Глава 3. Перше ім’я

288 рік від Завоювання

До світанку у дворі Ормоллена зібралася вся охорона — двадцять чоловіків разом із Фареном і Корсо. Фарен прийшов одним із перших. Ніч ще не відступила повністю, над дахами тільки починало світлішати, а у дворі горіли три масляні ліхтарі. Люди перевіряли ремені, підганяли щити, затягували шкіряні обладунки й позіхали після раннього підйому. Конюхи вже виводили тяглових коней до шести підготовлених возів.

Фарен спостерігав мовчки. Один найманець намагався приховати запах дешевого вина м’ятою. Інший майже не користувався лівою рукою, затягуючи ремені лише правою. Третій переносив вагу з ноги на ногу так, як люди робили зі старою травмою коліна. Наймолодший раз у раз торкався руків’я меча, ніби перевіряв, чи зброя не зникла з пояса. Корсо помітив напрям його погляду.

— Уже знайшов, що тут не так?

— Чотири.

— Я бачу двадцять людей.

— Саме тому чотири — непогано.

Корсо фиркнув. Фарен показав на першого.

— Цей пив.

— Трохи.

— На небезпечному наймі «трохи» достатньо.

Потім на чоловіка з рукою.

— Лівою нормально не працює.

Корсо подивився уважніше й уже не сперечався.

— Стара рана.

— Тоді не став його туди, де треба довго тримати щит.

Кульгавого Фарен теж не пропонував виганяти. Якщо колона рухатиметься звичайним кроком, чоловік упорається. Проблема почнеться, якщо доведеться швидко міняти позицію або відступати. Наймолодший почув, коли мова зайшла про нього.

— А зі мною що не так?

Фарен подивився на хлопця. Той стискав щелепу так сильно, що на скроні ходив м’яз, а рука на списі раз у раз повзла вище по древку.

— Нижче хват, — сказав Фарен.

Хлопець мовчки послухався.

— Ти ніколи не бився.

— Звідки знаєш?

— Ти кожні кілька хвилин перевіряєш меч.

Хлопець одразу прибрав руку від руків’я. Кілька найманців засміялися.

— Усі колись виходять уперше, — сказав Корсо.

— Згоден.

Фарен подивився на юнака.

— Просто сьогодні погана робота для першого разу.

— Я впораюся.

— Сподіваюся.

Корсо розвів руками.

— Заміну до світанку все одно не знайду.

— Я й не пропоную. Постав поруч досвідченого й не став у перший ряд.

Корсо глянув на хлопця, потім на Фарена.

— Учора ти ще перевіряв, чи я взагалі годжуся.

— Учора я оцінював тебе. Сьогодні командуєш ти.

Корсо трохи нахилив голову.

— І?

— Поки справляєшся.

Корсо повільно оглянув людей.

— Станеш мені подобатися, Моррігане, я тебе вижену.

Фарен не відповів і повернувся до вантажу. Шість возів на перший погляд не пояснювали високої платні: на першому лежали рулони тканини, далі йшли вино, ящики з металевими деталями та інші товари, які не здавалися достатньо дорогими, щоб через них минулого разу загинули дев’ять охоронців. Виділялися тільки другий і третій вози — важчі, з посиленими бортами й озброєним чоловіком Ормоллена, який постійно тримався поруч.

Фарен запитав керуючого:

— Що в них?

— Вантаж.

— Це я вже бачу.

Чоловік явно не хотів продовжувати. Фарен не підвищував голосу.

— Якщо за цей товар готові вбивати людей, охороні корисно знати, що саме вона захищає.

— Тобі платять охороняти все.

— А нападник може хотіти лише частину.

Керуючий кілька секунд мовчав.

— Срібло.

— В обох?

— Так.

— Скільки?

— Достатньо.

Перед виходом до двору привели ще одного чоловіка. Фарен упізнав його за описом — один із тих, хто пережив попередній напад. Шрам на скроні був ще рожевим.

— Де вас ударили?

Чоловік показав на карту, яку керуючий приніс напередодні.

— Перед мостом.

Фарен перевів погляд на позначене на карті звуження.

— Звідки з’явилися?

— Основні зі схилу. Інші обійшли ближче до річки.

— Розвідник ішов попереду?

Чоловік похитав головою.

— Ми цю дорогу знали.

Фарен глянув на Корсо. Той уже не виглядав задоволеним.

— Вони знали її теж, — сказав Фарен.

Корсо вилаявся. Після цього сам покликав Тарко.

— Коли вийдемо, триматимешся попереду.

Тарко коротко кивнув. Фарен нічого не додав. Вони рушили після світанку.

Перші дві години дорога залишалася спокійною. Виноградники поступово лишилися позаду, будинки траплялися рідше, а земля почала підійматися хвилястими сухими пагорбами. Шість возів ішли повільно; колеса здіймали пил, коні час від часу пирхали, відганяючи мух. Тарко тримався приблизно за пів милі попереду — досить близько, щоб швидко повернутися, і достатньо далеко, щоб першим побачити тих, хто не хотів показуватися каравану. Наприкінці другої години він повернувся галопом. Корсо наказав зупинити колону ще до того, як розвідник доїхав.

— Що?

Тарко перевів подих.

— Двоє попереду біля старої дороги. Побачив першого між камінням. Другий сховався, коли я підійшов ближче.

— Озброєні?

— У першого лук.

— Де саме?

— Перед мостом.

Корсо повільно повернувся до Фарена. Перед мостом лежало саме те звуження з карти: річка справа, довгий схил зліва, між ними — дорога, на якій вози не зможуть нормально ні розвернутися, ні перебудуватися.

— Що думаєш? — запитав Корсо.

Фарен оглянув місце, де вони вже стояли. Тут дорога була ширшою, позаду лежала відкрита ділянка, а невеликий кам’янистий підйом зліва ускладнював непомітний обхід.

— Я б не йшов до мосту. Тут вози можна розгорнути й змусити нападників підійти до нас.

Корсо ще раз оглянув дорогу попереду.

— Вони чекають біля мосту.

— Саме.

— А нам треба через міст.

— Завтра теж буде треба.

Корсо зрозумів.

— Хочеш змусити їх прийти до нас.

— Або піти. Обидва виходи кращі за їхню засідку.

Корсо махнув візникам:

— Стаємо тут.

Корсо ще раз оглянув землю. Потім почав командувати сам. Вози поставили широким півколом, залишивши між другим і третім прохід достатньої ширини, щоб він здавався випадковою прогалиною в обороні. Коней відвели вглиб позиції та прив’язали так, щоб перша стріла не перетворила їх на панічну масу серед людей. Легші ящики перенесли до бортів возів, створюючи додаткове прикриття для тих, хто мав стріляти. Із семи людей із луками нормально користувалися ними тільки четверо. Один із решти, почувши це, знизав плечима.

— Ношу. Люди менше лізуть, коли бачать лук.

Фарен подивився на нього.

— Сьогодні будеш корисно подавати стріли.

Поруч хтось тихо засміявся. Сам чоловік теж. Корсо перевірив розстановку списників.

— Ти справді хочеш залишити прохід просто до срібла?

— Хочу, щоб він так виглядав.

Збоку біля одного з возів підготували порожню бочку й два легкі ящики. До них прив’язали мотузку, яку можна було смикнути з-за колеса й за кілька секунд завалити прохід. Корсо подивився на конструкцію.

— А якщо вони не підуть у центр?

— Тоді не використаємо.

— А якщо взагалі не нападуть?

Фарен сів біля колеса.

— Поїдемо завтра.

Корсо витріщився.

— Нам платять за три дні.

— Платять за доставлений вантаж.

— І швидкість.

— Про швидкість у договорі щось було?

Корсо подумав.

— Ні.

— Отже, сьогодні ми можемо дозволити собі кілька годин.

Чекати виявилося важче, ніж готуватися. Минуло майже пів години, але нічого не сталося, і люди почали розслаблятися: один сів, інший попросив води, а Корсо вже дивився на Фарена з виразом людини, яка готує дуже задоволене «я ж казав». Тарко першим показав на схил. Між камінням на мить з’явилася голова й одразу зникла.

— Розвідник, — сказав Корсо.

— Тепер хід за ними. Якщо їм потрібне срібло — прийдуть сюди.

Корсо дивився на схил.

— А якщо визнають нас надто важкою здобиччю?

Фарен зручніше сперся на колесо.

— Тоді ми виграємо без бою.

Нападники дали їм ще приблизно чверть години. Потім Тарко тихо сказав:

— Ліворуч.

Корсо вже стояв.

— Щити ближче! Лучники за передній віз! Решта не розтягуватися!

Першу стрілу Фарен почув лише в останню мить. Вона вдарила в дошку воза сухим різким звуком. Друга ковзнула по верхньому краю, третя пройшла вище й упала серед коней. Ті смикнули прив’язь, але люди, яких Корсо поставив біля них заздалегідь, утримали тварин. Один із лучників уже хотів відповісти.

— Далеко, — сказав Фарен.

Чоловік перевів погляд на Корсо.

— Чекати, — підтвердив той.

Довго чекати не довелося. Люди з’явилися на гребені широкою нерівною лінією. Попереду йшли щитоносці, за ними — мечники та кілька списників: організовані краще за випадкову банду, хоча до війська їм було далеко. Фарен швидко нарахував понад три десятки. Корсо вилаявся.

— Їх більше, ніж минулого разу.

Праворуч із низьких кущів майже одночасно зірвалися кілька птахів. За мить між камінням промайнула людська тінь.

— Праворуч теж є люди.

Корсо не питав, звідки Фарен це взяв. Просто змістив двох бійців ближче до флангу. Основна група тим часом спускалася зі схилу. Нападники рухалися без поспіху, доки не помітили прогалину між другим і третім возами. Тоді щитоносці почали стягуватися до центру, а люди за ними прискорили крок.

— Зараз вони підуть у прохід.

— Якщо не підуть?

— Значить, розумніші, ніж я сподіваюся.

Коли нападники підійшли на нормальну дистанцію, Корсо сам дав команду лучникам. Чотири тятиви клацнули майже разом. Одна стріла вдарила в щит. Друга пройшла над краєм і ввійшла чоловікові в плече. Ще один нападник спіткнувся після влучання нижче коліна. Другий залп був гіршим. Зате противник уже біг.

Коли нападники дісталися возів, стрій розсипався в гуркоті щитів, скреготі металу, пилюці й криках. Один із охоронців прийняв меч на щит так невдало, що удар розвернув його плечем до противника; поруч чужий спис ковзнув по металевому обідку, а ще далі хтось закричав після удару в обличчя.

Найгірше довелося лівому краю. Один із людей Корсо почав задкувати, перечепився через камінь і впав, відразу відкривши вузький проміжок у строю. Нападник спробував скористатися ним, але Тарко не погнався за красивим ударом: він зустрів чоловіка древком у груди й відтиснув убік. Коли той збився з кроку, Тарко другою рукою схопив свого товариша за ремінь і ривком допоміг йому підвестися. За кілька секунд пролом закрився.

У центрі тим часом спрацювала підготовлена приманка. Побачивши другий і третій вози майже перед собою, перші нападники рвонули в залишений прохід, а ті, хто йшов позаду, відразу почали тиснути слідом. Фарен дочекався, доки всередині опиниться достатньо людей.

— Тепер!

Двоє охоронців смикнули мотузку. Порожня бочка й легкі ящики з гуркотом перекинулися поперек проходу: перший нападник устиг перестрибнути перешкоду, другий зачепився ногою й упав, а третій налетів на нього ззаду. Люди позаду ще кілька секунд продовжували тиснути вперед, не бачачи причини зупинки, і саме цим скористалися списники за возами. Кількох точних ударів вистачило, щоб передні почали відступати, але тепер їм заважали власні товариші.

Корсо раптом загорлав:

— Праворуч!

Обхідна група теж нарешті вийшла з укриття. Фарен нарахував дев’ятьох. Основна група до цього часу вже загрузла між возами, тож обхідники залишилися без одночасного удару з центру й самі врізалися в підготовлений фланг.

Корсо повів туди двох людей, а Фарен став на самому правому краї, де між возом і камінням залишався простір лише для кількох бійців. Перший нападник спробував пройти під вістря мечем; Фарен змінив хват, коротко вдарив наконечником по передпліччю й одразу повернув спис на лінію грудей. Корсо використав відкриття й збив чоловіка щитом.

Наступний противник рухався обережніше. Він тримав меч близько до корпуса й чекав, поки довге древко завадить Фарену на короткій дистанції. Фарен сам дав йому зробити крок усередину, перехопив спис ближче до середини й ударив нижнім кінцем під ребра. Коли чоловік зігнувся, наконечник уже стояв біля шиї, змушуючи його відступити.

Третій нападник спробував зайти за спину сусідньому охоронцеві. Фарен змістився на крок і коротким уколом під ключицю зустрів його раніше, ніж той устиг підняти меч. Нападник випустив зброю й упав у пил. Корсо побачив падіння нападника краєм ока й одразу повернувся до центру, де натиск був сильнішим. На лівому краю двоє людей уже лежали, ще один відступав із залитим кров’ю обличчям.

— Корсо!

Той почув.

— Тут утримаємо! Дай Тарко двох і закрий лівий!

Корсо навіть не перепитав.

— Тарко! Візьми двох і на лівий!

Ще кілька хвилин обидві сторони билися майже на одному місці. Чисельна перевага нападників працювала значно гірше, ніж вони розраховували: біля возів нормально діяли тільки передні ряди, тоді як задні тиснули на своїх, заважали відходити й не мали місця для замаху. На правому фланзі першими зламалися нападники. Один почав відходити, за ним подався другий, і Корсо, побачивши це, інстинктивно ступив уперед.

— Вони біжать!

— Не гони, — сказав Фарен. — Спершу гребінь.

Корсо затримався лише на мить, глянув угору й одразу розвернувся до своїх.

— Стрій тримати! Тарко, бери двох і перевір гребінь. Лучники — дивитися за тими, хто повернеться!

Основна маса нападників відходила зі щитами вперед. Лише коли Тарко повернувся й підтвердив, що за гребенем немає свіжого резерву, Корсо сам повів кількох людей у коротке переслідування — до повороту дороги, не далі. Вони забрали двох відсталих і повернулися, не розтягуючи загін по схилу. Корсо важко опустив щит; кров із неглибокого порізу на щоці стікала до шиї.

— Ми могли взяти ще кількох.

— Могли.

— Тоді чому зупинив?

Фарен кивнув на пагорб.

— Скільки людей за ним?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Тому й не женемося.

Він почав рахувати. Один охоронець загинув. Троє були поранені, один із них серйозно. На землі залишилося сім тіл нападників; частину власних поранених ті встигли забрати.

— Минулого разу? — запитав Фарен.

Корсо витер щоку рукавом.

— Дев’ять наших.

— Їх було приблизно стільки ж?

— Приблизно.

Корсо подивився в бік мосту. Довго.

— Ми самі зайшли туди.

— Так.

Корсо вилаявся вже тихіше й опустив щит на землю.

Один із нападників залишився живим. Стріла ввійшла нижче ребер і стирчала з боку. Кров просочила сорочку навколо древка, але ще не йшла настільки швидко, щоб смерть була питанням кількох хвилин.

Фарен присів поруч і спершу оглянув рану. Витягувати стрілу Фарен не став. Наконечник міг уже притискати пошкоджену судину, а інструментів, чистої води й вправного цілителя в каравані не було. Невдала спроба могла закінчити те, чого ще не зробила сама рана.

— Воду, — попросив поранений.

Фарен узяв бурдюк у Тарко й дозволив йому зробити кілька ковтків. Корсо спостерігав мовчки.

— Як тебе звати?

Чоловік витер рот.

— Іди до пекла.

— Можна й без імені.

Фарен поклав бурдюк поруч.

— Хто вас найняв?

Поранений усміхнувся крізь біль.

— А якщо не скажу?

— Тоді ми поїдемо далі, а ти залишишся тут.

Усмішка стала меншою.

— Свої можуть повернутися.

— Можуть.

Фарен глянув на схил.

— А можуть вирішити, що для одного пораненого знову лізти під удар не варто.

Чоловік теж подивився на порожній схил. Кілька секунд мовчав.

— Я не знаю замовника.

— Хто передав роботу?

Чоловік мовчав. Фарен не повторив питання. Підвівся, взяв бурдюк і простягнув його Тарко.

Поранений стежив за ним.

— Що тепер?

— Вирішуємо, чи варто везти тебе з собою.

— Ти сказав, що не залишиш.

— Я сказав, що якщо доживеш до маєтку, Ормоллен вирішить, що з тобою робити. Для цього ти спершу маєш туди поїхати.

Чоловік перевів погляд на порожній схил, куди втекли його товариші.

— Маррос.

Фарен знову присів.

— Хто це?

— Посередник.

— Де знайти?

— «Три чаші». Біля південного ринку. Він там буває.

Фарен глянув на Тарко. Той коротко кивнув.

— Що вам наказали забрати?

— Вантаж.

— Увесь?

Чоловік на мить затримався з відповіддю.

— Другий і третій вози, — сказав Фарен.

Той заплющив очі.

— Так.

— Ящики?

— Так.

— Решта вантажу?

— Не потрібен.

— Охорона?

Поранений видихнув.

— Якщо заважатимуть — убивати.

— Скільки заплатили?

Він назвав суму. Сума пояснювала три десятки мечів, але не випадковий грабунок. Нападники знали про срібло, потрібні вози й маршрут.

— Маррос знає замовника?

— Не знаю. Клянусь.

Фарен не став тиснути далі. Посередник цілком міг бути ще одним шаром між замовником і людьми з мечами. Він підвівся.

— Перев’яжіть навколо стріли. Саму не чіпати.

Корсо насупився.

— Після того, як він убив нашого?

— Він полонений. Якщо доживе до маєтку, Ормоллен вирішить, що з ним робити.

Фарен передав бурдюк Тарко.

— Дай ще води.

До маєтку Ормоллена вони дісталися вже під вечір. Останні милі минули майже без розмов. Пораненого охоронця поклали на звільнене місце у возі. Тіло загиблого накрили плащем і везли окремо. Нападника зі стрілою теж не залишили на дорозі: Корсо бурчав, але зрештою наказав покласти його в останній віз.

Маєток з’явився за виноградниками незадовго до заходу сонця. Кам’яна стіна оточувала сади й головний будинок, над яким височіла невелика башта. Біля воріт чергувала власна озброєна охорона. Для фортеці захист був слабким; для маєтку багатої людини — цілком достатнім. Караван пропустили всередину після короткої перевірки. Другий і третій вози відразу відвели до окремого складу, де люди Ормоллена почали перераховувати срібло. Лише коли підтвердили, що вантаж не втрачено, Корсо отримав платню для охорони. Перед тим він окремо відклав частку загиблого. Фарен помітив.

— Кому?

— Братові. Якщо не знайдуть — лишиться в конторі до наступного рейсу в місто.

Фарен кивнув. Свою частку він узяв останньою. Грошей виявилося більше, ніж Фарен заробив за всі попередні сім тижнів у порту. Корсо подивився на старий ніж на його поясі.

— Купи меч.

Фарен опустив погляд на власні чоботи. Шкіра біля носка вже розходилася, а одна підошва трималася переважно тому, що він двічі сам її підшивав.

— Спочатку чоботи.

Корсо теж подивився.

— Добре. Чоботи.

— Потім нормальна їжа.

— А меч?

— Після.

— Моррігане, ти охоронець.

— Саме тому мені потрібне взуття, у якому можна ходити.

Корсо тяжко зітхнув.

— Дивна людина.

Фарен сховав монети.

— Це вже казали.

Вони помовчали. У дворі коні пили з корита, хтось змивав із рук засохлу кров, а слуги несли поранених до будинку. Далі керуючий уже сперечався з людиною, яка приймала срібло. На одному з возів під плащем лежав чоловік, чию частку платні Корсо щойно відклав для брата.

Корсо нарешті запитав:

— Залишишся?

— Тут?

— Не в цьому будинку. В Ормоллена.

Він кивнув у напрямку дороги.

— У нього робота є завжди. Каравани. Склади. Пристані. Кораблі. Іноді речі гірші.

Фарен подумав. Портова робота вже дала йому мову й перші гроші. Наступним потрібен був доступ до людей, які знали зброю, дороги й небезпечні сторони міста.

— Подивимося.

Корсо трохи повагався.

— Ти міг би вести людей.

Фарен глянув на нього.

— Це ти зараз пропонуєш мені свою роботу?

— Не захоплюйся. За свою я ще тримаюся.

— Тоді добре.

Корсо похитав головою.

— Я серйозно, Моррігане.

— Я теж.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

— Побачимо, — сказав Корсо.

Наступні чотири місяці розчинилися в складах, караванах, нічних вартах і прибережних рейсах. На дев’ятому контракті це вперше дозволило йому майже не втручатися в початкове розгортання. Фарен залишив два порожні вози на старій дорозі й відвів основний караван за кам’яні огорожі виноградників. Коли нападники розсипалися біля уявної здобичі, Тарко сам подав сигнал, а Корсо повернув людей у їхній відкритий бік. Після короткої сутички Корсо сам перевірив, чи немає резерву за виноградниками, і лише тоді пустив людей услід утікачам. Після виноградників керуючий Ормоллена перестав давати Фарену випадкових людей і почав питати, кого саме він хоче взяти.

— Ти Морріган?

Фарен підняв голову. Перед ним стояв чоловік років сорока п’яти з обвітреним обличчям, короткою темною бородою й одягом, який значно більше пасував корабельній палубі, ніж дорогому маєтку.

— Так.

— Кассо Мальвен.

Той оглянув його від чобіт до зброї.

— Ормолленів керуючий сказав, що з тобою мої люди хоча б повертаються тверезими.

Фарен подумав.

— Він перебільшує.

Кассо насупився.

— Не повертаються?

— Тверезими.

Кілька секунд чоловік дивився на нього. Потім голосно засміявся.

— Добре. Ходімо, Моррігане.

Наступний контракт уперше посадив Фарена на корабель не вантажником, а озброєною людиною. На морі Фарен переважно мовчав і дивився. Хто першим помічає зміну вітру; кому матроси коряться ще до того, як капітан повторить наказ; як зміщують вантаж, коли судно починає важче лягати на один борт. Такі речі говорили про корабель більше, ніж портові байки. За кілька рейсів і вечорів у портових тавернах карта світу стала для нього конкретнішою: Вестерос на заході, Вільні міста навколо, Кварт і Дотракійське море далі на сході.

Найцікавішими лишалися Валірія й валірійська сталь. Кассо підтвердив тільки те, що можна було перевірити без легенд: старі клинки легші, міцніші й тримають гостроту століттями; нову сталь більше не виготовляють, хоча готові клинки ще перековують. Для Фарена цього вистачало, щоб запам’ятати факт.

Одного вечора Фарен сидів на носі корабля й дивився, як у Ліссі один за одним запалюються вогні. Минуло майже пів року від дня, коли він прокинувся на сухому схилі, не знаючи навіть назви міста перед собою. Кассо вийшов із кормової надбудови, зупинився поруч і простежив за його поглядом.

— Дім згадуєш?

— Ні.

Кассо фиркнув.

— Усі чужинці так кажуть.

Фарен не відповів одразу.

— Мого дому тут немає.

Чоловік глянув на нього, мабуть, чекаючи пояснення, але не отримав.

— Тоді простіше, — сказав Кассо й пішов перевіряти вахту.

Фарен залишився на носі. Сказане вголос виявилося точнішим за всі гіпотези, які він міг побудувати про власне перенесення. Кайдар залишився по той бік смерті. Там були люди, про яких він пам’ятав, і питання, на які вже не отримає відповіді. Але жодного сліду дороги назад за ці місяці він не знайшов.

Присвячувати нове життя пошуку того, існування чого навіть не міг підтвердити, Фарен не збирався. Унизу біля причалу матроси сперечалися через канат. На сусідньому судні рахували бочки. Десь у місті люди купували інших людей, найманці шукали наступну роботу, а купці вже домовлялися про вантажі на ранок. Цього світу поки вистачало. Фарен підвівся й пішов допомогти з вахтою.

Через кілька днів Фарен повернувся до таверни Маро пізніше звичайного. Біля дверей сперечалися портові робітники. За одним столом моряки грали в кості, за іншим троє озброєних чоловіків ділили глечик вина.

Фарен майже пройшов повз, коли почув:

— … якщо Морріган погодиться.

Він не зупинився. Сів на звичне місце біля стійки. Маро поставив перед ним воду.

— Вино.

— Ти завтра працюєш.

— Одне.

Господар налив, але дивився надто задоволено.

— Чув?

— Частину.

— Про тебе говорять.

— Люди завжди говорять.

— Ці не просять надбавки за небезпеку, якщо караван поведеш ти.

Фарен повернувся до столу.

— Чому?

Маро знизав плечима.

— За останні місяці у твоїх групах менше мертвих. Найманці рахувати вміють не гірше за купців.

Фарен подивився на чоловіків за сусіднім столом.

— Якщо це стане звичним, керуючі теж навчаться рахувати.

— Оце тебе турбує?

— Їхня платня — так.

Маро кілька секунд дивився на нього, а тоді зареготався.

— Ти жахлива людина.

— Думаю про їхній добробут.

— Звісно.

Господар витер стійку й став трохи серйознішим.

— Тебе шукали.

— Ормоллен?

— Його керуючий теж. Але ще приходили двоє тирошійців.

— Найманці?

— Не схожі. Добре вдягнені, зброя дорога. Питали, чи справді ти сам збираєш людей для Ормоллена і чи береш інші найми.

Фарен повільно покрутив чашу в руці.

— Що відповів?

Маро всміхнувся.

— Що за відомості платять.

— Заплатили?

— Так.

— І ти продав їм мій розклад.

— Не розклад. Тільки сказав, де тебе можна знайти.

— Скільки?

Маро назвав суму. Фарен трохи подумав.

— Половина моя.

— З якого дива?

— Відомості були про мене.

— Продав її я.

— Саме тому тобі залишиться половина.

Маро вже приготував новий аргумент, але помітив усмішку.

— Починаєш ставати ліссенійцем.

— Сподіваюся, що ні.

Фарен допив вино. За сусіднім столом хтось знову вимовив «Морріган», уже не питаючи, хто це такий. Біля дверей чекав посильний від купця.

— Моррігане, вас хочуть найняти.

Фарен поставив кухоль на стійку.