Глава 29. Сірі на Півночі

290 рік від Завоювання

Останній обоз із закупленим продовольством прийшов через двадцять три дні після першого й разом із зерном привіз точну ціну останніх миль: перекинутий на мокрому схилі віз, два поламані колеса, забитого після травми коня та неприємно великий рядок витрат на перевезення в книзі Коллена.

— Неро назвав би це дорого, — сказав писар.

— Неро назвав би дорогим майже все, за що треба платити.

— Це не означає, що він був би неправий.

Фарен перегорнув сторінку.

— На скільки часу?

— Якщо не збільшувати населення, не різати худобу понад звичайне й не чіпати насіння — до весни й ще на шістдесят вісім днів понад розрахункову межу.

— Шістдесят вісім?

— Хотів округлити до сімдесяти.

— Якщо це останні два дні їжі, різниця перестає бути округленням.

Коллен уже не сперечався.

За минулі тижні міст витримав усі навантажені вози, комора лишалася сухою, на двох найгірших ділянках дороги прокопали канави, пошкоджені човни повернулися в море, а дві будівлі старого двору після невеликого ремонту вже могли прийняти людей. Це ще не було затишним поселенням, але вже стало місцем, куди Фарен міг запросити нових мешканців, не перекладаючи всі наслідки їхнього приїзду на тих, хто жив тут раніше.

Коллен, простеживши за його поглядом і ще раз глянувши на підрахунки, зрозумів, до якого рішення він дійшов.

— Можна писати Неро?

Фарен ще раз перевірив цифри.

— Можна.

Писар одразу дістав чистий аркуш.

Фарен дозволяв почати перший етап переселення, але межа в сто шістдесят людей не означала, що всі вони мали рушити одночасно. У першій групі повинно бути не більше дев’яноста людей, із них бійців — не більше п’ятдесяти. Решту місць мали віддати теслярам, ковалям, писарям, лікарським помічникам, складським працівникам, людям із досвідом роботи на верфях і причалах, а також членам їхніх родин.

— Родини? — перепитав Коллен.

— Якщо людина має дружину й дітей і не хоче їх залишати, не змушувати.

— Тоді фахівців приїде менше.

— Значить, менше.

Окремо Фарен наказав не обіцяти від його імені готових будинків чи конкретних земельних ділянок. Ті, хто залишиться професійним бійцем Варти, отримуватимуть платню й надалі; ті ж, хто після переїзду захоче осісти назавжди, зможуть домовлятися про житло й землю вже на місці, коли стане зрозуміло, що саме можна дати кожній родині.

— Що їм тоді обіцяти? — запитав Коллен.

— Правду.

— Яку саме?

Фарен подивився через вікно на старий двір.

— Що роботи багато. Платня — тим, хто лишається на службі. Допомога з житлом і можливі ділянки — тим, хто оселиться назавжди, але без обіцянок розміру й місця до огляду тут.

Коллен записав і всміхнувся.

— Неро це сподобається.

— Ні.

— Чому?

— Йому доведеться все пояснювати.

Писар ледь помітно похитав головою, але продовжив писати.

— І Террон має прибути особисто, — додав Фарен.

Коллен заніс і це.

— На якому кораблі?

Фарен на мить замислився.

— Нехай вирішує сам.

Писар підняв брови.

— Не хочете навіть запропонувати?

— Ні.

— Чому?

— Бо це його робота.

Коллен знову занурив перо в чорнило. Фарен продиктував межі першої групи.

Неро прочитав лист тричі, а після третього разу покликав Террона. Капітан прийшов із мокрим волоссям і виразом людини, яку відірвали від справи, котру він вважав значно важливішою за будь-який лист, тож Неро без пояснень простягнув йому аркуші.

Террон читав стоячи й зупинився на фразі про те, що має особисто прибути на Північ перед будь-яким серйозним будівництвом у бухті.

— Ні.

— Я теж приблизно так відреагував.

— І що?

— Лист не передумав.

Террон дочитав решту. Перший вихід — максимум дев’яносто людей, із них не більше п’ятдесяти бійців; решта місць призначалися майстрам, потрібним фахівцям і родинам.

— Він справді знайшов придатну бухту?

— Уже проміряв.

Террон насупився.

— Без мене.

— Томард був там.

— Томард хороший моряк.

— Саме.

— Це не означає, що я не хочу подивитися сам.

Неро відкинувся на спинку стільця.

— Оце і є причина, чому ти поїдеш.

Террон відклав лист.

— Скільки добровольців?

Неро не відповів одразу, і цієї короткої затримки вистачило, щоб капітан насторожився.

— Скільки?

— Двісті сорок сім.

Террон сів.

Після першого оголошення записалися сто сімдесят дев’ять бійців Сірої Варти й ще шістдесят вісім людей інших категорій: майстри, моряки, писарі, лікарські помічники, дружини та діти. Фарен дозволив перевезти максимум сто шістдесят у кілька хвиль, але люди, як справедливо зауважив Неро, не були зобов’язані обмежувати власне бажання його цифрою.

Террон узяв список спеціалістів. Серед охочих було дев’ять теслярів, чотири ковалі, троє людей із досвідом роботи на верфях, двоє лікарських помічників, складські працівники, писарі та моряки, частина яких хотіла осісти на Півночі, але була готова й далі ходити на кораблях. Особливо його зацікавив Келло Мар — п’ятдесятиоднорічний браавосець із двадцятьма вісьмома роками роботи на верфях.

— Із ним треба говорити першим.

— Говорити, — підкреслив Неро. — Не «брати».

— Запрошувати.

— Уже краще.

Відбір зайняв шість днів. Найбільше клопоту Неро завдавали не самі люди, а їхні очікування: хтось був упевнений, що кожному одразу видадуть землю, хтось уявляв Північ порожнім краєм, де можна зайняти будь-який будинок, а кілька бійців бачили в переїзді коротку дорогу до командирського звання.

Втім, вистачало й значно простіших причин. Одні хотіли ростити дітей не в Ліссі, інші мали ремесло, але ніколи не мали власної майстерні; дехто роками переходив від одного контракту до іншого й уперше отримав можливість осісти там, де не доведеться через кілька місяців знову збирати речі.

Неро й Террон відбирали не найсильніших. Сіра Варта мала продовжувати працювати без Фарена, без Террона й без майже сотні людей, які вирушать на Північ, тому забрати всіх найкращих означало б послабити те, що вони намагалися розширити.

У фінальний список увійшли сорок вісім бійців Сірої Варти, серед них п’ятеро сержантів. До них додали дев’ятьох теслярів, чотирьох ковалів, Келло Мара з двома помічниками, двох лікарських помічників, трьох складських працівників, двох писарів і шістьох моряків, а решту місць віддали дружинам і дітям тих, хто їхав родинами.

Разом вийшло вісімдесят дев’ять людей. Террон перевірив список двічі.

— Місце ще є.

— Ні, — сказав Неро.

— Фарен написав «не більше дев’яноста».

— Саме.

— Отже, можна дев’яносто.

Неро відклав перо.

— Я не додаватиму випадкову людину лише тому, що тобі подобається кругле число.

Кораблі Террон вибрав сам: «Вітряну Наречену» й «Ластівку». Неро очікував щонайменше третього судна, але капітан відмовився.

— Бухта ще не порт. «Наречена» піде першою, а «Ластівка» залишиться зовні, доки я сам не перевірю прохід.

— Якщо виявиться непридатним?

— Вивантажимо човнами.

— Вісімдесят дев’ять людей, інструменти й усе майно?

— Якщо доведеться.

До основного вантажу Неро додав запас зерна, сіль, залізо, канати, полотно, цвяхи, інструменти й два розібрані ручні крани для майбутніх берегових робіт. Террон дійшов до останнього пункту й підняв погляд.

— Фарен цього не просив.

— Знаю.

— Йому сподобається.

— Саме тому отримає рахунок.

Вихід із Лісса цього разу був значно буденнішим, ніж перший рейс «Вітряної Нареченої». Компанія вже мала достатньо людей, суден і контрактів, щоб два кораблі могли піти на кілька місяців, не зупинивши решту роботи.

Перед відходом Террон і Неро ще раз звірили порядок командування. Загальне керівництво Сірою Вартою в Ліссі залишалося за Варо як першим заступником Фарена. Гарро, Кандо, Мерро та інші командири відповідали за свої частини, а Релло отримував право самостійно закривати делеговані й невідкладні військові питання, якщо Варо або відповідний старший командир не могли вирішити їх вчасно.

«Ластівка» формально залишалася кораблем Деро й після повернення Террона мала знову перейти під його командування. Неро ж нікуди не збирався: зараз він був найбільше потрібний саме в Ліссі.

На причалі Террон потиснув йому руку.

— Не купуй нічого великого.

Неро подивився на нього.

— Ти справді вирішив сказати це перед відходом?

— Спробував.

— Дарма.

За кілька хвилин віддали швартови. «Вітряна Наречена» першою відійшла від причалу, а слідом за нею в гавань повільно вислизнула «Ластівка».

Реммо став поруч із Неро й провів кораблі поглядом.

— Дивно.

— Що саме?

— Моррігана немає. Тепер і Террона немає. А компанія працює.

Неро дивився, як обидва судна віддаляються від Лісса.

— Не кажи Фарену.

— Чому?

— Він стане ще більш нестерпним.

Майже через два місяці після першого листа до Лісса на Мисі Морського Дракона випав справжній сніг. Не та тонка біла плівка, яка зникала до полудня, а сніг, що залишився лежати: вранці дах великої комори був білим, дорога посвітлішала, а на огорожі й гілках сосен тримався тонкий рівний шар. Місцеві майже не звертали на нього уваги.

Корсо стояв біля стайні й дивився на двір.

— Багато.

Мара, проходячи повз, почула його.

— Це не багато.

Він подивився спочатку на неї, потім на Фарена.

— Бреше.

— Ні.

— Звідки знаєш?

— Не сміється.

Мара всміхнулася.

— Коли буде багато, зранку двері не відкриєте.

Корсо саме збирався оголосити, що в такому разі повертається до Лісса, коли з південної сторожової башти пролунав ріг. Один довгий сигнал, не бойовий, а за кілька ударів серця — другий.

Тарко вийшов зі зброєю ще до того, як із башти закричали про вершника. Людина з Берегової Сосни прискакала за кілька хвилин; кінь під нею був у піні.

— Кораблі, мілорде.

Фарен завмер лише на мить.

— Скільки?

— Два.

— Залізнороджені?

— Ні. Один іде під сірим прапором.

Корсо засміявся.

— Террон.

До бухти вони рушили майже відразу. Фарен двічі наказував людям зменшити швидкість на слизькій дорозі, а після другого разу Корсо цілком справедливо зауважив, що сам він їде попереду всіх. Фарен озирнувся, побачив, наскільки відірвався від решти, і сповільнив коня. Тарко нічого не сказав, лише усміхнувся.

Коли ліс нарешті розступився, попереду з’явилися обидва кораблі. «Ластівка» трималася далі в морі, а «Вітряна Наречена» лежала ближче до входу в бухту з частково прибраними вітрилами. Над щоглою майорів сірий прапор, і на березі вже зібралася більшість Берегової Сосни. Навіть ті, чия робота зазвичай не чекала, залишили її хоча б на кілька хвилин.

Для Лісса «Вітряна Наречена» була лише середнім торговим кораблем. Для цієї бухти вона здавалася величезною.

Від борту відділився човен, на носі якого стояв Террон. Щойно днище торкнулося піску, капітан зістрибнув у холодну воду й вийшов на берег. Спершу подивився на Фарена, потім повільно оглянув бухту й знову перевів погляд на нього.

— Ти справді її знайшов.

— Так.

Террон ще раз окинув поглядом берегову лінію.

— Ненавиджу тебе.

Корсо засміявся, але Фарен пропустив оцінку повз вуха.

— Зайде?

Террон одразу став серйозним. Карту Томарда він уже звіряв із власними спостереженнями з борту: загалом проміри виявилися правильними, але одна піщана банка біля північного проходу лежала трохи ближче до каналу, ніж було позначено. Можливо, її пересунув останній шторм, і цього вистачало, щоб зробити очевидним одне: карту бухти не можна було намалювати раз і вважати завершеною назавжди.

— «Наречена» зайде, — сказав Террон.

— Зараз?

Капітан подивився на вітер, хмари й поверхню води.

— Так.

«Вітряна Наречена» першою рушила до входу в бухту. Террон стояв біля керманича, Кел — поруч із ним, показуючи місцеві орієнтири, тоді як «Ластівка» лишалася зовні, як і було домовлено.

— Вісімдесят дев’ять, — сказав Фарен, коли почалося вивантаження.

Террон глянув на нього.

— Я вмію рахувати.

— Неро теж. Саме тому вас двоє.

Людей виводили не натовпом. Спочатку на берег мали зійти ті, хто допомагатиме з житлом і береговими роботами, далі — родини, потім інструменти й запаси, і лише після цього основна частина сірих. Фарен не втручався там, де Террон і Кел уже організували причалювання.

У бухті хвиля мала значно меншу силу. Кілька човнів допомогли розвернути корпус, після чого у воду пішов якір. Канат натягнувся, і «Вітряна Наречена» зупинилася.

Першим закричав місцевий хлопчик, за ним — інші. Фарен не став їх зупиняти. Для людей, які все життя бачили тут лише рибальські човни й чорні рештки старого причалу, поява такого корабля в бухті сама по собі була подією.

Мара стояла поруч.

— Тепер повірять.

— У що?

— Що ви справді збираєтеся зробити тут гавань.

Фарен подивився на корабель.

— Я такого не обіцяв.

Мара фиркнула.

— Усі давно зрозуміли.

Вивантаження почалося після полудня, і вже перші години достатньо ясно показали, навіщо цій бухті потрібен причал. Людину перевезти човном було легко, бочку — складніше, а з довгими брусами, ящиками заліза, мішками зерна, канатами й важкими інструментами робота перетворювалася на повільний ланцюг перевантажень. Кожну річ доводилося спершу знімати з корабля в човен, а потім уже з човна витягувати на берег.

Террон спостерігав за цим дедалі похмуріше. Фарен мовчав, доки капітан сам не повернувся до нього.

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

— Обличчя ні.

Першими на берег зійшли родини. Неро зробив це навмисно: не півсотні озброєних людей, поява яких могла б здатися місцевим прибуттям нової окупаційної роти, а жінки, діти й майстри. Сірі з’являлися вже після них.

Келло Мар, ступивши на сніжний берег, подивився на сосни, воду й старі палі.

— Холодно.

— Це ще тепло, — сказав Террон.

Келло повільно повернув до нього голову.

— Навіщо ти це сказав?

— Не знаю.

Фарен підійшов ближче.

— Келло Мар?

— Так.

— Фарен Морріган.

Браавосець оглянув його.

— Знаю.

Потім показав на бухту.

— Хочете верф?

— Колись.

— Коли?

— Спочатку нормальне місце для ремонту човнів. Потім причал. Далі подивимося.

Келло вперше усміхнувся.

— Добре.

— Чому?

— Якби сказали, що хочете верф наступного місяця, я б повернувся на корабель.

— Тоді залишайтеся.

Сорок вісім бійців зійшли останніми. Старшим серед них був сержант Орвен Тал, колишній охоронець мирійського торгового дому, який уже майже два роки служив у Сірій Варті.

Більшість прибулих Фарен знав, але вже не всіх особисто. Для компанії, що починалася з кількох десятків людей, це теж було новим.

— Скільки хочуть одразу перейти в домашніх людей? — запитав він Орвена.

— Дехто готовий.

— Не треба.

Сержант здивувався.

— Чому?

— Бо сьогодні вони побачили тільки сніг, корабель і людей, які зустрічають їх на березі. Нехай проживуть тут до весни, подивляться на умови. Я теж подивлюся на них.

— А поки?

— Поки лишаються на чинних угодах Варти.

Корсо підійшов саме вчасно, щоб почути останнє.

— Я тут уже два місяці. Можу засвідчити: жахливо.

Орвен засміявся.

— Тоді чого не поїхав?

Корсо трохи подумав.

— Міст хороший.

Кілька людей поруч засміялися, і напруга, з якою новоприбулі розглядали незнайомий берег, трохи послабшала.

— Розміщення? — запитав Орвен.

Попередній план Фарен мав ще до їхнього прибуття. Усі сорок вісім бійців поки залишалися в старому дворі. Там буде тісно, зате вони перебуватимуть в одному місці, доки не стане зрозуміло, хто залишиться професійним сірим, а хто справді захоче осісти.

Майстрів мали розподіляти інакше: частина залишалася біля двору й бухти, інших можна було селити в селах, але лише там, де місцеві родини добровільно погодяться здати місце за платню. Родини переселенців повинні були отримати нормальне житло першими.

Фарен не хотів створити окреме поселення чужинців, які роками житимуть поруч із місцевими, але майже не матимуть із ними нічого спільного. Водночас він не збирався вирішувати цю проблему простішим способом і розселяти нових людей по чужих будинках наказом.

Перша суперечка виникла вже за три години після висадки. Корсо привів до Фарена двох чоловіків: у місцевого, Бенара, під оком темнів синець, а сірий на ім’я Лоркас мав розбиту губу.

Причиною виявився порожній будинок. Лоркас наполягав, що лише зайшов подивитися, тоді як Бенар стверджував, що будинок належав його померлому братові й має перейти дітям.

Фарен не став визначати правого за тим, хто говоритиме голосніше. Коллен підняв старі записи, Мара підтвердила родину, і після цього все стало достатньо ясно: будинок не був безхазяйним.

— Виходиш сьогодні, — сказав Фарен Лоркасу.

— Там ніхто не живе.

— Це не те саме, що «нікому не належить».

Лоркас стиснув щелепу.

— А де жити мені?

— У тимчасовій казармі, доки не визначимо місце. Ти приїхав сюди з Вартою; це не дає тобі права займати майно місцевих.

Окремо залишалося питання дисципліни. Лоркас отримав додатковий караул понад звичайну зміну: власникові будинку не треба було вигравати бій лише тому, що новий сусід носив сіру відзнаку. Сам будинок Гарда заборонили чіпати, доки не поговорять із його дітьми.

Коли обоє чоловіків пішли, Корсо залишився поруч і подивився їм услід.

— Почалося.

— Так.

— Буде ще.

— Звісно.

Корсо зітхнув.

— Сумую за ворогами.

Фарен усміхнувся.

— Вони простіші.

Наступного ранку Келло Мар розбудив Фарена ще до світанку.

— На берег.

Цим пояснення й обмежилося.

У бухті вже чекали Террон, Томард і двоє місцевих рибалок. Келло приніс довгу дерев’яну жердину й ніж та почав із залишків старого причалу: перевіряв палі над водою й нижче рівня припливу, простукував деревину, а там, де вона ще здавалася цілою, зрізав ножем верхній шар.

За пів години висновок був коротким:

— Не ремонтувати.

Фарен подивився на старі палі.

— Жодну частину?

— Частину дерева можна пустити на дрібні роботи. Саму конструкцію відновлювати буде дорожче й гірше, ніж почати заново.

Террон кивнув.

— Згоден.

Келло навіть не повернувся до нього.

— Я не питав.

Томард засміявся.

Після цього почалася вже справжня робота. Келло пропонував змістити новий причал трохи північніше від старого, де ґрунт під майбутні палі здавався надійнішим. Террон заперечив одразу: так маневрова зона наближалася до рухомої банки біля входу в бухту.

— Корабель уже буде всередині, — сказав Келло.

— Спочатку йому треба розвернутися всередині.

— Для цього є вода.

— Вода ще не означає місце.

За десять хвилин до суперечки приєднався Томард, а ще через двадцять — Кел. Незабаром четверо чоловіків одночасно показували різні точки вздовж берега й доводили кожен своє: один рахував глибину, другий — вітер і розворот, третій — дно, четвертий — місцеві течії.

Фарен відійшов на кілька кроків і дозволив їм сперечатися.

Келло першим це помітив.

— А ви?

— Що я?

— Це ваша земля.

— Саме тому слухаю тих, хто знає, як ставити корабель до причалу.

Террон подивився на нього.

— Навчився.

— Давно.

— Не настільки давно, як думаєш.

Фарен не став сперечатися.

До полудня їм вдалося погодити лише три речі: новий причал був потрібен; ставити його точно на місці старого не варто; перш ніж забивати першу палю, треба перевірити ґрунт під усією майбутньою конструкцією.

До вечора на столі вже лежали нові проміри, два відхилені варіанти розташування причалу й окремий список того, що ще належало перевірити. Келло дивився передусім на останній аркуш.

— Потрібні люди.

— Скільки?

— Якщо хочете готовий причал до весни — багато.

— Не хочу.

Браавосець підозріло глянув на нього.

— Коли тоді?

— Коли він буде побудований правильно.

Цього разу засміявся вже Террон.

— Тепер точно навчився.

До весни Фарен хотів значно менше: нормальний ремонтний майданчик для човнів, сухий склад біля води, місце, де корпуси можна буде витягувати з моря й ремонтувати не просто на піску, а також заготовлене дерево для майбутнього причалу.

Келло обміркував перелік.

— Це реально.

— Що ще потрібно?

— Дьоготь.

Мара, яка непомітно підійшла до них ще під час суперечки, відповіла:

— Робимо.

Келло повернувся до неї.

— Скільки?

— Для наших човнів вистачає.

— А для кораблів?

Мара глянула на «Вітряну Наречену».

— Не знаю.

— Дізнаємося, — сказав Фарен.

Террон залишався в бухті дев’ять днів. За цей час «Вітряна Наречена» тричі виходила у відкрите море й поверталася назад за різних умов: удень за доброї видимості, у густішій мряці та під сильнішим західним вітром.

Після третього входу Фарен зустрів капітана біля човна.

— Висновок?

— Для постійного порту бухта придатна. Але я вже знаю кілька способів розбити тут корабель, якщо неправильно поставити причал або зайти за поганої погоди.

— Тоді почнемо з них.

Такий висновок Фарена цілком влаштовував. Йому була потрібна не впевненість у безпеці бухти, а точне розуміння того, за яких умов вона переставала бути безпечною.

Террон розгорнув карту й показав на північний прохід. Піщана банка біля нього могла зміщуватися після великих штормів, а отже, покладатися на один раз зроблені проміри було не можна: після серйозної негоди прохід доведеться перевіряти знову.

Із цього одразу випливали наступні роботи. Першу сигнальну щоглу поставили на північному мисі, другу — ближче до Берегової Сосни, а третю — на шляху до старого двору, щоб передавати повідомлення вже вглиб володіння. Тарко перевірив нову систему на практиці й залишився незадоволений швидкістю, тому змушував людей повторювати вправу доти, доки час передачі одного повідомлення не скоротився із сімнадцяти хвилин до тринадцяти.

— Можна швидше, — сказав він.

Фарен не став пояснювати йому як.

— Зроби.

З людьми все рухалося повільніше.

Перші два тижні місцеві й новоприбулі майже завжди їли окремо — не через наказ, а через звичку. Потім ліссенійський тесляр почав вечеряти в родині місцевого майстра, двоє сірих після порятунку корови лишилися пити з господарями, а п’ятнадцятирічний Кеннар три дні поспіль просив Орвена навчити його списа.

Після третьої відмови Орвен привів хлопця до Фарена.

— Забери.

— Навіщо тобі спис? — запитав Фарен.

— Залізнороджені приходять.

Хлопцеві було дванадцять, коли він бачив їх востаннє. Фарен дозволив почати з двадцяти місцевих: два вечори на тиждень і коротке заняття сьомого дня. Не для створення ще однієї роти Варти, а щоб під час рейду люди могли зібратися, передати сигнал і протриматися до професійних бійців.

— Навчання не робить тебе солдатом, — сказав він Кеннару. — І якщо через вправи твоя родина не прибере сіно, на наступну не прийдеш.

Хлопець подумав і кивнув.

Перша звістка про великий корабель у бухті Морського Дракона прийшла до Вінтерфелла не від Фарена. Галбарт Гловер випередив його з коротким листом:

«Морріган завів ліссенійський корабель у свою бухту. Вважаю це успіхом».

Кейтлін засміялася, і навіть Нед не стримав усмішки. Робб одразу захотів дізнатися, про кого йдеться, тоді як Теон, який сидів навпроти, завмер із ложкою в руці.

— Який корабель?

— Один із кораблів його компанії.

— З Лісса?

— Так.

Їсти Теон уже перестав. Західне море він знав значно краще, ніж сухопутну карту Півночі: міг уявити розташування Залізних островів, Ведмежого острова, затоки Льоду й приблизно розумів, де лежить Мис Морського Дракона.

— Це далеко від Лісса.

— Дуже.

— Він обійшов Залізні острови.

— Ймовірно.

Теон насупився.

— Батько раніше не дозволив би чужому кораблю…

Він обірвав себе, і ніхто за столом не допоміг йому закінчити думку.

— Раніше, — зрештою сказав хлопець.

Нед лише кивнув.

Теон замовк, але тепер дивився вже не на їжу. Якщо на Мисі з’явиться справжня гавань, кораблі зможуть ходити звідти до Ведмежого острова, далі вздовж західного узбережжя і, можливо, навіть до Стіни.

Робб помітив його задумливість.

— І що?

— Нічого.

Нед не став розпитувати. Проте по тому, як Теон дивився кудись повз стіл, було видно: хлопець уже складав у голові знайоме узбережжя по-новому. Нед це запам’ятав.

Перший навчальний бій місцевої двадцятки тривав менше двох хвилин. Корсо взяв трьох сірих без обладунків; Орвен поставив місцевих у коротку лінію.

Коли Корсо рушив на них, майже всі дивилися тільки на нього. Один чоловік відступив, сусід озирнувся, лінія зігнулася. Корсо відразу вдарив у проміжок — і стрій перестав існувати.

Кеннар тримався найдовше; після втрати списа підняв кулаки й за мить сів у сніг від легкого поштовху щитом.

Фарен підійшов до роздратованих людей.

— Ви дивилися на Корсо. Але програли першому проміжку між вами. Це тренування — тут і треба робити такі помилки.

Він відійшов.

— Ще раз.

Другий бій тривав майже чотири хвилини, третій — близько семи. На четвертому Корсо вже не усміхався.

Келло Мар дозволив почати рубку лише після того, як сам обійшов ліс і позначив потрібні дерева. У перший день під сокиру пішло всього шість сосен — не шістдесят, а саме шість.

Одне велике дерево Келло відхилив через ледь помітне скручування стовбура, а інше, хоча воно вже піднімалося вище за більшість сусідніх сосен, узагалі заборонив чіпати.

— Молоде.

— Воно вже велике.

— Буде більшим.

Фарен усміхнувся.

— Подобається.

Келло підозріло глянув на нього.

— Що?

— Що ти не хочеш вирубати половину лісу за перший рік.

Браавосець провів долонею по стовбуру.

— Я кораблі будую. Не пустелі.

Цю відповідь Фарен запам’ятав.

Зрубані стовбури ще не ставали будівельним матеріалом: їх треба було очистити, вивезти з лісу, правильно висушити й лише після цього пускати в роботу. Частину деревини призначили для сухого складу та ремонтного майданчика, а найкращі прямі стовбури відклали під майбутні палі.

Будівництво біля бухти просувалося повільніше, ніж звичний військовий табір. Тут не можна було просто поставити людей і наказати закінчити до вечора: деревина мала висохнути, ґрунт — пройти перевірку, а неправильно забита паля могла залишитися під водою на роки й нагадувати про поспіх щоразу, коли до причалу ставав корабель.

До кінця другого місяця старий двір перестав бути просто руїною. Комора була сухою й повною, стайня отримала дах, дві господарські будівлі стали казармами, для лікарських помічників знайшлася окрема кімната, кузня працювала щодня, а Корсо нарешті дочекався ремонту північної стіни.

— Я чекав два місяці, — повідомив він Фарену.

— Знаю.

— І нічого?

Фарен подумав.

— Вітаю.

Корсо пішов, бурмочучи щось неввічливе.

У дворі місцеві хлопці вже тренувалися поруч із сірими; ковалі сперечалися про підкови, діти з першої хвилі гралися з дітьми Річкового Броду. Ліссенійська Сіра Варта лишалася найманою компанією, але тут люди поступово ставали сусідами, і платня вже не була єдиною ниткою між ними.

Звістка дійшла навіть до Чорного замку. Джор Мормонт отримав від Неда Старка лист про нового землевласника на Мисі Морського Дракона, поступове переселення людей і перший великий корабель, що увійшов до бухти.

— Навіщо Нед пише про це Нічній Варті? — запитав Еймон.

Джор торкнувся пальцем останнього абзацу.

— Бо в Моррігана є кораблі.

Бенджен підійшов до карти.

— Припаси?

— Можливо. Або люди.

— Людей нам бракує більше, ніж зерна, — тихо сказав Еймон.

Просити про щось конкретне Джор поки не збирався: причалу на Мисі фактично ще не існувало, а один успішний захід корабля не робив бухту портом. Тому у відповіді Неду він лише написав, що хотів би поговорити з Морріганом, коли з’явиться нагода.

Бенджен затримався біля карти.

— А я б подивився на гавань.

— Коли?

— Коли Стіна дозволить.

Джор хмикнув.

— Отже, ніколи.

На Мисі Фарен стояв по коліна в холодній воді й разом із місцевими та сірими тягнув мотузку, намагаючись посадити важку дерев’яну раму точно на підготовлене місце.

— ЩЕ ДВА! — командував із берега Келло.

Люди налягли сильніше, і рама повільно посунулася.

— Я командир важкої піхоти! — обурився Корсо.

— Знаю.

— Чому тоді тягну дерево?

— Бо воно важке.

Коли раму нарешті встановили, Келло довго дивився вздовж неї, потім примружився.

— Криво. На палець.

Корсо навіть не став перевіряти.

— Залиш.

— Ні.

Фарен оцінив положення рами й кивнув браавосцю.

— Переробляємо.

Корсо дуже спокійно пообіцяв одного дня показати залізнородженим, де живе Келло. Той не виявив жодного занепокоєння й лише наказав людям знову натягнути мотузку.

До самого причалу було ще далеко. Поки вони будували спуск і ремонтний майданчик, де човен можна буде витягнути з води настільки, щоб дістатися до днища. Позаду двоє сірих саме несли під навіс перевернутий рибальський човен разом із місцевим хлопцем.

— Обережніше, — крикнув один із сірих. — Нам тут ще жити.

Фарен почув ці слова, але не озирнувся.