Глава 40. Рука короля
by AnriDeBorze298 рік від Завоювання
Джон Аррен прокинувся від тупого жару під ребрами. Біль не різав — він повільно розповзався всередині, важкий і липкий, а разом із ним підкочувала нудота. Сорочка прилипла до спини, у скронях стукало. Він спробував сісти, але руки затремтіли раніше, ніж вдалося спертися на лікті. Такої слабкості Джон не пам’ятав уже багато років.
— Лізо.
Вона підвела голову майже відразу.
— Поклич мейстера.
— Що сталося?
— Не знаю. Саме тому — мейстера.
Ліза вибігла, і кімната раптом стала надто тихою. Джон спробував пригадати вечерю: рибу їли всі, вина він майже не пив. Нічого. На столі лежав недописаний лист Станісу. Він простягнув руку — пальці не дістали до пергаменту й затремтіли на краю столу. Сімдесят вісім, подумав Джон.
Слово «отрута» Джон поки не дозволив собі вимовити навіть подумки. Він попросив послати по Станіса, знаючи лише, що брат короля був десь із флотом біля гирла Чорноводної.
Посланець дістався кораблів за кілька годин. Щойно він передав звістку, Станіс підвівся.
— Давос. До міста. Зараз.
Колемон прийшов першим. Він змусив Джона описати біль від початку, перевірив пульс, живіт і зіниці, розпитав про їжу й вино, а потім наказав очистити шлунок.
— Це допоможе? — запитала Ліза.
— Може.
— Що з ним?
Колемон не відірвався від роботи.
— Не знаю. Саме тому не хочу втрачати час на вгадування.
Джон ледь кивнув.
— Робіть.
Колемон почав. Ліза вийшла в коридор і притиснула долоню до холодного каменю. Служниця запропонувала воду; Ліза відмахнулася й пішла далі, минаючи поворот до кімнат сина й сходи до септи.
На нижньому майданчику Ліза озирнулася, чи ніхто не йде слідом.
Петир дізнався про хворобу Руки ще до світанку від людини в господарській службі й скасував ранкову зустріч. Лізу він побачив лише раз — у дальньому коридорі, серед слуг і охоронців. Вона була бліда й не зупинилася; Петир теж. Тут навіть погляд, затриманий на секунду довше, міг одного дня коштувати занадто дорого.
Великий мейстер Піцель прийшов через годину. Колемон був біля ліжка. Джон Аррен виглядав гірше: піт виступив на лобі, слабкість уже не дозволяла довго тримати очі відкритими, щоки запали. Піцель оглянув усе, що зробив молодший мейстер.
— Що даєте?
Колемон назвав.
— Очистили?
— Так.
— Ще?
Назвав відвар. Піцель похитав головою.
— Надто сильне.
— Мілорду стало трохи легше після…
— Він старий.
Колемон подивився. Піцель торкнувся пульсу Джона й насупився.
— Надто слабкий. Треба припинити очищення.
Колемон не відступив від ліжка.
— Після нього жар спадав.
— А сила не повертається. У його віці подальше очищення може вбити швидше за саму хворобу.
Джон чув уривками.
— Колемон.
Молодий мейстер нахилився.
— Мілорде?
— Продовжуй.
Піцель став рівніше.
— Мілорде Руко, я б радив…
— Колемон.
Старий великий мейстер кілька секунд дивився. Потім кивнув.
— Звісно.
Але за пів години саме Піцель наказав Колемону відпочити.
— Ви не спали.
— Неважливо.
— Помилки важливі.
— Я залишуся.
— Це наказ великого мейстера.
Колемон стиснув щелепу. Джон був надто слабкий, щоб втрутитися. Молодий чоловік вийшов. Піцель залишився біля ліжка й кілька секунд тримав пальці на пульсі Джона, хоча рахувати вже перестав.
— Відпочивайте, мілорде.
Джон відкрив очі.
— Станіс?
— Його вже шукають.
— Книга.
Піцель нахилився ближче.
— Яка, мілорде?
— Родоводи. Принеси.
Піцель пообіцяв, але спершу змінив відвар і послав слугу по ще один засіб. До книги так і не дійшло: за годину Джон знову провалився в марення.
Станіс прибув до фортеці опівдні, Давос ішов слідом. Біля сходів вони зустріли Джеймі Ланністера в білому плащі.
— Як він?
— Погано. Піцель майже нікого не пускає.
Станіс не сповільнив кроку. — Мене пустить.
Ліза сиділа біля ліжка, коли Станіс зайшов. Джон відкрив очі не відразу; кілька секунд дивився, ніби намагався впізнати.
— Пізно, — прошепотів він.
— Я був на воді.
Джон ледь кивнув. — Книга… родоводи.
— Я знаю.
Старі пальці слабко стиснули руку Станіса.
— Насіння… сильне.
Станіс завмер, а тоді нахилився ближче.
— Роберт має знати.
Джон спробував щось додати, але з грудей вирвався лише кашель. Після кількох важких вдихів він вимовив ще одне ім’я:
— Серсея…
Чи означало це «вона знає», чи Джон просто намагався назвати її — Станіс уже не міг з’ясувати.
Давос побачив обличчя Станіса ще до того, як вони відійшли від дверей Джона.
— Він сказав?
— Достатньо.
— Це не відповідь.
Станіс різко зупинився.
— Діти Серсеї не від Роберта. Джон це знає.
Давос перестав терти пальцем край рукава.
— А король?
— Ще ні.
— Тоді йдіть до нього.
Станіс глянув назад. Біля покоїв Правиці стояли люди Піцеля, Лізині слуги, королівські гвардійці. У коридорі вже було більше чужих вух, ніж він хотів.
— Якщо Джон переживе ніч, говоритимемо разом.
— А якщо ні?
— Ти відведеш мої кораблі від міста й триматимеш готовими.
Давос не рушив.
— Це наказ відступати?
— Це наказ мати кораблі, коли вони знадобляться.
— Різниця невелика.
— Для моряка мала б бути очевидною.
Давос глянув на двері Джона.
— Не люблю залишати хворого чоловіка.
— Я теж.
Давос глянув на нього й більше не сперечався.
— Якщо виживе — напише.
— А якщо ні?
Станіс стиснув щелепу.
— Тоді тим більше.
Роберт прийшов увечері без свити й чаші. Сів біля ліжка та довго мовчав. Коли Джон відкрив очі, вони ще встигли обмінятися старим жартом про запізнення. Потім Рука спробував сказати про дітей.
— Знаю, Джофрі нестерпний, — тихо відповів Роберт і допоміг йому лягти зручніше. — Відпочинь. Завтра договоримо.
Джон більше тієї ночі не прокинувся. Роберт пішов, так і не почувши закінчення фрази. Коли вранці сказали, що Джон помер, Роберт кілька секунд дивився на посланця, ніби той говорив чужою мовою. Потім наказав усім вийти й залишився сам біля перекинутого кубка. Джон виховував його після смерті батьків, відмовився разом із Недом віддати Ейрісу й роками тягнув на собі ту частину королівської роботи, від якої Роберт тікав.
— Прокляття, — сказав король порожній кімнаті.
Станіс дізнався про смерть Джона Аррена до світанку. Він уже не спав. Чотири кораблі стояли окремо від решти королівського флоту, як він наказав напередодні. Давос знайшов його на причалі, де матроси в темряві вантажили останні бочки води.
Посильний із фортеці говорив тихо:
— Лорд Аррен помер близько години тому, мілорде.
— Король знає?
— Ще ні. Сказали розбудити на світанку.
— Серсея?
— Не знаю.
— Іди.
Давос стояв поруч.
— Тепер?
Станіс дивився на темний силует Червоної фортеці.
Учора Джон ще міг сказати Роберту правду, не перетворивши її самим фактом вимови на претензію Станіса до трону. Тепер говорити доведеться комусь іншому.
— Виходимо, — сказав Станіс.
— Роберт?
— Що Роберт?
— Ви не скажете?
Станіс повернувся.
— Якщо я скажу це Роберту сам, він спершу порахує, хто стоїть після Джофрі.
Давос потер бороду.
— Ви.
Станіс кивнув.
— Саме це й почує.
Давос глянув на фортецю.
— А якщо ви помиляєтеся щодо небезпеки?
— Тоді проведу кілька місяців на Драконовому Камені й виглядатиму дурнем.
— А якщо не помиляєтеся?
Станіс не відповів. На одному з кораблів підняли ліхтар.
— Частина флоту лишається королю, — сказав Давос.
— Звісно.
— А ці?
— Люди, яким довіряю. Кораблі залишаються королівськими; я переводжу їх на Драконів Камінь як майстер над кораблями.
— Уже підготували відповідь для ради.
— Вона знадобиться.
— Серсея розлютиться.
— Переживу.
— Роберт теж.
Станіс подивився.
— Оце гірше.
Станіс уже йшов до трапа.
— Лізі Аррен нічого?
— Ні.
— Піцелю?
— Ні.
— Ренлі?
Станіс зупинився.
— Ні.
— Він ваш брат.
— Саме.
Корабель відштовхнувся від причалу, коли над дахами тільки починало сіріти. Вогні гавані, стіни й башти Червоної фортеці повільно відходили за корму. Давос підійшов до Станіса вже після виходу з бухти.
— Шкодуєте?
— Про що?
— Що не залишилися.
Станіс дивився на місто.
— Я шкодую, що Джон не прожив ще один день.
Коли Червона фортеця зменшилася до темної плями над водою, Станіс відвернувся.
— Курс на Драконів Камінь.
Матрос біля стерна повторив наказ. Місто лишилося за кормою.
Похорон Джона Аррена Роберт майже не пам’ятав. Уже за кілька днів Ліза заговорила про повернення в Долину разом із сином — досить швидко, щоб частина двору це помітила, і водночас досить природно для вдови, яка хотіла забрати хворобливу дитину з ненависної столиці. Перед від’їздом Петир попрощався з нею при слугах. Вони обмінялися кількома звичайними фразами, і лише на мить їхні погляди затрималися один на одному довше, ніж вимагала ввічливість.
Після похорону крісло Джона Аррена в Малій раді залишалося порожнім. Ніхто не наказував його не займати — просто ніхто не сів. На столі лежали шість листів, три прохання про призначення, рахунки міської варти й папери про суперечку двох річкових лордів, а Роберт дивився на все це так, ніби саме папери були винні у смерті Джона.
— Заберіть.
Петир не поворухнувся.
— Які саме, ваша величносте?
— Усі.
— Частину можна забрати. Частину треба підписати.
Роберт глянув на нього.
— Ти завжди такий?
— Коли мова про гроші — гірший.
Ренлі ледь усміхнувся. Серсея — ні.
— Державі потрібна Рука, — сказала вона.
Роберт відкинувся на спинку крісла.
— Джона поховали три дні тому.
— Саме тому. Його робота нікуди не зникла.
Піцель кивнув.
— Її величність має рацію. Без Руки…
— Знаю, що робить Рука.
Роберт відповів різкіше, ніж збирався, а тоді мимоволі подивився на порожнє крісло. Джон роками розбирав ці папери ще до того, як вони встигали дістатися короля.
— Треба ім’я, — сказав Ренлі.
— Мій батько, — одразу відповіла Серсея.
— Ні.
— Він уже був Рукою.
— Ейрісу. Я не посаджу ще одного Ланністера поруч із собою.
Піцель почав називати інших великих лордів, але Роберт відмахнувся від перших же імен. Коли Варіс тихо вимовив ім’я Станіса, король лише глянув на порожнє місце брата.
— Він поїхав, не сказавши мені чому.
Роберт підвівся й підійшов до вікна. Колись усе було простіше: на війні принаймні знаєш, де ворог. На Тризубі він стояв по інший бік річки з рубінами на грудях. Тепер Джон був мертвий, Станіс зник на своїй скелі, Тайвін позичав короні гроші, а половина людей у цій кімнаті хотіла від Роберта різних речей.
Нед нічого не хотів. Думка прийшла настільки просто, що Роберт розлютився на себе за те, що не подумав про нього раніше. Він згадав Орлине Гніздо й двох хлопців, які ще не знали, що один стане королем, а другий — лордом Вінтерфелла; згадав війну, Ліанну, їхні сварки після неї й те, як Нед дивився на нього, коли Роберт говорив дурницю: без страху й без бажання сподобатися.
— Еддард Старк, — сказав Роберт.
Ренлі зрозумів першим.
— Рука?
— Так.
Серсея повернулася до чоловіка.
— Старк.
— Я щойно сказав.
— Він на іншому кінці королівства.
— Поїду по нього.
— Надішли ворона.
— Я не бачив Неда роками.
— Саме тому лист швидший.
— Не хочу швидше.
Останні тижні в столиці складалися з похорону, паперів, сварок із Серсеєю й порожнього крісла Джона. На Півночі чекали дорога, полювання і Нед.
— Зберемо почет.
Петир підняв голову.
— Великий?
— Ти вже рахуєш?
— Це моя робота.
— Тоді рахуй дорого.
Серсея одразу сказала:
— Діти лишаться.
— Ні.
— Роберте.
— Джофрі поїде. Одного дня йому правити всіма цими землями. Нехай хоч побачить Північ.
— Йому дванадцять.
— Саме час.
— Мірцелла й Томмен?
— Теж.
Серсея заплющила очі.
— Чудово.
— Оце вже схоже на згоду.
— Не схоже.
Роберт повернувся до Ренлі.
— Ти їдеш?
— Ні.
— Чому?
Ренлі показав на папери.
— Хтось має працювати, поки ти полюєш.
Роберт подивився на нього й уперше після смерті Джона засміявся по-справжньому.
— Готуйте дорогу на Північ.
Станіс отримав новину про рішення Роберта через ворона. Прочитавши лист, він мовчки передав його Давосу.
— Старк.
Давос кивнув.
— Хороший?
Станіс трохи подумав.
— Чесний.
— Це не те саме.
— Для Руки — близько.
Давос ще раз глянув на лист.
— Ви скажете йому?
Станіс дивився на море.
— Не зараз.
— Чому?
— Бо він ще на Півночі.
— Написати.
— Лист можуть прочитати.
Давос кивнув, прийнявши відповідь, але від наступного питання не відмовився.
— Роберту?
Станіс стиснув щелепу.
— Ні.
— Ви казали…
— Джон мав сказати.
— Тепер мертвий.
— Знаю.
— Тоді?
Станіс різко повернувся до нього.
— Ти думаєш, я не розумію?
Давос замовк. Станіс провів рукою по карті від Драконового Каменю через Королівську Гавань і Королівський ліс аж до Півночі.
— Від мене Роберт почує претензію на трон, — сказав він. — Від Старка, якщо той сам дійде до доказів, — факт.
Давос кивнув.
— Тому чекаєте на нього.
— Так.
За Стіною Вілл лежав між корінням старого дерева й дивився на галявину, де ще вчора бачив мертвих. Спершу він вирішив, що помилився місцем: за ніч вітер затягнув старі сліди, присипав низькі кущі й вирівняв западини між деревами. Проте розколота гілка над галявиною, темний камінь біля краю й повалений стовбур залишалися там само.
Учора за тим стовбуром лежала жінка. Біля згаслого багаття — чоловік, ще двоє ближче до дерев, один під схилом. Тепер галявина була порожньою, а сніг на місцях, де лежали тіла, здавався майже недоторканим.
Вілл повільно підняв голову й прислухався. За роки в Нічній Варті він навчився розрізняти тишу лісу: зимовий спокій перед світанком, затишшя перед снігопадом, порожнечу після проходу великого хижака. Тут було інакше. Навіть вітер наче тримався вище, серед крон, не торкаючись галявини.
Позаду тихо хруснув сніг. Вілл уже потягнувся до ножа, коли між деревами з’явився сер Веймар Ройс. Молодий лицар спускався обережніше, ніж зазвичай, хоча все ще намагався триматися так, ніби причин для страху не існувало. Темний плащ лежав поверх чорної кольчуги, руків’я меча виступало над плечем.
Вілл показав униз. Веймар оглянув галявину.
— Де вони?
— Не знаю.
— Ти сказав, що вони були тут.
— Були.
— Мертві?
Вілл згадав нерухомі тіла й кивнув. Ройс ще раз провів поглядом по снігу.
— Мертві не ходять.
Сер Веймар спустився нижче й витягнув меч. Вілл хотів його зупинити, але не знайшов слів, які не прозвучали б як страх, а Ройс і без того майже не слухав його від початку походу.
— Якщо вони живі, знайдемо сліди.
Він ступив на галявину, тоді як Вілл залишився між корінням.
Сніг під ногами лицаря був майже чистим. Подекуди темніли неглибокі западини, які могли залишитися від тіл, проте крові не було. Ройс присів біля однієї, провів рукавичкою по снігу й підвівся.
— Нічого.
Вілл теж бачив. Учора на грудях одного з мертвих темніла велика пляма, а тепер на тому самому місці лежав білий сніг. Праворуч хруснула гілка. Веймар різко розвернувся.
— Хто там?
Ліс не відповів. Вілл затримав дихання. Між темними стовбурами щось змінилося — спершу лише світліша смуга, схожа на сніг на корі. Потім вона рушила.
Постать вийшла так тихо, що Вілл відчув холод раніше, ніж до кінця зрозумів, на що дивиться. Вона була високою, вищою за Веймара, і неприродно тонкою. Світлий обладунок не блищав як сталь: він ловив місячне світло блідими переливами, схожими на кригу над глибокою водою.
Обличчя майже зливалося зі снігом, зате очі виділялися навіть у темряві. Вілл не зміг би назвати їхній колір, але дивитися в них довго не хотілося.
Сер Веймар випростався й підняв меч.
— Стій.
Постать продовжила наближатися. Ройс виставив клинок перед собою.
— Хто ти?
Незнайомець відповів. Вілл не впізнав жодного слова; звук нагадував тонкий лід, який тріскається далеко на озері, — тихий, різкий і дивно чистий.
Майже одразу зліва озвався другий голос. Вілл повернув очі й побачив ще одну постать між соснами, а трохи далі — третю, майже невидиму на тлі снігу. Він не помітив, коли вони з’явилися.
Меч Веймара на мить опустився, коли другий голос озвався між деревами. Лицар одразу поставив ноги ширше й повернув клинок у бойове положення.
— Тоді підходьте.
Вілл притиснувся нижче до коріння. Хоробрості Ройсу ніколи не бракувало, хоча зараз вона дедалі більше скидалася на впертість. Перша постать підняла зброю. Клинок був таким тонким, що в місячному світлі здавався смугою блідого сяйва.
Веймар атакував першим. Вілл очікував звичайного удару сталі об сталь, але почув високий чистий звук, від якого занили зуби. Клинки розійшлися, Ройс відступив на півкроку й одразу спробував знову. Незнайомець відвів удар майже без видимого зусилля, і над галявиною знову пройшов той самий холодний дзвін.
Тепер Веймар рухався обережніше. Він був хорошим мечником — кращим, ніж Вілл хотів визнавати протягом усієї дороги. Не кидався вперед без потреби, тримав дистанцію, змінював напрям і намагався змусити супротивника працювати ногами.
Незнайомець майже не давав йому такої можливості. Він рухався по снігу легко й плавно, наче земля під ним не мала ваги. Після чергового зіткнення на мечі Веймара з’явилася тонка біла риска.
Ройс побачив її й відступив. Блідий воїн щось промовив, і постаті між деревами відповіли. У тихих переливах голосів Вілл раптом почув сміх. Веймар почервонів і міцніше стиснув руків’я.
— За Роберта!
Він кинувся вперед. Клинки зустрілися ще раз, і меч сера Веймара розлетівся на уламки; один із них блиснув зовсім поруч із Віллом і встромився в сніг. Ройс завмер із порожньою рукою, а бліда постать зробила крок. Вілл відвернувся й почув удар, потім другий, а за ними — тихі голоси між деревами. Після цього він довго лежав, притиснувшись щокою до мерзлого коріння й боячись навіть глибше вдихнути.
У Чорному замку старі брати розповідали історії про істот, які приходили з далекої півночі тисячі років тому. Вілл слухав їх біля вогню, сміявся разом з іншими й думав, що люди, які прожили надто довго біля Стіни, зрештою починають бачити чудовиськ у кожній зимовій ночі. Тепер ті історії вже не здавалися смішними.
Коли голоси на галявині стихли, Вілл ще довго чекав, перш ніж наважився підняти голову. На снігу лежав сер Веймар Ройс, а між деревами більше нікого не було.
Коли Вілл нарешті наважився ворухнутися, над галявиною знову стояла звичайна зимова тиша.
Фарен сидів над кошторисом нового рибного складу й уже вдруге повертав Келло ту саму сторінку.
— Камінь дорожчий на дванадцять відсотків.
— Зате стіна не згорить разом із коптильнею.
Фарен згадав пожежу дворічної давнини й постукав пальцем по кресленню даху.
— Тоді перерахуй і його. Якщо платимо за кам’яні стіни, не залишимо над ними найдешевше дерево.
Келло зітхнув, але забрав аркуш. Саме тоді у двері постукали, і до кімнати зайшов молодий писар.
— Лист із Вінтерфелла.
Фарен простягнув руку. Це було не особисте послання, а загальне повідомлення західним лордам і землевласникам Півночі: Роберт Баратеон вирушає великим почтом до Вінтерфелла. До другого аркуша Коллен уже встиг приколоти короткий звіт Гарро з північної лінії — дві дарські застави змінили зимову ротацію без втрат, а одна група вільного народу повернула на захід після появи патруля. Фарен переглянув звіт, поклав його під лист із Вінтерфелла й дочитав королівське повідомлення.
Офіційної причини в листі не називали. Після смерті Джона Аррена Фарену вистачило й цього. Коли Фарен відклав лист, Корсо кивнув на нього.
— Роберт?
— Так.
— Сюди?
— Ні.
— Добре.
Фарен глянув на нього.
— Чому?
— Минулого разу після нього в нас з’явився титул.
Фарен ледь усміхнувся.
— Це було давно.
— Для тебе.
— Для тебе теж.
Корсо вже хотів відповісти, але махнув рукою. У його бороді тепер було більше сивого, ніж темного, а після довгого дня він підводився трохи повільніше, ніж колись. Провівши долонею по майже сивій бороді, він довше, ніж зазвичай, розглядав незмінне обличчя Фарена.
— Добре тим, хто думає, що ти просто добре їси.
Фарен перевів погляд на його бороду.
— Колись доведеться пояснювати.
— От тоді й вигадуватимемо. Не раніше.
Молодий писар усе ще стояв біля дверей, явно не розуміючи, чи його вже відпустили. Фарен помітив це й запитав:
— Ще щось?
— Ні, мілорде.
— Тоді в архів.
Коли писар вийшов із листом, Фарен повернувся до кошторису й простягнув руку до аркуша Келло.
— Дах.
Келло подивився на нього.
— Знову?
— Так.
За вікном портовий дзвін пробив полудень. До вечора Корсо мав отримати ротації гарнізонів, Гарро — строки збору резерву, Коллен — списки поселень і запасів. Фарен повернув Келло сторінку кошторису й постукав пальцем по кресленню.

0 Comments