

Фарен звернув на нього увагу з іншої причини. Під час вправ сусід Неро двічі запізнився зі зміною позиції. Обидва рази Неро не кинувся вперед замість нього й не почав кричати. Він лише змістився на півкроку, закрив проміжок, а коли сусід повернувся на місце — спокійно відновив власну позицію. Після тренування Фарен уже пам’ятав його ім’я. Корсо й Тарко отримали по дванадцять людей. Варо — десять. Решту Фарен залишив при собі, не намагаючись за кілька днів створити складнішу структуру, ніж люди встигнуть запам’ятати. Релло підійшов сам.

— А я?

— При мені.

Хлопець одразу усміхнувся.

— Значить, найкращий?

— Значить, я хочу особисто бачити момент, коли ти вирішиш зробити щось дурне.

Корсо засміявся настільки голосно, що обернулося пів двору.

До материка вони дісталися двома торговими галерами разом із людьми ще трьох дрібних капітанів. Фарен більшу частину переходу проводив на палубі. Моряком він не був і вдавати протилежне не збирався. Старого керманича розпитував про течії та сезонні вітри, дивився, як змінюється поведінка судна залежно від завантаження, і окремо запам’ятовував речі, про які сухопутні командири часто згадували запізно: скільки людей торгове судно здатне везти кілька днів, перш ніж почнуться проблеми з водою, місцем і брудом. Корсо кілька хвилин слухав мовчки.

— Думав, ти все знаєш.

— Чому? — запитав Фарен.

— Вигляд такий.

— Саме тому питаю людину, яка знає більше за мене.

Корсо хмикнув.

— От цього я від командира ще не чув.

— Значить, тобі не щастило з командирами.

На третій день показався материк. З моря Спірні Землі не виглядали як місце, за яке кілька держав десятиліттями витрачали людей і золото. Сухі рівнини переходили в невисокі пагорби, між ними лежали поля, виноградники й невеликі гаї. У кількох селах ще працювали люди, інші стояли майже порожні. На одному причалі майорів прапор Лісса, за кілька миль уздовж того самого берега — тирошійські кольори. Фарен показав туди Варо.

— Настільки близько?

Старий лише знизав плечима.

— Сьогодні.

Фарен ще раз подивився на два прапори вздовж одного берега. На карті між ними мала проходити межа; з моря її не було видно взагалі.

Белліо Варесар виявився професійнішим, ніж Фарен очікував від людини, яка командувала збором дрібних найманих загонів. Він використовував розвідку, не змішував бойові підрозділи з обозом і тримав частину людей у резерві. Складнішою проблемою були самі сім сотень мечів: десяток капітанів із власними звичками, людьми й уявленням про те, наскільки точно треба виконувати наказ чужого командира. На першій нараді Фарен тому більше слухав. Варесар показував на непогану місцеву карту.

— Мир тримає північний шлях. Тирошійські найманці стоять західніше. Наше завдання — провести обоз до гарнізону, підсилити його й відкрити дорогу.

— Скільки мирійців біля форту?

Варесар знайшов Фарена поглядом.

— Морріган?

— Так.

— Ормолленів керуючий написав, що ти вмієш тримати людей разом і ставиш забагато запитань.

— Друге точно правда.

Кілька капітанів усміхнулися.

— Біля форту від двох до трьох сотень. Ще частина ходить у полі. Тирошійців західніше може бути до чотирьох сотень.

Фарен нахилився над картою.

— Мир і Тирош тепер діють заодно?

— Наскільки знаємо — ні.

— А завтра?

Варесар коротко усміхнувся.

— Не знаю.

— Де проходить їхнє постачання?

Варесар показав дві дороги.

— Мирійці тягнуть більшість через поселення на південь від форту. Тирошійці — західніше.

— Скільки днів запасу вони тримають при самому форті?

— Не знаємо.

— Охорона обозів?

— За останнім донесенням — до п’ятдесяти. Йому три дні.

Фарен кивнув.

— Тоді це поки напрямок для розвідки, не ціль.

Обидва маршрути він запам’ятав і більше не розпитував. Триденний звіт міг правильно показувати напрямок і вже брехати про чисельність, охорону чи час проходу обозів. Перш ніж будувати на ньому план, потрібні були свіжі очі на місці.

Перший противник з’явився через два дні. Близько шістдесяти мирійських вершників вийшли на відкриту місцевість попереду колони, підійшли достатньо близько, щоб роздивитися прапори й приблизну чисельність, після чого розтягнулися широкою дугою. Варесар зупинив голову колони. Лучники вийшли вперед, але наказу стріляти не отримали. Релло стояв поруч із Фареном.

— Ми не будемо битися?

Фарен дивився не на зброю мирійців, а на те, як кілька вершників затримувалися навпроти окремих ділянок колони.

— Уже б’ємося.

Хлопець насупився.

— Вони навіть не наближаються.

— Дивляться, де в нас вершники. Скільки часу займає побудова після зупинки. Хто передає накази. Де йде обоз. Повернуться до свого командира — і він знатиме про нас більше, ніж знав годину тому.

Мирійці кілька разів підходили ближче, провокуючи рух, а потім почали повільно відходити. Один із капітанів Варесара не витримав. Кремезний тирошієць із червоним пір’ям на шоломі підняв руку.

— Двадцять вершників за мною!

Варесар крикнув, наказуючи зупинитися, але капітан уже розганяв коня. Релло усміхнувся.

— Тепер точно поб’ються.

Фарен спостерігав за мирійцями. Мирійці трималися трохи попереду, але не відривалися. Щоразу, коли відстань збільшувалася, кілька задніх вершників сповільнювали коней і знову підпускали переслідувачів ближче.

— Погано.

Варо стояв за кілька кроків і теж дивився туди.

— Дуже.

Через кілька хвилин обидві групи зникли за пагорбом. Сурма прозвучала майже відразу. Потім ще одна. А вже після неї донеслися крики. Варесар вислав своїх вершників, але цього разу строєм і з підтримкою лучників. Коли люди повернулися, із двадцяти одного переслідувача в сідлах залишилося тринадцять; двоє були поранені, а одного товариш буквально підтримував рукою. За пагорбом чекало ще близько сотні мирійців. Релло більше не усміхався.

— Ти знав?

— Ні.

— Але сказав, що буде погано.

— Я припустив засідку.

— Яка різниця, якщо вгадав?

— За припущення людей не посилають за пагорб.

Релло перевів погляд на поранених і більше не питав.

Увечері Варесар поставив табір у місці, яке Фарен загалом вважав хорошим. Кам’яниста гряда прикривала північ. На заході лежала відкрита рівнина, де навіть у сутінках було важко підійти непомітно. З півдня проходила дорога й стояв обоз. Схід турбував більше.

Там суха лощина проходила між двома невисокими схилами й виходила майже до крайніх наметів. Вартові стояли на обох боках, але сама форма землі створювала між постами ділянку, яку обидва бачили погано. Фарен пройшов уздовж неї двічі. Потім пішов до Варесара.

— Східний підхід мені не подобається.

Командир відірвався від схеми нічних постів.

— Чому?

— Між двома крайніми вартами схил закриває частину лощини від обох. Якщо противник тихо зніме передового, до наметів залишиться небагато.

Варесар якийсь час дивився на темну землю.

— Пропонуєш перенести пости?

— Ні. Поки не знаю, чи місце взагалі використають. Хочу покласти частину своїх людей ближче до виходу з лощини. Якщо помиляюся, вони просто погано посплять.

Варесар перевів погляд від лощини до найближчого сигнального поста.

— Побачиш рух — спершу тривога. Якщо ворог уже в проході й часу не буде, тримаєш його там, але не починай окрему війну за межами табору.

— Зрозумів.

Корсо зустрів його біля нової позиції.

— Чекаєш гостей?

— Не обов’язково.

— А ми спимо в канаві навіщо?

— Бо ніч на камінні дешевша за бій між наметами.

Варо, який саме проходив повз, пирхнув.

— Комарі нас з’їдять.

— Це Корсо вже записав у список загроз.

Ніч довго нічим не підтверджувала рішення Фарена. Люди лягли в плащах просто на суху землю. Двоє чергували, решта спали. Фарен прокидався під час кожної зміни варти, слухав табір і знову засинав. Ближче до середини ночі крайній кінь різко смикнув прив’язь. Фарен відкрив очі, але кілька секунд ще не чув нічого виразного; потім із лощини долинув короткий приглушений крик, і цього вже було достатньо.

— Підйом. Без світла.

Люди піднялися швидше, ніж у перші дні спільних тренувань. Корсо без окремого пояснення повів свою частину праворуч, Варо залишився біля Фарена, а Тарко побіг до людей біля обозу з наказом підняти їх тихо й не тягнути всіх одразу в одну точку. Релло схопив меч.

— Куди мені?

— Спочатку щит.

— Я питаю…

Фарен повернув голову. Хлопець замовк і взяв щит. У темряві вже було чути швидкі кроки. Нападники рухалися впевнено, очевидно розраховуючи знайти за крайніми постами сонні намети. Фарен відвів людей на кілька кроків назад, де лощина звужувалася.

— Передній ряд на коліно. Другий стоячи. Списи не виставляти, доки не побачите ціль.

Перша стріла прилетіла з темряви й застрягла в щиті. Хтось позаду потягнувся до кресала.

— Не смій! — прошипів Корсо. — Запалиш світло — першим його й побачать.

Нападники з’явилися майже відразу. Передні бігли, очікуючи вільний прохід, і лише за кілька кроків розгледіли низьку лінію щитів. Фарен дочекався, доки вони самі скоротять дистанцію.

— Тепер.

Перший ряд списів ударив знизу. Вузька лощина зробила більше за людей. Передні мирійці різко зупинилися, задні продовжили тиснути вперед, і за кілька секунд їхній власний натиск став заважати їм розвертатися та відходити.

Корсо із шістьма людьми зайшов по правому краю й ударив не в центр натовпу, а по тих, хто намагався розширити прохід. Коли двоє мирійців повернулися до нього, вони відкрили боки списникам Варо. У решті табору теж піднімалася тривога. Загорілися перші вогні, зліва почалися окремі сутички. Напад був ширшим, ніж одна лощина, проте головний прорив тут уже провалився. Невдовзі з темряви пролунали три короткі звуки рогу. Мирійці почали відходити.

Фарен уже збирався віддати наказ, коли Корсо випередив його:

— Не переслідувати! Стояти на місцях!

Фарен подивився на нього. Корсо важко дихав, але помітив погляд.

— Що?

— Нічого.

Після бою у групі Фарена був один загиблий і четверо поранених. У сусіднього загону, який прокидався вже під час атаки, загинуло дев’ятеро. Варо довго дивився на лощину.

— Я б посилив вози й залишив тут тільки передову заставу.

— Працювало б, — сказав Фарен. — Поки вони не зняли б заставу тихо й не прийшли до наметів.

— А ти заплатив ніччю на камінні за те, щоб прийняти його тут.

— Так.

Варо потер поперек.

— Наступного разу хоча б знайди канаву м’якшу.

— Це вже полегшення.

Варо пирхнув і пішов допомагати переносити поранених.

За тиждень вони побачили Других Синів. Кілька сотень людей ішли на іншому боці неглибокої долини разом із тирошійським обозом. Обидві сторони помітили одна одну. Варесар не дав сигналу до бою; на протилежному боці теж не почали розгортатися для атаки. За якийсь час колони продовжили рух кожна своєю дорогою.

Фарен довго дивився на чужу компанію, майже не помічаючи начищених нагрудників. Після короткого сигналу рогу передня десятка зупинилася без крику, двоє відразу пішли на фланг, останній віз звільнив дорогу, а охорона перекрила підходи до обозу. Капітани не бігали вздовж колони, повертаючи людей на місця: кожен підрозділ знав, що робити після сигналу, і похідний порядок майже не розсипався.

— Хто? — запитав він.

Варо став поруч.

— Другі Сини.

— Давно існують?

— Достатньо.

— Хороші?

Старий подумав.

— Настільки, щоб розумна людина не перевіряла це без причини.

Фарен ще трохи дивився на їхній похідний порядок.

— Часто міняють сторону посеред найму?

Варо подумав.

— Якщо замовник платить вчасно — рідко.

— Капітанів у них багато?

— Достатньо.

Фарен ще трохи дивився, як задній підрозділ звільняє дорогу для обозу.

— Зрозуміло.

Другі Сини пішли своєю дорогою, але Фарен запам’ятав не їхні прапори й не обладунки. Він запам’ятав систему.

Через три дні Варесар нарешті отримав великий бій. Із початкових семисот мечів у похідному строю залишалося близько шестисот двадцяти. Частину людей уже розподілили по зайнятих постах, кількох відправили з пораненими назад до узбережжя, а дрібні сутички й хвороби зробили решту. Мирійський загін, що перекривав дорогу до форту, нараховував приблизно п’ять сотень.

Саме поле здалеку виглядало майже ідеальним для простої лінійної битви: між двома низькими пагорбами лежала широка рівнина, достатня для кількох сотень людей. Лише зблизька ставало видно, що лівий край після недавніх дощів перетворився на заболочену смугу. Трава там залишалася такою ж густою, як на сухій землі, але під нею ґрунт провалювався по кісточки, а подекуди й майже до коліна.

Варесар поставив найсильніші загони в центр. Вершників залишив позаду другого ряду як резерв для моменту, коли один зі строїв почне ламатися. Фарен отримав крайній лівий фланг. Варесар під’їхав перед початком.

— Тримаєш край. Центр має продавити їх, твоє завдання — не дозволити правому крилу мирійців зайти нам у бік.

Фарен подивився на заболочену землю перед собою.

— Якщо вони не підуть прямо?

— Тоді реагуєш у межах свого крила.

Відповідь була достатньо чіткою. Навпроти стояло близько вісімдесяти мирійців — майже вдвічі більше, ніж людей Фарена. Проте їхня чисельність мала значення лише в тому разі, якщо всі ці люди зможуть дістатися до бою одночасно. Корсо перевірив ремінь щита.

— Вони нас з’їдять.

— Якщо дозволимо дійти сухими.

Корсо глянув на болото.

— Так уже звучить краще.

Сурми Варесара дали сигнал. Центри обох армій рушили вперед. Мирійський командир на правому крилі побачив менш чисельний фланг і почав розтягувати людей ширше, намагаючись обійти його по зовнішньому краю. Фарен не знав, чи противник справді піде через вологу смугу. Тому дав йому причину спробувати.

— Назад на кілька кроків. Стрій не ламати.

Люди відійшли. Мирійці одразу прискорилися. Релло кинув швидкий погляд на Фарена.

— Ми відступаємо?

— Дивись не на нас. На них.

На кілька кроків відступу мирійці відповіли прискоренням. Декілька людей одразу пішли навпростець, намагаючись випередити сусідів і першими дістатися до строю Фарена. Перший провалився ногою майже до коліна. Другий різко змістився вбік і послизнувся. Люди позаду продовжували наступати, не бачачи стану ґрунту перед собою, і рівна лінія почала втрачати форму. Лише тоді Фарен підняв руку.

— Тепер уперед. Спокійно.

Його люди рушили по сухому краю, не переходячи на біг. Передні тримали щити близько, другий ряд працював списами через проміжки. Мирійцям довелося або зупинитися просто в м’якій землі, або приймати удар, не маючи нормальної опори. Перший контакт був важким.

Два списи ковзнули по щитах. Один мирієць утратив рівновагу й упав, інший отримав вістря в стегно. Люди за ними пробували тиснути вперед, але самі передні вже перекривали шлях.

— У багно не заходити! — крикнув Фарен. — Нехай самі виходять до нас!

Наступні хвилини фланг майже не рухався. Люди Фарена трималися на сухому краї й били тільки тих мирійців, які намагалися вибратися з багна. Передні противники грузли, задні тиснули на них із рівної землі, і чисельна перевага, якою мирійський командир сподівався обійти лівий фланг, заважала вже йому самому.

Фарен не затримував погляд на людях перед собою довше, ніж було потрібно. Центр Варесара зійшовся з головними силами мирійців і стояв щільно; там щити вже змішалися, а резерв поки залишався позаду. Праворуч від Фарена противник нарешті почав стягувати людей назад до твердого ґрунту, відмовляючись від широкого обходу.

Разом із цим рухом між мирійським центром і правим крилом відкрився проміжок. Спочатку крізь нього можна було б провести кількох людей, ще за хвилину — вже сформовану групу. Фарен стежив не стільки за шириною розриву, скільки за тим, що стояло за ним. Готового резерву не видно. Центр зв’язаний боєм. Праве крило ще витягує людей із заболоченої смуги. Можливість була реальною, але наказ Варесара залишався тим самим: тримати край.

— Корсо.

Той уже дивився на розрив.

— Береш двадцять людей і тримаєш сухий край. У багно не заходиш, за відступаючими не женешся.

— А ти?

— Подивлюся, чи вони справді залишили цей проміжок без прикриття.

Корсо не зрушив.

— Нам наказано тримати крило.

— Тому ти його й триматимеш.

— Скільки часу?

Фарен ще раз оцінив відстань до мирійського центру й шлях назад. — Якщо за кілька хвилин не повернуся або мирійці почнуть реально тиснути на тебе — відходиш на суху смугу позаду й подаєш ріг. Я розвертаюся назад.

— Оце вже краще.

Фарен забрав двадцять сім людей. Вони не пішли навпростець через поле. Спершу рушили за власною лінією, використовуючи шум і щільність бою як прикриття, і лише потім повернули в розрив між мирійськими підрозділами. Противник побачив їх не відразу. У проміжку не стояло сформованого резерву — лише посильні, поранені й кілька груп, яких командир саме переміщував із центру на правий фланг.

Фарен повів людей у розрив і сам ішов у першій парі, бо в такому вузькому маневрі командир однаково бачив лише найближчі кілька десятків кроків. Перший мирієць зустрів його щитом; Фарен зачепив обід списом і потягнув убік саме в момент, коли чоловік переніс вагу вперед. Сусідній сірий ударив у відкритий бік. Другому Фарен збив вістря вниз і коротко вколов у стегно, не даючи замкнути прохід.

Їм не потрібен був глибокий прорив. Двадцять сім людей мали змусити праве крило мирійців одночасно дивитися в два боки, і вже через кілька обмінів це сталося: частина щитів розвернулася до Фарена, відкривши бік людям Корсо. Центр не міг допомогти, бо був зв’язаний Варесаром. Побачивши, що потрібна реакція вже отримана, Фарен зупинив просування раніше, ніж люди встигли прийняти локальний успіх за початок переслідування.

— Далі не йти! Тримати місце!

Саме ці кілька хвилин виявилися достатніми. Варесар побачив розрив і кинув туди свій резерв. Мирійський центр спершу відступив на кілька кроків, потім одна з його груп втратила порядок. Ще за хвилину з боку Корсо пролунав сигнал відходу — саме за умовою, про яку вони домовилися перед маневром.

Фарен почув сигнал і вперше за весь маневр дозволив собі видихнути. Трохи пізніше мирійці почали організовано відходити. Варесар кинув кінноту тільки тоді, коли їхній стрій остаточно розірвався. Фарен своїх людей у переслідування не повів.

Після бою Варесар під’їхав до нього весь у пилу й чужій крові. Не усміхався.

— Я наказав тобі тримати крило.

Фарен витер наконечник списа травою.

— Корсо його тримав.

— Я бачив.

Тон не змінився.

— А ти без дозволу забрав більше половини своєї групи й залишив призначене місце.

Корсо, який стояв неподалік, перестав усміхатися. Фарен не поспішав із відповіддю.

— Ворог відкрив проміжок. Їхнє праве крило вже було зв’язане болотом, центр — твоїми людьми. Я залишив Корсо двадцять бійців на сухому краї й визначив умову відходу.

— Якби вони його продавили швидше, ніж ти розрахував?

— Я стежив за крилом. Розвернувся б назад.

Варесар похитав головою.

— Ти не зрозумів, що тут не так.

Фарен замовк. Командир показав на поле.

— Твій удар дав мені розрив, куди я кинув запасних. Річ не в результаті. У мене десять окремих капітанів. Якщо кожен сьогодні побачить, що Морріган може залишити призначене місце без слова, завтра половина з них знайде власну геніальну причину зробити те саме. Якщо кожен вирішить, що саме його можливість важливіша за загальний наказ, наступну битву ми програємо навіть дурням.

Фарен помовчав.

— Справедливо.

Варесар явно очікував суперечки.

— І все?

— Небезпеку в самому бою я порахував. Що подумають інші капітани — ні. Моя помилка.

Кілька секунд Варесар просто дивився на нього. Потім видихнув.

— Наступного разу дай знак. Якщо зможу — дозволю.

— А якщо часу на знак не буде?

Варесар глянув на місце, де мирійський стрій ще недавно розірвався.

— Якщо часу на знак не буде, вирішуватимеш сам і відповідатимеш сам. Відтепер один довгий знак означає прохання змінити завдання, два короткі — повернення. Я не хочу вдруге здогадуватися, де половина твого загону.

На наступній нараді Варесар справді сформулював для Фарена ширшу задачу, але межі позначив окремо: який рубіж не можна оголювати, коли потрібен сигнал і за якої умови Морріган мав повернути людей без нового наказу.

Наступний великий бій вони програли ще до того, як більшість людей устигла побачити противника. Через шість днів після перемоги на заболоченому полі колона Варесара рухалася вузькою долиною на північний схід. Дві сотні людей ішли попереду, за ними тягнувся обоз, решта загонів розтягнулися дорогою на кілька сотень кроків. Схили з обох боків не були високими, однак піднімалися достатньо круто, щоб велике з’єднання не могло швидко перетворити похідну колону на бойову лінію. Варо першим сказав, що долина йому не подобається.

— Два села порожні, — буркнув він. — А поля свіжі. Люди кудись поділися сьогодні, не минулої зими.

Тарко додав свіжі кінські сліди й двох передових розвідників, які не повернулися. Фарен вислухав обох і лише тоді швидко пройшов уздовж колони до голови. Командир побачив його ще здалеку й сам рушив назустріч.

— Двоє передових не повернулися. Свіжі кінські сліди. Села порожні. На правому схилі двічі піднімалися птахи з одного місця. Нас уже дивляться.

— Я вже відправив другу пару.

Варесар озирнувся назад. Передні загони встигли зайти досить глибоко в долину, а обоз усе ще повз за ними.

— Якщо просто зупиню всю колону, сам складу людей у коробку.

— Обоз принаймні не пускай далі. І перевір обидва гребені, перш ніж передні підуть глибше.

Варесар ухвалив рішення майже відразу. Посильні побігли назад із наказом зупинити вози й не скорочувати дистанцію між частинами колони. На лівий схил уже вирушила одна група; правий Варесар доручив Фарену. Варо був ближче за інших.

— Піднімися настільки, щоб бачити вздовж схилу, але не висовуйся на сам гребінь. Побачиш щось — одразу назад.

Старий ветеран кивнув і пішов угору, використовуючи кущі й каміння як прикриття. Чекати довелося недовго. Варо з’явився знову настільки швидко, що останню частину спуску майже пробіг, раз у раз ковзаючи по сухому ґрунту.

— На гребені люди! Багато!

У ту саму мить зліва прозвучала сурма. Друга відповіла позаду. На правому схилі над травою одночасно піднялося кілька десятків щитів. Варесар не витратив часу на прокляття. Він почав роздавати накази ще до того, як перші стрільці вийшли на гребінь: переднім загонам зупинитися й розвертатися поперек дороги, возам притиснутися до лівого краю, заднім частинам повернути фронт до тилу, щитоносцям закривати людей від схилів.

Фарен тим часом побачив іншу небезпеку. На правому боці приблизно посередині схилу тягнулася широка кам’яниста тераса. Якщо мирійські стрільці займуть її, вони отримають майже прямий кут на обоз і центр ліссенійської колони.

— Варесаре! Нижня тераса праворуч!

Командир простежив за його рукою й відразу зрозумів.

— Морріган, бери своїх і два найближчі загони. Тримай її. Беллос — до возів! Решта будується поперек дороги!

Фарен розвернувся до своїх:

— Корсо, збирай наших! Варо веде нагору! Тарко, усіх лучників, яких зможеш забрати без розвалу сусідніх груп!

Вони не встигли зайняти терасу першими. Мирійські найманці вже спускалися згори, і перші стріли полетіли ще під час підйому. Одна пробила чоловікові шию. Інша ввійшла в стегно бійця за кілька кроків від Релло. Поранений упав, але люди позаду не зупинилися: двоє схопили його під руки й відтягнули за великий камінь, поки решта піднімала щити над головами.

Сама тераса була широкою кам’янистою полицею на схилі, де одночасно могли нормально розгорнутися приблизно три десятки людей. Для Фарена це було перевагою. Чисельність мирійців нагорі мало допомагала, доки вони мусили спускатися вузьким фронтом по нерівній землі.

Першого противника Фарен зустрів біля самого краю. Спис ударив у щит, він змістив вістря, зачепив обід і потягнув убік саме тоді, коли мирієць перестрибував через камінь. Чоловік утратив рівновагу, а Корсо завершив сутичку коротким ударом меча.

— Два ряди! Передні працюють щитами, другі — списами через проміжки! Не лізти вгору за ними!

Люди ще не були єдиним підрозділом, і це відчувалося. Один із сусідніх загонів спочатку намагався стати окремо, другий командир кричав власні накази, але сама вузькість позиції швидко змусила всіх працювати приблизно однаково. Перший натиск вони витримали. Під час другого кілька мирійців уже намагалися зійти з тераси збоку, проте каміння й крутизна не дозволяли їм нормально обійти щити.

Тоді знизу почувся новий крик. Фарен озирнувся через плече. На дорозі позаду колони вже йшов бій. Над загоном, який перекрив шлях до відступу, майоріли тирошійські кольори. Майже одночасно попереду долини з’явилися нові мирійські прапори.

Те, чого Варесар не міг підтвердити на першій нараді, тепер принаймні для цієї операції стало очевидним: мирійські й тирошійські сили діяли узгоджено. Колоні дозволили зайти достатньо глибоко, після чого перекрили обидва напрямки дороги й зайняли висоти.

Варесар намагався перебудувати центр, але сама чисельність його війська тепер працювала проти нього. Різні наймані загони змішувалися, вози забирали половину доступної ширини, посильним доводилося пробиратися крізь натовп, а команди кількох капітанів накладалися одна на одну.

Фарен побачив момент, коли ситуація почала перетворюватися з важкої на небезпечну. Біля обозу загинув один із капітанів. Його люди кілька секунд продовжували битися, потім передній ряд почав відходити, не отримавши нового наказу. Ті, хто стояв позаду й не бачив причини руху, сприйняли його як початок загального відступу. За кілька хвилин паніка вже поширювалася вздовж дороги швидше, ніж сам противник.

Коли люди біля обозу почали відходити без наказу, питання перемоги вже не стояло. Ще кілька хвилин — і загони почнуть рятуватися кожен окремо. Нижче тераси Фарен помітив сухе русло старого потоку. Воно відходило від основної долини між двома нижчими відрогами, за кількасот кроків повертало на південь і зникало з поля зору. Куди воно вело далі, він не знав. Зате бачив головне: русло виходило з пастки, не перетинаючи дорогу, яку вже закрили тирошійці. Він покликав Релло.

— До Варесара. Передай дослівно: біля правої тераси є сухе русло на південь. Я роблю там місце збору для своєї ділянки. Якщо він дозволить загальний відхід — шлях уже буде відкритий.

Релло на мить затримався.

— А якщо не знайду його?

— Повертаєшся. Не шукаєш героя в чужому строю.

Хлопець побіг униз. Фарен повернувся до Корсо.

— Ще трохи тримаєш терасу. Якщо вони почнуть продавлювати — відходиш сам, не чекаючи мене. Варо знає русло.

— А ти?

— Зроблю місце, куди вам відходити.

Корсо цього разу не став сперечатися. Біля кам’яної огорожі нижче по схилу вже збиралися люди з розбитого загону. Дехто просто біг до півдня, не знаючи, куди саме. Фарен став поперек їхнього руху.

— За огорожу! Щити до схилу! Хочете відступати — спочатку зробіть так, щоб вам не різали спини!

Перший чоловік навіть не зупинився. Другий упізнав Фарена, загальмував і став там, куди йому показали. За ним залишився третій. Тарко привів дев’ятнадцять лучників із кількох різних груп і поставив їх за камінням. Варо почав направляти до огорожі тих, кого знаходив нижче по схилу. Ніхто не визнавав Фарена новим командиром усієї армії; люди просто бачили єдине місце поблизу, де хтось уже будував стрій замість того, щоб бігти. За кілька хвилин їх стало близько дев’яноста. Тоді до огорожі під’їхав Варесар. Кінь під ним був у піні.

— Що тут?

Фарен показав на русло.

— Воно відходить на південь. За пів милі повертає від основної долини. Далі ми ще не перевіряли. Тут можна збирати групи й відводити їх по черзі.

Варесар подивився на русло, потім на дорогу. Його центр ще тримався, але відходив уже нерівно: в одному місці люди задкували строєм, за кілька десятків кроків інша група бігла, не озираючись. Релло стояв за плечем командира, задиханий і без коня. Повідомлення дійшло.

Варесар ще раз глянув на обоз. Вози перекривали половину дороги; біля одного вже лежав мертвий кінь, а навколо другого люди намагалися витягти ящики, ніби кілька хвилин могли врятувати майно, яке тримало все військо в пастці.

— Обоз залишаємо.

Фарен нічого не сказав. У возах були гроші, припаси й спорядження, заради яких кампанія взагалі почалася. Тепер вони важили менше, ніж час, потрібний для їхнього порятунку. Варесар розвернувся до посильного.

— Усім капітанам: відхід через праве русло. Морріган тримає шлях відкритим. Я із запасними тримаю центр, доки останні групи не відірвуться.

Тепер наказ давав Фарену право розпоряджатися й чужими людьми. Він не став збирати їх в одну масу. Варо повів перших сорок углиб русла й мав за сотню кроків стати новим прикриттям. За ним рушили люди Корсо з пораненими. Наступна група отримала наказ не сходити з місця, доки попередня не закріпиться далі по руслу.

Порядок тримався лише там, де його встигали зрозуміти. Двічі люди зривалися на біг, коли мирійці підходили надто близько. Один чужий десяток узагалі не почув посильного й пішов на інший схил. Під час чергової зміни прикриття відступаючі змішалися з передніми мирійцями, і вхід до русла на кілька секунд забився людьми та щитами.

Фарен опинився в першому ряду раніше, ніж устиг віддати ще один наказ. Мирійський спис ковзнув по його боку й розірвав одяг; Фарен притис древко ліктем до щита сусіда, різко смикнув на себе й ударив нападника нижнім кінцем власного списа в коліно. Коли той упав, Фарен уже зустрічав другого.

Наступний противник спробував використати осипаний край русла й зайти збоку. Фарен дав йому зробити крок на нестійкий ґрунт, змістив вістря, підчепив щит знизу й штовхнув плечем. Мирієць покотився вниз, збиваючи ще одного зі своїх. Третій удар прийшов майже одразу; цього разу Фарен прийняв його на древко, повернув зброю навколо чужого клинка й уколом у передпліччя змусив нападника відступити.

Корсо бився за кілька кроків. Побачивши Фарена в найвужчому місці, він не кинув до нього ще людей, а розвернув двох щитоносців до поранених — цей прохід тримався. За кілька хвилин перший ряд вдалося змінити й відступ продовжився. Дорогим він однаково залишався. За перші пів години після прориву з долини загинуло понад двадцять людей. Деяких поранених доводилося залишати, коли ворог уже підходив настільки близько, що спроба винести одного майже гарантовано клала поруч кількох носіїв.

Поранених ставало більше, а часу на кожного — менше. Коли носії зупинялися, за ними стискалася вся колона; коли кидали людину, вона лишалася ворогові. Фарен змусив себе рахувати не тих, кого хотілося врятувати, а тих, кого ще можна було вивести, не поклавши поруч нових. Русло поступово звужувалося, і лише тоді переслідувачі втратили можливість тиснути широким фронтом.

Мирійці більше не могли навалюватися широкою лінією, а тирошійським загонам із головної дороги доводилося обходити пагорби, щоб перехопити новий маршрут. Під час третьої зміни прикриття впав Неро. Стріла ввійшла йому в стегно. Нога підломилася одразу, а люди навколо, захоплені відступом, не помітили падіння й відійшли ще на кілька десятків кроків. Релло побачив першим.

— Неро!

Він уже кинувся назад, коли Фарен схопив його за плече.

— Не один.

— Він живий!

— Тому повернемо його групою. Не біжи сам.

Релло важко дихав, дивлячись на Неро. Фарен тим часом оцінював відстань. Приблизно сорок кроків. Поряд із Неро лежали ще троє поранених із іншого загону. Передові мирійці вже спускалися до них, але відірвалися від основної групи настільки, що з’явилося коротке вікно — можливо, кілька десятків секунд. Достатньо для організованої групи під прикриттям.

— Тарко, два швидкі залпи зможеш?

Той уже оцінював кут.

— Якщо вони не сховаються за камінням після першого.

— Перший змушує їх пригнутися. Другий прикриває відхід.

Фарен повернувся до Корсо.

— Шість щитів, двоє носіїв. Ідете вздовж низького берега русла, не навпростець. Після першого залпу виходите до поранених, після другого повертаєтеся.

Корсо подивився на трьох незнайомих людей біля Неро.

— Усіх чотирьох?

— Якщо встигаєте. Якщо ні — не клади групу заради одного.

Той кивнув. Перший залп Тарко впав перед мирійцями й змусив їх зупинитися за камінням. Корсо повів людей униз уздовж русла, використовуючи берег як прикриття, а лише потім різко повернув до поранених. Релло залишився поруч із Фареном. Йому це явно не подобалося. Але цього разу він виконав наказ.

Другий залп прийшов саме тоді, коли мирійці знову піднялися. Варо повів передній ряд на кілька кроків уперед, створюючи враження можливого контрудару, й противник ще раз пригальмував. Корсо повернувся з усіма чотирма пораненими. Неро залишався при свідомості. Обличчя стало блідим, а древко стріли здригалося при кожному русі нош.

— Думав… кинете.

Фарен перевірив пов’язку навколо стріли.

— Не говори. Кров іде сильніше.

— Я…

— У Ліссі посперечаєшся.

До вечора переслідування ослабло. Варесар зібрав менше половини початкових сил, частина поранених лишилася в долині, обоз був втрачений. Фарен допоміг виставити пости й розподілити воду, після чого вперше за день сів.

— Завтра? — запитав Корсо.

— До моря, — відповів Фарен.

Варо вже хотів щось сказати про табір, який бачив на півдні, але Фарен підняв руку.

— Зранку перевіримо. Сьогодні ми програли.

Ніч вони витратили на поранених і збір відсталих. Лише на світанку Тарко підтвердив, що ворожий обоз справді залишився слабко прикритим.

— Це може бути їхній обоз, — сказав він. — А може бути інший табір, який зараз уже посилили.

Варесар нахилився над картою.

— Що пропонуєш?

— Спочатку перевірити. Якщо там справді лишилося близько сотні людей і припаси основної сили, туди варто лізти. Якщо охорону вже подвоїли — йдемо до моря й не вигадуємо собі нову поразку.

— Тоді спершу розвідка. Якщо цифри Тарко підтвердяться — вирішимо перед самим виходом.

План будували вже з цією умовою. Варесар мав забрати всіх поранених і приблизно сто десять боєздатних людей та продовжувати рух до узбережжя. Його група залишатиме достатньо очевидний слід: вогнища на привалах, колії, кілька старих возів і вершників, яких противник зможе помітити здалеку. Якщо розвідка Міра або Тироша піде за ними, вона повинна побачити звичайний відступ розбитого війська. Фарен залишався приблизно зі ста сімдесятьма людьми й повертав на південь. Поки розвідка не підтвердить чисельність охорони, це була лише перевірка можливості, а не початок атаки.

— Якщо наздоженуть — не приймай бій. У тебе поранені. Дійди до узбережжя й нехай вони самі вирішують, скільки людей хочуть витратити на переслідування.

— А твоє?

— З’ясувати, чи вони настільки впевнені в нашій втечі, що залишили тил слабким.

Варесар дивився на карту ще деякий час.

— Якщо не залишили?

— Розвернуся.

Варесар кивнув на карту.

— Тоді домовилися: Тарко підтверджує цифри — вирішуємо. Ні — ти йдеш до моря.

Після темряви групи розійшлися. Люди Фарена спочатку рухалися разом із основним відступом, а потім у місці, де кам’яниста земля приховувала сліди, звернули на південь. Варо знав стару дорогу й вивів їх подалі від поселень, де новину про рух великого загону могли швидко передати ворогові.

Тарко з п’ятьма людьми пішов уперед ще раніше. Основна група зупинилася за кілька миль від передбачуваного табору. Фарен дозволив людям дві години поспати просто на землі, виставивши подвійні пости. Коли він розбудив Релло, хлопець якийсь час дивився на нього крізь сон.

— Уже ранок?

— Ні. Тарко повернувся. Підіймай людей тихо.

Релло пробурчав щось нерозбірливе, але вже тягнувся по чоботи. Тарко повернувся незадовго до світанку. Він не поспішав називати точну цифру там, де не міг її отримати. У таборі було приблизно дев’ять десятків озброєних людей, можливо трохи більше. Дванадцять возів стояли відкрито з мішками й бочками, шість інших були накриті. Коней тримали окремо. Вартових виставили нормально, але зі сходу табір прикривав глибокий сухий яр, через який командир, схоже, не очікував великої групи.

— Ти сам пройшов?

— Частково. Спустився й повернувся.

Фарен перевів погляд на Варо.

— Для піхоти?

Старий подумав.

— Повільно, але пройти можна. Вершникам там робити нічого.

Тільки тепер атака стала реальною можливістю. За чисельністю люди Фарена переважали охорону. Проблемою була не перемога як така, а зробити її швидко, поки основні ворожі сили не зрозуміли, що відступ розділився. Фарен не хотів ставити весь план на одну реакцію противника. Тому створив для охорони кілька одночасних загроз і залишив резерв, який можна було перекинути туди, де відкриється найкраща можливість.

Варо з п’ятдесятьма людьми мав пройти яром і показатися зі сходу, не намагаючись одразу прорватися до середини табору. Корсо отримав сорок бійців для короткого удару по західньому краю обозу. Тарко з лучниками займав кам’янистий схил на північному заході. Північну дорогу Фарен навмисно не перекривав. Дванадцять найрухливіших людей він тримав нижче схилу, поза прямим оглядом табору.

— Випускаємо їх? — запитав Релло.

— Даємо їм шлях із табору. Це не означає, що дамо спокійно зібратися за першим пагорбом.

— Тарко піде слідом?

— Якщо вони зламаються — до першого гребеня. Бере відсталих, не лізе в невідому місцевість і повертається за знаком.

Перед розходом командири звірили сигнали. Один короткий звук рогу означав, що Варо дістався до вихідної позиції. Два — що його група готова показатися на сході. Тільки після другого сигналу Тарко починав обстріл, а Корсо — тиснув із заходу.

Фарен не планував вступати одразу. Йому потрібно було побачити, як командир охорони розподілить резерв між двома загрозами. Перший ріг пролунав у передсвітанковій темряві. Другий — через кілька хвилин. Стріли Тарко впали в табір майже одночасно.

Охорона відреагувала значно краще за випадкових грабіжників, із якими Фарен бився раніше. Люди не побігли й не кинулися навмання до стрільців; вони швидко схопили щити й почали збиратися між центральними возами.

Корсо вдарив із заходу саме так, як домовлялися. Його група перекинула крайній порожній віз, убила двох вартових і відразу відійшла на кілька кроків, не дозволяючи затягнути себе всередину табору.

Командир охорони відправив частину людей проти Корсо, а коли зі сходу пролунали сурми Варо й з яру почали виходити п’ятдесят нових противників, резерв табору довелося розділити ще раз. Центр, однак, не спорожнів настільки, щоб Фарен міг одразу вводити своїх людей, тому він продовжив чекати; Релло стояв поруч.

— Уже можна?

— Можна було й раніше. Питання, чи варто.

Ще одна група охорони відійшла від південного краю до Варо.

— Тепер.

Фарен повів резерв із півдня. Тут стояли конов’язі, кухня й частина вантажних возів, тому бойову лінію охороні довелося створювати вже під час атаки. Перший спротив люди Фарена продавили швидко, але після кількох десятків кроків противник почав збиратися навколо центрального обозу.

Фарен не пішов туди всією силою. Замість цього наказав частині людей Корсо зміститися до проміжку між двома групами охорони, а Варо залишив біля східного виходу, не дозволяючи йому захопитися просуванням. Противник і далі мав куди відступити на північ.

Спочатку цією можливістю ніхто не користувався. Потім троє людей відділилися від крайнього ряду й побігли дорогою. Лучники Тарко не стріляли їм у спини — такий наказ отримали заздалегідь. Сусіди побачили, що їх не переслідують, і північна дорога перестала бути просто прогалиною в оточенні: вона стала видимим виходом. За першими втікачами рушили інші, і невдовзі край охорони почав сипатися.

Приблизно за чверть години організований опір припинився. Частина охорони відступила північною дорогою, кілька десятків людей лежали пораненими або мертвими, решта склала зброю. Обоз залишився майже цілим. Фарен зупинив їх раніше, ніж перший замок устигли зламати.

— Ніхто нічого не відкриває сам.

Один із людей чужого загону обурено повернувся.

— Ми його взяли.

— Саме тому він нікуди не зникне за наступну годину.

— Там може бути золото.

— А в інших возах їжа, вода й корм для коней. Ми за чотири дні від узбережжя, маємо десятки поранених і противника десь на півночі. Спочатку рахуємо те, що дозволить усім дійти назад.

Чоловік ще не виглядав переконаним. Варо став поруч із Фареном. Варо штовхнув ногою найближчий мішок.

— Золото не напоїть коней. Спершу вода й харчі, потім діліть хоч срібні ложки.

Аргумент подіяв краще. Фарен поставив людей на охорону полонених і підходів, після чого наказав почати інвентаризацію. Провіант, коні, вода, стріли й медичні припаси йшли окремо. Закриті ящики теж відкрили, але вже при кількох свідках і з записом вмісту, щоб частка здобичі не перетворилася на бій між самими переможцями. Корсо подивився на відкриті ящики, біля яких уже складали перелічений вміст.

— Якщо до вечора звідти нічого не зникне, я почну вірити в дива.

— Постав двох людей біля них.

— Оце вже менш цікава відповідь.

До узбережжя вони повернулися через чотири дні. Захоплений обоз дав пораненим їжу, коней і можливість відірватися від переслідування, але результату кампанії не змінив: власний караван був утрачений, заплановане просування зупинилося, а з приблизно семисот людей Варесара різними шляхами повернулося трохи більше чотирьох сотень.

Через два тижні Варесар розпустив з’єднання. Премії за виконане завдання не було, зате початкова угода окремо оплачувала час служби, а половину гарантованої суми Ормоллен вніс ще до походу. Решту отримали ті, хто залишився в строю до кінця. Для частини найманців важливішим за невдалу кампанію виявилося те, що вони на власні очі бачили вихід із долини й уже знали, до кого підуть із пропозицією наступного контракту.

До цього додалася частка здобичі з мирійського обозу. Провіант, частину коней, стріли й потрібне спорядження Варесар спершу залишив для війська; решту оцінили й розподілили між загонами.

У підсумку Фарен отримав більше грошей, ніж мав за всі попередні місяці нового життя. Витрачав їх без урочистості: купив добрі чоботи, нормальний меч і другий ніж, оплатив лікування Неро, хоча той кілька разів намагався довести, що заробив достатньо сам. Приблизно половину решти Фарен відклав. Він ще не знав, для чого знадобиться срібло, але відсутність відповіді не була причиною позбуватися запасу.

Уранці перед від’їздом до Лісса Фарен вийшов із намету й побачив поруч шістнадцять людей зі свого загону. Спочатку вирішив, що вони чекають на Варесара. Потім побачив Корсо, Тарко, Варо й Релло. Неро сидів трохи осторонь на лавці, витягнувши вперед перев’язану ногу. Інших одинадцятьох Фарен знав нерівномірно: кількох уже пам’ятав по імені, декого — лише за обличчям із долини або ранкового бою біля обозу. Вони явно чекали саме на нього. Фарен зупинився.

— Найм закінчився.

— Знаємо, — відповів Тарко.

— Варесар розрахувався з вами?

— Учора.

— Тоді що сталося?

Корсо подивився на Варо.

— Не моя ідея.

Старий ветеран сперся на спис.

— Моя. Але прийшли всі самі.

Фарен чекав. Варо потер великим пальцем старий шрам на долоні.

— Якщо після розрахунку братимеш власний загін, скажи умови.

— У мене немає власного загону.

— Тому й питаю зараз.

Корсо кивнув на людей позаду.

— Не він один.

Фарен оглянув групу.

— Чому?

Варо відповів за інших:

— У долині все вже розвалювалося, а ти знайшов шлях, яким частина людей вийшла. Мені цього вистачить, щоб спробувати ще один найм. Далі побачимо.

Фарен перевів погляд на Неро.

— А ти?

Той постукав по перев’язаній нозі.

— До нормальної роботи мені кілька тижнів. Книги вести можу зараз. Якщо платитимеш.

Тепер Фарен перевів погляд на всю групу.

— Постійного найму в мене немає. Між роботами платитиму зі своїх грошей. Якщо наймів не буде довго — скажу раніше, ніж закінчиться срібло.

Релло знизав плечима.

— У тебе є гроші.

— Значно менше, ніж вам здається.

— Тоді знайдемо роботу, — сказав Тарко.

Корсо почухав щоку.

— Із житлом справді буде сутужно.

Фарен подивився на нього.

— Оце з усього сказаного тебе турбує найбільше?

— Їсти можна надворі. Спати під дощем гірше.

Цього разу Фарен усміхнувся. Потім став серйознішим.

— Якщо лишаєтеся, правила визначимо зараз, поки ніхто нікому нічого не винен.

Люди перестали перемовлятися.

— Мирних не грабуємо. Здобич ділимо так, як погодили до виходу, а не так, як комусь захочеться після бою. Поранених витягаємо, доки порятунок одного не починає коштувати ще кількох.

Корсо трохи скривився на останньому.

— Хто вирішує, коли вже коштує?

— Командир на місці. Якщо є час — питає мене. Якщо часу немає — вирішує сам і потім пояснює.

Фарен обвів людей поглядом.

— І ще: бачите те, чого не бачу я — говорите. Я вислухав і наказ лишив — далі виконуєте.

— А гроші? — запитав Релло.

Корсо глянув на нього.

— Оце людина думає про головне.

— Правильно. Я помилився в рахунку — плачу я, не ви. Угода є угода. Перед першим виходом кожен назве, кому віддати невиплачене й речі, якщо не повернеться, — сказав Фарен.

Кілька усмішок зникло.

Корсо запитав:

— А якщо той, хто платить, захоче, щоб ми спалили село?

— Тоді йому доведеться найняти інший загін.

— Навіть якщо вже взяли завдаток?

Фарен подумав.

— У нормальному договорі такі речі мають бути відомі до завдатку. Якщо замовник змінить умови вже після виходу, тоді й рахуватимемо, що саме він порушив і скільки нам винен.

Варо пирхнув.

— Отже, сперечатися з купцем будемо вже після того, як він заплатить.

— Це теж може вплинути на переговори.

Старий засміявся. Фарен дав людям ще кілька секунд.

— Якщо комусь такі правила не підходять, зараз найкращий момент піти. Ви нічого мені не винні, я нічого не винен вам понад уже отриману платню.

Ніхто не рушив.

Релло першим порушив мовчання:

— То ми залишаємося?

— Спробуємо.

— А платня?

Фарен подивився на нього. Релло відразу показав на Варо.

— Він сказав питати до того, як погоджуєшся.

Варо підняв руки.

— Хоч чомусь правильному навчив.

— Платня буде. Суму порахуємо до Лісса, — сказав Фарен. — А від завтра тренуємося разом, не тільки збираємося під контракт.

Корсо тяжко видихнув.

— Я знав, що десь у цій розмові буде пастка.

Шістнадцять людей не були армією. Двоє ще берегли рани, Релло надто легко заводився, Варо давно мав право шукати спокійнішу роботу, а Корсо сперечався часто й охоче. Наступного ранку Фарен вийшов у двір раніше за світанок. Усі шістнадцять уже чекали, хоча жодного більше не тримав тут контракт. Корсо кинув йому дерев’яний спис.

— Ну що, капітане?

Фарен спіймав зброю.

— У стрій.