You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою
    Chapter Index
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    292 рік від Завоювання

    За одну ніч Петир Бейліш знайшов спосіб оплатити турнір. Власних грошей у корони для цього не було.

    — Скільки? — запитав Джон Аррен.

    Коли Петир назвав нижню межу, Станіс повільно підняв очі від рахунку.

    — Скорочуйте.

    — Що саме?

    — Турнір.

    — Король учора додав ще два призи.

    Джон потер перенісся.

    — Остаточна сума?

    — Її не буде, доки Роберт не перестане вигадувати нові витрати.

    Станіс стиснув щелепу, а Джон Аррен на мить заплющив очі. Петир назвав суму, потрібну на турнір, і Станіс одразу запитав, скільки з неї корона справді має в скарбниці. Відповідь була неприємною. Частину Петир пропонував перекрити майбутнім митом, решту — короткими позиками.

    — Майбутнє мито не лежить у скарбниці, — сказав Станіс.

    — Знаю. Але турнір відбудеться раніше.

    — Тоді скасуйте турнір.

    Джон Аррен втомлено провів пальцем по краю книги.

    — Роберт не скасує. Отже, ми можемо сперечатися з королем або шукати найдешевший борг.

    Петир поклав перед ним умови Ланністерів. Станіс прочитав перший рядок і посунув аркуш ближче.

    — Корона вже винна його дому мільйони. Його дочка — королева, його син у Королівській гвардії, його онук одного дня сяде на трон.

    Петир перестав усміхатися й занотував суму нового боргу. Джон Аррен постукав пальцем по столу, і суперечка стихла.

    — Турнір буде. Роберт його не скасує. Отже, сьогодні ми вирішуємо не «витрачати чи ні», а де взяти гроші так, щоб наступного року не стало ще гірше.

    — Пиши Тайвіну, — сказав Джон.

    Петир кивнув. Станіс підвівся.

    — Одного дня Тайвін попросить щось, чого ти не захочеш давати.

    Джон не сперечався.

    — Тоді скажу ні.

    — І борг нікуди не зникне.

    — Саме тому я не хочу, щоб Кастерлі-Рок став єдиним місцем, де корона може позичати. Поки Роберт витрачає більше, ніж ми збираємо, наше завдання — хоча б не віддати одному кредиторові всю мотузку.

    Станіс подивився на нього.

    — Це не рішення.

    — Ні. Це час, щоб знайти рішення.

    Коли Станіс вийшов, кілька секунд ніхто не говорив, а тоді Варіс нарешті сказав:

    — Отже, справи погані.

    Джон подивився.

    — Чому?

    — Ви пожартували про гроші.

    Роберт з’явився через сорок хвилин — не на раду, а до залишеного сніданку. Без корони, із кількома незастебнутими ґудзиками на сорочці, він опустився на вільне місце й одразу потягнувся до блюда з холодним м’ясом.

    — Турнір?

    — Буде, — відповів Петир.

    — Добре.

    — Дорогий.

    Роберт відкусив шматок.

    — Хороші турніри дешевими не бувають.

    Станіс уже пішов, і Петир пошкодував про це: його присутність зробила б наступну частину розмови значно цікавішою.

    — Призи залишаються? — запитав він.

    — Які?

    Джон Аррен на мить заплющив очі, а Петир назвав затверджену суму. Лише тоді Роберт перестав жувати й замислився.

    — Замало за спис.

    — Ваша величносте…

    — Додай.

    — Роберте, — втрутився Джон.

    Король повернувся до нього.

    — Що?

    — Ми щойно…

    — Джоне, я хочу побачити найкращих лицарів королівства, а не купку збіднілих кузенів, які приїхали за сріблом.

    — Вони приїдуть і за честю.

    Роберт розсміявся.

    — Ти давно не був молодим лицарем.

    — Достатньо давно, щоб пам’ятати: честь не платить за дорогу, коня й обладунок.

    Роберт махнув шматком м’яса, визнаючи влучність відповіді.

    — Оце вже ближче до правди.

    Біля дверей усміхнувся Джеймі, і король одразу це помітив.

    — Що ти?

    — Нічого.

    — Теж вважаєш, що мало?

    Джеймі перевів погляд на Петира.

    — Я не знаю сум.

    — А за що тоді б’єшся?

    — За перемогу.

    Роберт із задоволенням грюкнув долонею по столу.

    — Бачиш?

    Джон навіть не змінив виразу обличчя.

    — Він Королівський гвардієць. Йому вже платять.

    — Завжди все псуєш.

    Петир закрив рахункову книгу.

    — Додамо.

    Джон повернувся до нього, але Петир лише знизав плечима.

    — Король уже наказав.

    Роберт тицьнув у його бік шматком м’яса.

    — Ось чому люблю Маленького Пальця.

    — Бо він каже «так»? — запитав Джон.

    — Бо знаходить гроші після того, як ви всі пояснили, чому їх немає.

    Петир усміхнувся.

    — Це моя робота.

    — Отже, ти хороший.

    Тиріон уже встиг придумати відповідь про те, як сер Баррістан зрадіє дозволу Тайвіна й надалі залишатися небезпечним, і навіть відкрив рот.

    Кеван поклав лист від корони на край столу.

    — Бейліш просить позику на турнір.

    Тайвін продовжив писати.

    — Суму.

    Кеван назвав її, і лише тоді перо завмерло над папером.

    — На турнір.

    — Роберт збільшив призи.

    Тайвін нарешті взяв лист, один раз переглянув умови й посунув його назад до брата.

    — Дамо.

    Кеван підняв брову.

    — Під їхній відсоток?

    — Нижче.

    — Вони готові платити більше.

    — Я бачив.

    Кеван замовк, ще раз глянув на умови й за мить зрозумів.

    — Хочеш, щоб наступного разу спочатку писали сюди.

    — Я хочу, щоб король пам’ятав, де знаходить золото після того, як витратив своє.

    — Це робить борг дешевшим для нього.

    — І звичнішим.

    Тепер Кеван дивився на лист уже інакше.

    — Серсея — королева. Джофрі успадкує трон. Нам справді потрібен ще й борг?

    Тайвін повернувся до рахунків Заходу.

    — Корони змінюють голову. Борги лишаються в книгах.

    Кеван кивнув і потягнувся до листа.

    — Відповім Бейлішу.

    — Я сам.

    Рука Кевана зупинилася, після чого він мовчки відсунув лист назад. Якщо Тайвін хотів, щоб Мізинець запам’ятав, хто саме відкрив для корони скарбницю, відповідь мала прийти не від управителя й навіть не від Кевана.

    За вечерею Кеван першим заговорив про турнір. До того розмова не виходила за межі звичайних справ Кастерлі-Року: двох затриманих поставок із Ланніспорту, ремонту західної дороги й листа від одного з васалів. Тайвін здебільшого їв мовчки, лише зрідка ставлячи коротке запитання, тоді як Джеймі з кожною хвилиною дедалі гірше приховував нудьгу.

    Кеван помітив це й вирішив змінити тему.

    — Кого вважаєш найнебезпечнішим на турнірі?

    Джеймі підняв голову.

    — У списах?

    — Почнімо зі списів.

    Відповідь потребувала лише кількох секунд.

    — Баррістан.

    Тиріон перестав крутити кубок у пальцях, а Кеван усміхнувся.

    — Селмі?

    — А кого ти очікував?

    — Він старший за батька.

    Джеймі знизав плечима.

    — Кінь цього не знає.

    Кеван тихо засміявся, і навіть Тайвін відірвався від їжі.

    — Йому п’ятдесят сім.

    — І?

    — І ти називаєш п’ятдесятисемирічного чоловіка найнебезпечнішим лицарем королівського турніру.

    Джеймі відкинувся на спинку стільця.

    — Ти бачив його в сідлі?

    — Бачив значно раніше, ніж ти вперше взяв спис.

    — Тоді дивно, що питаєш.

    Після цих слів за столом стало тихіше. Тиріон помітив це відразу, але Кеван не дав паузі затягнутися.

    — Джеймі говорить не про силу. Селмі майже не робить дурниць.

    — Молодий лицар бачить щілину й лізе, — сказав Джеймі. — Баррістан спершу дивиться, хто залишив її відкритою.

    Він підняв кубок, проте пити не став.

    — Баррістан не дає тобі такого відкриття. І сам не бере те, якого немає.

    Тайвін витер пальці серветкою.

    — Отже, ти боїшся його досвіду.

    Джеймі подивився на батька.

    — Я нікого там не боюся.

    — Тоді добирай слова точніше.

    — Добре. Я поважаю його досвід.

    — Поважати ворога корисно, — сказав Тайвін. — Визнати, що у п’ятдесят сім він досі небезпечніший за тебе, — ні.

    На губах Джеймі з’явилася ледь помітна усмішка.

    — Може, це комплімент йому.

    — Я не виховував тебе для того, щоб ти пояснював власні слабкості чужими чеснотами.

    Усмішка зникла. Кеван неквапливо взяв кубок, перш ніж втрутитися.

    — Тайвіне, Баррістан Селмі пережив достатньо турнірів і битв, щоб саме його ім’я змушувало людей бути обережнішими.

    — І це повинно допомогти Джеймі перемогти його?

    — Ні. Я лише не бачу користі в тому, щоб удавати, ніби вік зробив Селмі посереднім лицарем.

    Тайвін перевів погляд на брата.

    — Я цього не казав.

    — Знаю.

    Джеймі провів великим пальцем по краю кубка.

    — Якщо він вийде проти мене, я його виб’ю.

    — Оце відповідь, — сказав Тайвін. — Решта — шум.

    Тиріон ледь не втрутився. На язиці вже крутилася репліка про те, що сер Баррістан, мабуть, зрадіє: тепер, коли Тайвін Ланністер дозволив йому залишатися небезпечним, старий лицар нарешті зможе спати спокійно.

    Він навіть відкрив рот, але вчасно глянув на Джеймі. Брат сидів спокійно, хоча пальці стискали кубок трохи сильніше, ніж раніше. Тайвін тим часом уже повернувся до вечері, завершивши розмову так само просто, як завершував будь-яку справу, яку більше не вважав вартою свого часу.

    Тиріон ковтнув вина й залишив жарт при собі.

    Турнір почався з дощу. До полудня хмари розійшлися, але поле лишилося важким, мокра трава блищала під кінськими копитами, а між рядами глядачів змішувалися запахи багна, смаженого м’яса й мокрої шерсті. Прапори вже висохли на вітрі швидше за людей. Роберт назвав погоду добрим знаком; Станіс — зайвою грязюкою. Томмен сидів у няні й намагався дістати стрічку з її рукава.

    Серсея подивилася на трьох дітей, потім на Роберта. Король сидів кількома місцями далі й сміявся над чимось, що сказав Ренлі. Молодший Баратеон був стрункішим, легшим у русі й ще носив те саме чорне волосся та зелені очі, які колись робили Роберта красенем. Люди навколо сміялися разом із ним. Серсея подивилася на чоловіка, потім на його брата й відвернулася.

    — Мамо.

    Джофрі смикав її за рукав.

    — Що?

    — Я теж буду битися на турнірах?

    — Звісно.

    Хлопчик усміхнувся.

    — І виграватиму.

    — Звісно.

    Цього разу вона сказала без вагань.

    Джеймі виграв перші три поєдинки, а в четвертому молодий лицар ідеально вибрав момент і влучив у щит. Джеймі впав, одразу підвівся, зняв шолом, кілька секунд дивився на переможця — і засміявся.

    — Добре!

    Натовп закричав, але Серсея не усміхнулася. Петир, який сидів трохи нижче королівської ложі, помітив це одночасно з Варісом; їхні погляди на мить зустрілися, після чого Петир тихо сказав:

    — Гарний удар.

    Варіс не повернувся.

    — Дуже.

    — Королева не в захваті.

    — Сестри хвилюються за братів.

    Петир усміхнувся.

    — Звісно.

    Варіс теж.

    — Завжди.

    У фіналі Баррістан не був швидшим за молодшого суперника й не намагався ним бути. Перші два проходи вони обмінялися чистими ударами. На третьому старий лицар ледь змінив кут списа й змусив суперника потягнутися вище, ніж тому було зручно. На четвертому повторив той самий початок, але в останню мить ударив у центр щита. Молодий лицар вилетів із сідла, а Роберт уже стояв і ревів разом із натовпом.

    На бенкеті Петиру принесли остаточний рахунок за день. Він пробіг очима нові рядки й на мить заплющив очі.

    Варіс стояв поруч.

    — Погані новини?

    — Король щедрий.

    — Це ж добра риса.

    Петир повернувся.

    — За чужі гроші — особливо.

    Варіс усміхнувся.

    — Знайдете.

    — Знайду.

    — Завжди знаходите.

    Петир подивився на нього.

    — Це звучало як попередження.

    — Комплімент.

    — Ще гірше.

    Навколо шумів бенкет. Роберт устиг випити за Баррістана, за лицарство, за минулі війни й ще за щось, чого Петир уже не розібрав у загальному гомоні. Станіс пішов рано.

    Джон Аррен залишився не з бажання, а тому, що Рука короля йде останнім. Петир дивився на старого лорда й думав про те, скільки навчився за останні роки.

    За останні роки Петир навчився дивитися не лише на великі рішення, а й на те, хто зважує зерно, веде книги, видає позику чи тримає ключ від складу. Саме з такими людьми він працював найчастіше.

    Не всі корисні люди мали королівські посади. Один власник публічного дому віддав Петиру частку закладу замість боргу, і разом із рахунками управителька іноді додавала короткі примітки: кого стало більше серед клієнтів, який капітан раптом перестав приходити, хто почав витрачати більше звичайного. Петир не просив її про таємниці. Поки що йому вистачало змін у звичках.

    Наступного ранку Джон Аррен прийшов до Петира сам і, навіть не привітавшись, поклав на стіл остаточний рахунок турніру.

    — Більше, ніж ти називав.

    — Король збільшив призи. Решту я вже перекрив.

    Петир розгорнув записи й показав, звідки взялися гроші: частину дали мита цього місяця, частину — позика Тайвіна, а решту вдалося отримати від кількох купецьких домів під майбутні королівські поставки.

    — Ти дав їм королівські поставки.

    — За ціною, яку рада все одно погодила б. Натомість вони дали дешевшу позику.

    — А товар перевіряє людина, яку поставив ти.

    — У неї є неприємна звичка добре робити свою роботу.

    — І ця людина твоя.

    Петир ледь усміхнувся.

    — Обидва твердження можуть бути правдою.

    Джон не відповів одразу. Його погляд ковзнув по записах, затримався на кількох іменах, а потім повернувся до Петира.

    — Скільки твоїх людей уже в королівських службах?

    — Що вважати моїми?

    — Тих, хто отримав посаду через тебе.

    Петир трохи подумав.

    — Багато.

    — Скільки?

    Він назвав приблизне число, після чого Джон Аррен замовк довше, ніж раніше.

    — Це багато.

    — У держави багато посад.

    — Ти швидко ростеш.

    Тепер уже Петир подивився на нього уважніше.

    — Це проблема?

    — Поки ні.

    — Тоді добре.

    Джон продовжував дивитися на список.

    — Чому не ставиш великих людей?

    — Великих?

    — Молодших синів лордів. Лицарів. Людей із родами.

    Петир усміхнувся.

    — Бо вони хочуть посаду.

    — А твої?

    — Хочуть роботу.

    — Різниця?

    — Велика.

    Джон Аррен нічого не сказав, але цього разу вивчав список призначень особливо довго. Петир помітив це й уже м’якше додав:

    — І вони дешевші.

    Джон відсунув аркуш.

    — Звісно.

    — Ви хотіли доходи.

    — Хотів.

    — Вони ростуть.

    — Борги теж.

    — Бо витрати ростуть швидше.

    Джон підняв на нього очі.

    — Ти говориш так, ніби це не твій клопіт.

    Петир усміхнувся.

    — Майстер над монетою знаходить гроші. Король і Рука вирішують, куди їх витрачати.

    Джон Аррен кілька секунд мовчки дивився на нього.

    — Дуже зручно.

    — Саме так.

    Давос Сіворт не любив їсти з лордом Станісом не через кухню, а через тишу. Станіс міг кілька хвилин жувати, дивлячись у тарілку, й не вимовити жодного слова. Давос виріс у Блошиному Кінці, де за столом мовчали переважно тоді, коли не було чого їсти або вже не залишилося кому говорити.

    Цього разу він витримав довше, ніж зазвичай.

    — Турнір хороший?

    Станіс підняв очі.

    — Ні.

    — Хтось загинув?

    — Ні.

    — Тоді чим поганий?

    — Грошима.

    Давос трохи подумав і зрозумів, що докладнішої відповіді без додаткових зусиль не отримає.

    — А.

    Вони знову взялися до їжі, і лише за деякий час Станіс сам додав:

    — Сер Баррістан виграв.

    — У його віці?

    — Так.

    — Тоді хоча б щось хороше.

    Станіс продовжив їсти, не відповідаючи, і Давос усміхнувся.

    — Ви теж так думаєте.

    — Я сказав?

    — Ні.

    — Тоді не вигадуй.

    — Так, мілорде.

    Тиша повернулася, проте цього разу Давос уже знав Станіса достатньо добре, щоб зрозуміти: справа не обмежувалася витратами на турнір.

    — Що ще?

    Станіс відклав ніж.

    — Корона позичає.

    — Завжди позичала?

    — Не так.

    — У кого?

    — У всіх.

    Давос ледь насупився.

    — Це можливо?

    — Завдяки Бейлішу — так.

    — Той маленький?

    Станіс глянув на нього.

    — Ти його знаєш?

    — Бачив один раз.

    — І?

    Давос пригадав зустріч.

    — Усміхається багато.

    — Саме.

    — Це погано?

    — Часто.

    Давос засміявся, але Станіс навіть не ворухнувся.

    — Він знаходить гроші, — продовжив той.

    — Хіба це не його робота?

    — Так.

    — Тоді…

    — Давос.

    — Мовчу.

    Станіс перевів погляд на вогонь і деякий час спостерігав за полум’ям, перш ніж заговорити знову:

    — Коли в людини немає грошей, а інша постійно знаходить спосіб дати їх їй, що стається?

    Цього разу Давос не поспішав із відповіддю.

    — Перша перестає вчитися жити без них.

    Станіс повернув голову й коротко кивнув.

    — Саме.

    Давос узяв шматок хліба.

    — А король?

    Щелепа Станіса напружилася.

    — Король ніколи не вчився.

    Давос більше нічого не сказав.

    Після вечері Давос зайшов до кімнати Ширін і застав її біля вогню з книгою на колінах. Сірі сліди кам’яної хвороби вкривали частину щоки й шиї, а палець вона тримала між сторінками, позначаючи місце, на якому зупинилася.

    — Що читаєш?

    Ширін повернула книгу так, щоб він побачив.

    — Про драконів.

    — Хороша тема.

    — Вони справді були тут?

    — Кажуть, що були.

    — Батько бачив?

    Давос на мить замислився.

    — Драконів?

    — Так.

    — Ні.

    На обличчі Ширін з’явилося легке розчарування.

    — А ви?

    Давос засміявся.

    — Я бачив багато дивних речей. Дракона — ні.

    — Шкода.

    — Мені ні.

    Ширін усміхнулася, а тоді її погляд ковзнув повз Давоса до дверей.

    — Батьку.

    Давос обернувся. Станіс стояв на порозі, і Давос навіть не почув, коли той підійшов.

    Станіс увійшов до кімнати й поглянув спершу на дочку, потім на книгу в неї на колінах.

    — Уже пізно.

    — Ще одну сторінку.

    — Одну.

    Давос підняв брову, чого Станіс, звісно, не пропустив.

    — Що?

    — Нічого.

    — Кажи.

    — Ви дуже суворий.

    — Одна сторінка.

    — Жахливо.

    Ширін тихо засміялася. Станіс подивився на дочку, і куточок його рота ледь помітно ворухнувся. Давос це побачив, але розсудливо промовчав, демонстративно зосередившись на своєму кухлі.

    Через рік після турніру корона збирала більше й винна була більше. На столі Петира лежали дві книги, і для нього ці цифри чудово співіснували.

    Перша була товстішою. У ній ішли суми: мито, портові збори, позики, виплати гарнізонам, постачання двору, ремонти, турніри, подарунки короля й десятки дрібніших витрат, які окремо здавалися нешкідливими, а разом щомісяця з’їдали більше, ніж деякі малі лорди бачили за рік.

    Друга книга була тоншою й майже не містила грошей — тільки імена. Писар на Королівських Терезах, люди на складах і митниці, комірник із доступом до реальних запасів зерна, кілька купців і власники публічних домів. Не кожен із них працював на Бейліша постійно. Достатньо було, що кожен міг одного дня продати потрібну дрібницю.

    Не всі працювали на Бейліша. Дехто просто одного разу продав йому корисну річ. Дехто був винен гроші. Комусь він знайшов посаду. Комусь допоміг із дозволом. Комусь нічого не давав — лише знав, у кого треба спитати. Петир тримав дві книги поруч. Цифри показували, що відбувається. Імена — де шукати причину.

    Того ранку до нього прийшов чиновник із королівської канцелярії. Чоловік був молодший, ніж Петир очікував, але вже встиг навчитися тримати обличчя людини, яка приносить не своє погане рішення.

    — Його величність хоче збільшити витрати на літнє полювання.

    Петир не підняв голови від книги.

    — Наскільки?

    Чиновник назвав суму. Перо Петира зупинилося. Він повільно поклав його на край чорнильниці.

    — Це полювання чи мала війна?

    Чоловік ніяково кашлянув.

    — Почет буде більшим, ніж спершу збиралися.

    — Звісно.

    — Король запросив ще кількох лордів.

    — Звісно.

    — І збільшив кількість коней.

    Петир нарешті підняв очі.

    — Скільки?

    Чиновник назвав число.

    — А собак?

    — Не знаю.

    — Возів?

    — Не знаю.

    — Скільки днів?

    — Тиждень. Можливо, більше.

    Петир відкинувся на спинку стільця.

    — Тобто ти приніс мені суму на захід, для якого не знаєш кількості собак, возів і навіть тривалості.

    Чоловік почервонів.

    — Мені передали затверджену цифру.

    — Ким?

    Назване ім’я Петир знав. Він не потягнувся до книги з боргами. Натомість відкрив другу. Провів пальцем униз по сторінці й зупинився на потрібному рядку.

    — Орен Блейн.

    Чиновник кліпнув.

    — Що?

    — Людина, яка зараз відповідає за закупівлю корму для частини королівських стаєнь.

    — Я не розумію.

    — Це нормально.

    Петир перегорнув ще сторінку.

    — А це Белмор.

    — Купець?

    — Постачає сушене м’ясо, вино й олію для двору.

    — І?

    — І останні чотири місяці він просить продовжити угоду ще на два роки.

    Чиновник мовчав. Петир закрив книгу з іменами не до кінця, залишивши палець між сторінками.

    — Якщо король хоче більше людей, коней і днів, я не можу зробити їх безкоштовними. Але можу змінити, хто й на яких умовах за них заплатить зараз.

    — Купці не платитимуть за королівське полювання.

    — Ні.

    Петир усміхнувся.

    — Вони дадуть нижчу ціну в обмін на довшу угоду.

    Чиновник трохи подумав.

    — Тобто ви дасте Белмору два роки поставок.

    — Якщо він знизить ціну на цей сезон.

    — А якщо відмовиться?

    — Тоді його конкурент отримає можливість, про яку Белмор просить уже чотири місяці.

    Петир відкрив першу книгу. Знайшов рядок із торішніми витратами на корм. Потім ще один.

    — Коней теж можна закрити окремо.

    — Як?

    — Частину стаєнь постачає дім, який досі винен короні за стару портову пільгу.

    — Вони вже погодили графік виплат.

    — Знаю.

    — Тоді…

    — Нехай не платять частину сріблом цього місяця.

    Чиновник насупився.

    — А кормом?

    — Саме.

    — Але надходження зменшаться.

    — На папері.

    Петир повернув книгу до нього.

    — Тут ми недоотримаємо срібло.

    Палець перейшов нижче.

    — Тут не витратимо його на корм.

    Ще один рядок.

    — Тут отримаємо нижчу ціну на м’ясо й вино.

    Він знову підняв очі.

    — Король поїде на полювання. Купець отримає довшу угоду. Один боржник закриє частину боргу товаром. Казна все одно заплатить більше, ніж якби Роберт залишився в столиці, але значно менше, ніж сума, яку ти приніс.

    Чиновник подивився на книги.

    — І це все?

    — Ні.

    Петир назвав ще одне ім’я.

    Тепер чоловік упізнав його.

    — Начальник південного складу?

    — Його помічник.

    — Яка різниця?

    — Начальник вважає, що склад переповнений.

    — А помічник?

    — Уміє рахувати.

    Петир дістав тонкий аркуш зі стосу збоку.

    — За останньою перевіркою там є місце ще на шістдесят бочок. Якщо закупити частину вина зараз, до літнього подорожчання, заплатимо трохи менше.

    Чиновник дивився на нього вже інакше.

    — Ви все це тримаєте в голові?

    — Ні.

    Петир постукав пальцем по другій книзі.

    — Саме тому в мене є це.

    Чоловік перевів погляд на обкладинку.

    — Там усі королівські чиновники?

    — Ні.

    — Тоді хто?

    Петир на мить задумався.

    — Люди, чиє рішення може змінити цифру.

    Він знову відкрив книгу з боргами. Біля кількох рядків уже стояли позначки на полях.

    — Повернися завтра. Принесеш точну кількість людей, коней, возів і днів. Без «приблизно».

    — А королю що сказати сьогодні?

    — Що гроші будуть.

    Чиновник ледь видихнув.

    — Він зрадіє.

    — Не треба.

    Петир умочив перо.

    — Якщо Роберт почне радіти кожного разу, коли я знаходжу гроші, він ще вирішить, що вони в нас є.

    Чоловік не був певен, чи це жарт. Петир уже повернувся до роботи. Коли двері зачинилися, він перекреслив початкову суму витрат на полювання й записав поруч три менші: корм, провіант і вино. Потім відкрив другу книгу. Біля імені Белмора поставив маленьку крапку, поруч із постачальником стаєнь — ще одну. Одні люди в Королівській Гавані збирали золото, інші — посади. Петир збирав можливість у потрібний момент змусити одне рухати інше. Він перегорнув сторінку й перейшов до наступного прохання.

    You can support the author on

    0 Comments

    Note