Глава 2. Ціна людини

288 рік від Завоювання

За сім тижнів Фарен устиг вивчити назву міста, достатньо місцевої мови для роботи й одну особливість Лісса, до якої так і не звик: золото тут любили дуже, а людину часом можна було купити дешевше за хорошого коня.

Рабський ринок починав працювати раніше за більшість сусідніх крамниць. Уранці між білими будівлями ще лежали довгі тіні, з гавані тягнуло сіллю, рибою та смолою, а продавці вже виводили людей під полотняні навіси. На дерев’яних помостах стояли чоловіки й жінки різного віку; біля ніг деяких сиділи діти. Металеві нашийники траплялися не на всіх, але достатньо часто, щоб Фарен уже дивився спершу на обличчя.

Цього ранку він сидів на краю ринку з кухлем розведеного вина й спостерігав, як огрядний чоловік у блакитному шовку торгувався за дівчину років сімнадцяти. Покупець оцінював не кілька місяців чужої праці, не борг і не полонену, яку згодом можна було обміняти. Після сплати названої суми інша людина ставала його власністю.

— Дев’яносто.

Продавець відповів без вагань.

— Сто двадцять.

— За сто двадцять я куплю двох.

— Не таких.

Він узяв дівчину за підборіддя й повернув її обличчям до покупця. У русі не було ні злості, ні особливої жорстокості, і саме це робило сцену огиднішою: торговець діяв із тією самою звичною діловитістю, з якою в порту оглядали коня, тканину або партію вина.

— Подивися на шкіру. Волосся. Зуби. Сімнадцять років.

Дівчина не опиралася. Коли торговець повернув її обличчя до покупця, вона лише переступила з ноги на ногу й знову опустила погляд. За сім тижнів Фарен уже надивився на людей, які берегли сили не через покірність, а тому, що не бачили сенсу витрачати їх зараз. Спершу Фарен шукав знайомі пояснення: військовополонені, боржники, засуджені. У Кайдарі вистачало способів змусити людину працювати проти волі.

На третій тиждень він побачив, як купець разом із будинком переписав у договорі двох рабів і дитину. На п’ятий — як у порту чоловіка продали вдруге, навіть не знімаючи старого нашийника. Після цього слова на кшталт «боржник» чи «полонений» уже нічого не пояснювали.

Фарен допив розведене вино й намацав у кишені шістнадцять срібних — увесь свій теперішній капітал. Для війни з містом, яке вважало подібний ринок звичайною частиною ранку, сума була смішною.

Перші три мідяки він заробив уже на другий день після прибуття. Біля порту двоє вантажників намагалися стягнути з воза велику кам’яну плиту. Дерев’яна рама під нею скрипіла, чоловіки лаялися незнайомою мовою, а власник вантажу стояв поруч, розмахував руками й дедалі голосніше вимагав від них тягнути сильніше.

Фарен тоді ще не знав місцевого слова ні для роботи, ні для платні, тому домовлятися довелося жестами. Він показав спершу на кам’яну плиту, потім на себе й нарешті на мідну монету в долоні одного з вантажників. Чоловік засміявся, але погодився дати чужинцеві спробувати.

Фарен підняв камінь обережно, навмисно показуючи більше напруги, ніж вимагало його тіло. Інші вантажники підхопили плиту з боків, і разом вони перенесли її на підготовлені балки. Власник вантажу спершу простягнув йому дві монети. Фарен подивився на платню, потім на нього й нічого не сказав. Після короткої паузи чоловік поклав у долоню третю.

Фарен прибрав їх у долоню й відійшов від воза. За спиною власник уже кричав на наступних вантажників так, ніби щойно не заплатив більше лише через один мовчазний погляд.

Наступного ранку Фарен знову прийшов у порт. Для людини без мови, але з сильним тілом і достатньою самодисципліною, щоб не демонструвати справжніх фізичних можливостей, гавань виявилася майже ідеальним місцем для початку. Тут постійно переносили бочки, тягнули канати, котили вози, розвантажували камінь, дерево, вино й десятки інших товарів, назви яких Фарен спочатку запам’ятовував разом із вагою, запахом і тим, як із ними поводилися робітники.

За тиждень його вже впізнавали як мовчазного чужинця, здатного працювати за кількох людей і майже ніколи не скаржитися. Через два тижні Фарен розумів більшість простих наказів, приблизно за місяць уже міг сперечатися про власну платню, а на п’ятому тижні помітив, що перестав перекладати в голові звичайні побутові фрази.

Початкова схожість із ельфійськими мовами Кайдара виявилася поверховою. Кілька конструкцій і мелодика справді нагадували знайомі принципи, але справжньої спорідненості Фарен не знаходив. Допомагав радше багаторічний досвід: він швидше помічав повторювані форми, закінчення й порядок слів, а решту давали щоденні розмови та помилки. Одна з них — різниця між «п’ятнадцять» і «п’ятдесят» — коштувала йому майже половини денної платні.

Фарен слухав розмови робітників і моряків, запам’ятовував назви товарів, ставив короткі питання й дозволяв людям сміятися з його вимови, якщо після цього вони пояснювали правильний варіант. Уже за кілька тижнів спостереження дало йому не менше інформації, ніж сама мова.

Лісс був багатим не лише через білі будинки, сади й дорогий одяг. Багатство щодня заходило в його гавань на кораблях із Тироша, Міра, Волантіса та десятків менших портів: прянощі й дорогі тканини зі сходу, деревина й метал із заходу, хутра з півночі, вино, коштовності й товари, походження яких Фарен ще тільки вчився визначати. Серед усього цього вантажу регулярно привозили й людей — іноді по кілька осіб, іноді цілими партіями.

Першу карту цього світу Фарен побачив у таверні Маро. Вона висіла за стійкою й була настільки поганою, що спочатку здавалася прикрасою: жодного масштабу, частина берегів явно намальована зі слів моряків, а в порожніх місцях художник поселив морських чудовиськ із зубами, більшими за кораблі.

І все ж Фарен простояв перед нею майже пів години. Навіть така карта вперше давала узбережжям, назвам із портових розмов і напрямкам кораблів спільне місце в голові. Господар зрештою відклав ганчірку, якою вже втретє протирав ту саму чашу.

— Загубив дім?

Фарен обернувся до господаря. Маро — принаймні так він представився — був невисоким, огрядним і майже лисим; за час знайомства Фарен уже встиг помітити його рідкісний талант одночасно рахувати монети, сваритися з кухарем і не пропускати жодної розмови в залі.

— Дуже далеко, — відповів Фарен.

— Звідки?

Це питання Фарен чув часто. Спершу він просто мовчав, але згодом зрозумів, що люди значно більше підозрюють чоловіка, який приховує навіть напрямок свого дому, ніж чужинця з простою неправдивою відповіддю.

— Зі сходу.

Маро оцінив його обличчя, одяг і вимову.

— Дуже далеко зі сходу.

— Так.

— За Квартом?

Назву Фарен почув уперше.

— Далі.

Маро присвиснув.

— Тоді зрозуміло, чому ти говориш як дурень.

— Уже краще.

— Тепер як освічений дурень.

Фарен усміхнувся. Товариство Маро було достатньо приємним для вина й розмов, хоча нічого справді важливого Фарен йому поки не довірив би. Він показав на маленький острів.

— Це Лісс?

— Так.

Маро назвав сусідні міста — Тирош і Мір, а далі показав Волантіс та інші землі на сході. Фарен уже чув достатньо портових сварок, щоб зрозуміти: Лісс, Мір і Тирош регулярно знаходили нові причини не любити одне одного. Потім його палець перейшов на величезну землю на заході. Маро глянув на нього.

— Ти справді далеко від дому.

— Я попереджав.

— Вестерос.

Фарен повторив слово.

— Держава?

— Сім Королівств.

Фарен подивився на площу території.

— Сім держав?

— Тепер одна. Колись королів було більше. Назва залишилася.

— Хто править?

— Роберт Баратеон.

— Давно?

Маро замислився, рахуючи роки.

— Недавно. Повстав проти Таргарієнів і скинув їх.

— Хто вони?

Маро показав на герб, намальований біля Королівської Гавані.

— Старі королі. Таргарієни. Дім Дракона.

Палець Фарена зупинився на гербі.

— Це лише назва?

Маро фиркнув.

— Ні. Дракони в них теж були. Справжні.

— Є ще?

— Якби були, ти почув би про них раніше, ніж навчився замовляти вино. Останні здохли задовго до мого народження.

Фарен знову подивився на намальовану істоту.

— Якого розміру?

Маро вже відкрив рот, але зупинився.

— Сам не бачив. Кажуть, найбільші могли проковтнути тура цілком.

Тур принаймні давав якийсь масштаб. Фарен запам’ятав порівняння — не більше — й перевів палець далі на північ.

— Це?

— Північ.

Фарен чекав. Маро розвів руками.

— Вона справді так називається.

— Хто править?

— Старки з Вінтерфелла. Великі лорди. Майже весь цей шматок.

Маро провів пальцем по території, що за розміром перевищувала деякі держави, які Фарен пам’ятав із Кайдара.

— Від імені Роберта?

— Так.

Фарен запам’ятав прізвище. Потім на самому північному краю карти Фарен помітив майже рівну білу лінію.

— А це?

Маро нахилився через стійку.

— Стіна. За нею дикуни — хоча самі вони, здається, називають себе вільним народом. Кордон тримає Нічна Варта.

— Держава за Стіною є?

— Наскільки я знаю, ні.

— Сама Стіна кам’яна?

— З льоду.

Фарен повільно повернув голову.

— Повтори.

— Лід. Велика стіна з льоду.

— Наскільки велика?

— Величезна.

— Ти бачив?

— Ні.

— Тоді не знаєш.

Маро простогнав.

— Сім пекел, Фарене, в тебе всі розмови такі?

— Якщо людина відповідає на питання про те, чого не бачила, — часто.

Господар махнув ганчіркою.

— Кажуть, дуже висока й тягнеться через увесь північний край.

— Оце вже краще.

Фарен затримав погляд на білій лінії. Про Стіну варто було колись розпитати того, хто бачив її на власні очі. До кінця перших семи тижнів він ще кілька разів перевірив Лісс у різних місцях і в різний час, шукаючи виразні джерела знайомої духовної сили. Результат залишався тим самим. Після цього повторювати однаковий пошук без нових даних не мало сенсу.

На восьмому тижні іншу причину змінити звичний порядок дня він знайшов у порту. Біля одного зі складів стояла дошка з оголошеннями. Читання Фарена ще помітно відставало від розмовної мови: окремі слова він уже впізнавав, повний текст — ні. Біля дошки крутився хлопець років дванадцяти. Фарен показав на потрібний аркуш.

— Прочитаєш?

— Не вмію.

Фарен кілька секунд дивився на нього.

— Тоді нас двоє.

Хлопець засміявся й побіг далі. Другого кандидата Фарен вибрав краще — старого писаря з чорнилом на пальцях, який за один мідяк погодився прочитати оголошення повністю. Потрібна була охорона вантажу: двадцять людей на три дні дороги від порту до маєтку за містом. Платня перевищувала те, що Фарен заробляв важкою портовою роботою приблизно за два тижні, тож він перепитав.

— Чому стільки?

Писар знизав плечима.

Фарен ще раз подивився на оголошення. Підвищена платня й загибель половини попередньої охорони означали принаймні одне: замовник сам очікував повторення небезпеки. Чи полював хтось на конкретний вантаж, чи дорога просто була невдалою, Фарен поки не знав.

— Де набір?

Писар показав адресу. Фарен віддав мідяк. Старий оглянув його дешевий ніж.

— Ти ж не мечник.

Фарен теж подивився на зброю.

— Поки що ні.

Будинок належав торговцю Белларо Ормоллену, хоча самого Белларо Фарен того дня не побачив. Найманців приймав керуючий — худий чоловік років сорока з акуратно підстриженою бородою, чистими руками й виразом людини, яка вже шкодувала, що погодилася особисто займатися набором. У дворі чекали дванадцять кандидатів.

Фарен оцінив їх майже автоматично. Четверо рухалися нормально й носили зброю так, ніби користувалися нею довше за кілька місяців. Троє були посередніми, але придатними. Двоє вже встигли випити. Один чоловік помітно беріг старе травмоване коліно. Ще двоє раз у раз поправляли мечі так, ніби незвична вага піхов досі заважала ходити. Для охорони дорогого вантажу склад був слабким; звістка про попередні втрати тепер дивувала значно менше.

— Наступний.

Фарен підійшов до столу. Керуючий оглянув його від пилового взуття до дешевого ножа.

— Меч?

— Немає.

— Спис?

— Немає.

— Лук?

— Немає.

— Обладунок?

— Теж.

Чоловік відклав перо.

— Тоді що ти тут робиш?

— Шукаю роботу.

Позаду засміялися. Керуючий потер перенісся.

— Це охорона.

— Я зрозумів.

— Мені потрібні озброєні люди.

Фарен показав на стійку біля стіни, де стояло кілька запасних списів.

— Дайте один.

— Навіщо?

— Ви побачите, чи варто давати мені роботу.

Цього разу сміх став голоснішим. Керуючий кілька секунд дивився на Фарена, потім махнув рукою.

— Добре. Покажи.

Фарен вибрав середній спис. Зброя була дешевою: важкувате древко, погано підігнаний наконечник, центр ваги зміщений трохи вперед. У нормальному бою Фарен замінив би її за першої можливості. Для демонстрації вистачало.

— З ким?

Сміх стих. Керуючий оглянув двір.

— Корсо.

Із групи вийшов великий чоловік, на пів голови вищий за Фарена й широкий у плечах. Він носив товсту шкіряну куртку з нашитими металевими пластинами, а на руків’ї короткого меча були сліди довгого використання, тож новачком чоловік явно не був. Корсо вийняв меч.

— Постарайся не плакати.

Фарен став навпроти й трохи змінив хват, одразу нагадуючи собі про головне обмеження цієї сутички. Перемогти Корсо не становило проблеми; складніше було зробити це так, щоб досвідчений найманець і десяток свідків побачили перед собою дуже хорошого, але все ще людського списника. Надмірна швидкість або сила зараз принесла б йому не перевагу, а небажану увагу.

Достатньо було дистанції, правильного моменту й кількох десятиліть досвіду зі списом.

— Починайте.

Корсо зробив кілька обережних кроків, перевіряючи реакцію суперника, а тоді різко скоротив дистанцію й пустив меч згори під кутом до плеча. Фарен відступив на півкроку, дав клинку пройти повз вістря й коротким рухом древка штовхнув Корсо в плече саме тоді, коли той переносив вагу на передню ногу.

Сили в ударі було небагато, але момент виявився незручним. Корсо збився з кроку, а вістря списа відразу повернулося до його грудей. Він встиг відвести наконечник мечем і цього разу вже не посміхався.

Другу атаку найманець почав значно обережніше. Він пішов по колу, кілька разів змінив напрям і намагався поступово скоротити відстань, де довший спис починав заважати власникові. Фарен не поспішав його зупиняти, дав Корсо побачити начебто відкритий шлях усередину й лише трохи змінив положення задньої руки.

Корсо прийняв приманку не відразу. Спершу зробив короткий обманний рух, перевірив реакцію, а потім різко пішов уперед, намагаючись пройти повз наконечник до того, як Фарен поверне зброю. Для звичайного списника це справді могло стати небезпечним моментом. Фарен розвернув древко й підставив його нижню частину під передню ногу Корсо точно під час перенесення ваги. Він навіть не вдарив — перешкоди вистачило, щоб великий чоловік перечепився й опустився на одне коліно.

Корсо одразу спробував підняти меч, але вістря списа вже зупинилося перед його грудьми. Двір стих. Кілька найманців біля стіни подалися вперед, намагаючись зрозуміти, як саме Корсо опинився на коліні. Фарен потримав вістря біля його грудей ще мить і відступив.

— Ще раз? — запитав він.

Корсо підняв голову. Злився він тепер переважно на себе.

— Ще раз.

Керуючий ударив долонею по столу.

— Досить.

Фарен повернув спис на стійку. Керуючий відклав перо й тепер розглядав його вже без колишньої поблажливості. Корсо підвівся, струсив пил із коліна й перевірив, чи не порвав штанину. Один із найманців біля стіни тихо запитав, чи сильно болить, але Корсо тільки відмахнувся й ще раз глянув на спис у стійці. Керуючий постукав пальцем по столу.

— Де служив?

— Далеко на сході.

— Найманцем?

Фарен на секунду замислився.

— І так теж.

— У якому загоні?

Назва «Чорний Ворон» тут нічого не пояснила б.

— У своєму.

— Назва?

— Більше не існує.

Керуючий уважніше подивився на нього, але не став тиснути.

— Добре. Три дні. Харчування наше. Зброю дамо. Загубиш або зламаєш — вирахуємо з платні.

— Яку зброю?

— Спис, якщо саме його хочеш. Щит.

— Добре.

Чоловік показав на Корсо, який тепер оглядав забруднене коліно.

— Охорону веде він. На дорозі виконуєш його накази.

Фарен подивився на Корсо. Той явно чекав суперечки.

— Зрозумів.

Корсо навіть трохи розгубився.

— І все?

— А що ще?

— Щойно двічі поклав мене.

— Це не робить мене командиром вашої групи.

Кілька людей у дворі переглянулися. Корсо теж.

— Хоч щось у тобі нормальне є.

Фарен повернувся до керуючого.

— Мені потрібен шлях.

— Навіщо?

• Хочу знати, де саме це найзручніше напасти на нас.

Корсо підійшов ближче.

— Я цю дорогу знаю.

— Тоді покажеш, де карта бреше.

Керуючий вагався недовго. Дістав із шухляди шматок пергаменту й розгорнув на столі. Карта була грубою. Значно кращою за тавернну лише тим, що зображала меншу територію. Дорога виходила з Лісса через виноградники, далі проходила між кількома пагорбами, огинала невеликий ліс і перед мостом стискалася між річкою та довгим схилом. Фарен провів пальцем по вузькій ділянці.

— Тут.

— Чому?

— Міст попереду, річка праворуч, схил ліворуч. Зупини перший віз — і решта колони сама замкне собі шлях.

Корсо ще раз глянув на карту.

— Дороги ти навіть не бачив.

— Саме тому поки кажу «якби». Це місце справді таке?

Корсо подумав.

— Річка ближче до дороги, ніж тут намальовано.

— Ще краще для засідки.

Корсо вилаявся. Керуючий теж став серйознішим.

— Минулого разу напали десь там.

Фарен підняв очі.

— Оце варто було сказати раніше.

— Я не був із ними.

— Хтось із тих, хто повернувся, буде завтра?

— Один.

— Хочу поговорити до виходу.

Керуючий кілька секунд оцінював його.

— Корсо командує.

— Я пам’ятаю.

Фарен знову нахилився над картою.

— Скільки часу до виходу?

— На світанку.

Фарен кивнув.

— Тоді до світанку хочу хоча б побачити всіх, із ким іду.

— Навіщо?

— Щоб знати, хто вміє користуватися зброєю, а кого доведеться прикривати.

Корсо насупився. Керуючий, навпаки, ледь усміхнувся, а тоді кілька секунд дивився на нього.

— Побачиш решту людей до світанку. Але охороною командує Корсо.

— Я пам’ятаю.

— Добре. Ім’я?

Фарен на секунду замовк. Досі в цьому світі ім’я майже нікому не було потрібне: для вантажника в порту вистачало жесту на ящик, а господар кімнати записував чужинця так само, як інших тимчасових мешканців. Тепер його мали вписати до списку людей, яким доручали зброю й платили за ризик.

— Фарен.

Керуючий умочив перо.

— Фарен як?

За його спиною лежала чужа карта. Навколо було чуже місто. За морем — чужий континент, назву якого Фарен дізнався лише кілька тижнів тому. Але відповідь залишалася тією самою.

— Морріган.

Перо зашурхотіло по паперу. Фарен Морріган. Уперше в цьому світі його повне ім’я лягло на папір саме таким, яким було завжди.