You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою
    Chapter Index
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    297 рік від Завоювання

    На восьмий рік миру Фарен перестав питати, скільки людей привіз черговий корабель. Тепер важливішим було, де вони житимуть узимку. На рейді стояли два судна із Сігарду, стара «Морська Діва» й ліссенійська карака, а причал захлинався скринями, возами, козами та родинами з обвітреними обличчями. Одна корова вперлася перед трапом так завзято, що четверо моряків уже сперечалися, хто з них першим опиниться у воді.

    — Більше трьох сотень, — сказав Фарен.

    Коллен, не відриваючись від книги, назвав точне число. Цього разу Фарен навіть не сперечався: сам рахунок давно перестав бути найцікавішим. Він дивився, скільки серед прибулих дітей, скільки майстрів і скільком родинам треба знайти дах до першого снігу.

    Один запис Фарен усе ще робив особисто щороку. У невеликій книзі лежали вісім рядків — по одному на рік: витрати Тіні, місце вимірювання, похибка. Якщо результат здавався надто добрим, він повторював замір. Картина лишалася сталою: резерв зростав, але до колишньої повноти сили було ще далеко. Корсо одного разу побачив сторінку з рядами чисел.

    — Ти тепер ведеш бухгалтерію самого себе?

    — Так.

    — Неро буде заздрити.

    — Не показуй йому.

    — Тепер точно покажу.

    Фарен забрав книгу. За цими числами він вирішував, чи варта одна велика Техніка років наступного відновлення.

    — Люди.

    Заперечувати було нікому.

    До весни в усьому володінні Моррігана жили близько вісімнадцяти тисяч людей, а до кінця літа — вже понад двадцять. Сам Морський Мис забирав менше половини: решта розходилася по Річковому Броду, старих селах, нових лісових і берегових поселеннях. Коллен остаточно відмовився називати загальне населення без свіжого обліку, бо люди прибували швидше, ніж писарі встигали зводити книги.

    Перший справжній збій прийшов не з півночі й не від моряків Балона. На початку зими три зернові судна, які мали прийти із Сігарда, застрягли південніше через шторм. Чотири дні затримка залишалася лише незручністю, на восьмий у порту подорожчав хліб, а ще через два старости двох нових поселень прислали людей по зерно до центральних комор. На одинадцятий день пекарі Морського Мису почали випікати менші буханці, щоб довше розтягнути запаси борошна.

    Фарен дізнався про це не з книги Коллена. Біля пекарні на старій дорозі жінка сперечалася з господарем через ціну, тримаючи за руки двох дітей, а черга за нею вже виходила на вулицю. Голодом поки не пахло: у коптильнях вистачало риби, на складах лежали солоне м’ясо, коренеплоди й сушені боби. Проте місто звикло до хліба швидше, ніж Фарен очікував, а зерно тут усе ще значною мірою приходило морем.

    У рахівні Коллен розклав перед ним три книги. Цього разу Фарен навіть не запитав про загальну кількість людей.

    — На скільки днів зерна?

    — Якщо нічого не змінювати — трохи більше трьох тижнів. Якщо скоротити видачу гарнізону й великим майстерням — довше.

    Келло, якого покликали через запаси верфі, одразу насупився.

    — Люди на холоді їдять більше, а не менше.

    — Знаю, — сказав Коллен. — Я рахував людей, а не бажання.

    Мара поклала долоню на окремий список.

    — Насіннєве зерно не чіпаємо.

    Фарен глянув на неї.

    — Навіть якщо затримка буде ще два тижні?

    — Тоді навесні купуватимемо зерно не тільки для хліба, а й для кожного поля. Це дорожче.

    Фарен наказав відкрити частину резерву для міських пекарів і трьох найбільших сіл, але насіннєві комори залишити опечатаними. Зерно продавали за звичайною осінньою ціною, щоб нестача не перетворилася на паніку.

    Два дні біля пекарень було спокійно, а на третій проблема повернулася з моря. Капітан першого зернового судна, яке нарешті дісталося бухти, відмовився розвантажувати весь трюм. Шторм змусив його витратити більше на стоянку, екіпаж і пошкоджені снасті, а ціна, за якою лордські комори тепер віддавали зерно, була нижчою за ту, за якою йому мало сенс продавати.

    — Я можу піти в Ланніспорт, — сказав він. — Там заплатять.

    Після розмови Коллен мовчав аж до рахівні.

    — Ми збили власну ціну.

    — На кілька днів, — відповів Фарен.

    — Купцю байдуже, скільки днів ми мали добрий намір.

    Лист Неро прийшов уже після того, як друге судно теж зажадало вищої плати. Рахівник не витрачав чорнило на привітання.

    «Якщо кожного разу під час нестачі ти продаватимеш зерно дешевше, ніж його коштує привезти, наступного разу кораблі підуть туди, де їм не доведеться змагатися з твоїм складом. Резерв потрібен, щоб не було голоду. Він не повинен робити звичайну торгівлю збитковою».

    Корсо дочитав лист через плече Фарена.

    — Він навіть із-за моря примудряється сваритися.

    — І має рацію, — сказала Мара.

    Фарен повернувся до книги.

    Порядок змінили. Резерв більше не продавав зерно постійно: його відкривали лише після оголошення нестачі, а ціну не опускали нижче середньої закупівельної за сезон. Найбіднішим родинам громада оплачувала частину хліба через місцеві роботи й зимові замовлення, не знижуючи ціну для всього ринку. Із Сігарда уклали довший контракт на мінімальний обсяг зерна, з Ланніспорта — запасний, а назад судна везли дерево, смолу, сушену рибу й корабельний ліс.

    Навесні новий порядок не прибрав усіх проблем. Один із сігардських купців вимагав більшої гарантії, місцеві господарі скаржилися, що дешевий привізний ячмінь тисне на їхню ціну, а нова велика комора біля річки виявилася надто вологою, через що частину підлоги довелося перекладати.

    Фарен не намагався закрити все одним наказом. Мара отримала насіннєві запаси й місцеві господарства, Коллен — довгі закупівельні договори, Келло — комори та сушарні. До літа на схилах стало більше ячменю й вівса, біля сіл розширили поля ріпи та бобів, а рибні коптильні працювали вже не тільки на продаж.

    Коли восени знову затрималося одне судно, черг біля пекарень не з’явилося. Зате Коллен приніс Фарену рахунок за нові склади й мовчки поклав його поверх усіх інших.

    Складнішими за зерно були люди, які приходили суходолом. За рік майже дев’ятсот переселенців прибули з володінь Гловерів, Флінтів і дрібніших домів. Більшість чесно закривала борги й повинності, частина просто мала другорядне становище у старому селі й бачила більше шансів у порту. Фарен бачив людей, які йшли туди, де була робота. Флінт бачив порожній двір, у якому ще торік жив коваль із трьома синами.

    Корсо, стоячи позаду, тихо сказав:

    — Знову.

    Флінт почув.

    — Мені теж набридло.

    Корсо одразу усміхнувся.

    — Уже подобаєтесь.

    Сер Артур поклав на стіл список людей, які за останній рік залишили його землі.

    — Двісті сімдесят шість.

    Коллен потягнувся до аркуша, але Флінт притримав його долонею.

    — Я не через сім боржників їхав. Серед них ковалі, теслярі, молодші сини. Для тебе вони — нові руки. Для мене — порожні двори.

    Фарен глянув на список.

    — Тоді почнемо не з числа. Хто з них лишив незакриту службу?

    Через шість днів Орвен повернувся без бою. Одичалі побачили патрулі Варти з півночі й людей Моррігана з півдня та повернули до Ущелини. Орвен привіз карту їхнього маршруту й число людей, яких бачили розвідники. Сер Артур — менше.

    — Ти вивів двісті людей і нікого не вбив.

    — Так.

    — Даремно.

    — Рейд не відбувся, — сказав Фарен.

    Флінт хотів заперечити, але зупинився й раптом засміявся.

    — Ненавиджу це.

    Фарен не відповів. Сер Артур сам змінив тему:

    — Де Корсо?

    — Перевіряє гарнізон.

    — Значить, не все тут працює саме.

    — Ніколи.

    До кінця року Фарен отримав два важливі листи. Перший прийшов із Чорного замку. Після кількох років спільних патрулів Нічна Варта погоджувалася закріпити письмово те, що давно робили на практиці: люди Моррігана могли тримати кілька застав, дорожніх дворів і зимових складів у західній частині Дара, ремонтувати дороги та селити біля них родини, які погоджувалися жити під ризиком рейдів. Земля залишалася землею Нічної Варти; податків Фарен там не збирав. Натомість його люди давали раннє попередження, допомагали евакуації, передавали Варті частину зерна й не пропускали озброєні групи на південь без перевірки.

    Другий лист прийшов із Вінтерфелла. Короткий.

    Чисельність військових Моррігана не порушувала умов, погоджених із Вінтерфеллом під час надання володіння й васальної присяги. Того самого дня Фарен оновив інший звіт, якого Вінтерфелл ніколи не бачив. На невеликій карті стояли сім точок: Морський Мис, Вінтерфелл, Рів Кейлін, Діпвуд, Тіньова Вежа, Чорний замок і одна контрольна ділянка далеко від великих поселень.

    Поруч із кожною — дата останнього виміру й коротка позначка. У більшості років вона була однакова: «відмінність не підтверджена».

    Це не означало, що місця однакові. Лише що його спосіб вимірювання не знаходив надійної різниці.

    — Ні.

    — Нас рахують.

    — Ми теж усіх рахуємо.

    — Це інше.

    — Чому?

    Корсо подумав.

    — Бо це ми.

    Фарен подивився.

    — Переконливо.

    Через кілька днів Корсо проводив огляд нових гарнізонних сотень. Частина мала розійтися по власних дорогах і поселеннях Моррігана, дві зміни — піти на північ у дарські застави за угодою з Вартовими. Серед людей уже вистачало тих, хто ніколи не служив із Фареном у Ліссі й знав його бої лише з розповідей старших. Фарен прийшов подивитися на роботу сержантів і майже годину не втручався.

    Проблема з’явилася під час вправи зі зміною переднього ряду. Молодий десятник двічі заводив спис занадто далеко назад і чіпляв древком людину за собою. Корсо зупинив групу.

    — Покажи йому, — сказав він Фарену.

    Фарен узяв навчальний спис. Не читав лекції: став у ряд, попросив двох досвідчених сірих атакувати по черзі й показав різницю на русі. Першому він не дав увійти в дистанцію, весь час тримаючи наконечник між ними; коли той спробував збити зброю мечем, Фарен змінив хват і торкнувся тупим вістрям грудей раніше, ніж клинок завершив рух. Другий пішов щитом, намагаючись притиснути спис до боку. Фарен віддав півкроку, провів древко вздовж краю щита й ударив нижнім кінцем по передній нозі. Чоловік устояв, але його позиція вже була програна.

    Фарен повернув спис десятнику.

    — Не тягни його назад. Простір уже перед тобою.

    На цьому для нього пояснення закінчилося. Корсо дочекався, поки Фарен відійде, й оглянув молодших.

    — Тепер зрозуміли, чому старі сірі не лізуть прикривати Моррігана, коли він бере спис?

    Цього разу ніхто не засміявся. Вони просто стали в ряд і повторили вправу.

    Ширін Баратеон навчилася читати раніше, ніж Давос навчився добре писати. Вона про це знала, але майже ніколи не нагадувала, навіть коли він надовго затримувався над черговим рядком. Того вечора Давос кілька разів спробував розібрати незнайоме слово, перш ніж нарешті підняв очі.

    — Допоможеш?

    — Ви сказали не допомагати.

    — Передумав.

    Ширін нахилилася до сторінки й показала пальцем на слово.

    — «Королівство».

    Давос повільно повторив його, звірився з літерами й повернувся до рядка. Станіс увесь цей час сидів біля вогню з власною книгою й не втручався, але коли Ширін перед сном попросила дозволу прочитати ще одну сторінку, він на кілька секунд затримав погляд на свічці.

    — Одну.

    Давос усміхнувся, і Станіс одразу повернувся до нього.

    — Що?

    — Нічого, мілорде.

    — Добре.

    За дверима вони разом пішли коридором. Давос кілька кроків чекав, чи Станіс заговорить сам, а тоді не витримав:

    — Ви хотіли щось?

    Станіс відповів не відразу.

    — Королівський флот.

    — Що з ним?

    — Роберт хоче скоротити витрати на ремонт.

    Давос ледь насупився.

    — Чому?

    — Бо потрібні гроші.

    — Бейліш не знайшов?

    Станіс подивився на нього.

    — Знайшов.

    — Тоді?

    — Оце й погано.

    Давос уже чув від нього подібне й не став перепитувати.

    — Скільки хочуть зняти?

    Станіс назвав суму, і Давос тихо присвиснув.

    — Це багато.

    — Так.

    — Що скажете?

    — Ні.

    — А якщо король скаже так?

    Станіс стиснув щелепу.

    — Тоді виберу кораблі, які можна лишити в запасі без шкоди.

    Давос усміхнувся.

    — Тобто зробите те, що наказав.

    — Я не сказав.

    — Звісно.

    Станіс зупинився посеред коридору.

    — Мені не подобається, коли ти говориш зі мною так.

    — Знаю.

    — І все одно.

    — Так.

    — Чому?

    Давос трохи подумав, перш ніж відповісти.

    — Бо інші або бояться вас, або хочуть щось отримати.

    — А ти?

    Давос підняв ліву руку.

    — Уже отримав пальці менше, ніж мав.

    Погляд Станіса опустився до вкорочених пальців. Кісточки перших фаланг Давос досі носив у мішечку на шиї.

    — Ти міг піти.

    — Міг.

    — Не пішов.

    — Ні.

    — Чому?

    Давос усміхнувся.

    — Добре платите.

    Станіс мовчки рушив далі, але за кілька кроків кинув:

    — Брешеш.

    Давос пішов слідом.

    — Трохи.

    Селиса чекала в їхніх кімнатах, хоча вечеря на столі давно встигла охолонути. Станіс зупинився біля свого місця.

    — Мені не передали.

    — Тобі часто не передають те, чого ти не питаєш.

    Він зняв рукавички й поклав їх на край столу.

    — Я був у Ширін.

    Селиса переставила кубок ближче до себе.

    — Мейстер каже, їй треба більше ходити, а не тільки читати.

    — Крессен говорить мені те саме.

    — І ти слухаєш?

    — Крессена — іноді.

    Селиса ледь усміхнулася, але майже відразу сховала усмішку за кубком.

    — Через два дні знову столиця?

    — Так.

    — Роберт.

    — Завжди Роберт.

    — Ренлі теж там.

    Станіс глянув на неї.

    — До чого тут Ренлі?

    — Йому двір не здається покаранням.

    — Ренлі подобається кімната, якщо в ній достатньо людей, які дивляться на Ренлі.

    — А тобі подобається хоч якась?

    Станіс уже збирався відповісти, але зупинився. Селиса дивилася на нього через стіл і не поспішала полегшувати питання.

    — Щось, до чого не можна приставити слово «обов’язок» і що не зводиться до корабля, закону чи правильно складеного рахунку.

    Станіс повільно сів за стіл і лише тоді відповів:

    — Ширін.

    Селиса відвела погляд у бік дверей доньчиної кімнати.

    — Це відповідь.

    Вечерю вони все одно доїдали холодною.

    Ренлі увійшов до Малої ради так, ніби місце за столом чекало на нього від самого народження.

    Спочатку Станіс сприймав молодшого брата майже так само, як його яскраві камзоли: ще одна річ, яку Роберт терпів через добрий настрій. Ренлі запізнювався частіше за інших, рідко приносив із собою стос паперів і мав неприємну звичку починати серйозну розмову так, ніби вона виникла випадково за келихом вина.

    Згодом Станіс помітив, що люди слухають його не завжди тому, що він говорить розумніше за інших; іноді їм просто було легше зрозуміти людину, яка говорила простіше. Того ранку рада вже майже годину розбирала третю за рік суперечку між двома річковими лордами.

    На столі лежала карта невеликої ділянки Тризубця, два листи зі взаємними звинуваченнями й копія старого королівського рішення, настільки нечіткого, що кожна сторона читала його на власну користь.

    Джон Аррен тримав перший лист.

    — Лорд Вейтан наполягає, що переправа стоїть на його землі.

    Піцель нахилився до карти.

    — За старими межами — можливо.

    Станіс уже знав, що зараз почнеться.

    — Не «можливо». Або стоїть, або ні.

    Піцель поправив ланцюг на грудях.

    — Карта стара, мілорде. Річка змінила русло.

    — Земельні права не повинні змінюватися щоразу, коли вода вирішує повернути.

    Роберт, який до того сидів із таким виглядом, ніби серйозно розглядав можливість заснути просто за столом, підняв голову.

    — Скажи це річці.

    Ренлі засміявся; Станіс навіть не змінив виразу обличчя. Джон розгорнув старий опис меж.

    — Другий дім каже, що їздив через переправу без плати ще за Ейріса.

    Станіс одразу відповів:

    — Їздив — не означає мав право.

    Ренлі, який до того крутив у пальцях перо, нахилився над картою.

    — А хто лагодив міст після весняної повені?

    Піцель знайшов запис.

    — Вейтан. Останні дев’ять років.

    — Тоді віддайте йому міст, — сказав Ренлі.

    Станіс повернув голову.

    — Ми не можемо «віддати» те, чиє право саме встановлюємо.

    — Добре. Напишіть це довшими словами. А його сусідам залиште безоплатний проїзд для власних возів і худоби.

    — На якій підставі?

    — На тій, що вони три покоління вважають це своїм правом і через два тижні почнуть палити одне одному паркани, якщо ми сьогодні оголосимо половину з них чужими на власній дорозі.

    Станіс насупився.

    — Закон не визначають погрозою спалити паркан.

    — Згоден. Але король потім усе одно заплатить за людей, які поїдуть гасити цей паркан.

    Роберт засміявся.

    — Нарешті хтось пояснив справу нормально.

    — Нормально? — Станіс подивився на нього.

    — Так. Один ремонтує міст, інші через нього їздять, чужі купці платять. Усі невдоволені не настільки, щоб починати війну. Пиши.

    Джон Аррен сховав усмішку в бороді.

    — Торгові вози платять повну ставку. Місцеві — ні. Утримання мосту залишається за Вейтаном.

    Станіс ще раз перечитав старе рішення.

    — Додайте, що це не змінює меж землеволодіння.

    Ренлі підняв перо.

    — Ось. Тепер і ти щось отримав.

    — Я отримав правильне формулювання.

    — Саме це я й сказав.

    Роберт зареготав. Джон Аррен уже диктував писареві рішення: переправа лишалася за Вейтаном, місцеві зберігали безоплатний проїзд для власних потреб, торгові каравани платили збір. Ренлі запропонував половину звичайної ставки для чужих возів, а Станіс домігся окремого рядка: угода не змінює меж землеволодіння.

    Через кілька хвилин справу, що лежала на столі третій місяць, закрили. Станіс перечитав підписане рішення й відклав його. Воно йому не подобалося, але працювати могло.

    Лорас чекав Ренлі після ради. Тепер це був уже не хлопчик, а п’ятнадцятирічний стрункий красень із довгим каштановим волоссям. Рухався він легко, а меч носив так, ніби народився з ним. Станіс пройшов повз. Лорас уклонився.

    — Лорде Станіс.

    Станіс кивнув.

    — Тірелл.

    Він пішов, а Ренлі вийшов за хвилину.

    — Він тебе лякає?

    — Ні.

    — Погано.

    Лорас усміхнувся.

    — Вас?

    — Постійно.

    — Брешете.

    — Звісно.

    Вони рушили разом. Лорас уже не був зброєносцем: Ренлі сам висвятив його в лицарі. При дворі це змінило дрібниці. На людях вони рідше стояли надто близько, Лорас не заходив до покоїв без попередження, а Ренлі перестав торкатися його плеча так легко, як у Штормокраї. Наодинці ці обережності зникали.

    — Маргері вже майже твого віку, коли ми познайомилися, — сказав Ренлі.

    Лорас підняв голову.

    — Навіщо ви про це?

    Ренлі потер край кубка.

    — Роберт і Серсея ненавидять одне одного. Якщо їхній шлюб колись закінчиться — через смерть, септонів чи політику — я не хочу, щоб Ланністери просто поставили поруч із королем ще одну свою людину.

    Лорас сів.

    — Ви думаєте про Маргері як про королеву.

    — Я думаю про Простір як про противагу Ланністерам. Маргері — тільки якщо вона сама погодиться.

    — Батькові сподобається.

    — Майже напевно.

    — Бабусі?

    Ренлі скривився.

    — Вона спочатку запитає, що отримає Маргері, що отримає Простір і чому я взагалі вирішив, що Роберт проживе достатньо довго без Серсеї, щоб це мало сенс.

    Лорас помовчав.

    — А Маргері?

    — Її треба питати першою, не останньою.

    — Роберт не може просто відкинути Серсею.

    — Знаю.

    — Тайвін може почати війну.

    — Знаю й це.

    — Тоді це не задум.

    Ренлі усміхнувся.

    — Поки що ні. Саме тому я говорю з тобою, а не з Мейсом.

    — Погана думка.

    — Можливо.

    — Не образилися?

    — Ні. Якби хотів лише схвалення, пішов би до твого батька.

    Лорас пирхнув.

    — Оце йому не переказуйте.

    — Не збирався.

    Доран Мартелл уперше взяв палицю не тому, що не міг пройти без неї. Тому що з нею було легше. Це дратувало. Оберин побачив одразу.

    — Нарешті.

    Доран зупинився.

    — Що?

    — Визнав.

    — Що?

    — Що болить.

    — Це палиця.

    — Саме.

    Вони йшли внутрішнім двором Сонячного Списа. Доран поки спирався на палицю не надто сильно, хоча суглоб великого пальця ноги пульсував, як і коліно. Мейстер назвав це подагрою. Доран волів слово «незручність», а Оберин — ще простіше.

    — Ти старієш.

    — Ти теж.

    — Я красивіше.

    — Це неважко.

    Оберин засміявся.

    Вони зайшли в прохолодну галерею.

    — Аріанна знову відмовила?

    — Так.

    — Кому цього разу?

    Доран назвав старого лорда. Оберин зупинився.

    — Ти серйозно?

    — Ні.

    — А.

    — Вона не знає.

    Оберин подивився. Доран продовжив іти.

    — Ти спеціально даєш їй чоловіків, яких вона не прийме.

    — Так.

    — І кожного разу вона думає, що ти її принижуєш.

    — Знаю.

    — Дуже добрий задум.

    — Він зберігає її вільною.

    — Для Візеріса.

    — Так.

    Оберин ішов кілька кроків мовчки.

    — Ти знаєш, де він?

    Доран стиснув палицю.

    — Приблизно.

    — Це вже не дуже заспокоює.

    — Ні.

    Після смерті Віллема Даррі все стало гірше. Візеріс і Дейнеріс переходили від одного покровителя до іншого — Браавос, інші Вільні міста, доми, які спочатку відкривали двері перед останніми Таргарієнами, а потім закривали, коли гроші чи користь закінчувалися. Доран отримував відомості нерегулярно, і не всі вони були надійні.

    — А якщо він не буде придатний? — запитав Оберин.

    — Тоді не віддам йому Аріанну лише через старий договір.

    — Після десяти років очікування?

    Доран сперся на палицю.

    — Десять років не зроблять погане рішення кращим.

    Оберин кивнув.

    — Оце вже відповідь.

    Вони рушили.

    — Аріанні треба сказати, — додав Оберин.

    — Ні.

    — Їй уже сімнадцять.

    — Саме.

    — Це не аргумент.

    — Вона гаряча.

    — Моя племінниця.

    — Саме.

    Оберин засміявся. Потім став серйозним.

    — Вона думає, що ти хочеш віддати Дорн Квентину.

    Доран зупинився.

    — Звідки знаєш?

    — Я розмовляю з нею.

    Доран сильніше стиснув палицю.

    — Вона сказала?

    — Не прямо.

    — Тоді…

    — Доран.

    Брат дивився.

    — Я знаю, як звучить людина, яка думає, що її не люблять.

    Доран відвів погляд.

    — Я її люблю.

    — Їй це не допомагає, якщо вона не знає.

    — Не можу розповісти пакт.

    — Можеш розповісти щось.

    — Що?

    Оберин подумав.

    — Правду без усієї правди.

    Доран усміхнувся без радості.

    — Оце вже звучить як ти.

    — Дякую.

    — Не комплімент.

    — Все одно беру.

    Аріанна тим часом відмовила черговому нареченому. З великим задоволенням. Чоловікові було за п’ятдесят, він мав трьох дорослих синів і постійно пахнув ліками.

    — Я краще піду в септи.

    Тайена Меррівезер засміялася.

    — Ні.

    — Чому?

    — Ти не витримаєш тиждень.

    — Два.

    — Три дні.

    Аріанна кинула подушку.

    Тайена відбила.

    — Батько робить це навмисно.

    Подруга перестала сміятися.

    — Що?

    — Усіх.

    — Наречених?

    — Так.

    — Навіщо?

    Аріанна повернулася до вікна.

    — Щоб я відмовляла.

    — Це дурно.

    — Для мене.

    — А для нього?

    Аріанна думала про нього давно.

    — Щоб потім сказати, що я сама нікого не захотіла.

    — Навіщо?

    — Коли віддасть Дорн Квентину.

    Тайена дивилася.

    — Ти знову про лист.

    — Він це написав.

    — Може…

    — Не починай.

    — Я просто…

    — Він не пропонує мені Вілласа Тірелла.

    — Ти хочеш Вілласа?

    — Не знаю.

    — Він кульгавий.

    Аріанна подивилася.

    — І?

    Тайена знизала плечима.

    — Нічого.

    — Саме.

    Аріанна продовжила:

    — Едмур Таллі був би нормальним.

    — Рудий.

    — Це не хвороба.

    — Не впевнена.

    Аріанна усміхнулася, але усмішка швидко зникла.

    — Але батько каже ні.

    — А старому Фрею?

    — «Подумай».

    Тайена скривилася.

    — Добре. Можливо, він справді тебе ненавидить.

    Аріанна засміялася, але сміх урвався швидше, ніж Тайена встигла відповісти.

    Того ж вечора Доран запросив дочку. Аріанна навмисно прийшла пізно. Батько сидів біля відчиненого вікна, а поруч стояла палиця; Аріанна помітила її, але нічого не запитала.

    — Сідай.

    — Я постою.

    Доран подивився.

    — Добре.

    Кілька секунд вони мовчали.

    — Ти відмовила лорду Естермонту.

    — Так.

    — Рішуче.

    — Ви здивовані?

    — Ні.

    — Тоді навіщо пропонували?

    Доран саме цього питання й очікував, але підготовлена відповідь усе одно не прийшла.

    — Це був можливий союз.

    Аріанна засміялася.

    — Для кого?

    — Для Дорну.

    — У нього онуки майже мого віку.

    — Знаю.

    — Ви хочете, щоб я вийшла за старого чоловіка?

    — Ні.

    Вона завмерла.

    — Що?

    Доран відповів надто швидко:

    — Ні.

    Аріанна завмерла.

    — Ви не хочете?

    Доран уже бачив, куди вона піде далі.

    — Не думаю, що він найкращий вибір.

    — Тоді навіщо ви його запропонували?

    Правдива відповідь потягнула б за собою Візеріса, старий пакт і десять років мовчання.

    — Політика вимагає розглядати різні можливості.

    Аріанна відступила на півкроку.

    — Звісно.

    — Аріанно…

    — Ще щось?

    Доран помовчав.

    — Ні.

    — Тоді добраніч.

    Вона пішла, і Доран залишився сам. За кілька хвилин Оберин увійшов без стуку, глянув на зачинені двері й перевів погляд на брата.

    — Добре пройшло?

    Доран узяв палицю.

    — Замовкни.

    — Значить, чудово.

    Наступний рік почався з трьох штормів, а закінчився найкращим торговим сезоном за всю історію Морського Мису. Фарен навчився не радіти жодному з цих фактів окремо. Після першого шторму зламало двадцять сім рибальських човнів і загинули двоє людей; після другого на берег винесло торгове судно — екіпаж урятували, вантаж лише наполовину. Після третього Келло Мар три дні ходив портом і лаяв усіх, включно з морем. Потім весна прийшла нормально, і кораблі повернулися.

    До наступного літа населення всіх земель Моррігана перевищило двадцять вісім тисяч. Морський Мис ріс повільніше: Фарен і Коллен навмисно відправляли нові землеробські родини туди, де вже були колодязь, дорога й укріплений двір, а не складали всіх біля гавані. Кілька поселень виросли біля лісових розробок, два — вздовж річкової дороги, ще три тримали північний напрям. Фарен уже не читав списки кожної родини; Коллен звів облік за поселеннями, професіями, запасами, дітьми, зброєносними й потребою в підтримці першого року.

    Одного дня Фарен зайшов, побачив уже чотири заповнені шафи й попросив показати, які записи ростуть найшвидше. Старший писар відкрив списки сімей і житла.

    Гроші вже не приходили з одного джерела. Море давало рибу, трохи жиру й шкір; ліси — дошку, балки, щогли, смолу й дьоготь. Причали брали плату за стоянку й склад, верф — за ремонт і нові човни. Та найшвидше росло інше: чужий вантаж. Купці платили Морському Мису за те, щоб їхнє зерно, тканина чи залізо вчасно опинилися в наступному порту.

    — Чому? — колись запитав Фарен.

    — Бо товар не твій.

    — І?

    — Якщо його ціна впаде, ти все одно отримав за перевезення.

    Фарен подумав.

    — Якщо потоне?

    Неро відповів у листі: «Саме тому ми беремо окрему плату за ризик». Після цього Фарен перестав питати.

    Постачання Нічної Варти не було найбільшим джерелом прибутку. Брати платили небагато й часто із запізненням, зате щомісяця потребували зерна, солі, заліза, тканини, канатів і дерева. Тому Неро давно рахував не окремий контракт, а весь маршрут: судно йшло на північ із зерном та металом, частину вантажу залишало на Мисі й біля Стіни, а дорогою назад брало хутра, бурштин, кістку, деревину й рибу, щоб не повертатися порожнім.

    Першу групу вільного народу Фарен зустрів без мечів у руках. Семеро людей чекали біля невеликого укріпленого двору за кілька миль від Тіньової Вежі: троє чоловіків, дві жінки й двоє підлітків. Двоє чорних братів стояли між сторонами, ще четверо спостерігали з валу. У прибулих за спинами висіли хутра й мішки, в руках були палиці, а єдина сокира мала коротке, явно робоче лезо.

    Корсо оглянув їх і тихо сказав:

    — Минулого року за таку саму сокиру один із них мало не розрубав Орвену щит.

    Чорний брат почув.

    — Ці прийшли торгувати.

    — Учора не торгували?

    — Учора були інші.

    Корсо подивився на Фарена.

    — Зручно.

    Старший із вільного народу підійшов ближче. Йому було років п’ятдесят, половини правого вуха не було; перед чорними братами він поклав два пакунки хутра й шматок жовтого бурштину.

    — Торек, — назвав його чорний брат. — Уже приходив до нас зі сходу.

    Торек заговорив ламаною Спільною:

    — Сіль. Голки. Казан.

    Корсо підняв брову.

    — І все?

    Торек показав на сокиру.

    — Залізо.

    Чорний брат одразу похитав головою.

    — Ні лез.

    — Для дерева.

    — Ні.

    Фарен глянув на вищерблену сокиру.

    — Цвяхи?

    — Невелика кількість — можна. Голки, гачки, казани. Малі побутові ножі — не кожному. Сокири командир не дозволяє.

    Торек сердито сказав щось своєю мовою, але жінка поруч відповіла швидше й значно різкіше.

    — Що вона сказала? — запитав Корсо.

    Чорний брат ледь усміхнувся.

    — Що він знав правила ще до приходу й тепер марнує всім час.

    Торек щось буркнув їй у відповідь, однак про сокиру більше не просив. Хутра обміняли на сіль, грубе полотно, два мідні казани, голки, моток шнура й коробку рибальських гачків. За бурштин йому запропонували монету, але Торек відмовився й попросив натомість ще солі.

    — Чому не гроші? — тихо запитав Коллен.

    — Що він із ними зробить? — відповів Фарен.

    Під кінець торгу один із підлітків підійшов надто близько до списа сірого. Той одразу змінив хват, чорний брат різко сказав кілька слів, а Торек схопив хлопця за плече й відтягнув назад.

    Корсо провів групу поглядом.

    — І завтра ці ж люди можуть прийти з півсотнею родичів.

    — Можуть.

    — І що тоді?

    — Якщо прийдуть під перемир’ям Варти торгувати — торгуватимемо.

    — А якщо без?

    — Залежить від того, що робитимуть.

    Корсо скривився.

    — Я хочу простіше правило.

    Фарен показав на людей, які вже збирали свої речі.

    — Людина, яку Варта привела під перемир’ям, не ворог, поки сама його не порушила. Людина зі зброєю, яка пішла південніше Стіни, грабує хутори й убиває мешканців, — рейдер. Її зупиняємо.

    — Навіть якщо вчора була тут?

    — Навіть якщо вчора пила з тобою.

    — Не пила.

    — Тоді простіше.

    Фарен повернувся до чорного брата.

    — Наші люди не продають зброю окремо від ваших правил. Якщо хтось із сірих вирішить заробити на мечах чи наконечниках, повідомляєте мені.

    — А ми?

    — Вашого караєте самі. Моєму плачу я.

    Коли група Торека рушила на північ, один із підлітків ще раз озирнувся на спис, якого так і не отримав, зате тепер ніс на плечі мішок солі.

    Найбільший рейд прийшов не взимку. Наприкінці весни сніг у низинах уже зійшов, але річки були повні талої води, дороги розм’якли, а ліси ще не встигли просохнути. Саме тоді Тіньова Вежа прислала два повідомлення за одну добу: в першому йшлося про сотню людей, у другому — вже майже про дві.

    Фарен прочитав обидва й передав Корсо.

    — Це вже не група за вівцями.

    — Ні.

    — Ти їдеш?

    Фарен подивився на карту.

    — Ти командуєш при зовнішній загрозі. Орвен бере основну піхоту, Брено — запасних і виведення людей, Тарко — слід.

    — А ти?

    — Залишуся тут, поки не стане зрозуміло, що вони йдуть на Мис або вам потрібні додаткові сили.

    — Двісті людей.

    — У тебе буде більше.

    — Не те саме.

    — Саме тому й їдеш ти.

    Корсо вилаявся, але вже за мить почав віддавати накази.

    До ночі з північних поселень вивели дітей, худобу й тих, хто не міг нормально рухатися. Частину людей сховали в старому укріпленому дворі, інших відправили до лісових хуторів східніше. Брено особисто перевіряв списки, сидячи верхи через хворе коліно.

    — Знову рахуємо бабусь, — сказав він Орвену.

    — Краще зараз, ніж шукати їх між двома загонами рейдерів.

    — Ти завжди вмів зіпсувати хороший жарт цифрами.

    — Для цього мене й тримають.

    Тарко повернувся перед світанком і відразу схилився над картою.

    — Розділилися.

    — Скільки?

    — Три групи. Велика — більше сотні. Дві менші по тридцять-сорок.

    — Куди?

    Тарко показав напрямки.

    — Велика йде до старої дороги. Одна мала — на захід, до хуторів. Друга палить багаття тут.

    — Навіщо?

    — Щоб ми побачили.

    Орвен підійшов ближче.

    — Приманка.

    — Або просто дурні, — сказав Корсо. — Цей вид ворога трапляється частіше.

    Тарко глянув на нього.

    — Не схожі.

    — Тоді вважатимемо розумними.

    На дим Корсо не пішов. Він послав туди дванадцять вершників із наказом спостерігати й не вступати в бій, а сам із двомастами десятьма людьми рушив до старої дороги, де тала річка проходила через вузький дерев’яний міст. Ще сімдесят Орвен повів західніше, прикриваючи евакуацію.

    До полудня стало зрозуміло, що рейдери теж добре знали місцевість: велика група оминула міст і повернула до броду вище за течією.

    — Там зараз по груди, — сказав місцевий провідник.

    — Для коня?

    — Знесе.

    — Для людини?

    — Якщо мотузкою — можна.

    Корсо дивився на повну річку.

    — Вони знають про міст.

    Тарко кивнув.

    — Бачили нас учора.

    — Або хтось розповів.

    До цього Корсо вирішив повернутися пізніше.

    — Орвену — вершник.

    — Що передати?

    — Не йти до мене. Тримати хутори й дивитися на північний захід. Якщо велика група проходить ріку — нехай думають, що шлях до узбережжя відкритий.

    Тарко подивився на нього.

    — А він не відкритий?

    Корсо усміхнувся без веселощів.

    — Є одна дорога, де вони зберуться разом.

    Він мав на увазі вузьку смугу сухої землі між заболоченим лісом і старою затокою. Влітку її можна було обійти, але після талої води іншого зручного шляху майже не залишалося.

    Рейдери з’явилися там надвечір. Тарко нарахував приблизно сто сорок людей у головній групі; частина, очевидно, відокремилася раніше. Вони рухалися швидко й без важкої здобичі. Попереду йшли лучники, за ними — щільніша група зі списами, сокирами й круглими щитами, а на кількох чоловіках Корсо помітив кольчуги.

    Він спостерігав за ними з низького пагорба.

    — Не голодні селяни.

    У рейдерів був порядок: передові, бокова охорона й людина, яка постійно поверталася до центру та передавала накази.

    — Де Орвен?

    — Якщо отримав посильного — за милю східніше.

    — «Якщо».

    — Так.

    Фарен був за десятки миль. Раніше сама думка про це дратувала Корсо, але тепер рішення однаково належало йому.

    — Передня сотня — щити. Лучники не стріляють, доки вони не ввійдуть у низину. Другу сотню тримаємо за пагорбом. Не показувати.

    — Вони ж побачать, що нас мало.

    — На те й розраховую.

    — А якщо не підуть?

    — Тоді виграю без бою й повернуся додому пити.

    Рейдери не поспішали. Спершу перевірили схил кількома стрілами, а тоді рушили вперед під щитами. Перед собою вони бачили близько сотні людей Корсо й, очевидно, вирішили, що чисельності вистачить, аби продавити дорогу до настання темряви.

    — Стояти.

    Дно низини розмокло після талої води. Передні ще тримали темп, але задні ряди почали збиватися, обходячи найм’якші ділянки ґрунту.

    Корсо дочекався, поки стрій розтягнеться.

    — Тепер.

    Лучники сірих піднялися вище й дали прицільний залп. Передня лінія рейдерів закрилася щитами, однак рух одразу сповільнився й зламався. Їхній командир не наказав відступати, натомість почав розгортати людей ширше.

    — Запасні.

    Друга сотня вийшла з-за пагорба, і майже тієї ж миті з лісу праворуч пролунав ріг — один короткий, два довгі.

    Орвен.

    Рейдери теж його почули. Їхній командир зрозумів становище першим і щось закричав, після чого половина групи почала відходити з низини.

    — Ряд не ламати! — крикнув Корсо. — Друга сотня — за ними до сухого гребеня! Лучники, по задніх!

    Близько сорока рейдерів кинулися вперед, намагаючись виграти час для решти. Основний стрій прийняв їх на місці, тоді як свіжа сотня обійшла лівий край і рушила за відступаючими. Переслідування тривало до річки: тих, хто відставав зі зброєю, добивали або брали в полон, а кільком групам не дали зібратися на сухому березі. Далі починалися багно й ліс, куди Корсо людей не повів.

    Орвен вийшов на іншому схилі й перекрив найзручніший сухий шлях.

    — До багна не лізти, — наказав Корсо. — Дві групи тримають річку й дивляться напрям. Решта назад у стрій.

    Остаточні втрати порахували вже вночі: одинадцять загиблих, тридцять один поранений, із них шестеро важко. На полі залишилося п’ятдесят сім тіл рейдерів, ще кількох знайшли біля річки. Два віддалені хутори встигли спалити до евакуації; загинуло шестеро цивільних.

    Орвен сів біля багаття.

    — Ми могли закрити їм північ.

    — Могли.

    — Тоді більше не повернулося б.

    Корсо потер обличчя.

    — І більше наших лежало б тут. Мені досить тих, кого вже понесемо назад.

    Наступного ранку прибули рейнджери Тіньової Вежі, а через тиждень Денис Малістер надіслав Фарену листа й копію в Діпвуд: «Без людей Моррігана ця група дійшла б до заселеного узбережжя раніше, ніж Тіньова Вежа змогла б її наздогнати».

    Корсо дочитав копію й постукав пальцем по цьому рядку.

    — Оце покажи Гловеру, коли він знову спитає, навіщо нам стільки людей.

    — Покажу рахунок витрат разом із цим.

    — Ти вмієш псувати хороші листи.

    За наступні два роки подібні виходи повторилися ще десять разів. Більшість груп була меншою, двічі ворога взагалі не знайшли, а кілька загонів повернулися на північ самі. Проте після тієї весни на Морському Мисі вже значно рідше питали, навіщо Фарен утримує стільки людей.

    Армія росла шарами. Постійні частини несли гарнізонну й патрульну службу, резерв працював у порту, лісі та майстернях, але регулярно виходив на збори, а решта населення знала сигнали й місця евакуації.

    Восени чисельність людей Моррігана вперше стала окремою темою на зустрічі західних домів. Формально зібралися через дорогу — принаймні саме це було написано в запрошенні Галбарта Гловера. За столом разом із ним сиділи сер Артур Флінт, двоє представників дрібніших домів і Фарен. Питання дороги вони вирішили за сорок хвилин, після чого почалася справжня розмова.

    — Скільки зараз? — запитав Флінт.

    — Майже півтори тисячі постійних і близько тисячі восьмисот запасних.

    Сер Артур подивився на Галбарта.

    — І ти після шести років суперечок уже навчив його говорити «майже»?

    — Ні, — сказав Галбарт. — Просто Коллена сьогодні немає.

    Один із молодших лордів швидко склав числа.

    — Три тисячі двісті людей.

    — Мобілізаційно, — уточнив Фарен.

    — Яка різниця?

    — Більше половини не живе в казармах.

    — Але може прийти зі зброєю.

    — Так.

    — За скільки?

    Фарен подумав.

    — Біля порту — день. Віддалені поселення — два-три.

    За столом стало тихіше. Галбарт потер підборіддя.

    — Скільки одичалих убили твої люди минулого року?

    Фарен перевів погляд на Корсо, і той одразу назвав число.

    Флінт повернувся до нього.

    — Ти пам’ятаєш?

    — Я командую армією.

    — Частиною.

    — Все одно.

    Галбарт продовжив:

    — Рейди?

    — Сім підтверджених. Чотири бої.

    — Загиблі у вас?

    — Дев’ять наших бійців. Шестеро мирних людей — ще до перехоплення.

    Флінт зітхнув.

    — Оце й біда.

    Фарен подивився на нього.

    — Що?

    — Кожного разу, коли хочу сказати, що в тебе забагато людей, хтось із-за Стіни вирішує допомогти тобі аргументом.

    Корсо засміявся, за ним Галбарт, і навіть Фарен дозволив собі коротку усмішку.

    — Три тисячі — це вже не загін, Фарене. Твої застави тягнуться від моря до дороги на Дар, села живуть за одними сигналами, а люди їдуть торгувати сюди раніше, ніж до старих ринків. Сусіди рахують уже не тільки твої мечі. Вони рахують, як швидко ти можеш зібрати весь край.

    — Ні.

    — Тоді навіщо решта?

    Фарен відповів прямо:

    — Узбережжя. Порт. Каравани. Склади. Патрулі. Запасні на випадок великого рейду. Пірати. Залізнороджені, якщо колись знову вирішать.

    — Балон присягнув Роберту.

    — Так.

    — І ти все одно готуєшся.

    — Так.

    — До всього?

    Фарен трохи подумав.

    — До того, що можу передбачити.

    Сер Артур відкинувся на спинку стільця.

    — Саме це в тобі й не подобається.

    — Що?

    — Нормальні лорди просто мають людей.

    — А я?

    — Ти пояснюєш, навіщо кожен потрібен.

    Корсо тихо озвався:

    — Це комплімент.

    — Не був.

    — Все одно беру.

    Флінт перевів на нього погляд.

    — І ще він.

    — На жаль, — сказав Фарен.

    Кухоль пішов по колу й до Фарена дійшов останнім. Галбарт розповів історію про діда, якого знали всі за столом; Фарен засміявся на мить пізніше за решту, лише коли сусід пояснив жарт. Ніхто через його присутність не замовк, і розмова тривала далі, поки він відпив і передав кухоль наступному.

    Коли Фарен пішов спати, Галбарт залишився за столом. Флінт теж не поспішав підводитися, а один із молодших лордів уже дійшов до дверей, коли сер Артур запитав:

    — У нього справді немає дружини?

    Галбарт повільно поставив кухоль.

    — Наскільки знаю — ні.

    — Дітей?

    — Теж.

    Молодший лорд біля дверей повернувся до столу.

    — А братів? Сестер? Племінників?

    — Нікого, кого він називав би родиною.

    Флінт подивився на двері, за якими зник Фарен.

    — Коли в чоловіка два хутори й сорок списів, це його приватна справа. Коли в нього порт, тисячі людей і більше мечів, ніж у половини домів на заході, відсутність спадкоємця стає справою сусідів.

    Галбарт не заперечив. Сам він думав про це й раніше, просто не збирався першим заводити таку розмову.

    — Ти вже когось придумав? — запитав він.

    Сер Артур фиркнув.

    — У мене є двоюрідна сестра. Двадцять шість. Вдова, дітей немає. Уміє вести дім і не падає непритомна, коли чоловіки говорять про гроші.

    — Романтично.

    — Ми говоримо про шлюб лорда, а не пісню.

    Молодший лорд біля дверей кашлянув, ховаючи усмішку, а Галбарт провів пальцем по краю кухля.

    — У Гловерів теж є незаміжні родички.

    Флінт одразу подивився на нього.

    — Оце вже чесніше.

    — Я нічого не пропоную.

    — Поки.

    Галбарт помовчав, а тоді дістав із сумки складений лист.

    — Три місяці тому один із людей Мандерлі питав у Діпвуді, чи Морріган одружений.

    Усмішка з обличчя Флінта зникла.

    — Біла Гавань?

    — Не офіційна пропозиція. Питання між двома іншими — про ліс і західний морський шлях.

    — У Мандерлі випадкових питань про шлюби не буває.

    — Саме тому я запам’ятав.

    Сер Артур знову глянув на двері.

    — Він знає, що про нього вже так думають?

    — Сумніваюся.

    — Треба сказати.

    — Якщо ти завтра зайдеш до нього й повідомиш, що ми поділили його між кузинами, він вирішить, що північні лорди ще дивніші, ніж думав.

    — А вони не дивні?

    — Не настільки швидко.

    Флінт засміявся й допив. Ні про що конкретне вони того вечора не домовилися. Навесні в Діпвуді мав відбутися великий збір через дороги й лісові межі, куди кожен дім і без того привезе родину, гостей та половину молодих людей, яким давно настав час знайомитися між собою. Галбарт лише вирішив не заважати, якщо серед цих гостей випадково опиниться кілька незаміжніх жінок відповідного віку.

    Уже виходячи, сер Артур зупинився біля дверей.

    — Якщо він одружиться з Гловеркою, я підніму мито на дерево.

    — У тебе немає порту.

    — Тоді знайду щось інше.

    Галбарт дочекався, поки він піде, й ще раз подивився на порожнє місце Фарена за столом.

    Давос повернувся з моря з подарунком для Ширін — маленькою дерев’яною моделлю корабля, вирізаною не надто вправно: один борт вийшов товстішим за другий, а щогла помітно хилилася вбік. Ширін узяла кораблик обережно й покрутила його в руках.

    — Це ваш?

    — Тепер твій.

    — Я маю на увазі корабель.

    — Схожий на один із моїх старих.

    — Контрабандний?

    Давос кашлянув, а Станіс, який сидів біля вогню з книгою, підняв очі.

    — Звідки вона знає це слово?

    Ширін відповіла раніше за Давоса:

    — Мейстер Крессен.

    Давос усміхнувся.

    — Хороший мейстер.

    Станіс знову опустив погляд до книги.

    — Поганий вплив.

    Ширін поставила кораблик на стіл і ще трохи роздивлялася його.

    — Ви перевозили цибулю?

    — Один раз це виявилося дуже важливо.

    — Батько відрубав вам пальці.

    Давос подивився на Станіса, але той не відірвався від книги.

    — Так.

    Ширін насупилася.

    — Але ви його врятували. Навіщо тоді тато відрізав пальці?

    Давос, який саме поправляв ножем нерівність на дерев’яному корпусі, завмер. Станіс відповів не відразу.

    — Бо до тієї ночі він багато років порушував закон.

    — А якщо закон поганий?

    Тепер Станіс відклав книгу й подивився на дочку.

    — Тоді король має змінити закон. Не вдавати, що його немає.

    Ширін подумала над відповіддю й кивнула.

    — Добре.

    Вона повернулася до кораблика, і для неї розмова на цьому закінчилася. Давос ще кілька секунд дивився на Станіса.

    — Що? — запитав той.

    — Нічого.

    — Кажи.

    Давос перевів погляд на Ширін.

    — Вона хороша.

    Станіс теж подивився на дочку.

    — Так.

    Цього разу він не сперечався.

    Аріанна перестала просити батька про пояснення. Спершу Доран прийняв тишу за полегшення, але швидко зрозумів: дочка просто більше не чекала відповіді. Коли приїжджала, залишалася чемною, уважною й навіть теплою, проте говорила лише про свята, гостей, коней, одяг і друзів.

    Доран одного разу запитав:

    — Ти щаслива?

    Аріанна усміхнулася.

    — Звісно.

    Доран почув у власній відповіді знайому обережність і замовк. Оберин уже дивився на нього так, ніби теж її впізнав.

    Оберин був менш терплячим.

    — Ти її втрачаєш.

    Доран, який дивився на дітей у дворі, зупинив палицю.

    — Вона моя дочка.

    — Саме.

    — Не драматизуй.

    Оберин засміявся.

    — Я? Це нове.

    Доран знову перевів погляд на двір.

    — Коли буде час…

    — Ти завжди живеш у «коли».

    — А ти в «зараз».

    — І хтось із нас має.

    — Саме тому ми ще живі.

    Оберин став поруч із братом.

    — І саме тому вона думає, що ти віддаси її спадок братові.

    Доран промовчав, і Оберин повернув до нього голову.

    — Скажи хоча б, що це неправда.

    — Не можу.

    — Чому?

    — Бо тоді вона запитає, чому я писав Квентину інше.

    — І?

    — Доведеться пояснювати.

    — Так.

    Доран трохи помовчав.

    — Пакт.

    — Не обов’язково весь.

    — Вона не зупиниться.

    Оберин усміхнувся.

    — Точно твоя дочка.

    Доран подивився на брата й побачив, що той жартує лише частково.

    Коллен наздогнав Фарена не в рахівні, а на нижній вулиці біля гавані. Ще три роки тому тут закінчувалася дорога й починалася суцільна грязюка, а тепер по обидва боки стояли двоповерхові будинки, майстерні, дві пекарні й заїжджий двір із новою вивіскою, на якій морський дракон мало нагадував будь-яку справжню тварину.

    — Маєте хвилину?

    — Якщо йдеш зі мною.

    Коллен прилаштувався поруч.

    На розі їм довелося обійти віз із бочками, а далі вулицю частково перекрили робітники: після останнього дощу стічна канава знову переповнилася, і вода зайшла в три нижні будинки. Келло вже сперечався з каменярем про те, кому належить переробляти ухил. Фарен навіть не сповільнив кроку. Вони сперечалися про це другий місяць, і поки що кожен запропонований спосіб вирішував одну проблему лише для того, щоб створити дві нові.

    Біля школи діти висипали просто на дорогу, і Коллену довелося притиснути книгу до грудей, щоб у неї не врізався хлопчик із дерев’яним мечем. За школою тягнулися будинки, яких Фарен узагалі не пам’ятав. Далі починалася нова вулиця ліссенійців — зі світлішими тинами, виноградними лозами біля кількох дворів і запахом часнику та риби. Ще через квартал жили переважно північні родини, а біля кузні двоє чоловіків сперечалися одразу двома мовами.

    — Ти все ще хочеш число? — запитав Коллен.

    Фарен подивився в бік гавані. Біля великих причалів стояли чотири торгові судна, ще два чекали на рейді; крани скрипіли над мішками зерна, трохи далі вантажили дерево й смолу. За старим двором виросли нові склади, і сам двір тепер губився між ними, давно вже не схожий на центр усієї землі.

    — Приблизне.

    Коллен навіть зупинився.

    — Я це запишу.

    — Не треба.

    — Уже запам’ятав.

    Він відкрив книгу.

    — У всіх твоїх землях постійних мешканців уже більше сорока тисяч. У самому Мисі — п’ятнадцять тисяч. Якщо рахувати сезонних моряків, людей на верфі й тих, хто ще не вирішив, чи залишиться після зими, буде більше. Точніше скажу після нового обліку.

    Фарен кивнув. Уперше за багато років йому цього вистачило.

    — Військо?

    — Трохи менше чотирьох тисяч можуть зібратися для сухопутної служби, якщо рахувати запасних. Постійних — менше половини. Моряків я сюди не додавав.

    Корсо наздогнав їх біля повороту й почув останню фразу.

    — Майже чотири.

    — Майже, — погодився Коллен.

    — Неро тебе зіпсував.

    — Неро навчив мене, що люди, які люблять круглі числа, зазвичай не платять рахунки.

    Корсо повернувся до Фарена.

    — П’ять уже не звучить безглуздо.

    — Наступного року, якщо місто витримає.

    — Місто чи гроші?

    Коллен перегорнув сторінку.

    — Їжа. Житло. Командири. Арсенали. Дороги. Гроші десь п’яті в черзі.

    Вони вийшли до старого причалу, звідки добре було видно обидва береги бухти. П’ять більших бойових і патрульних суден Морського Мису стояли в різних її частинах, між ними сновигали рибальські човни й вантажні барки; дрібні судна вже давно ніхто не намагався вести в одній книзі разом із військовими.

    На протилежному схилі будували нові будинки, нижче теслярі закладали ще один склад, а над дахами висів дим від коптилень. Далі вже починалися поля й дороги, що розходилися до сіл.

    Біля причалу з Фареном привітався чоловік, якого він не впізнав.

    — Мілорде.

    Фарен кивнув у відповідь і пішов далі. За наступним поворотом із трьох людей, що поступилися йому дорогою, знайомим було лише одне обличчя.

    — Добре, — сказав він.

    Корсо глянув на нього.

    — Що добре?

    Фарен ще раз окинув поглядом гавань.

    — Наступного року — п’ять.

    Корсо на мить завмер, а тоді розсміявся.

    — Я знав.

    — Ні.

    — Сам сказав.

    — Випадкове число.

    — Уже ні.

    Фарен сперся на парапет і подивився на вогні Морського Мису. Вісім років тому за ним ішли кілька десятків людей; тепер старий двір губився серед складів і дахів, а на один сигнальний вогонь могли відповісти тисячі.

    Уже ввечері він піднявся на стару сигнальну вежу. Останні листи Варти непокоїли його більше за цифри гарнізону: рейнджери частіше знаходили покинуті стоянки й сліди великих груп, а Бенджен окремо відзначив рух людей, які ніби тікали від чогось на півночі. Причини ніхто не знав. Фарен не став вигадувати їх за відсутності даних; лише наказав частіше перевіряти сигнальні пости й не скорочувати зимові запаси.

    На півдні тим часом не приходило нічого, що вимагало б ламати цей порядок: Роберт усе ще сидів на Залізному троні, Нед правив Вінтерфеллом, Тайвін — Кастерлі-Роком, Грейджої не повставали, Дорн мовчав. Літо тривало, дороги лишалися відкритими, торгівля йшла. Для більшості людей це були добрі роки.

    Корсо піднявся слідом і сперся на кам’яний парапет.

    — П’ять тисяч.

    — Наступного року.

    — І потім?

    Фарен трохи подумав.

    — Потім достатньо.

    Корсо повернув до нього голову.

    — Ти щойно сказав, що такої цифри немає.

    — Для мирного часу — є.

    Корсо якийсь час мовчав, дивлячись на вогні внизу.

    — Знаєш, що найгірше?

    — Що?

    — Я вже не пам’ятаю, коли востаннє хотів більшої бійки. У Ліссі я б себе за це висміяв.

    — Можу зробити зараз.

    — Запізно. Я старий і важливий.

    — Друге спірне.

    Корсо штовхнув його ліктем у плече, але погляду від вогнів не відвів.

    — А для війни?

    Фарен подивився туди, де за останніми вогнями поселень починався темний горизонт.

    — Залежить від війни.

    Корсо хмикнув і зручніше сперся ліктями на парапет. Унизу один за одним гасли ліхтарі складів.

    You can support the author on

    0 Comments

    Note