Глава 37. Спадкоємці
by AnriDeBorze292 рік від Завоювання
Мейс зібрав усю родину на обід і майже не торкався їжі. Оленна, навпаки, їла спокійно й час від часу дивилася на сина поверх кубка. Віллас відклав ніж: батько явно чекав моменту щось оголосити. Гарлан поруч продовжував їсти. Лорас майже не помічав напруги за столом — він сперечався з Маргері за останню половину груші. Вона спитала, чи він справді хоче з’їсти дві; Лорас подумав і відсунув тарілку до неї.
— Вона тебе переграла, — сказала Оленна. — Не переймайся. Чоловікам корисно звикати до цього змалку.
— Я просто не хотів другу.
— Звісно.
Мейс дочекався, поки діти замовкнуть.
— Лорд Ренлі приїде через дев’ять днів. І якщо все складеться добре, Лорас поїде з ним як зброєносець.
Тепер Лорас уже не думав про грушу. Питання посипалися одне за одним — коли, на скільки, скільки людей буде в почті, чи дозволять йому тренуватися з Ренлі. Мейс витримав їх із помітним задоволенням.
Лише коли син нарешті замовк, Оленна сухо зауважила:
— Добре. Хоч один із вас двох знає, навіщо це потрібно.
Після обіду Віллас знайшов батька біля трояндової галереї.
— Чому Ренлі? — запитав Віллас, коли вони лишилися самі.
Мейс глянув на сина так, ніби відповідь була очевидна.
— Він брат короля, лорд Штормокраю і всього на кілька років старший за Лораса. Якщо хлопці поладнають, цей зв’язок проживе довше за будь-який турнір.
Віллас кивнув. Уперше за розмову батькова відповідь здалася йому достатньою.
— А якщо вони не поладнають? — запитав Віллас.
Мейс знизав плечима.
— Тоді Лорас повернеться. Я віддаю його в зброєносці, а не продаю Штормокраю.
— І ти так легко відмовишся від зв’язку з братом короля?
— Якщо син ненавидітиме людину, якій служить, це буде поганий зв’язок.
Віллас кивнув.
Наступного ранку Лорас розбудив Гарлана до світанку й отримав дерев’яним мечем по животу ще до того, як вони дійшли до двору.
— Через дев’ять днів Ренлі, — пояснив він, ніби це виправдовувало все.
Гарлан позіхнув. — Тоді перший урок: якщо лорд скаже тримати коня, ти тримаєш коня, а не шукаєш спосіб виграти турнір із конем.
Лорас скривився.
— Я вмію слухати.
— Чудово. Перші десять обмінів не атакуєш.
На третьому Лорас уже ледве стримувався. На сьомому зрозумів, що це і є тренування. Гарлан усміхнувся тільки тоді.
Неро побачив Мис із моря й кілька хвилин нічого не казав. Там, де в його пам’яті залишилися один склад і грубий причал, тепер над бухтою здіймалися три ряди паль, біля верфі лежав свіжий корпус судна, а вздовж берега тягнувся дим від коптилень.
— Занадто великий, — нарешті сказав він.
Террон глянув на нього.
— Для чого?
— Для людини, яка три роки тому просила гроші на один склад.
Фарен чекав на причалі разом із Корсо, Келло й Колленом. Зійшовши по трапу, Неро коротко потиснув йому руку, але майже відразу перевів погляд на новий склад.
— Живий, — сказав він. — А гроші?
— Частково.
Неро скривився.
— «Частково» в книгах завжди коштує дорожче, ніж у розмові.
Корсо тут же обійняв його так, що Неро на мить майже зник у хутрі його плаща.
— Я вже пошкодував, що приїхав, — сказав він, коли Корсо нарешті його відпустив.
Цього разу навіть Келло засміявся.
Перші дві години Неро не пішов ані їсти, ані відпочивати. Він обійшов причали, обидва склади, верф, коптильні, рибний ряд, лісопилку й кузні, раз у раз перериваючи пояснення Коллена тими самими двома питаннями: скільки це коштує і скільки приносить.
Лише біля другого складу він уперше подивився не на будівлю, а на людей навколо.
— Скільки тут тепер живе з порту?
Коллен назвав число, і Неро насупився.
— Забагато залежить від моря. Покажи запаси й лісові доходи.
Увечері він поклав перед Фареном дві книги.
— Оце — Сіра Варта. Оце — Мис. Якщо ще раз побачу ремонт твого патрульного човна в рахунках компанії, виставлю його особисто тобі.
— Помилку вже виправили.
— Через три місяці. Тому відтепер у вас дві книги й жодного «потім розберемося».
Далі цифри виглядали краще. Мис уперше сам покрив поточні витрати й залишив невеликий надлишок. Борг перед Сірою Вартою все ще існував, однак Неро не радив гасити його одразу: компанія натомість отримувала ремонт, склад і пріоритет на частину товарів, тоді як Мис користувався позикою на умовах, яких жоден сторонній купець не погодився б дати.
— Скільки беремо цього року? — запитав Фарен.
— Вісімдесят. Більше — почнеш будувати свою армію коштом людей, які ще заробляють для компанії.
Фарен кивнув. Тут сперечатися справді не було про що.
Наступного ранку Неро побачив, за що саме Фарен платив війську.
Сигнальний ріг із північного поста пролунав просто під час сніданку. Один довгий і два короткі сигнали змусили Корсо й Фарена підвестися майже одночасно, тоді як Неро лише перевів погляд з одного на другого.
— Що?
— Північний сигнал, — відповів Корсо.
— Одичалі?
— Можливо.
За хвилину ріг озвався вдруге, вже в іншому ритмі. Корсо, який саме збирався рушити до дверей, зупинився й прислухався.
— Уже передали число.
Фарен теж слухав, але до зброї не потягнувся. За дверима вже тупотіли люди, збираючи мобільний загін. Неро глянув туди.
— Ти не їдеш?
— Ні. Орвен командує.
— А якщо помилиться?
Фарен відклав ложку.
— Тоді розберемо помилку після повернення. Якщо я щоразу забиратиму командування собі, Орвен так і залишиться сержантом із чужим титулом.
Неро повільно кивнув і більше нічого не запитав.
Орвен повернувся наступного вечора з двома мертвими й п’ятьма пораненими. Звіт він почав із власної помилки: біля струмка надто рано розділив людей і не дав Тарко часу перевірити схил. Одичалі першими помітили одну з груп; один сірий дістав стрілу під ключицю, другий загинув уже в ближньому бою.
Фарен вислухав усе до кінця, не перебиваючи.
— Що зробив би інакше?
— Дав би Тарко годину. І не тягнув би другу групу до струмка, доки не перевіримо схил.
— Запиши це для сержантів.
Орвен стиснув щелепу.
— Мене знімеш?
— Ні. Якщо повториш ту саму помилку — тоді поговоримо. Я не можу міняти командира після кожної помилки на людину, яка просто ще не встигла зробити свою.
Ренлі Баратеон прибув із сорока трьома людьми — Лорас устиг порахувати їх ще до того, як перший кінь зупинився біля сходів. Сам Ренлі легко зіскочив із сідла без допомоги й одразу заговорив із Мейсом так, ніби вони розійшлися лише вчора, а не бачилися вперше за довгий час. Його зелений дублет із золотом можна було помітити ще з протилежного кінця двору.
Мейс вийшов назустріч гостю разом з Алері й дітьми — Вілласом, Гарланом, Лорасом і Маргері. Оленна стояла на одну сходинку вище за решту родини й навіть не намагалася зрівнятися з ними перед гостем.
Ренлі це помітив і усміхнувся.
— Лорде Ренлі.
— Мені казали, що Гайгарден стає красивішим щороку.
Оленна неквапливо оглянула його зелений дублет.
— А тобі вже казали, що лестощі працюють краще, коли їх не видно з іншого кінця двору?
Ренлі розсміявся.
— Значить, наступного разу почну тихіше.
Лорас уважно спостерігав за ним, і Ренлі швидко це помітив.
— А це майбутній зброєносець?
Лорас випростався ще рівніше.
— Так, мілорде.
— Ти завжди такий серйозний?
— Ні.
Ренлі почекав, не відводячи від нього погляду, і Лорас додав:
— Лише зараз.
Цього разу Ренлі засміявся ще голосніше.
— Добре.
Мейс усміхався так широко, ніби домовленість уже була укладена. Оленна ж лише підняла брову.
Під час обіду Ренлі говорив з усіма й кожному співрозмовникові віддавав увагу, навіть старому управителю, якого Мейс представив між двома лицарями. За пів години він знову назвав того на ім’я.
Після обіду Маргері тихо запитала Вілласа:
— Він справді всіх пам’ятає?
— Ні. Перед зустрічами дізнається, кого побачить. А коли говорить — слухає.
— Тобто готується подобатися?
Віллас усміхнувся.
— Готується не переплутати людину з меблями.
Маргері глянула на Ренлі, який саме сміявся з Гарланом.
— Людям він подобається.
— Так.
— Чому?
Віллас закрив книгу.
— Бо він дає їм відчути, що почув.
Лорас отримав свій шанс того ж дня. Ренлі попросив показати тренувальний двір. Гарлан ішов із ними.
— Мейс каже, ти добрий із мечем, — сказав Ренлі.
Лорас відповів:
— Так.
Гарлан кашлянув.
Лорас виправив:
— Кажуть.
Ренлі усміхнувся.
— Краще.
— Хочете подивитися?
— Звісно.
Через хвилину Лорас уже стояв із дерев’яним мечем. Навпроти — Гарлан. Ренлі підняв брову.
— Брата?
— Найкращий тут.
Гарлан сказав:
— Це не причина вибирати мене.
Лорас подивився.
— Чому?
— Якщо хочеш показати, який ти хороший, бери слабшого.
Ренлі засміявся. Лорас насупився.
— Я не хочу слабшого.
— Тоді починай.
Лорас атакував швидко й значно краще, ніж два роки тому. Перший обмін Гарлан просто захистився, другий теж. На третьому Лорас змінив темп: удав удар згори й перевів клинок униз. Гарлан відбив.
— Добре, — сказав Ренлі.
Лорас почув і відразу спробував складніший прийом. Гарлан зачепив його ногу, Лорас упав, але підвівся ще до того, як сміх устиг народитися, й знову пішов уперед. Гарлан зупинив меч.
— Досить.
— Я можу.
— Знаю.
— Тоді…
Ренлі втрутився:
— Він сказав досить.
Лорас завмер. Подивився на нього. Потім опустив меч.
— Так, мілорде.
Гарлан ледь кивнув. Ренлі теж зрозумів.
— Скільки тобі?
— Тринадцять.
Ренлі кивнув на Гарлана.
— Ти швидкий. Але Гарлан сказав «досить», і ти зупинився. Запам’ятай це — при дворі знадобиться.
Лорас намагався не показати, наскільки йому приємна похвала.
— Дякую.
— І все одно Гарлан поки кращий.
— Поки, — сказав Лорас.
Оленна дочекалася вечора й поговорила з Ренлі без Мейса; без нього розмова мала значно більше шансів бути корисною.
— Хлопець тебе вже обожнює, — сказала вона.
Ренлі взяв вино.
— Ми знайомі пів дня.
— Для Лораса достатньо.
— Це проблема?
— Може стати.
Ренлі став серйознішим.
— Я не збираюся погано з ним поводитися.
— Я не про це.
— Тоді?
Оленна дивилася.
— Він молодий. Талановитий. І хоче бути найкращим у всьому, що любить.
Ренлі усміхнувся.
— Звучить непогано.
— Поки не програє.
— Усі програють.
— Він ще не навчився.
Ренлі подумав.
— Навчу.
Оленна підняла брову.
— Ти?
— Можливо.
— Оце я й хотіла почути.
— Що саме?
— «Можливо».
Ренлі засміявся.
— Ви дивна жінка.
— Мені казали.
Він відпив.
— Мейс хоче зв’язку з моїм братом.
— З тобою.
— Я брат короля.
— Саме тому він робить різницю гірше.
Ренлі подивився.
Оленна продовжила:
— Він любить тебе не за те, ким ти є.
— Приємно.
— За те, де ти стоїш.
— Ще приємніше.
— Не ображайся. Ти теж приїхав не лише через троянди.
Ренлі усміхнувся.
— У мене в Штормових землях достатньо хороших хлопців.
— Саме.
— Лорас кращий за більшість.
— І Тірелл.
Оленна кивнула.
— Добре.
Ренлі глянув у бік саду, де Маргері йшла з двома кузинами. Побачивши їх, вона зробила реверанс із відстані й рушила далі.
— Ваша онука теж уважна.
Оленна не повернула голови.
— Вона дитина.
— Я нічого іншого не сказав.
— Добре.
Ренлі ледь усміхнувся.
— Ви вже думаєте, за кого її видати?
— Мейс думає.
— А ви?
Оленна подивилася.
— Думаю, що їй дванадцять.
Ренлі підняв чашу.
— Справедливо.
— Через кілька років буде інша розмова.
— Зі мною?
— Якщо доживеш.
Ренлі засміявся.
— Ви всім так бажаєте добра?
— Тільки тим, хто подобається.
Лорас поїхав із Ренлі через чотири дні. Мейс обійняв його при всіх, Алері — двічі, а Маргері простягнула маленьку зелену стрічку.
— Навіщо?
— Щоб не забув.
— Тебе?
— Гайгарден.
— Я не забуду.
— Тоді повернеш.
Лорас прив’язав стрічку до внутрішнього ременя сумки.
— Добре.
Віллас подарував йому книгу. Лорас подивився спочатку на обкладинку, потім на брата.
— Серйозно?
— Так.
— Я їду служити лорду, а не в Цитадель.
— Саме тому.
— Про що?
— Коні.
Лорас відкрив книгу, перегорнув кілька сторінок і кивнув.
— Добре.
Гарлан нічого не простягнув, і Лорас це одразу помітив.
— А ти?
— Що?
— Нічого?
Замість відповіді Гарлан простягнув руку. Лорас потиснув її, але брат стиснув пальці трохи сильніше й не відпустив одразу.
— Слухай.
Лорас закотив очі.
— Знову.
— Саме.
— Добре.
— Не тільки Ренлі. Усіх.
Лорас подивився на нього уважніше.
— Навіть слуг?
— Особливо людей, яких ніхто не слухає.
— Навіщо?
Гарлан нарешті відпустив його руку.
— Колись зрозумієш.
Лорас сів на коня. Ренлі вже чекав попереду й, побачивши його в сідлі, підняв голос:
— Готовий?
— Так, мілорде.
— Добре. Бо назад за забутими речами не повертаємося.
Лорас машинально перевірив сумку. Маргері відразу засміялася, і він показав їй язика; Мейс зробив вигляд, що нічого не помітив, тоді як Оленна, звичайно, побачила все.
Коли почет Ренлі виїхав за ворота, Мейс ще довго дивився їм услід.
— Хороше рішення, — сказав він.
Оленна стояла поруч, не відводячи погляду від дороги.
— Можливо.
Мейс зітхнув.
— Ти завжди мусиш?
— Так.
— Ренлі любить хлопця.
— Поки що.
— Він брат короля.
— Поки що.
Мейс повернувся до неї.
— Що це означає?
Оленна дивилася туди, де пил після вершників уже починав осідати.
— Що Лорас тепер слухатиме не тільки тебе.
Неро пробув на Півночі майже місяць. На двадцять сьомий день почав збирати книги.
— Уже їдеш? — запитав Корсо.
— Якщо лишуся ще на місяць, почну керувати портом замість вас.
— І що поганого?
Неро застебнув скриню.
— Те, що тоді ви так і не навчитеся обходитися без мене.
Фарен сперся плечем об одвірок.
— А Релло?
— Один найм узяв надто дешево й не врахував дві переправи. Втратив гроші, сам написав донесення, а наступний уже рахував з іншого берега річки, а не з контори.
Фарен кивнув.
Перед від’їздом Неро простягнув йому один аркуш: прогноз на три роки — населення, портові доходи, військові витрати, флот і кількість ветеранів, яких Сіра Варта могла щороку відпускати на Північ без шкоди для контрактів. На трапі Неро озирнувся на Келло.
— Один великий причал за рік.
— Я нічого не казав, — відповів Келло.
— Саме тому й кажу зараз. Того ж вечора Коллен приніс Фарену підсумок за пів року.
Доходи знову перевищували витрати — ненабагато, зате стабільно. Фарен сидів над цифрами, а за вікном навіть після темряви жив порт: горіли ліхтарі біля складів і вогонь кузні, кричали моряки, до вечірнього розвантаження запізнився віз. Колись усі гроші тут приходили із Сірої Варти, тепер господарство мало кілька опор: риба покривала частину витрат гарнізону, ліс — дороги, портові збори — склади, ремонт кораблів — майстрів. Торгівля зі Стіною давала не найбільший оборот, зате високу маржу на частині товарів, а кораблі майже перестали ходити порожніми.
На північ ішли зерно, сіль, полотно, залізо, вино, олія й канати. Назад кораблі брали хутро, рибу, деревину, смолу, бурштин і мамонтову кістку, після чого тягнули повний трюм до Ланніспорту, Сігарду, Староміста, Лісса, іноді Браавоса. Фарен провів пальцем по рядку.
— Коллен.
— Так?
— Скільки з цього року пішло від Сірої Варти напряму?
Писар перевірив записи й назвав число. Воно було малим — дуже малим порівняно з першими роками.
— А наступного?
— Якщо не буде великого провалу — можемо обійтися взагалі без дотації.
Фарен подивився.
— Взагалі?
— Звичайні витрати — так.
— Розширення?
— Залежить.
Фарен усміхнувся. Коллен помітив.
— Що?
— Нічого.
— Ви ненавидите це слово.
— Уже ні.
Коллен не зрозумів.
Наступного дня Фарен зібрав Корсо, Келло, Орвена, Тарко, Коллена й Мару. На столі лежали плани робіт на наступний рік, і Келло майже одразу розгорнув креслення нового причалу.
Неро мав рацію.
— Малий, — сказав Келло.
Фарен подивився на креслення.
— Він більший за старий перший.
— Перший був маленький.
— Ти сказав «малий».
— Відносно.
Корсо засміявся, а Фарен відсунув креслення вбік.
— Пізніше.
Келло насупився.
— Чому?
— Спочатку зерносховище.
— Є.
— Потрібне ще одне.
— Навіщо?
Коллен відповів раніше за Фарена:
— Населення.
Келло кілька секунд дивився на нього, потім кивнув.
— Добре.
— Після цього дорога до північних поселень, — продовжив Фарен.
Орвен погодився відразу.
— Потрібна.
— Потім два нові сигнальні пости.
Тарко нахилився над картою.
— Три.
— Чому?
Він показав на ділянку між двома позначеними секторами.
— Тут сліпа ділянка.
— Скільки людей?
Тарко назвав число, і Фарен кивнув.
— Три.
Корсо дочекався, поки вони відсунуть карту.
— А військо?
— Плюс сто п’ятдесят постійних.
Усмішка з його обличчя зникла так швидко, ніби він боявся, що Фарен зараз передумає.
— Нарешті.
— Не «нарешті».
— Для мене — нарешті.
Фарен передав йому список.
— Вісімдесят із них — колишні сірі.
Корсо відразу став серйознішим.
— Хто?
Він почав читати повільно. Біля кількох імен усміхнувся, на інших затримався довше.
— Брено справді їде?
— Якщо хоче.
— Хоче.
— Звідки знаєш?
— Він десять років говорить, що після останнього найму купить землю.
Фарен глянув на нього.
— У нього було багато останніх наймів.
— Саме.
Мара взяла список у Корсо.
— Вони отримають землю?
— За тими ж правилами, що й інші.
Корсо повернув голову до Фарена.
— Вони наші.
— Саме тому.
— Не зрозумів.
— Якщо дам їм більше лише тому, що вони служили зі мною, місцеві це запам’ятають.
Мара кивнула.
— Правильно.
Корсо подивився на неї.
— Ви завжди на його боці?
— Ні.
— Звучить інакше.
— Просто сьогодні він не дурень.
Келло засміявся, а Фарен, не реагуючи, продовжив:
— Хто приходить як військовий, отримує платню за службу. Хто осідає як ремісник — землю й роботу за загальними правилами. Якщо людина поєднує обидва обов’язки, ведемо їх окремо.
Коллен уже занотовував.
— Добре.
Корсо відкинувся на спинку стільця.
— Із запасними в нас буде майже тисяча постійних.
— Не буде.
— Якщо рахувати запасних.
— Це інше.
— Для ворога?
— Так.
Корсо знову усміхнувся.
— Добре.
Фарен перевів погляд на карту. П’ять тисяч поки лишалися цифрою на дальньому краю розрахунку. Наступну сотню ще треба було нагодувати, розмістити й поставити під чиєсь командування. Фарен провів пальцем уздовж позначених на карті секторів.
— Спершу командири. Потім збільшуємо число.
Лорас уперше побачив справжній шторм через три місяці після прибуття до Штормокраю. Це була вже не звичайна гроза: море билося об скелі з такою силою, що навіть величезні стіни замку часом здавалося здригалися разом із ними. Лорас стояв біля вузького вікна й дивився на хвилі, коли ззаду підійшов Ренлі.
— Вражає?
— Так.
— Перші кілька разів.
Лорас озирнувся.
— Потім ні?
— Потім теж. Просто перестаєш стояти біля вікна.
Хлопець знову повернувся до моря.
— Замок справді ніколи не брали?
— Брали голодом.
— Але не штурмом.
— Кажуть.
Лорас ще трохи спостерігав, як хвиля розбивається об чорні скелі.
— Я б хотів спробувати.
Ренлі подивився на нього.
— Взяти?
— Захищати.
— Чому?
Лорас замислився, але нічого переконливого не знайшов.
— Не знаю.
— Хороша причина для війни.
Хлопець різко повернувся, а Ренлі вже усміхався.
— Жарт.
— Знаю.
— Ні.
Лорас насупився.
— Знав.
— Тепер — так.
За три місяці Лорас устиг дізнатися про Ренлі чимало. Той не любив вставати рано, зате любив добрий одяг, знав майже всіх важливих людей Штормових земель і вмів розсмішити навіть тих, хто приходив до нього сердитим. Мечем він теж володів значно краще, ніж Лорас спершу очікував. До Гарлана йому було далеко, але поганим бійцем Ренлі точно не був.
— Завтра їдемо до лорда Коннінгтона, — сказав він.
— Я знаю.
— Що треба?
Лорас почав перераховувати:
— Ваш обладунок, два коні…
— Ні.
Хлопець подивився на нього.
— Що?
— Я питав не про речі.
— А про що?
— Про лорда Коннінгтона.
Лорас замовк, а Ренлі терпляче чекав.
— Я не знаю.
— Саме.
— Треба знати?
— Якщо заходиш у чужий дім — так.
— Чому?
Ренлі рушив коридором, і Лорас пішов поруч.
— Бо люди рідко говорять тільки те, що кажуть.
Лорас скривився.
— Це як Віллас.
— Розумний брат.
— Іноді занадто.
Ренлі засміявся.
— Дізнайся до вечора.
— У кого?
— В усіх.
— Це не відповідь.
— Найкраща.
Лорас зупинився, тоді як Ренлі пройшов ще кілька кроків і лише після цього озирнувся.
— І Лорасе.
— Що?
— Почни з кухні.
— Кухні?
— Так.
— Навіщо?
Ренлі усміхнувся.
— Там люди говорять. Ти думав, зброєносець — це тільки мечі?
До наступного ранку Лорас дізнався про лорда Коннінгтона більше, ніж хотів. Кухар розповів, що той ненавидить холодну баранину й людей, які спізнюються; старий зброяр згадав, що лорд двічі міняв капітанів через крадіжки, а конюх — молодшого сина, який минулої зими зламав руку. Одна служниця взагалі не зрозуміла, навіщо Лорас розпитує, зате за десять хвилин устигла повідомити, що люди Коннінгтона вже третій місяць сваряться із сусіднім селом через міст.
У дорозі Лорас розповів про це Ренлі.
— У них біда з мостом.
Ренлі повернувся до нього в сідлі.
— Яким?
Лорас пояснив усе, що почув.
— Добре.
— Я думав, ви знаєте.
— Знав, що сваряться. Не знав, через що.
Лорас насупився.
— Тоді навіщо послали мене питати?
— Тепер знаю більше.
— Ви могли запитати самі.
— Міг.
— І?
— Тоді ти нічого не навчився б.
Лорас вирішив, що це звучить підозріло схоже на Гарлана, і кілька наступних хвилин їхав мовчки.
У маєтку Коннінгтона їх прийняли добре. Сам господар був старший за Ренлі, сухорлявий, із червоним грифоном на застібці плаща. За обідом говорили про полювання, королівські податки й коней, однак міст не згадали жодного разу. Лорас чекав, чи порушить тему Ренлі, але той теж мовчав.
Лише після їжі, коли вони вийшли у двір, біля воріт з’явилася група селян, яких варта явно не збиралася підпускати до гостей. Ренлі помітив їх і зупинився.
— Хто це?
Лорд Коннінгтон скривився.
— Люди з нижнього села. Нічого термінового.
Один із чоловіків у грубому плащі почув його.
— Для вас — ні, мілорде.
Вартові відразу ступили вперед, і Лорас машинально рушив разом із ними, але Ренлі підняв руку, зупиняючи всіх.
— Як тебе звати?
— Томас, мілорде.
— Що термінове для Томаса?
Лорд Коннінгтон важко видихнув.
— Міст знесло навесні. Я поставив новий. Вони відмовляються платити за проїзд.
Томас заговорив одразу:
— Старий був без плати. Ми тим шляхом веземо зерно на млин. Тепер за кожен віз беруть мідяк туди й мідяк назад.
— Бо новий міст коштував срібла, — відрізав лорд.
Ренлі подивився на селян.
— Ви хочете безкоштовний міст?
Томас уже відкрив рот, але затримав відповідь.
— Хочемо, як було.
— Старого мосту вже немає.
Лорас вирішив, що на цьому Ренлі стане на бік Коннінгтона, однак той повернувся до господаря маєтку.
— Скільки коштував новий?
Лорд назвав суму.
— Скільки вже зібрали?
Цього разу Коннінгтон відповів не одразу.
— Не рахував.
— Хтось рахував.
Кастелян, який стояв поруч, озвався тихо:
— Я, мілорде.
Він назвав число, і Ренлі швидко прикинув його в голові.
— За два роки повернете витрати.
— Приблизно.
— А потім?
— Міст треба ремонтувати.
— Звісно. Але навряд чи щороку на всю ту саму суму.
Лорас уже починав розуміти, куди веде розмова. Ренлі знову звернувся до Томаса.
— Скільки возів із вашого села проходить за тиждень?
Той назвав приблизне число.
— Отже, ви платите менше, ніж мені щойно здалося з вашого обличчя.
Кілька людей засміялися, і навіть Томас не втримався, після чого напруга у дворі трохи спала.
— Ось що зробимо, — сказав Ренлі. — Торгові вози платять як зараз. Місцеві, які їдуть до млина й повертаються того самого дня, платять один раз. Коли витрати на будівництво повернуться, лорд перегляне збір до суми, потрібної на ремонт.
Коннінгтон підняв брову.
— А якщо я не захочу?
Ренлі усміхнувся.
— Тоді я повернуся через два роки й запитаю, чому мій хороший лорд Коннінгтон вирішив заробляти на одному мосту більше, ніж на половині своїх полів.
Цього разу селяни засміялися голосніше. Коннінгтон витримав паузу, а потім теж хмикнув.
— Один раз для місцевих, — сказав він кастеляну. — Запиши.
Томас уклонився.
— Дякуємо, мілорде.
Ренлі вказав на господаря маєтку.
— Йому. Міст його.
У дорозі Лорас повернувся до мосту.
— Чому ви просто не наказали прибрати плату?
— Бо міст справді коштував грошей.
— Але селяни сердилися.
— І це теж було справжнім.
Лорас насупився.
— Тоді хто був правий?
— Не знаю, — сказав Ренлі. — І завтра вони все одно житимуть поруч.
— Це не відповідь.
— Це саме відповідь.
Лорас озирнувся на маєток.
— Томас вас полюбив.
— Ні. Сьогодні я йому сподобався.
— Різниця?
— Велика.
Ренлі пришпорив коня, не пояснюючи далі. Лорас поїхав слідом, обмірковуючи міст, де ніхто не отримав усього, чого хотів, але ніхто не потягнувся до меча.
Лорас і далі хотів перемагати, сердився, коли падав, і тренувався більше, ніж від нього вимагали. Проте одного дня під час полювання Ренлі лише підняв руку, і Лорас зупинив коня без запитання, навіть не побачивши причини. За кілька секунд із кущів вискочив олень, у якого інший вершник мало не врізався.
Ренлі коротко подивився на Лораса.
— Добре.
Після цього він уже повернув коня, а Лорас ще кілька секунд дивився йому вслід. Коли Гарлан покликав його знову в стійку, Лорас поставив ноги саме так, як йому щойно виправили.
Маргері отримувала листи від Лораса майже щомісяця. Приблизно половина кожного листа була про коней, ще третина — про Ренлі, а решта незмінно зводилася до того, як одного дня Лорас усе-таки переможе Гарлана. Маргері часто читала ці листи Вілласу вголос.
— «Лорд Ренлі каже, що в мене хороше сидіння».
Віллас кивнув.
— Добре.
— «Але я занадто тисну колінами».
— Це правда.
Маргері відірвала погляд від листа.
— Звідки знаєш?
— Бачив.
Вона знову опустила очі до пергаменту.
— «Він каже, що Гарлан, мабуть, навмисно вчив мене неправильно, щоб я ніколи його не переміг».
Віллас засміявся.
— Лорас повірив?
— Пише, що ні.
— Значить, трохи.
Маргері перегорнула лист.
— Тут про тебе.
— Що?
— «Скажи Вілласу, що його книга корисна, але я все одно не читатиму розділ про хвороби копит до кінця».
— Невдячний.
— І про мене.
— Що?
Цього разу Маргері читати вголос не стала, і Віллас відразу це помітив.
— Ну?
— Нічого.
— Маргері.
Вона склала лист навпіл.
— Каже, що Ренлі запитував про мене.
Віллас підняв брову.
— Що саме?
— Чи я досі ставлю забагато питань.
— І?
— Лорас написав, що більше.
Віллас усміхнувся.
— Правильно.
Маргері кілька секунд дивилася на нього.
— Чому Ренлі питав?
— Бо пам’ятає.
— Мене?
— Так.
— Навіщо?
Віллас зітхнув.
— Люди можуть пам’ятати інших без таємного задуму.
— Бабуся сказала, що рідко.
— Не слухай бабусю в усьому.
Із дверей одразу пролунав голос Оленни:
— Жахлива порада.
Віллас обернувся.
— Ви підслуховували?
— У власному домі?
— Так.
— Звісно.
Маргері підняла лист.
— Ренлі питав про мене.
Оленна підійшла ближче.
— І?
— Навіщо?
— Бо ти була тут.
— Це все?
Оленна на мить затримала на онуці погляд. Маргері вже підростала до віку, коли інші починали рахувати можливі шлюби, але залишалася достатньо юною, щоб у цих розрахунках легко забували про неї саму.
— Поки що — так.
Маргері насупилася.
— «Поки що»?
Віллас тихо засміявся, і Оленна перевела погляд на нього.
— Не допомагай.
— Навіть не намагався.
Стара леді сіла поруч.
— Одного дня багато чоловіків питатимуть про тебе.
Маргері відразу стала серйознішою.
— Через те, що я Тірелл?
— Частково.
— А решта?
Оленна взяла в неї лист Лораса, глянула на кілька рядків і повернула.
— Навчися робити так, щоб решта була через тебе.
Маргері не відводила від неї очей.
— Як?
— Не знаю.
— Ви не знаєте?
— Знаю для себе.
— А для мене?
Оленна простягнула лист назад.
— Саме це ти маєш з’ясувати.
Віллас усміхнувся.
— Найгірша вчителька у Вестеросі.
— І все ж ви всі ще живі.
Маргері знову розгорнула лист і ще раз затримала погляд на імені Ренлі, перш ніж скласти пергамент. Він їй подобався: веселий, красивий і добрий до Лораса, а поки цього було достатньо. Вона поклала лист брата під інші, залишивши зверху рядок, у якому згадувалося ім’я Ренлі.
Перші сімдесят дев’ять колишніх сірих прибули наприкінці літа. Неро дозволив вісімдесят. Один передумав у Ланніспорті. Корсо дізнався.
— Хто?
— Ерд.
— Чому?
— Жінка.
— У нього не було жінки.
— Тепер є.
Корсо задумався.
— Справедливо.
Серед тих, хто прибув, був Брено. Коліно справді працювало погано. Фарен побачив, як він сходить із корабля.
— Постарів.
Брено подивився.
— Ти ні.
Фарен на секунду завмер. Корсо стояв поруч. Засміявся.
— Він завжди був старим.
Фарен подивився на нього.
— Що?
— Усередині.
Брено кивнув.
— Правда.
Розмова пішла далі. За кілька років різниця між Фареном і людьми його віку ще не була настільки разючою, щоб хтось затримався на ній довше за жарт.
— Що хочеш робити? — запитав Фарен.
Брено показав на коліно.
— Не бігати.
— Це знаю.
— Можу навчати.
— Кого?
— Тих, хто думає, що спис — це довгий меч.
Корсо усміхнувся.
— Беремо.
Фарен кивнув.
— Будинок?
— Малий.
— Родина?
Брено замовк.
— Немає.
— Тоді?
— Можливо, буде.
Корсо поклав руку йому на плече.
— Оце добрий задум.
Брено подивився.
— Ти одружився?
Корсо прибрав руку.
— Не переходь межу.
Ще одна жінка приїхала з двома дітьми й листом від родича, який уже працював на верфі. Писар перевірив, чи немає за родиною боргів, визначив їм місце в тимчасовому дворі й поставив прізвище в кінець черги на землю. Фарен підписав сторінку, а під нею вже чекала наступна.
До зими населення Мису перевищило тринадцять тисяч. На прохання Корсо Коллен усе ж уточнив:
— Трохи більше тринадцяти.
Фарен підняв голову.
— Точно?
Коллен подивився на нього так, ніби не був певен, чи почув правильно.
— Ти серйозно?
Корсо зареготав, і Фарен усміхнувся.
— Добре.
— До весни може бути менше.
— Чому?
— Зима.
Кожна нова родина приносила Мису не лише податки й робочі руки. Їй потрібні були зерно, дах, паливо, місце для дітей і допомога, якщо хтось хворів або згорав будинок, тому кількість людей сама по собі мало що говорила без запасів, які дозволяли їм пережити холодні місяці.
— Запаси?
Коллен назвав цифру.
— Ліки?
Він відповів і на це.
— Паливо?
— Келло каже, достатньо.
— А ти?
— На два тижні менше, ніж він.
— Чому?
— Бо Келло рахує нормальну зиму.
Фарен кивнув.
— Бери твою цифру.
Коллен одразу занотував поправку, а Корсо, який стояв біля вікна, знову озирнувся на кімнату.
— Понад тринадцять тисяч.
— Так.
— Пам’ятаєш п’ятсот?
— Так.
— Я — ні.
Фарен подивився на нього, і Корсо усміхнувся.
— Жарт.
Три роки тому Фарен знав майже кожне обличчя на ринку, а тепер незнайома жінка відійшла вбік і вклонилася йому, та він не зміг пригадати навіть, у якому кварталі вона жила. За її спиною купець уже торгувався з двома чоловіками, яких Фарен теж бачив уперше, тож він лише рушив далі.
Увечері Фарен піднявся на північну сигнальну вежу. Вона була невисокою, але звідси добре проглядалися бухта, вогні кораблів, темні дахи й дорога, за якою починалася суцільна ніч. За кілька хвилин сходами піднявся Корсо.
— Холодно.
— Так.
— Навіщо тут стоїш?
— Дивлюся.
— Це я зрозумів.
Вони якийсь час мовчали, спостерігаючи за Мисом. Унизу люди зачиняли склад, на іншому боці бухти ще світилася кузня, а десь між будинками гавкав собака.
— Неро рахує, що наступного року потягнемо ще двісті постійних, — сказав Фарен.
— Військових?
— Так.
— І?
— Якщо доходи не впадуть.
Корсо прикинув щось у голові.
— Буде понад тисяча із запасними.
— Більше.
— Сусіди зрадіють.
— Ні.
— Малістер?
— Так.
Корсо засміявся, але за мить уже серйозно запитав:
— Ти колись думав, скільки треба?
Фарен повернув до нього голову.
— Для чого?
— Щоб вистачало.
Фарен знову подивився на темний північний горизонт.
— Такої цифри немає.
— Погана відповідь.
— Правдива.
Корсо сперся ліктями на парапет.
— П’ять тисяч?
— Звідки?
— Просто число.
— Для такого населення — безглуздо.
Корсо й не сперечався про те, що було зараз.
— А якщо людей стане тридцять чи сорок тисяч?
Фарен затримав погляд на темному узбережжі, а потім перевів його на вогні внизу.
— Тоді рахуватимемо заново. Якщо казна це витримає і буде причина — можливо.
Корсо усміхнувся.
— Запам’ятав.
— Не треба.
— Пізно.
Вони знову замовкли. Унизу один за одним запалювали вечірні вогні, а біля школи двоє дітей у сірих плащах із грубої тканини ганялися одне за одним із дерев’яними мечами. Корсо простежив за ними поглядом.
— Твоїх тут уже більше, ніж ти думаєш.
Фарен подивився на дітей, але нічого не відповів.
Того ж вечора Корсо витягнув його з робочої кімнати без карти, книги чи списку, поставив на стіл два кухлі й сів навпроти.
— Якщо зараз спитаєш про гарнізон, я піду.
— Не спитаю.
— Про кораблі теж.
— Добре.
Корсо відпив із кухля й подивився на Фарена з підозрою, ніби сам не вірив, що так легко домігся свого.
— Пам’ятаєш перший двір Ормоллена?
— Ти хотів ударити мене вдруге.
— Хотів і втретє.
— Керуючий заборонив.
— Хороша людина. Врятував тобі життя.
Фарен усміхнувся, і далі розмова сама повернулася до Лісса. Вони згадали дешевий склад, Неро з перев’язаною ногою й Варо, який називав кожну нову вправу дурницею рівно до того дня, коли сам починав навчати її молодших. Корсо двічі переплутав дати й обидва рази сперечався, коли Фарен його виправляв; утретє Фарен вирішив промовчати.
Коли кухлі спорожніли, Корсо підвівся, сперся долонею на стіл і невдоволено розігнув коліно.
— Старієш, — сказав Фарен.
— А ти ні. Це нечесно.
— Можу почати кульгати з ввічливості.
— Не треба. Мене це ще більше дратуватиме.
На цьому вони розійшлися, а вже наступного ранку Корсо знову говорив із ним про гарнізони.

0 Comments