Глава 19. Захід горить

289 рік від Завоювання

За наступні чотири місяці Сіра Варта виросла до восьмисот шістдесяти трьох людей. Фарен уже помічав не кожного нового бійця, а цілі групи, які приходили під готових сержантів і командирів. Неро за три місяці відмовив ста сорока семи кандидатам — за пияцтво, погані рекомендації, борги, крадіжки й дві історії про вбитих колишніх командирів.

— Тих двох навіть не перевіряли? — запитав Корсо.

— Ні.

— Шкода.

Неро повільно відклав перо.

— Корсо.

— Я сказав “шкода”, а не “візьми”.

Флот теж виріс. Під постійним оперативним контролем Варти ходили вже дев’ять суден різного статусу, і Террон уперше міг сказати, що на короткому переході вони здатні перевезти майже весь активний склад.

— Скільки людей можемо перевезти одним виходом? — запитав він.

Террон уже не питав, навіщо Фарену це число. Він мав окремий список.

— Якщо недалеко й без великого вантажу — практично всіх.

— Практично?

— Ти знову хочеш число.

— Так.

Террон назвав. Трохи більше восьмисот людей разом із частиною морського складу, якщо розподілити їх щільно й не тягнути великі запаси. На довгий похід — значно менше. Фарен кивнув.

— Отже, ще один великий транспорт.

Неро закрив книгу.

— Я йду.

— Куди?

— Не знаю.

— Ми на нараді.

— Саме тому.

Корсо засміявся. Террон теж. Неро залишився. «Руда Лисиця» й «Ластівка» без великих проблем дісталися Ланніспорту. Перший звіт підтверджував: маршрут працює, мито високе, порт величезний, деревина дорога, зате західне вино вигідне. Неро зупинився на митах і цінах. Фарен — на рядку Карро Вена: «Гарнізон порту сильний. Військових кораблів багато».

— Повторний рейс? — запитав Неро.

— Поки не бачу причини відмовлятися.

— Ви з Терроном заслуговуєте один одного.

Інтерлюдія. Пайк

Родрік Харлоу дочекався, поки Балон закінчить говорити, і лише тоді порушив тишу.

— Я проти.

У Великій залі Пайка одразу стало тихіше. За столом сиділи Віктаріон, Еурон, Аерон, Родрік і Марон Грейджої, а поруч із ними — капітани та лорди островів. Тринадцятирічна Аша залишалася біля стіни: Балон не питав її думки про війну, але й не наказав піти, тому вона мовчала й слухала. Теона на раду взагалі не пустили. Балон подивився на Харлоу.

— Я не питав твого дозволу.

— Тоді навіщо ти мене покликав?

— Щоб ти почув моє рішення.

Харлоу поклав долоню на розгорнуту карту Вестеросу.

— Твоє рішення я почув.

Балон сперся руками об стіл.

— Роберт сидить на троні лише шість років. Королівство ще пам’ятає, як воювало саме із собою.

— Саме тому його лорди вже знають, як воювати разом, — відповів Харлоу. — Північ піде за Старком, Долина — за Джоном Арреном. Удариш по Заходу — отримаєш Тайвіна Ланністера. У Редвінів є великий флот, і королю достатньо наказати, щоб він став частиною королівського.

Балон примружився.

— Ці люди ненавидять один одного.

— Це не завадило їм разом скинути Таргарієнів.

Харлоу провів рукою над картою, від Півночі через Річкові землі до Заходу й Простору.

— Ти воюватимеш не з одним Робертом. Проти нас будуть землі, люди й багатство материка, а кожне з його королівств саме по собі більше за наші острови.

Балон не відвів погляду.

— І все це підкоряється ось цьому.

Він указав на корону. Харлоу повільно підняв голову.

— Роберт узяв її силою.

— Саме так.

— Таргарієни правили майже триста років.

— Правили.

— А тепер їх немає.

Харлоу почекав продовження.

— І що це, на твою думку, доводить?

Балон подався вперед.

— Що корона тримається доти, доки люди готові визнавати її владу.

Харлоу важко зітхнув.

— І ти вирішив, що вони не визнають Роберта?

— Я вирішив, що кожен із них любить власні землі більше, ніж його трон.

Еурон, який досі слухав суперечку з легкою усмішкою, нарешті втрутився.

— Можливо, ви обидва маєте рацію. Роберт небезпечний, коли бачить перед собою ворога. Отже, нам не варто давати йому часу як слід роздивитися нас.

Він розгорнув уточнену схему Ланніспорту й притис її долонею до столу. Віктаріон нахилився ближче, розглядаючи позначені стоянки кораблів.

— Ми починаємо війну. Він однаково про нас дізнається.

— Дізнається після удару.

Еурон постукав пальцем по місцях, де мали стояти військові галери.

— Нам не потрібна битва. Потрібен вогонь уночі.

Віктаріон ще раз уважно оглянув схему.

— Якщо зайдемо непоміченими, вони не встигнуть вивести кораблі.

Усмішка Еурона стала ширшою.

— Саме на це я й розраховую.

Родрік Харлоу перевів погляд зі схеми на Балона.

— Якщо ти це зробиш, дороги назад уже не залишиться.

Балон навіть не повернувся до нього.

— Я не збираюся повертатися.

— Тоді принаймні не називай це поверненням Старого Шляху.

Тепер Балон усе-таки глянув на нього.

— А як мені це називати?

— Війною, яку ти сам вирішив почати.

Кілька лордів невдоволено загомоніли. Аерон, який до цього більше цікавився вином у своєму кубку, ніж суперечкою над картою, підняв його над столом.

— Якщо ми вже маємо питати материкових королів, що нам дозволено брати, навіщо тоді нам узагалі кораблі?

Кілька молодших капітанів засміялися. Харлоу перевів на Аерона спокійний погляд.

— Для початку вони потрібні, щоб не потонути дорогою.

Сміх швидко стих, і Харлоу продовжив:

— Корабель не перетворює дурне рішення на розумне. Якщо чоловік стрибне в море в обладунку, Утоплений Бог, можливо, й оцінить його відданість, але море все одно потягне дурня на дно.

Родрік Грейджой ударив кулаком по столу.

— Досить говорити так, наче ми вже програли. Дайте мені Сігард.

Харлоу повернувся до нього.

— Навіщо тобі Сігард?

— Маллістери думають, що стережуть материк від нас. Я хочу дати їм нагоду перевірити, наскільки добре вони це роблять.

Балон довго дивився на старшого сина, а потім кивнув.

— Сігард буде твоїм.

Родрік усміхнувся, і Марон одразу подався вперед.

— А що дістанеться мені?

Балон повернувся до нього.

— Твій час іще прийде.

Марону відповідь явно не сподобалася, але сперечатися з батьком перед усією радою він не став. Віктаріон поклав долоню на схему Ланніспорту.

— Коли завдаємо удару?

Еурон відповів раніше за Балона.

— Коли вони ще будуть упевнені, що миру нічого не загрожує.

Балон підвівся, і розмови в залі поступово стихли. Він обвів поглядом лордів і капітанів, які чекали його слів.

— Я не помру васалом Залізного трону. Відтепер Залізні острови більше не схилятимуться перед королем материка.

Харлоу заговорив тихо, але в раптовій тиші його все одно почули.

— А народився ти його васалом.

Балон не відповів. Натомість по столах загриміли кулаки. Хтось із капітанів вигукнув: «Ми не сіємо!», десятки голосів підхопили слова, і невдовзі ними вже гриміла вся Велика зала. Родрік Харлоу до них не приєднався. Поки інші кричали, він дивився на карту — на кілька маленьких островів біля узбережжя величезного материка.

Теон чекав на батька в коридорі. Йому було близько десяти — цілком достатньо, щоб вважати себе майже дорослим, і все ще замало, щоб хоч хтось із дорослих погодився з такою оцінкою. Для військової ради він теж був нібито надто молодим, хоча сам Теон не бачив для цього жодної переконливої причини. Щойно Балон вийшов у коридор, хлопець подався йому назустріч.

— Ми справді воюємо?

Балон зупинився й подивився на сина.

— Так, починається війна.

Теон одразу усміхнувся.

— Тоді я теж піду?

— Ти залишишся тут.

Усмішка зникла так само швидко, як з’явилася.

— Але Родрік іде.

— Родрік уже чоловік.

— Я теж Грейджой.

Балон нахилився трохи ближче, щоб дивитися синові просто в очі.

— Саме тому колись тобі доведеться навчитися не плутати ім’я чоловіка із самим чоловіком.

Він випростався й пішов далі коридором, залишивши Теона на місці. Еурон, який ішов за братом, затримався поруч із хлопцем.

— Не варто так засмучуватися.

Теон сердито глянув на дядька.

— Я теж хочу воювати.

— Твій час іще настане.

— Коли саме?

Еурон усміхнувся й поглянув услід Балону.

— Коли дорослі встигнуть наробити достатньо помилок.

Він пішов за братом, а Теон залишився дивитися їм услід. Через два дні Балон стояв на Старому Віку під величезними білими ребрами Нагги. З моря тягнуло сіллю й холодом, вітер шарпав плащі та прапори, а навколо пагорба зібралися лорди, капітани, жерці й люди з усіх островів.

Тут не було карт, корабельних рахунків чи суперечок про те, скільки людей збере Роберт Баратеон. Під ребрами морського дракона Тарл Тричі-Утоплений тримав у руках корону, зроблену з вибіленого морем плавника. Він підняв її так, щоб бачили всі, а тоді звернувся до Балона.

— Назви себе. Хто ти?

Балон дивився повз нього, туди, де за пагорбом лежало море.

— Балон Грейджой.

— Лорд Пайка?

— Я більше не лорд Пайка.

— Тоді лорд Залізних островів?

— І не їхній лорд.

Голоси навколо поступово стихли, поки над пагорбом не залишилися лише вітер і шум моря. Тарл тримав корону над головою Балона.

— Тоді скажи їм, хто ти.

Балон нарешті підняв голову.

— Їхній король.

Тарл поклав корону йому на голову, і крик прокотився від людей біля підніжжя пагорба до тих, хто стояв під самими ребрами Нагги. Ім’я нового короля підхоплювали десятки, потім сотні голосів: король Залізних островів, король Балон Грейджой.

Аша стояла біля матері, Родрік і Марон зайняли місця ближче до батька, а Теон витягував шию й намагався роздивитися коронацію через плечі дорослих. Віктаріон спостерігав мовчки, Еурон усміхався, тоді як Харлоу не поділяв загального захвату. Цього дня Балон отримав корону, заради якої підняв Залізні острови. Уже наступної ночі за неї почали платити кров’ю.

Тієї ночі спокій Ланніспорту врятував «Ластівку» й згубив «Руду Лисицю». «Ластівка» стояла на зовнішньому причалі, подалі від щільної військової стоянки; Деро ще недавно вважав це образою.

Перший вогонь на ланністерській галері він прийняв за випадковість. Другий і третій спалахнули надто швидко. Потім із темряви прийшов крик, за ним роги, і на зовнішній воді з’явилися довгі кораблі.

— Тривога! Відв’язуватися!

— А «Лисиця»?

Деро повернувся. Вона стояла ближче до військових кораблів. Занадто близько. На її палубі Карро вже відповів Ардо одним словом:

— Напад.

Із темряви закричали: — ГРЕЙДЖОЙ!

Карро глянув на Ардо.

— Тепер знаємо.

Ардо дивився, як усередині гавані горять військові кораблі.

— Відв’язуватися! Зараз!

Моряки кинулися до канатів, Карро зібрав свої тридцять бійців.

— Щити до правого борту. Лучники туди ж. Решта не заважає морякам.

Говорив він майже спокійно. Перший канат віддали, другий заклинило; моряк уже рубав його, коли полум’я піднялося вище щогл і на мить освітило море, повне довгих кораблів.

— Їх багато, — сказав Карро.

— Тоді швидше.

Кількома митями раніше Віктаріон Грейджой увійшов у гавань із палаючим смолоскипом у руці. План належав Еурону. Виконання — йому. Попереду стояв флагман Тайвіна Ланністера. Великий корпус. Золотий лев на прапорі. Люди на палубі вже кричали, але ще не розуміли масштабу того, що входило в гавань разом із ніччю.

Галера Віктаріона ковзнула ближче, використовуючи темряву й загальний безлад у гавані. Коли між бортами залишилася відстань нормального кидка, Віктаріон підняв смоляний факел. І кинув.

Він перелетів чорну воду й упав біля згорнутих снастей на палубі флагмана. Полум’я вчепилося в просмолений канат і сухе полотно. Майже одразу з інших залізних кораблів полетіли наступні факели.

Одна точка світла стала трьома, потім десятьма. Тривога пішла гаванню надто пізно: щільна мирна стоянка заважала самим Ланністерам, галери блокували одна одну, палаючі снасті падали на сусідні палуби. Віктаріон бачив, що задум Еурона працює, і від цього не любив його більше. Зате любив іншу частину. Ланністерська галера нарешті вирвалася зі стоянки й пішла до проходу. Віктаріон показав сокирою.

— Туди!

Його корабель повернув назустріч.

— Гаки!

Залізнороджені заревіли. Тепер починалася частина війни, яку він розумів значно краще за підпали.

«Руда Лисиця» майже відійшла. Останній канат упав у воду, Ардо віддав наказ, вітрило почало розкриватися, а керманич уже повертав ніс. І тоді ланністерська галера, вся в полум’ї, відірвалася від свого причалу. Без керування й нормального екіпажу її розвернули вітер і течія. Ардо побачив.

— ЛІВОРУЧ!

Запізно: палаючий ніс ударив «Лисицю» ближче до корми. Дерево затріщало, людей кинуло на палубу, Карро вдарився плечем, а палаюча снасть перелетіла через борт на «Лисицю» під чийсь крик.

— ВОДУ! — закричав Ардо.

Моряки кинулися. Карро піднявся.

— Бійці — до води! Щити поки лишити!

Один із його людей уже тягнув відро, коли перша стріла залізнороджених ударила в палубу. Карро повернувся й побачив невеликий човен із дванадцятьма чи п’ятнадцятьма людьми. Вони йшли між палаючими кораблями, добиваючи тих, хто намагався вийти.

— ЩИТИ НАЗАД!

Люди Сірої Варти розвернулися. Друга стріла влучила одному в груди. Він упав.

— Лучники!

Відповіли. У човні один залізнороджений схопився за шию. Другий упав у воду. Інші не відступили.

— До борту!

Карро вже знав, що буде далі. Гак. Потім другий. Люди потягнули.

— Рубати!

Троє сірого загону кинулися до канатів. Один гак відрубали. Другий тримався. Залізнороджені підходили.

— Карро! — крикнув Ардо.

Той повернувся. Полум’я вже йшло по кормовій надбудові.

— Скільки часу?

Ардо дивився на вогонь. Потім на палаючу галеру, що все ще терлася об їхній борт. Потім на власні снасті.

— Не знаю.

Карро зрозумів. Погана відповідь. Дуже.

Деро все ще бачив «Руду Лисицю» крізь дим. Її корма вже горіла, але корабель тримався на воді, а на палубі між язиками полум’я рухалися люди.

— Капітане, дивіться!

— Я бачу!

«Ластівка» вже відійшла від причалу й набирала хід, однак шлях між нею та відкритою водою ще не був вільним. У проході йшов чужий довгий корабель, і якщо зараз розвернутися до «Рудої Лисиці», доведеться пройти просто перед його носом.

Старший керманич оцінив відстань до залізнородженого, потім до палаючого корабля.

— Зможемо повернутися?

— Можемо спробувати, — відповів Деро.

На «Рудій Лисиці» вже палала корма, дим стелився над палубою, але крізь нього Деро ще розрізняв своїх. Десь там залишалися Ардо, Карро та інші, і кожна секунда збільшувала відстань між кораблями.

Він так сильно стиснув поручень, що пальці заболіли. Перед виходом правило було простим: якщо стається щось достатньо велике, хтось мусить повернутися з повідомленням, навіть якщо для цього доведеться залишити інших. Ардо сам наказав би йому саме це. Деро вилаявся, але курсу поки не змінив. Керманич знову глянув на нього.

— Повертаємося до них?

— Так.

Відповідь протрималася лише секунду.

— Але в гавань не заходимо.

Керманич насупився.

— Тоді як їх забрати?

— Тримайся зовні. Підійдемо настільки близько, наскільки зможемо безпечно, і заберемо тих, хто дістанеться до нас.

Деро вже повернувся до палуби.

— Готувати шлюпку! Вісім бійців у човен, решта залишаються на кораблі!

Саме тоді над «Рудою Лисицею» крізь дим піднявся знайомий сигнал Сірої Варти. Відходити. Деро завмер, вдивляючись у нього так, ніби відстань могла змінити побачене. За кілька митей сигнал повторили. Знову наказували відходити.

— Це Ардо? — запитав один із моряків.

Деро не відводив погляду від «Рудої Лисиці».

— Або Карро.

Над кораблем підняли сигнал утретє, і тепер помилки бути не могло. Вони наказували «Ластівці» йти.

Деро на мить заплющив очі, а коли відкрив, повернувся до людей біля шлюпки.

— Човен усе одно спускайте.

— Капітане…

— Заберемо тих, хто вже у воді або зможе до нас дістатися.

Моряк глянув у бік палаючого судна.

— А що робити з «Рудою Лисицею»?

Деро теж подивився туди. Крізь густий дим ще виднівся сірий прапор, а вогонь уже підбирався все ближче до середини корабля.

— Виконуємо наказ і відходимо.

Віддати цей наказ виявилося важче, ніж будь-який інший за все його життя.

Ардо нарешті перестав намагатися врятувати корабель. «Руда Лисиця» годувала його майже десять років, і за цей час він вивчив кожну замінену дошку, кожен скрип рангоуту й кожен неправильний звук, що народжувався десь у борту. Тепер дерево горіло швидше, ніж його можна було гасити, а людям потрібен був уже не корабель, а шлях із палуби.

— Карро!

Карро почув його крізь тріск вогню й крики та коротко кивнув. Залізнороджені знову пішли на борт. За спиною розгорався корабель, ліворуч чорніла вода, справа тиснули чужі; дим різав очі, а в одного з людей просто на ходу зайнявся плащ.

Ардо знову підняв сигнал для «Ластівки»: відходити.

— Ардо! — закричав Карро.

Капітан повернувся на голос саме в ту мить, коли палаюча балка над кормою тріснула. Ардо встиг побачити тінь, що впала на палубу, але відійти вже не зміг. Удар збив його з ніг і кинув на дошки.

— АРДО!

Карро побачив, де він упав, і разом із двома людьми кинувся назад. Балка лежала поперек ніг капітана, по обвугленому дереву вже бігло полум’я. Ардо сперся руками об палубу й спробував підвестися, але тіло не послухалося.

— Заберіть її!

Карро вхопився за край балки, до нього приєдналися ще двоє. Вони рвонули разом, але дерево не зрушило.

— ЩЕ ЛЮДЕЙ!

Ардо простягнув руку й схопив Карро за зап’ясток.

— Досить.

— Замовкни.

— Карро.

— ПІДНІМАЙТЕ!

Балка нарешті посунулася, але всього на кілька пальців. Ардо закричав, і Карро побачив під нею розтрощені ноги; по погляду Ардо було видно, що він зрозумів це раніше.

— Забирай людей.

— Ми тебе піднімемо.

— Корабель горить.

— Я бачу.

Ардо смикнув Карро за руку й змусив нахилитися ближче.

— Деро піде?

Карро глянув у бік піднятого сигналу.

— Піде.

Ардо видихнув і кивнув.

— Добре.

— Ардо…

— Іди.

Карро не ворухнувся. Ардо подивився на нього й навіть спробував усміхнутися.

— Морріган тебе за це вб’є.

— За що саме?

— Якщо втратиш тридцять людей заради одного капітана.

Карро стиснув щелепу й не відповів.

— Забирай їх, — повторив Ардо.

Карро підвівся.

— Поранених до шлюпки! Решта — за мною!

Він не озирнувся вдруге, і, можливо, саме тому голос Ардо запам’ятав краще, ніж саму смерть.

— Карро!

Він усе ж повернув голову.

— Скажи Неро, що корабель був хороший.

Карро мало не засміявся, хоча навколо горіла палуба.

— Сам йому скажеш.

Ардо нічого не відповів, і Карро повернувся до носа. Одна шлюпка вже була на воді, а друга висіла перекошена на одному талю й горіла біля корми.

— Поранених униз! Хто може гребти — на весла!

— А решта? — крикнув хтось із моряків.

Карро подивився на «Ластівку». Деро тримав її подалі від головного проходу, але вже спускав власну шлюпку.

— Перший човен іде до неї, потім повертається за другими!

— Залізнороджені!

На правому борту знову з’явилися гаки. Карро залишив дванадцять людей прикривати відхід, поки решта тягнули до шлюпки поранених. Один із моряків намагався прихопити скриню з паперами, але Карро вибив її з його рук.

— Людей витягуй!

— Там рахунки!

— Неро це переживе!

Першу шлюпку відштовхнули від борту. Вона пішла до «Ластівки», осівши так низько, що вода майже торкалася планширя. Перший залізнороджений переліз через борт, і Карро зустрів його щитом. Другий отримав спис у живіт, третій рубонув по древку сокирою й переламав його. Полум’я вже перебиралося вперед, пожираючи все, що ще могло горіти.

— Ще хвилина! — закричав моряк біля шлюпки.

Карро не знав, чи справді вони мали цю хвилину. Шлюпка з «Ластівки» підійшла першою. На носі стояв старший керманич; Деро залишився на своєму кораблі, тримав його подалі від головного проходу й звідти керував прийманням людей.

— Скільки? — крикнув керманич.

— Скільки влізе!

Другу партію відправили швидко, третю вже майже без порядку, але люди все ще не панікували. Останні дев’ятеро бійців Карро відходили від носа до борту крок за кроком, прикриваючи одне одного.

Один із них не дійшов. Сокира залізнородженого пробила плече й пішла в шию, і чоловік упав між палаючими дошками. Карро відступив останнім із тих, хто ще міг стрибати, і вже з борту кинувся в шлюпку. Коли його нарешті витягли на палубу «Ластівки», Деро перехопив його біля самого борту.

— Ардо?

Карро нічого не відповів. Деро подивився на його обличчя й більше не питав. Позаду залишалася «Руда Лисиця», яку вже майже цілком охопив вогонь, а разом із нею — Ардо.

«Руда Лисиця» горіла ще близько двадцяти хвилин, і весь цей час Деро не відводив від неї очей. Коли вогонь дістався трюму, всередині щось спалахнуло з новою силою, корма просіла й обвалилася, а сам корабель почав повільно хилитися на борт.

«Ластівка» вже виходила з бухти. На її палубі лежали свої й чужі — обпалені, закривавлені, деякі без свідомості. Карро Вен сидів біля щогли з туго перев’язаним лівим плечем; половина його обличчя почервоніла від свіжого опіку. Деро підійшов до нього й зупинився поруч.

— Що з Ардо?

Карро підняв на нього погляд, але нічого не відповів. Цього було достатньо.

— Скільки втратили?

— Не знаю.

— Карро.

— Я сказав, що не знаю!

Він ударив кулаком по палубі й одразу сіпнувся від болю, що віддав у пошкоджене плече. Кілька секунд просидів мовчки, а потім заговорив уже тихіше.

— Вісім моїх точно.

— А моряків?

— Багато.

Деро озирнувся назад і побачив, що горить уже не окремий корабель і навіть не десяток суден. Полум’я охопило майже всю військову гавань Ланніспорту, відбиваючись у воді довгими тремтливими смугами.

Між пожежами ще рухалися довгі кораблі залізнороджених. Частина вже відходила від берега, і за їхнім строєм було видно, що напад добігає кінця. Холод, який піднявся в Деро, швидко змінився люттю.

— Ми можемо піти за одним із них.

Карро підняв голову.

— Що ти сказав?

— У нас є швидкість. Візьмемо крайній корабель, якщо він відстане від інших…

— Деро.

Деро замовк. У пам’яті сплив Келар, загиблий уже після виконаного завдання, і Терронове коротке питання: «Чому він помер?»

Деро повільно видихнув і відвернувся від палаючої гавані.

— Ні. Ми не підемо за ними.

Карро мовчки чекав.

— Ідемо звідси.

— Куди?

Деро подивився на південь, туди, де за морем лежав шлях назад до Лісса.

— Додому.

Інтерлюдія. Королівська Гавань

Роберт Баратеон прочитав лист один раз, потім другий, а дійшовши до третього речення, почав усміхатися. Джон Аррен це помітив і не здивувався; Станіс також залишився незворушним. Варіс стояв біля столу зі складеними руками, Баррістан Селмі — трохи далі, у білому плащі Королівської гвардії. Лист із Заходу повідомляв, що ланністерський флот у Ланніспорті знищено, Балон Грейджой проголосив себе королем Залізних островів, а залізнороджені підняли повстання.

Роберт повільно встав. За шість років миру він трохи погладшав, але широкі плечі нікуди не поділися, рухи все ще залишалися сильними, а в очах тепер з’явилося те, чого Джон Аррен давно там не бачив. Війна цікавила Роберта значно більше, ніж більшість справ, які дісталися йому разом із короною.

— Він назвав себе королем?

— Так, ваша милосте, — відповів Варіс.

Роберт голосно розсміявся.

— Балон Грейджой назвав себе королем.

Ніхто не відповів, і Роберт перевів погляд на Джона.

— Що? Ти не бачиш тут нічого смішного?

— Бачу, що не так.

— Той, хто нам заважає, сидить на острові й сам просить, щоб я витягнув його звідти.

— Для цього потрібна армія.

— Вона в нас є.

— І флот.

Роберт повернувся до Станіса.

— Він теж є.

— Недостатній, — відповів Станіс.

Усмішка Роберта помітно зблякла.

— Що значить недостатній?

— Королівський флот сам не забезпечить усю кампанію.

— Ти майстер над кораблями.

— Саме тому я це знаю.

Роберт кілька секунд дивився на брата, а тоді махнув рукою в бік карти.

— Скільки тобі потрібно?

Станіс відповів одразу, наче прорахував усе ще до початку ради.

— Флот Редвінів.

— Бери.

— Кораблі Староміста.

— Бери.

— Торгові транспорти.

— Бери.

— І приватні судна, якщо вони придатні до кампанії.

— Я сказав — бери все, що потрібно.

Станіс коротко кивнув.

— Так.

Роберт перевів погляд на Джона Аррена.

— Ворони великим домам.

— Їх уже готують.

— Неду теж.

— Звісно.

— І Тайвіну.

— Він уже збирає людей.

Роберт усміхнувся.

— У цьому я й не сумнівався.

Джон Аррен поклав долоню на край карти й продовжив:

— Треба підняти Річкові та Штормові землі, визначити точки збору, налагодити постачання й вирішити, в якому порядку перевозити війська.

— Ти цим займешся.

— Саме так.

Роберт випростався.

— Я їду з військом.

Джон подивився на нього поверх карти.

— Я так розумію, це не обговорюється?

Роберт знову засміявся.

— Джоне, Балон Грейджой назвав себе королем у моєму королівстві.

Він узяв зі столу кубок, але, так і не відпивши, поставив його назад.

— Я й так пропустив достатньо хороших війн.

Станіс ледь помітно стиснув щелепу. Варіс це помітив, але нічого не сказав, а Баррістан ступив ближче до карти.

— Якщо лорд Станіс відкриє нам море, де ваша милість хоче висаджуватися?

Роберт подивився на нього так, ніби відповідь була очевидною.

— Усюди.

Джон Аррен важко зітхнув, а Баррістан дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Тоді буде розумно спершу визначити порядок.

Станіс указав на Залізні острови.

— Перед висадкою треба зламати їхній флот.

— Віктаріон, — сказав Варіс.

Станіс повернув до нього голову.

— Що з ним?

— Віктаріон Грейджой командує Залізним флотом.

— Це я знаю.

— Наші люди останніми роками неодноразово повідомляли про будівництво нових кораблів.

Роберт подивився на Варіса.

— І що з того?

— Ми знали, що Балон нарощує силу.

— Але не знали, що він збирається спалити Ланніспорт.

Варіс трохи нахилив голову.

— Ні, ваша милосте.

Станіс подивився на євнуха без жодного виразу.

— «Нарощує силу» не надто корисні відомості, коли кораблі вже горять.

Варіс спокійно витримав його погляд.

— Недостатньо, мілорде. Про нові корпуси ми знали, про Старий Шлях чули, рух людей між островами бачили. Але куди саме впаде удар, мої пташечки не почули.

— Тепер уже дійшов, — сказав Станіс.

— Тепер дійшов, мілорде.

Джон Аррен поклав руку на карту між ними.

— Досить. Варісе, дістань мені все, що твої пташечки знають про острови.

— Звісно, мілорде.

— Станісе, збирай флот і все, що здатне везти людей.

— Так.

— Баррістан підготує Королівську гвардію та особисту охорону короля.

Баррістан кивнув, а Джон продовжив:

— Я займуся великими домами й збором війська.

Роберт нахилився над картою, сперся на стіл обома руками й подивився на Джона.

— А що залишиться мені?

Джон Аррен зустрів погляд чоловіка, якого колись виховував майже як власного сина.

— Тобі доведеться бути королем.

Роберт пирхнув.

— Найгірша робота з усіх.

— Ти сам її вибрав.

— Я вибрав убити Рейгара.

— Усе інше стало наслідком.

Роберт знову усміхнувся й подивився на острови, розкидані на карті посеред моря.

— Тоді поїхали виправляти ще один наслідок.

Інтерлюдія. Вінтерфелл

Робб Старк упав спиною в сніг, здійнявши навколо себе хмару білої пороші, а Джон Сноу відскочив убік і голосно засміявся.

— Ти підставив ногу!

— А ти не дивився.

Робб сів і сердито обтрусив сніг із плаща.

— Це нечесно.

— На війні теж так скажеш?

Нед Старк зупинився на краю двору й кілька митей мовчки спостерігав за ними. Хлопці його не помітили; обом було приблизно по шість — достатньо, щоб дерев’яний меч уже здавався справжньою зброєю, перемога над іншим була справою честі, а падіння в сніг вимагало негайної помсти. Водночас вони були ще надто малі, щоб слово «війна», яким так легко кинувся Джон, означало для них те саме, що для Неда.

У товстих зимових плащах, із розчервонілими від морозу обличчями й дерев’яними мечами в руках вони жили у світі, який поки залишався простим. Нед не поспішав його ламати, але позаду вже почулися кроки, і за мить до нього підійшов мейстер Лювін.

— Мілорде, для вас прийшов лист.

Нед повернувся й побачив на пергаменті печатку з оленем. Цього вистачило, щоб одразу зрозуміти, від кого він. Він зламав печатку, прочитав послання до кінця, а потім повернувся до початку й перечитав ще раз.

— Що сталося? — запитала Кейтлін.

Вона спустилася з галереї й підійшла до чоловіка. Нед мовчки простягнув їй лист, і Кейтлін читала його довше, ніж він.

— Грейджої знову повстали.

— Балон проголосив себе королем.

Кейтлін на мить заплющила очі, а коли знову подивилася на Неда, наступного питання вже майже не потребувала.

— І Роберт кличе тебе.

— Кличе.

— Звісно, що кличе.

Нед перевів погляд на двір. Робб уже підвівся, і тепер вони з Джоном сперечалися про те, чи дозволялося ставити підніжки під час поєдинку.

— Минуло лише шість років, — сказала Кейтлін.

Нед знову повернувся до неї.

— Від чого?

— Відтоді, як ти повернувся з війни. Для тебе це вже давно?

Він не відповів одразу.

— Іноді здається, що давно.

— А для мене ні.

Нед зустрів її погляд і побачив, що продовжувати цю розмову немає потреби. Вона вже знала, якою буде його відповідь.

— Я мушу їхати.

— Я знаю, — тихо відповіла Кейтлін.

Вона не намагалася переконати його залишитися, бо надто добре знала чоловіка, за якого вийшла заміж.

— Скільки людей ти поведеш?

— Ще не знаю. Треба побачити, скільки вимагає Роберт і що вже збирають інші.

— Але ти поведеш Північ.

— Так.

Кейтлін повернула йому лист.

— Роберт і без тебе може розбити Балона.

— Можливо.

— Тоді навіщо йому вся Північ?

Нед склав пергамент і затримав його в руці.

— Він покликав прапори.

Для Неда цього було достатньо, і Кейтлін знала це ще до того, як поставила питання. Робб нарешті помітив батька й одразу забув про суперечку з Джоном.

— Батьку! Ти дивився?

Нед дозволив собі усміхнутися, коли син підбіг до нього, все ще вкритий снігом.

— Частину вашого бою я бачив.

— Я майже переміг Джона.

— Коли я дивився, ти лежав у снігу.

Робб обурено повернувся до Джона, а той підійшов слідом, задоволений тим, що отримав несподіваного свідка.

— Я йому те саме казав.

Нед подивився на обох хлопців, які вже знову сперечалися, тепер намагаючись залучити його до суперечки про правила. За кілька днів у цьому дворі стане тихіше. Він ще не знав, скільки триватиме війна, скільки людей доведеться провести через увесь Вестерос і скільки залишити на Залізних островах, перш ніж Балон Грейджой знову схилить коліно.

Наразі було відомо лише те, що Роберт покликав своїх прапороносців, і Північ відповість на заклик короля.

Інтерлюдія. Сігард

Звістка про Ланніспорт наздогнала Родріка Грейджоя ще в морі. Ланністерський флот було знищено, Західне море залишалося відкритим, і все відбувалося саме так, як обіцяв батько. Тепер Родрік мав принести другу перемогу, а Сігард здавався для цього майже ідеальним місцем.

Фортеця Маллістерів стояла біля Залізної затоки не заради величі чи краси. Її збудували тут саме тому, що покоління залізнороджених приходили на ці береги з моря, і кожна нова стіна була відповіддю на старі набіги.

Коли кораблі Родріка з’явилися біля узбережжя, на Вежі Гулу задзвонив старий бронзовий дзвін, який, казали, мовчав уже триста років. Того ранку над водою знову прокотився його глухий удар, за ним другий, а потім третій.

— Вони бояться, — сказав один із людей Родріка.

Родрік не відвів погляду від стін.

— І правильно роблять.

Висадку провели швидко. Залізнороджені не тягнули із собою важкого обозу, взявши лише щити, сокири, списи, драбини й мотузки. Вони прийшли не для довгої облоги, а щоб узяти Сігард штурмом, поки материк ще рахував спалені кораблі Ланністерів і не встиг зібратися після першого удару.

Перший підхід до стін обійшовся дорого. Лучники Маллістерів били згори майже безперервно, одна драбина впала разом із людьми, що вже піднімалися нею, іншу нападники встигли притиснути до стіни, але оборонці скинули вниз каміння й змусили тих, хто був унизу, відступити.

Родрік ішов у першій великій групі не тому, що мусив це робити, а тому, що сам цього хотів. Після війни він не збирався залишати нікому приводу сказати, ніби старший син Балона здобував перемоги, стоячи біля води й посилаючи інших уперед.

— До воріт!

Частина людей змістилася туди, де стіна фортеці переходила в міські укріплення. Там уже кипів бій, але Маллістери зробили те, чого Родрік не очікував: вони не замкнулися повністю за стінами.

Невеликий загін вийшов назустріч під прикриттям стрільців, що працювали зі стін, ударив у розтягнуту залізну лінію й майже відразу почав відходити. Кілька десятків нападників кинулися слідом, не помітивши, як їхній стрій витягується й утрачає щільність.

— Не розтягуватися! — закричав один із капітанів.

Наказ запізнився. Другий удар прийшов збоку, саме туди, де лад уже почав ламатися. Сігард усе своє існування готувався до залізнороджених. Люди Маллістерів знали, де найзручніше висаджуватися, на яких схилах стрій звужується, де щитова стіна втрачає опору й де нападники неминуче починають заважати один одному. Родрік побачив срібного орла серед людей, які йшли вперед від укріплень.

Джейсон Маллістер вийшов йому назустріч не заради красивого поєдинку. Навколо тиснули щити, під ногами стогнали й кричали поранені, стріли билися об камінь і встрягали в землю, а простору для бою майже не залишалося.

Родрік був молодшим і швидшим, але Джейсон мав за плечима Тризуб і не поспішав доводити свою силу. Він відступив на півкроку, дочекався широкого удару, змістився вбік і провів меч під рукою супротивника, знайшовши проміжок між пластинами обладунку.

Другого удару вже не знадобилося. Коли старший син Балона впав, звістка про його смерть прокотилася строєм швидше, ніж будь-який наказ. Передні ряди залізнороджених похитнулися, люди Маллістерів відразу відчули це й натиснули сильніше.

Джейсон не дозволив своїм людям захопитися переслідуванням і не повів їх далеко від укріплень. Йому потрібно було втримати Сігард, а не виграти красиву погоню й залишити стіни без захисту.

Інтерлюдія. Скеля Кастерлі

Тайвін Ланністер жодного разу не підвищив голосу. Перед ним стояли управитель Ланніспорту, командир гавані, один із уцілілих капітанів і писар, а за відчиненими вікнами над портом усе ще тягнувся важкий дим.

Він вислуховував їх по черзі й вимагав насамперед чисел: скільки кораблів утрачено безповоротно, скільки ще можна відремонтувати, скільки людей загинуло або зникло, які торгові судна постраждали і яких збитків зазнали іноземці. Кожну відповідь писар заносив до списку. На назві «Сіра Варта» Тайвін затримався лише настільки, щоб запам’ятати: один їхній корабель знищено, другий зумів вийти з гавані.

Коли командир гавані закінчив пояснювати, як залізнороджені змогли провести нічний напад, Тайвін дочекався тиші й запитав:

— Скільки людей тієї ночі несли варту?

Командир назвав число. Воно було недостатнім, і обидва це розуміли.

— Тоді поясніть мені, чому у донесенні за минулий місяць було написано «достатньо»?

Командир відкрив рота, але Тайвін не став чекати відповіді. Пояснення вже нічого не змінювало.

— Очистити гавань. Усе, що можна повернути до служби, ремонтувати негайно. Торгові кораблі без потреби не затримувати.

Управитель не втримався від запитання.

— Навіть після нападу?

— Саме після нападу. Якщо купці вирішать, що Ланніспорт більше не безпечний для торгівлі, Балон знищить більше, ніж кілька кораблів.

— Зрозумів, мілорде.

— Знайдіть транспорти.

Управитель на мить замислився.

— Для перевезення війська?

— Так.

— Скільки потрібно найняти?

— Стільки, скільки буде потрібно для війська.

Тайвін повернувся до карти, на якій західне узбережжя простягалося від Ланніспорту до земель, звідки можна було дивитися на Залізні острови через море.

— Ворона королю вже відправили?

— Ще вранці, мілорде.

— Добре.

Командир гавані трохи повагався, перш ніж заговорити знову.

— Нам просити королівський флот?

Тайвін повільно повернув до нього голову.

— Балон підняв повстання проти Залізного трону, а не лише проти дому Ланністерів. Королівський флот прийде, тому що придушити це повстання — обов’язок короля.

— Так, мілорде.

— До того часу Захід не сидітиме на березі й не чекатиме порятунку. Військо вже збирається, придатні кораблі ремонтують, транспорти почнуть наймати сьогодні. Коли Роберт прийде, він знайде Захід готовим до війни.

Тайвін відпустив людей і знову підійшов до вікна. Дим досі висів над гаванню, серед нього чорніли обгорілі щогли, а під водою виднілися рештки кораблів, які ще вчора стояли тут під прапорами Ланністерів. Приниження він запам’ятає не через любов до кораблів, а через те, що хтось вирішив ударити по його дому й розраховував, що пожежа стане кінцем справи. Для Тайвіна вона була лише її початком.

У Ліссі про повстання спочатку дізналися не з листів і не від моряків, а з ціни на перевезення. Неро прийшов до Фарена з трьома аркушами й поклав їх на стіл.

— Захід дорожчає.

Фарен підняв погляд.

— Що саме?

— Майже все.

Він узяв верхній аркуш. За останні дні змінилися фрахт до Вестеросу, страхові надбавки купців, ціна морської охорони й навіть зерно в кількох великих угодах.

— Чому?

— Поки не знаю.

Террон, який стояв біля вікна, повернувся до них.

— Можливо, почалася війна.

Неро глянув на нього.

— Чому одразу війна?

— Бо коли купці одночасно починають боятися одного напрямку, там або війна, або такий шторм, про який уже мали б говорити в кожній таверні.

Фарен постукав пальцем по аркушу.

— Шторм не піднімає ціну на найманців.

Террон коротко кивнув.

— Тоді війна.

Перші чутки прийшли того самого вечора. Говорили, що Ланніспорт горів, а залізнороджені піднялися за Балона Грейджоя. Фарен вислухав купця, який сам почув це від іншого купця в Пентосі, тому не став надавати словам більшої ваги, ніж вони заслуговували.

До ночі з’явилося друге повідомлення, потім третє, уже з іншого джерела. Вранці Неро приніс короткий запис: «Ймовірне повстання Залізних островів проти Роберта Баратеона. Ланністерський флот, за чутками, знищено або сильно пошкоджено». Фарен дочитав до кінця й одразу поставив перше питання.

— Що з нашими?

На кілька секунд у кімнаті стало тихо.

— Певного нічого, — відповів Неро. — Чуток вистачить на три війни.

«Руда Лисиця». «Ластівка». Останній підтверджений звіт надійшов із Ланніспорту. Террон підійшов до карти й затримав погляд на західному узбережжі.

— Якщо вони залишалися в порту, коли почалася атака…

Він не закінчив, і Фарен не попросив.

— Скільки часу потрібно, щоб дійшло повідомлення?

— Ми лишили там свої очі, — відповів Неро.

Фарен подивився на нього.

— Якщо він живий.

— Якщо живий, то повідомлення вже мало піти на схід.

Фарен перевів погляд на Террона.

— А «Ластівка»?

— Якщо Деро виконав наказ, корабель уже в дорозі.

Корсо стояв біля дверей і весь цей час мовчав.

— А якщо не виконав?

Террон повільно повернув до нього голову.

— Тоді, коли повернеться, я його вб’ю.

Цього разу ніхто навіть не спробував засміятися.

Новина про напад на Ланніспорт розійшлася Сірою Вартою швидше, ніж Неро встиг її контролювати. До вечора люди вже знали головне: Грейджої вдарили по місту, а два кораблі Варти опинилися там.

У дворі змінилася навіть звичайна поведінка людей. Жартували менше, біля воріт без причини затримувалося більше бійців. Мерро тричі приходив питати про повідомлення — Карро Вен був його давнім знайомим. Корсо нічого не питав, але почав частіше заходити до контори.

Фарен не зупинив інших робіт: читав контракти, перевіряв звіти й наказав виконувати заплановані завдання далі. Зірвані найми й постачання не допомогли б людям у Ланніспорті.

На четвертий день Тарко сказав:

— Люди нервують.

— Знаю.

— Хочуть щось робити.

— Немає що.

— Вони це теж знають.

Фарен подивився.

— Тоді?

Тарко знизав плечима.

— Знати не означає подобатися.

Перший достовірний лист прийшов не від «Ластівки», а завдяки правилу, яке Неро змусив запровадити ще перед західним рейсом. Після атаки одну з копій повідомлення відправили на схід торговим судном; агент Сірої Варти перехопив її на маршруті й переслав до Лісса швидшим кораблем. Реммо приніс лист особисто, і щойно Неро розгорнув його та прочитав перші рядки, зміна на його обличчі одразу привернула увагу Фарена.

— Кажи.

Неро ще раз пробіг очима написане, наче перевіряв, чи не помилився.

— «Руда Лисиця» знищена.

Корсо різко встав зі свого місця, а Мерро, який стояв біля дверей, завмер і більше не рухався.

— Читай далі, — сказав Фарен.

— «Ластівка» вийшла з гавані.

Террон повільно видихнув, але напруга в кімнаті від цього не спала.

— Що з людьми?

— Невідомо.

— Ардо?

— Невідомо.

— Карро?

— Невідомо.

Фарен простягнув руку, і Неро без слів передав йому лист. Послання було коротким, поганим і майже позбавленим подробиць: сама катастрофа, втиснута в кілька сухих рядків. Наприкінці стояло: «За попередніми свідченнями, частина людей Сірої Варти була помічена на борту “Ластівки” після бою».

Саме слово «частина» змусило Мерро тихо вилаятися.

— Я піду, — сказав Корсо. — Хтось має дивитися їм у вічі.

Фарен підняв на нього очі.

— Куди саме ти підеш?

Корсо на мить замовк.

— Не знаю.

— Тоді сядь.

— Я не можу просто сидіти.

— Можеш, поки не знаєш, куди й навіщо йти.

Кілька секунд Корсо дивився на Фарена, не приховуючи злості, а потім усе ж сів. Зробив він це так, ніби поступався не наказу, а самій необхідності чекати.

— Коли чекати «Ластівку»? — запитав Фарен.

Террон задумався, прикидаючи шлях і можливості корабля.

— Якщо Деро йде без вантажу, не ризикує даремно з погодою і не затримується довше, ніж потрібно…

Террон назвав приблизний проміжок у кілька тижнів. Фарен кивнув, бо рахунок не залишав їм іншого вибору: тепер треба було чекати, а це майже завжди був найгірший наказ із тих, які доводилося виконувати.

Інтерлюдія. Пайк

Балон Грейджой дізнався про Ланніспорт і Сігард майже одночасно. Першого посланця привели ще до полудня, коли він стояв біля довгого столу з розгорнутою картою західного узбережжя й переглядав позначки біля основних портів.

Повідомлення було коротким, і саме тому Балону воно сподобалося. Кораблі Ланністерів горіли в гавані, удар виявився раптовим, а Віктаріон з основними силами вже відходив до островів, не давши ворогові часу зібрати відповідь.

Отже, Еурон мав рацію щодо Ланніспорту. Балону не подобалося визнавати це навіть подумки, але хороша новина була надто хорошою, щоб одна неприємна істина могла її зіпсувати.

Він перечитав останні рядки й дозволив собі усміхнутися. Леви могли скільки завгодно вихвалятися золотом, високими мурами Кастерлі-Року й силою свого дому, але їхній флот горів у власній гавані. На материку тепер мали згадати, що Залізні острови не просили дозволу, коли приходили взяти своє. Балон уже збирався сісти, коли біля дверей знову з’явився стражник.

— Ще один посланець, мілорде.

— Звідки?

— Із Сігарда.

Усмішка ще трималася на обличчі Балона, коли чоловіка впустили до кімнати. Другий лист виявився довшим, і цього разу кількість слів не тішила. Перші рядки Балон прочитав швидко, потім повернувся до початку й пішов повільніше. У повідомленні згадувалися Джейсон Маллістер, укріплення Сігарда, стріли зі стін, невдалий штурм і відступ тих, хто зміг вирватися з-під мурів. Далі стояло ім’я Родріка. На цьому місці Балон зупинився, перечитав речення ще раз, а потім і наступне.

У кімнаті запала тиша. Аерон стояв біля дверей зі схрещеними на грудях руками, Марон чекав ближче до столу, а Теон того дня був десь із матір’ю й навіть не знав про прибуття посланців. Марон першим помітив, що батько надто довго не відводить очей від листа.

— Що сталося?

Балон дочитав повідомлення до кінця, склав пергамент навпіл і поклав на карту так, щоб він закрив частину Річкових земель.

— Родрік загинув.

Марон кілька секунд дивився на нього так, ніби почув слова, але ще не зміг надати їм сенсу.

— Де?

— Під Сігардом.

Аерон опустив голову. Його губи ворухнулися, наче він уже почав молитву, але вголос поки нічого не сказав.

Марон підійшов ближче до столу.

— Як це сталося?

Балон знову глянув на лист. Опис був коротким і не залишав місця для подробиць: Родрік ішов із передніми загонами, під стінами почалася тиснява, частина людей дісталася до укріплень, інших відкинули назад. Десь у цьому бою його старший син і залишився.

— Загинув під час штурму.

— Маллістер?

— Його люди.

Марон ударив кулаком по краю столу так сильно, що дерев’яні фігурки на карті здригнулися й кілька з них змістилися зі своїх місць.

— Я хочу його голову.

— Ти отримаєш іншу роботу.

— Він убив Родріка.

— Родрік загинув під його стінами. Маллістер уже відбив один штурм, і якщо ти поведеш туди людей тільки заради помсти, він відб’є другий.

Марон витримав його погляд, але руки все ще були стиснуті в кулаки.

— А Родрік?

Балон довше, ніж хотів, дивився на порожнє місце біля столу, де старший син стояв би, якби повернувся додому. Аерон нарешті сказав, що Утоплений Бог прийме брата, але Марон різко відповів, що від цих слів йому не стає легше.

— І не повинно ставати, — сказав Балон.

Він притис лист долонею до столу й знову повернувся до карти. Ланніспорт горів, але материк уже збирався відповідати, і часу насолоджуватися перемогою майже не залишалося.

— Тепер вони прийдуть до нас.

Марон перевів погляд на карту.

— Усі?

— Скільки зможуть зібрати.

«Ластівка» з’явилася біля Лісса на світанку, і ще до того, як корабель торкнувся причалу, там уже зібралися сотні людей. Правий борт почорнів від вогню, вітрило трималося на грубих латках, а частину поручня замінили свіжими, ще світлими дошками; тільки сірий прапор залишався на своєму місці. На палубі було тісно від людей — моряків «Рудої Лисиці», бійців Карро й поранених, для яких знайшли місце там, де змогли. Фарен дивився на палубу ще під час швартування й одразу помітив тих, кого серед живих не було. Першим на берег зійшов Деро.

— Ардо?

Деро мовчки похитав головою, і Фарен перевів погляд на трап.

— Карро?

Карро з’явився за мить. Він був живий, але одну руку тримав притиснутою до плеча, а на обличчі темніли свіжі опіки.

— Скільки?

— Вісімнадцять підтверджених. Дев’ять бійців, вісім моряків і Ардо. Ще троє зникли.

Неро вже розгортав книгу, коли Карро почав називати імена. Він говорив повільно, одне за одним, а Неро записував, не перебиваючи; лише коли список закінчився, Фарен поставив наступне запитання.

— Хто атакував вас?

Деро відповів раніше за Карро, і голос у нього був хрипкий, наче він досі не видихнув увесь дим.

— Грейджої.

Корсо різко ступив уперед, але Фарен підняв руку, і того вистачило, щоб він зупинився.

— Вони знали, хто ви?

Карро похитав головою.

— Думаю, ні.

— Полювали саме на вас?

— Не схоже.

— Що сталося?

Карро озирнувся на «Ластівку», затримав погляд на почорнілому борту, а тоді подивився далі, за гавань, у бік моря.

— Ми просто стояли там, коли вони прийшли палити флот Ланністерів, — сказав Карро.

Фарен кивнув.

— Мені байдуже, — сказав Корсо. — Наших вони вже вбили. Решту я почув.

Із натовпу хтось назвав Ардо, інший нагадав про дев’ятьох бійців, а потім до них приєдналися ще кілька голосів. Гомін швидко став важчим і сердитішим, люди почали підступати ближче до трапа, і Фарен знову підняв руку.

— Сьогодні ніхто нікуди не йде. Поранених відправити до Сарро. Родини загиблих отримають виплати. Троє зниклих залишаються зниклими, доки ми не дізнаємося іншого.

Карро кивнув, але Мерро, який стояв трохи позаду нього, не відвів погляду від Фарена.

— А далі?

Фарен подивився на нього.

— Далі отримаємо повне донесення й вирішимо, що робити.

Корсо стиснув кулаки.

— І все?

Фарен повернувся до нього, а тоді обвів поглядом людей, що стояли на причалі й чекали відповіді.

— Цього ранку — так. Якщо хочете помсти, принесіть мені не лють, а спосіб її здійснити.

Корсо замовк, а Неро відірвався від книги й підняв голову. Фарен більше нічого не сказав і знову подивився на обгорілий борт «Ластівки», де біля самої ватерлінії ще блищала мокра смола.