Глава 14. Під Титаном

288 рік від Завоювання

Темні хмари наздогнали «Вітряну Наречену» ще до вечора. Террон помітив зміну значно раніше, ніж дощ торкнувся палуби. Він кілька разів перевірив напрямок вітру, подивився на воду й наказав зменшити площу полотна, хоча частина моряків ще не бачила причини поспішати. Кваро Наріс мовчки спостерігав.

Браавосця взяли в Пентосі для останньої частини переходу, у водах, які Террон знав гірше. Кваро Наріс був низьким сухорлявим чоловіком років сорока, з густими чорними бровами й руками, що більше пасували морякові, ніж рахівнику. Щоразу, виходячи на палубу, він торкався двома пальцями борту. Фарен помітив це ще першого дня.

— Навіщо?

Браавосець не одразу зрозумів питання. Фарен повторив жест. Кваро торкнувся дерева.

— Щоб корабель пам’ятав, що я на ньому.

Террон, проходячи повз, пирхнув.

— Корабель добре пам’ятає тільки тих, хто його погано лагодить.

Кваро глянув на світліші дошки після останнього ремонту.

— Тоді твій уже знає тебе краще, ніж мене.

Після цього вони заговорили один з одним значно простіше. Тепер обидва стояли біля керманича, але дивилися на різні речі. Террон стежив за роботою судна. Кваро частіше переводив погляд на північ, ніби намагався впізнати море ще до того, як берег чи навігаційні ознаки стануть очевидними іншим.

До заходу повітря різко похолоднішало. М’який пентоський вітер змінився холодним боковим, а дрібний дощ почав бити під кутом, постійно знаходячи проміжки між плащем і коміром. Мерро сам прибрав із верхньої палуби більшість палубної групи. Один із молодших бійців спробував залишитися.

— Я можу допомогти.

Мерро показав на матросів, які саме перебудовували снасті.

— Коли скажуть, що потрібні руки, допоможеш. Поки мокрий боєць без роботи просто займає місце мокрого моряка з роботою.

Чоловік спустився. Фарен нічого не додавав.

— Що з берегом? — запитав він.

Кваро назвав приблизне положення. Террон уточнив глибину й можливий дрейф.

— Якщо течія не посилилася від учора, — додав браавосець.

Террон ще раз глянув на воду.

— Тоді тримаємо цей курс.

До ночі дощ ущільнився. Хвиля лишалася невисокою, але стала короткою й різкою; важкий корпус уже не підіймався плавно, а здригався від ударів води. Террон залишив нагорі тільки потрібних людей. Фарен теж лишився, цього разу свідомо ставши там, де не заважав роботі. Кваро раптом підняв руку.

— Світло.

Террон підійшов до нього.

— Де?

Трохи лівіше курсу на мить спалахнула жовта точка. Вона зникла за хвилею, з’явилася знову, а потім тричі коротко блимнула й згасла. З обличчя Кваро зникла усмішка.

— Знак лиха.

Фарен глянув на Террона, але капітан не кинув корабель до вогнів одразу.

— Що там по воді?

Кваро кілька секунд вдивлявся вперед.

— Якщо ми саме там, де я думаю, глибини ще достатньо.

— А якщо ні?

— Тоді дізнаємося дуже неприємним способом.

Террон ще раз звірив вітер, хвилю й напрямок сигналу, після чого повернувся до керманича.

— Два пункти лівіше. Хід зменшити. Лот частіше.

Лише тоді глянув на Фарена.

— Тепер можемо йти.

Аварійне судно проступило з темряви хвилин за двадцять: спершу висока корма, потім уламок щогли, що стирчав під неправильним кутом, і нарешті люди з ліхтарями. Корабель приймав хвилю майже бортом, і кожен удар розгойдував його сильніше, ніж мав би. Террон довго дивився.

— Керування майже немає.

Кваро показав напрямок дрейфу — до невидимого в темряві берега. Чужому судну не обов’язково було тонути; достатньо, щоб вітер і хвиля дотягнули його до каміння.

Коли з палуби заговорили Спільною мовою, Томард переклав головне: судно йшло з Вестеросу, кермо було зламане, у корму набиралася вода, на борту — тридцять одна людина. Террон одразу відкинув буксирування: у темряві, під боковим вітром і біля невідомої мілини два зв’язані кораблі втратили б надто багато маневру.

Фарен погодив спробу ремонту. Террон сам назвав тих, хто піде: корабельний тесля Севро, Мерро, троє моряків і Томард як перекладач. Фарен уже поставив ногу на борт шлюпки.

— Ні, — сказав Террон.

— Там люди.

— А тут твій корабель, вантаж і понад вісімдесят наших. Севро знає ремонт краще за тебе, Мерро — бій на палубі, Томард — мову. Якщо їм бракує ще й капітана Варти, значить, ми неправильно вибрали групу.

Фарен затримався на мить, потім повернувся на палубу. Террон мав рацію: і він, і капітан були потрібніші на «Нареченій», ніж у шлюпці. Фарен допоміг відштовхнути шлюпку. Вона кілька разів майже зникала між хвилями, перш ніж дісталася чужого борту; першим піднявся Томард, за ним Мерро, Севро й моряки. На «Нареченій» лишалося чекати.

Через чверть години аварійне судно вже дрейфувало швидше. Кваро раз у раз звіряв напрямок і відстань до берега, Террон говорив мало. Коли з чужої палуби попросили дошки й канат, другої шлюпки не було, тому матеріали зв’язали в невеликий пліт і передали на довгому канаті.

Берег проступав за аварійним кораблем темною смугою й був уже надто близько. На чужій палубі закричали; Томард відповідав із другого борту, а Фарен навіть без перекладу розібрав слова про воду й поспіх. Невдовзі шлюпка повернулася з Мерро та Севро. Тесля, щойно піднявшись, похитав головою.

— Не витримає. Корму розбило зсередини сильніше, ніж здавалося. Ми можемо трохи зменшити воду, але керування нормально не повернемо.

Террон уже готував палубу до прийому людей.

— Їхній капітан?

Мерро скривився.

— Хоче рятувати вантаж.

Томард залишився на «Білій Леді» переконувати людей. Везли вовну, деревину, вино й два ящики срібла одного купця.

Фарен подивився на темну лінію берега.

— Скільки часу?

Кваро дав менше години до небезпечної води.

— Капітан знає?

— Знає.

— Усі люди хочуть залишатися?

— Ні.

Капітан мав право ризикувати власним судном і власним життям. Фарен не вважав, що право на корабель дає йому те саме право на життя кожного матроса. Террон коротко кивнув.

— Забираємо тих, хто хоче перейти.

Першими перейшли шестеро, потім семеро, ще четверо. Шлюпка брала мало людей, а з кожним рейсом підхід до аварійного борту ставав важчим через дрейф. Урятовані піднімалися на «Наречену» мокрими, злими й виснаженими. Коли їх стало сімнадцять, Террон із Кваро знову звірили відстань до берега.

— Ще один захід, — сказав Террон.

— І після нього відходимо.

— Так.

— Навіть якщо хтось залишиться.

— Так.

Мерро подивився на Фарена. Той не заперечив. Межа вже була визначена: ще один рейс — і далі ризик для шлюпки, її людей та вже врятованих ставав надто великим. Остання шлюпка повернулася перевантаженою. Томард сидів майже у воді, Мерро підтримував пораненого, який уже не міг триматися сам. Дев’ятеро — разом урятованих стало двадцять шість.

— Скільки залишилося? — запитав Фарен.

Томард перевів подих.

— П’ятеро. Капітан. Власник срібла. Двоє моряків. І хлопець.

— Хто?

— Едгар. Син капітана Марка Галла. Років шістнадцять чи сімнадцять.

Фарен глянув на шлюпку. Террон перехопив цей погляд.

— Ні.

Мерро втрутився:

— Хлопець залишився сам.

— Упевнений?

— Я питав, — сказав Томард. — Він відповів: «Це мій батько».

Рішення Едгара не ставало від цього розумнішим, але принаймні було його власним. Кваро різко сказав щось Террону. Капітан одразу повернувся до керманича.

— Відходимо.

Цього разу Фарен кивнув без паузи.

— Відходимо.

«Вітряна Наречена» почала відвертати від берега. На «Білій Леді» ще горіли два ліхтарі; один зник у дощі, за ним другий. Через кілька хвилин із темряви долинув глухий тріск дерева об камінь. Хтось сказав, що чув крик, але Фарен не був певен. Террон не повернув корабель. Фарен не наказав йому цього робити.

Уранці на «Вітряній Нареченій» було на двадцять шість людей більше. Троє мали серйозні травми: одному зламало ногу, другий отримав глибоку рану голови, рука третього була пошкоджена настільки, що помічник Сарро не обіцяв повного відновлення. Решта переважно мерзли, пили теплу воду малими порціями й мовчали.

Корабель теж відчув нову вагу. Воду почали видавати суворіше, найсухіші місця віддали пораненим, а Севро витратив на ремонт «Білої Леді» дошки, канат і запасне полотно, які доведеться купувати в Браавосі. Порятунок мав ціну навіть тоді, коли ніхто не виставляв рахунку. Томард зібрав імена. «Біла Леді» йшла з Чайчиної Гавані; капітаном був Марк Галл, його сином — Едгар.

— Вони точно загинули? — запитав Фарен.

Томард похитав головою.

— Ні.

— Корабель розбився.

— Так. Але берег був близько.

Отже, певності не було. Фарен записав обидва імені разом з рештою. Пізніше він сів поруч із сивим моряком на ім’я Вілл. Той знав кілька слів валірійською, Фарен — уже трохи Спільної, тому розмова рухалася повільно навіть із допомогою Томарда.

Вілл назвав Марка Галла хорошим капітаном. Потім додав щось довше. Томард переклав:

— Хороший капітан. Але дурний, коли справа стосується власного корабля.

Террон почув і сказав:

— Капітан, який не дуріє через свій корабель, зазвичай недовго ним командує.

Вілл після перекладу вперше за ранок засміявся. Фарен не став.

Коли вони відійшли від урятованих, Фарен сказав:

— П’ятьох не забрали.

— Не забрали, — відповів Террон.

— А могли втратити шлюпку.

— Так.

— Або людей у ній.

Террон кивнув. Фарен дивився вперед. Рішення вже було прийняте й мало наслідки; частини інформації вони могли ніколи не отримати. Цього було недостатньо, щоб назвати вибір бездоганним, і достатньо, щоб не вигадувати заднім числом інше море, інший вітер чи інший час. Террон ледь усміхнувся.

— Оце вже знову звучиш як ти.

Наступні два дні залишалися холодними, але спокійними. Урятовані поступово почали виходити на палубу. Троє тяжче поранених лежали внизу, решта вже намагалися хоч чимось бути корисними — допомагали з дрібною роботою, лагодили власний одяг, говорили з Томардом або просто годинами дивилися на море.

Двадцять шість урятованих виявилися ще й двадцятьма шістьма різними голосами Спільної мови. Те саме слово вони вимовляли по-різному: Вілл із Долини — не так, як Томард, який за двадцять років у морі назбирав вимову десятка портів; чоловік із Королівської Гавані ковтав частину закінчень, північний моряк уживав слова, яких Томард майже не використовував. Одного разу Фарен не витримав.

— Ви точно говорите однією мовою?

Томард засміявся.

— Кажуть, що так.

— Це погано організовано.

— Мова не армія.

— Помітно.

Різниця зрештою допомагала: Фарен учився розуміти не одного вчителя, а саму мову, а Томард уже пояснював, де вимова змінює сенс, а де лише видає чужинця. Найчастіше Фарен розмовляв із північним моряком. Останніми тижнями Північ кілька разів виринала в різних розмовах — Біла Гавань, деревина, вовна, холод, дім Старків, — а тепер поруч була людина, яка там жила. Фарен назвав Спільною мовою Білу Гавань. Моряк одразу кивнув.

— Старк… лорд?

Чоловік усміхнувся й відповів повільніше, підлаштовуючись під його мову. Серед незнайомих слів Фарен почув знайоме прізвище й нове ім’я.

— Еддард Старк?

Кивок.

— Нед, — додав моряк.

Томард пояснив:

— Еддард — ім’я. Нед — так його часто називають друзі й близькі.

Фарен записав обидва варіанти. Досі Старки були для нього лише правлячим домом далекої північної землі; тепер до назви додалася конкретна людина.

— Еддард Старк. Нед для своїх.

— Так.

Томард усміхнувся.

— Що?

— Чекаю, коли скажеш, що Вестерос дивний.

Фарен згадав титули, лицарів, десятки звичаїв і кілька способів вимовляти ту саму мову.

— До цього вже починаю звикати.

Інтерлюдія. Королівська Гавань

Станіс Баратеон не любив корабельні списки — точніше, не любив, як люди ними користувалися. Без записів флот швидко перетворювався на безлад із дерева, людей і вкрадених припасів; на пергаменті ж королівські кораблі майже завжди виглядали краще, ніж біля причалу.

Перед ним стояла галера, яку за останнім звітом можна було вивести в море за два дні. Станіс дивився на неї кілька хвилин: частини екіпажу не було, два весла лежали на причалі, біля корми працював тесля, а один із канатів він не довірив би навіть мулові.

— Два дні?

Чиновник біля нього зблід.

— Мілорде, якщо буде наказ…

Станіс повернув голову.

— Наказ уже є.

— Так, мілорде.

— Тоді чому судно досі не готове?

Чиновник пояснив, що частину людей перевели на іншу галеру. Станіс запитав, хто саме, і запам’ятав ім’я. Весла замовили лише три дні тому.

— Чому три дні тому?

Відповіді не було. Станіс і без неї здогадувався: поки ніхто не вимагав конкретного строку, несправність могла тижнями жити у звіті й не ставати чиєюсь проблемою.

Після війни Роберт наказав йому створити новий королівський флот і взяти Драконів Камінь. Флот Станіс створив, острів узяв. Візеріс Таргарієн і немовля Дейнеріс утекли до його прибуття, і Роберт однаково знайшов у цьому провину молодшого брата.

Тепер Станіс був майстром над кораблями. Отже, гнила дошка, відсутній весляр чи незамовлений канат на королівській галері зрештою ставали його справою. Станіс простягнув руку.

— Дай список.

Він швидко пройшовся очима по назвах.

— Скільки з них справді можуть вийти протягом семи днів?

— Усі, мілорде.

Станіс підняв погляд. Чиновник витримав його лише мить і назвав інше число — значно менше.

— Оце число мало бути тут від самого початку.

Він повернув пергамент.

— Завтра принесеш новий. Біля кожного корабля — чого бракує для виходу: людей, весел, вітрил, ремонту. І строк, який називає капітан або майстер, що за нього відповідає.

— Так, мілорде.

— Не строк, який гарно виглядає перед Малою радою.

— Так.

Наступна галера була в кращому стані. Капітан зустрів Станіса на палубі.

— Вихід через три дні.

— Будемо готові.

Станіс перевірив кількість людей, воду, запасні весла й канати, а потім поставив питання, якого в старих переліках не було.

— Якщо тебе вб’ють у перший день, хто веде корабель?

— Перший помічник.

— Ім’я.

Капітан назвав.

— Він знає, що після тебе командує саме він?

— Так.

— Команда знає?

Пауза затягнулася. Станіс стиснув щелепи.

— До вечора знатиме.

Капітан кивнув. Станіс рушив далі вздовж причалу крізь запах риби, смоли й нечистот, крики вантажників, торговців і матросів. У Червоному замку Роберт мав інші турботи; тут Станіс рахував весла, людей і кораблі, які повинні були існувати не лише в королівських книгах. Брат виграв корону. Флот однаково хтось мусив зробити справжнім.

Браавос не виріс на горизонті звичайною смугою мурів. Спершу з’явилися острови — темні, високі, подекуди вкриті деревами. Кваро змінив курс, і «Вітряна Наречена» пішла до проходу, який Фарен без місцевого провідника навряд чи вибрав би сам.

Усі врятовані вестеросці, хто міг стояти, вийшли на палубу; навіть поранених підняли нагору. Попереду здіймався темний масив. Спершу Фарен прийняв його за частину острова, а потім у цієї «гори» з’явилися ноги. Він замовк.

Титан Браавоса стояв над входом у лагуну. Кам’яні ноги спиралися на окремі острови, між ними лежало море; вище темнів бронзовий пояс і здіймався величезний тулуб воїна зі зламаним мечем. Чим ближче йшов корабель, тим сильніше ламався масштаб: деталі, які здалеку здавалися прикрасами, ставали галереями, отворами й цілими приміщеннями.

Кваро назвав приблизну висоту, але Фарен дивився не на цифру. У ногах Титана були бойові позиції, вище — захищені проходи; вузький вхід дозволяв обстрілювати корабель із двох боків, якщо той спробує ввійти силою.

— Це фортеця.

— Це Титан, — гордо відповів Кваро.

— Фортеця у формі Титана.

Браавосець подумав і все-таки кивнув. Саме тоді велетень заревів. Фарен не очікував такого звуку. Глибокий металевий стогін пройшов над водою, ударився об камінь і на кілька секунд заглушив дощ, крики моряків та хвилі. Томард затулив вуха, Мерро вилаявся, а Фарен продовжував дивитися вгору.

Тепер було зрозуміло, навіщо Титанові дали голос. Ворог ще не дістався міста, а місто вже попереджало його, куди він намагається ввійти. «Вітряна Наречена» пройшла під велетнем. Фарен дивився назад, доки бронзовий корпус не почав закриватися кормовими снастями. За Титаном відкрився сам Браавос. Лагуна була забита кораблями — торговими суднами, галерами, баржами, човнами, вестероськими корпусами й вітрилами незнайомих форм. Праворуч піднімалися укріплення й довгі ряди доків. Террон перестав дивитися на місто.

— Арсенал.

Спершу Фарен бачив велику верф. Потім із руху й шуму почав проступати порядок: одну галеру вже позбавили щогли, на сусідньому місці готували іншу, далі рядами лежали однакові весла, окремо — щогли й підготовлені частини корпусів. Сотні людей не будували один корабель від початку до кінця; кожна група раз у раз робила свою частину роботи. Фарен нахилився вперед.

— Деталі однакові.

— Військові галери, — гордо сказав Кваро.

— Я не про кораблі. Подивись на весла, дошки, щогли.

Террон уже стежив туди ж. Кваро повторив стару браавоську гордість: Арсенал нібито здатний створити галеру за один день.

— Не з дерева, — сказав Фарен.

Браавосець обурився, але Террон втрутився раніше, ніж вони почали сперечатися.

— Він каже, що швидко складають те, що підготували заздалегідь.

Під навісами лежали весла одного розміру, дошки заданої товщини, блоки, канати й щогли. Майстрам не треба було починати з пошуку матеріалу — він уже чекав на них. Фарен робив те саме у війську із зерном, списами й резервами.

— Неро це треба побачити.

Террон засміявся.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти повернешся в Лісс і захочеш таке саме. А платити доведеться йому.

Фарен ще раз подивився на ряди однакових заготовок. Усмішка Террона повільно зникла. За Арсеналом Кваро показав невелику гавань із рівним рядом причалів.

— Картатий порт.

Фарен очікував ще одну стоянку. Виявилося — митницю. Перш ніж чужому кораблю дозволяли пройти далі в лагуну, люди Морського Владики звіряли судно, капітана, порт походження, кількість людей, вантажні папери й заявлену зброю. Потім чиновники спустилися в трюм. Террон відповідав за корабель, писар Варти — за вантаж; Фарен втрутився лише тоді, коли один із чиновників почув Спільну мову серед урятованих.

— Пасажири?

— Врятовані з аварійного корабля, — після перекладу відповів Террон.

Чиновник записав обставини й поставив наступне питання:

— Раби?

— Ні, — сказав Фарен.

Чоловік затримав на ньому погляд і кивнув.

— Добре.

Уже після перевірки Кваро тихо сказав:

— Тут із таким краще навіть не жартувати.

Фарен знав історію міста втікачів. Після років у Ліссі різниця відчувалася особливо гостро: там рабський вантаж був буденністю, тут чиновник очікував почути «ні». Лише після завершення перевірки «Нареченій» дозволили йти далі. Кваро показував гавані дорогою. Одна призначалася лише для браавоських кораблів. Чужі судна на кшталт їхнього відправляли до Гавані Лахмітника. Террон скривився від назви.

Кваро додав:

— Дешевше.

— Уже значно красивіше звучить.

Чим далі вони йшли лагуною, тим сильніше Браавос відрізнявся від інших знайомих Фарену портів. Лісс і Тирош стояли біля моря й жили з нього, Пентос користувався ним як дорогою; Браавос був побудований просто всередині води. Десятки островів з’єднували мости, канали служили вулицями, човни проходили між будинками так само природно, як вози в сухопутному місті. Вода була дорогою, захистом, ринком і частиною самої архітектури. Террон став поруч.

— Що бачиш?

Фарен ще раз глянув у бік Арсеналу.

— Людей, які перебудували місто під середовище, а не намагаються щоразу змусити середовище бути зручним для них.

— Море?

— Не тільки. Там вони не чекають, поки зламається конкретна галера, щоб шукати людину й дерево на конкретне весло. Весла вже лежать на складі, а люди вже знають свою частину роботи.

— У нас теж є запасні списи.

— Саме.

Фарен ще раз подивився на доки. Уздовж одного складу лежали однакові весла; біля іншого — блоки, канати й заготовлені дошки. Майстри не бігали містом у пошуках кожної деталі після поломки — значна частина потрібного вже чекала на місці.

— Нам потрібен запас під другий корабель ще до другого корабля, — сказав Фарен.

Террон повільно повернувся.

— Дерево, канати, полотно?

— І люди. Якщо купимо корпус раніше, ніж матимемо кому ним ходити, отримаємо дуже дорогий склад.

Фарен майже усміхнувся. Террон це помітив.

— Мені вже не подобається твоє обличчя.

— Я нічого не сказав.

— Саме тому.

«Вітряна Наречена» входила в Гавань Лахмітника, де величний Браавос одразу ставав звичайним портом. Пахло рибою, смолою, мокрими канатами й дешевим пивом; вантажники кричали, ремонтники сперечалися, продавці дерева й снастей уже оцінювали новоприбуле судно так уважно, ніби частина його грошей належала їм заздалегідь.

Террон ще не закінчив швартування, коли до корабля підійшли перші майстри. Фарен востаннє глянув через лагуну на Арсенал, дістав книгу й записав: «доки», «запаси», «екіпажі», «сигнали», «майстри». Після короткої паузи додав шосте слово. «Час».