Глава 35. Ціна дому
by AnriDeBorze291 рік від Завоювання
Лінесса Мормонт навчилася розрізняти три види дощу. Один просто падав із неба, другий летів майже горизонтально разом із морським вітром, а третій народжувався внизу, коли хвилі розбивалися об чорні камені й солона вода долітала до самих вікон. Перший вона терпіла, другий ненавиділа, а третій сприймала майже як особисту образу.
Джорах знайшов її біля вікна саме в такий день. На Лінессі була сукня з Ланніспорту, занадто тонка для ведмежоострівської весни, а в каміні горіло вдвічі більше дров, ніж дозволяв здоровий глузд.
— Сьогодні приїде купець, — сказав він.
— Який?
— Із Ланніспорту.
Лінесса одразу стала уважнішою.
— Той самий?
— Інший.
— Тканини?
— Казав.
— Шовк?
— Можливо.
Вона відразу вловила це слово.
— Джорах.
— Що?
— Не треба.
Він подивився на неї.
— Чого?
— Якщо дорого.
— Я ще не знаю.
— Ти знаєш.
— Я знаю, що можу подивитися.
Лінесса повернулася до моря.
— У Гайгардені я ніколи не думала, скільки коштує тканина.
— Це було помітно.
Вона вдарила його ліктем. Джорах засміявся, Лінесса підхопила сміх, але невдовзі стихла.
— Я справді не думала, — сказала вона. — Тут доводиться.
Джорах нічого не відповів, і Лінесса відвернулася від вікна, щоб подивитися на нього.
— Просто не купуй дурниць через мене.
— Яких дурниць?
Її погляд зупинився на золотому кубку біля ліжка.
Джорах усміхнувся.
— Я ніколи не купую дурниць.
Лінесса перевела погляд із кубка на чоловіка, і Джорах простежив за ним.
— Це виняток.
— Їх уже багато.
— Саме тому вони перестають бути винятками.
Лінесса засміялася.
Шовк виявився дорожчим, ніж Джорах планував витратити за весь місяць. Він двічі сказав Лінессі, що річ їм не потрібна, і вона обидва рази погодилася, проте її пальці затрималися на тканині довше, ніж на будь-чому іншому в крамниці.
— Скільки? — запитав Джорах торговця.
Почувши суму, він відчув, як стискається шлунок, але все ж витягнув гаманець.
— Ми можемо собі це дозволити, — сказав він Лінессі.
Вона усміхнулася й знову провела пальцями по шовку. Джорах дивився на неї, а не на гаманець, у якому після покупки майже не залишилося монет.
До кінця другого літа людей стало стільки, що Коллен перестав називати населення без книги. За тиждень могли прийти корабель переселенців, кілька родин із земель Гловерів і десяток найманих робітників; частина лишалася, частина зникала через місяць, і число застарівало раніше, ніж його встигали повторити.
Одного ранку Корсо зайшов до рахівні саме тоді, коли Коллен разом із двома молодими писарями звіряв списки.
— Скільки нас уже? — запитав він.
Коллен не підняв голови.
— Кого саме?
Корсо зупинився.
— Людей.
— Постійних мешканців?
— Так.
— Разом із сезонними робітниками?
— Ні.
— А сім’ї моряків, які живуть тут, поки корабель у рейсі?
Корсо помовчав.
— Просто скажи число.
Коллен перегорнув сторінку.
— Не можу.
— Чому?
— Бо вчора прийшли двадцять сім людей із Діпвуда, шестеро повернулися на Ведмежий острів, три родини ще не вирішили, чи залишаються після зими, а записи з нового лісового двору я отримаю тільки ввечері.
Корсо подивився на Фарена, який сидів за сусіднім столом над планом нового складу.
— Десь три тисячі.
Перо Коллена зупинилося, і він повільно підняв очі.
— Дві тисячі вісімсот сімдесят чотири за останнім повним підрахунком.
— От бачиш. Десь три.
— Ні.
— Різниця сто двадцять шість людей.
— Саме.
Корсо розвів руками.
— Для поселення такого розміру це майже нічого.
Фарен відірвався від плану.
— На скільки днів зерна?
Корсо глянув на нього.
— Що?
— Сто двадцять шість людей. Скільки вони з’їдять за місяць?
Корсо вже відкрив рота, але Коллен швидше підтягнув до себе одну з книг.
— Якщо рахувати звичайний пайок і не виділяти дітей окремо, майже чотири повні вози зерна.
Цього вистачило, щоб Корсо замовк.
Фарен продовжив:
— Скільки місць у казармі?
— Вільних? — уточнив Коллен.
— Так.
Писар перегорнув ще кілька сторінок.
— Тридцять дев’ять.
— Отже, якщо хоча б половина цих ста двадцяти шести — дорослі чоловіки без родин, казарми вже не вистачить.
Корсо потер бороду.
— Добре. Не три тисячі.
Коллен знову опустив перо до книги.
— Дякую.
— Я не сказав, що мені подобається.
— Це вже не обов’язково.
Після цього Корсо ще кілька разів намагався округляти числа, і щоразу Коллен мовчки відкривав потрібну сторінку. Зрештою Корсо сам почав питати: «Скільки точно?»
Морський Мис ще не був містом. У нього не було мурів, кам’яних вулиць чи ряду високих будинків над гаванню, зате вже стояли два справжні причали, кілька складів, верф і коптильні, а довга смуга нових дахів щороку відходила від води все далі вглиб. У суху погоду повітря пахло сосновою стружкою й смолою, у вологу — рибою, димом і багном, яке Келло клявся одного дня перемогти дорогою.
Кораблі приходили нерівно: іноді бухта тиждень стояла порожня, а потім за два дні приймала три судна. Найчастіше вони приходили із Сігарду, Ланніспорту й Ведмежого острова; одного разу дійшли зі Староміста, двічі — з Лісса. Террон уже починав лаятися, коли капітани називали бухту портом.
— Порт має працювати, — сказав він.
Фарен подивився на причали.
— Працює.
— Погано.
— Але працює.
— Оце найгірше. Тепер усі думають, що можна не покращувати.
Келло, який стояв поруч, схвально кивнув.
— Правильно.
Корсо перевів погляд з одного на другого.
— Ви знайшли один одного.
Першим захворів хлопчик із нового кварталу, наступного дня — його сестра й стара жінка із сусіднього будинку. До вечора Сарро мав уже сімох людей із гарячкою, блюванням і болем у животі, а до Фарена прийшов не з діагнозом, а з відром.
— Понюхай.
Фарен подивився на каламутну воду.
— Не хочу.
— Добре. Значить, ніс працює.
— Звідки?
— Криниця біля нижніх будинків.
Надворі ще не висохло після двох днів дощу. Нові вулиці перетворилися на смуги темного багна, між будинками стояла вода, а біля криниці вже сперечалися люди: старі мешканці звинувачували новоприбулих, ті у відповідь — стару канаву.
Келло стояв посеред них по коліна в багнюці й виглядав так, ніби готовий був убити саму землю.
— Що сталося? — запитав Фарен.
Келло показав на схил.
— Там поставили ще шість будинків. Воду після дощу повело сюди. Стара канава забилася тріскою й глиною, перелило через край.
— І?
Келло глянув на криницю.
— Через яму, куди люди зливали нечистоти.
Корсо тихо вилаявся, а Сарро одразу заговорив:
— Криницю закрити. Зараз. Воду носити з верхньої, доки я не дозволю інакше.
Один зі старих мешканців обурився:
— Верхня далеко. Жінкам по пів милі ходити.
— Краще пів милі, ніж могила ближче, — відповів Сарро.
Фарен повернувся до Келло.
— Рішення?
— Нова відвідна канава вздовж схилу. І не одна. Нижні будинки треба відрізати від стоку з верхніх. Я казав, що дорогу треба підняти.
— Скільки людей?
— П’ятдесят, якщо за три дні. Тридцять — за тиждень.
Коллен уже рахував, звіряючись зі списком робіт.
— П’ятдесят знімуться з нового складу й двох житлових рядів.
— Склад зачекає.
— Склад — так. Дахи — ні. Ще тиждень дощу, і люди житимуть під полотном.
Фарен ще раз переглянув список.
— Двадцять зі складу, десять із дороги, ще двадцять гарнізонних запасних на три дні.
Корсо насупився.
— Моїх?
— Так.
— Вони солдати.
— Сьогодні люди з лопатами.
Корсо глянув на криницю.
— Я командував піхотою. Бився на Пайку. А тепер ганятиму лайно по канаві.
Сарро навіть не усміхнувся.
— Якщо не проженеш, через тиждень ганятимеш носіїв із тілами.
Корсо ще раз подивився на каламутну воду у відрі.
— П’ятдесят, — сказав він. — Будуть.
Коли почали копати, з’явилася нова проблема: двоє старих мешканців відмовилися віддати смугу землі вздовж своїх городів, а один новоприбулий заявив, що його будинок поставили за дозволом і він не платитиме вдруге за чужу помилку.
Фарен прийшов разом із Марою й дав їй вислухати обидві сторони.
— Землю під загальну канаву беремо, — сказала вона. — За втрачений город — насіння й така сама площа вище. Будинок не чіпаємо, але господар три дні дає одного дорослого на роботи.
— Чому я?
Мара показала на криницю.
— Бо твої діти теж із неї пили.
Фарен її рішення не змінив.
До вечора перша канава вже відводила воду повз криницю, наступного дня Келло підняв край дороги й зробив кам’яний перелив, а на третій Корсо сам стояв у багнюці з лопатою.
— Якщо комусь розкажеш, що я став добрий у канавах, я тебе вб’ю, — сказав він Фарену.
— Запишемо як військову таємницю.
Сарро дозволив знову користуватися криницею лише через дев’ять днів. За цей час захворіли ще четверо, але ніхто не помер.
Відтоді в нових кварталах спочатку креслили, куди піде вода і де проходитимуть стоки, а вже потім вирішували, де ставити будинки. Після одинадцяти хворих, трьох днів копання й гарнізону з лопатами Фарен більше не дозволяв називати це дрібницею.
Лист Неро займав чотири сторінки й майже не містив привітань. На полях стояли цифри біля кожного причалу, складу й рейсу; там, де торік Неро червоним позначав дотацію з Лісса, тепер кілька рядків уже закривали себе самі. Найшвидше росли гроші, які лишали в порту чужі кораблі: стоянка, склад, ремонт, перевезення. Наприкінці Неро окремо підкреслив: якщо Фарен знову витратить усе на будівництво до зими, він особисто приїде й забере в нього право читати рахунки.
Корсо дочитав через плече.
— Він сумує.
— Дуже.
Проблема з’явилася через чотири дні, коли на південній дорозі показалися двадцять сім возів. Спершу Фарен прийняв їх за торговців, але Тарко, придивившись до колони, сказав:
— Родини.
— Скільки?
— Багато.
Виявилося — сто тринадцять людей із чотирьох сіл Гловерів. Серед них було п’ятеро теслярів, двоє ковалів, мельник і кілька мисливців; більшість решти становили землероби з родинами. Фарен зустрів їх біля старого мосту.
Найстарший чоловік зняв шапку.
— Сер Морріган.
— Хто ви?
— Гарен Вуд.
Саме ім’я Фарену нічого не говорило, зате прізвище здалося знайомим: кілька місяців тому Коллен уже щось писав про Вудів у одному зі своїх звітів.
— Чому приїхали?
Гарен озирнувся на людей позаду.
— Жити.
— Чому сюди?
— Робота.
Фарен уже чув це слово десятки разів.
— Маєте дозвіл залишити попередні землі?
Гарен не відповів одразу.
— Ми не раби.
— Не питав.
— Тоді…
— Маєте борги?
Чоловік замовк, і Фарен продовжив, не підвищуючи голосу:
— Невиплачену оренду? Обов’язки перед майстром Гловером? Землю, яку взяли й залишили без повідомлення?
Кілька людей за спиною Гарена переглянулися.
— Дехто, — визнав він.
— Скільки?
— Не знаю.
— Тоді поки не поселяєтеся.
У колоні одразу здійнявся шум. Корсо підняв руку, і люди біля нього стали уважнішими, але Фарен продовжив тим самим спокійним тоном:
— Залишитесь у тимчасовому таборі. Їжу купуватимете за тією ж ціною, що й місцеві. Роботу дамо тим, хто потрібен. Коллен запише, звідки кожен приїхав і які зобов’язання залишив.
Гарен насупився.
— Ви нас виженете?
— Якщо хтось утік від злочину — можливо.
— А борги?
— Перевіримо.
— Якщо не можемо заплатити?
— Тоді вирішуватимемо окремо.
Чоловік кілька секунд дивився на нього.
— Ми думали…
— Що?
Гарен знизав плечима.
— Що тут людей приймають.
— Приймають.
Фарен показав на вози.
— Саме тому я не хочу, щоб через рік ваш сусідній лорд сказав, ніби я краду його людей.
Шум позаду поступово стих, а Гарен нарешті зрозумів, до чого веде розмова.
— Він уже так каже.
Фарен затримав на ньому погляд.
— Хто?
— Гловер.
Після короткої паузи Фарен кивнув.
— Добре.
Корсо різко повернув голову.
— Добре?
— Тепер знаємо.
Галбарт Гловер прибув із двадцятьма вершниками. Списи лежали в руках, але не напоготові; розвідників уперед він не висилав.
Корсо дивився на колону з валу.
— Для розмови забагато.
— Для нападу замало.
— Можемо виставити людей біля воріт.
— Звичайну варту.
Корсо повернувся до нього.
— І все?
Фарен показав униз: вантажники тягнули бочку з оселедцем, теслярі сварилися через раму, біля конюшні вели кульгавого коня.
— Він і так побачить стіни, охорону й людей.
— А якщо приїхав сперечатися?
— Тоді тим більше не треба зустрічати двадцять мечів двома сотнями.
Корсо ще раз глянув на прапор Гловерів.
— Ти дуже багато думаєш про чужу гордість.
— Вона часто дешевша за війну.
Корсо буркнув щось нерозбірливе, але наказ передав.
До моменту, коли Гловери дісталися воріт, Морський Мис виглядав майже так само, як будь-якого іншого дня. Двоє сірих стояли на варті, ще кілька озброєних людей проходили двором у своїх справах, не ховаючи мечів, але й не збираючись у групи. Ніхто не вишикувався вздовж дороги й не вийшов демонструвати гостям чисельність гарнізону.
Галбарт помітив це одразу: його погляд пройшов уздовж валу, затримався на двох вартових біля воріт і лише після цього повернувся до двору.
Лорд Гловер був старший за Фарена на вигляд, широкоплечий, із посивілим волоссям і обличчям людини, яка багато років звикала говорити із сусідами так, щоб кожне її слово можна було потім повторити перед власним лордом. Дорожній плащ був забризканий багнюкою майже до колін.
Він зупинив коня за кілька кроків від Фарена.
— Сер Морріган.
— Лорд Гловер.
Галбарт ще раз оглянув двір.
— Очікував більшої зустрічі.
— Я не знав, чи ви приїхали на свято.
Один із гловерських вершників ледь усміхнувся, але Галбарт залишився серйозним.
— А якби знав, що не на свято?
— Тоді тим більше не став би вишикувати людей зі списами.
Тепер Галбарт подивився просто на нього.
— Не боїшся двадцяти озброєних чоловіків у власному дворі?
— Якби боявся, не пустив би вас за ворота.
Кілька секунд вони мовчали під поривами вітру, що смикав край прапора Гловерів. Десь за складами хтось двічі вдарив молотом по металу, і цей звичайний робочий звук лише сильніше підкреслив, що двір навколо них не завмер через появу озброєних гостей.
Галбарт спішився, а слідом за ним із сідел зійшли ще двоє. Решта залишилася верхи.
— Я приїхав поговорити про людей, які йдуть із моїх земель до твоїх.
— Тоді ходімо всередину, — сказав Фарен.
Галбарт передав повід одному зі своїх людей.
— Удвох?
— Якщо хочете.
Погляд Гловера на мить ковзнув до Корсо, який стояв біля сходів і дуже переконливо вдавав, що розмова його зовсім не цікавить.
— Візьму одного.
— Добре.
Фарен повернувся до дверей, а за його спиною вісімнадцять вершників Гловерів залишилися серед возів, запаху риби, пилу й людей, які продовжували працювати так, ніби прибуття сусіднього лорда з озброєним почтом не було початком облоги.
Розмова відбулася за великим столом у старому дворі — нормальної зали Фарен досі не мав. Разом із ним сиділи Галбарт, Коллен, один із людей Гловера, Мара й Корсо. Присутність Мари Галбарт помітив одразу, проте лише кивнув їй, не заперечуючи, й перейшов до справи.
— За останні півтора року з моїх земель сюди перейшло більше трьох сотень людей.
Коллен відкрив книгу.
— Двісті сімдесят вісім.
Галбарт подивився на нього.
— Я рахую родини, які ще не завершили переїзд.
— Тоді може бути більше.
— Саме.
Фарен запитав:
— Хто з них тримав вашу землю або винен вам службу?
Галбарт став уважнішим.
— Більшість жили на моїх землях.
— Цього недостатньо. Мене цікавлять оренда, борги й повинності, які вони залишили незакритими.
Корсо ледь помітно змістився на місці, і Мара одразу глянула в його бік.
Галбарт відкинувся в кріслі.
— Ти недовго на Півночі.
— Знаю.
— Людина орендує землю. Користується лісом, млином, захистом. Має обов’язки.
— Саме тому я питаю про незакриті обов’язки.
— А потім залишає мою землю, бо ти платиш більше.
— Я не наймаю людей на ваших землях.
— Тобі не треба.
Фарен не перебивав, і Галбарт продовжив:
— У Діпвуд приходить торговець. Розповідає, що в Моррігана платять сріблом за роботу на причалі. Через місяць іде коваль. За ним його брат. Потім дві родини.
— Заборонити торговцям говорити?
— Не перекручуй.
Фарен промовчав.
Галбарт нахилився вперед.
— Мені не подобається те, що ти робиш.
— Що саме?
— Будуєш місце, яке висмоктує людей із сусідніх земель.
— Бо там є робота.
— Саме.
— Що пропонуєте?
Питання застало Галбарта зненацька.
— Що?
— Конкретно.
— Перестань приймати моїх людей.
— Усіх?
— Тих, хто залишає землю без дозволу.
Фарен перевів погляд на Коллена.
— Це можемо.
Галбарт завмер, і навіть Корсо на мить перестав стежити за людиною Гловера.
— Можемо? — повторив Галбарт.
— Якщо людина лишила незакриту оренду, борг або повинність, постійної ділянки тут не отримає, доки не владнає справу з вами.
Галбарт мовчав, і Фарен продовжив:
— Але якщо другий син тесляра не має землі й зобов’язань, ви не можете заборонити йому працювати тут лише тому, що він народився біля Діпвуда.
— У моїх землях теж потрібні теслярі.
— Боржника, орендаря чи людину з незакритою повинністю я тут не сховаю. Але якщо молодший син вільний від служби й землі, я не маю підстав силою гнати його назад.
Галбарт потер великим пальцем край рукавички.
— Підстав у тебе, може, й немає. А порожня майстерня в мене все одно лишається.
— Тому й говоримо.
Гловер підвівся, і Корсо одразу напружився, проте Галбарт нікуди не пішов. Він лише пройшов до вікна й подивився на поселення.
— Мій дід знав, скільки людей живе біля кожної річки. Мій батько знав майже те саме. А я вперше бачу, як люди їдуть від нас не через голод, війну чи лорда, який їх побив.
— Це погано?
Галбарт озирнувся.
— Для мене?
— Так.
— Звісно.
Фарен кивнув.
— Почнемо з одного правила, — сказав Галбарт. — Борги й повинності перевіряємо до того, як людина отримає тут постійну землю.
Фарен уже хотів перейти до майстрів, компенсацій і права виїзду, але вирішив не змішувати все в одну домовленість.
— Добре. Спершу перевіримо це правило. Решту обговоримо навесні.
Галбарт кивнув, а Корсо біля стіни трохи розслабив плечі.
Фарен перегорнув карту, що лежала перед ним.
— Є ще дорога.
Галбарт зітхнув.
— Звісно.
З дорогою сперечалися довше. Гловери хотіли, щоб Мис узяв на себе більшу частину ремонту: найбільше возів ішло саме до порту. Фарен відповів, що східна половина шляху лежить не на його землі й він не платитиме за кожен міст, яким користуються чужі села. Зрештою домовилися спробувати один сезон: Мис дає дерево й майстрів на найгірші ділянки, Гловери — робочу силу й підводи. Восени рахують, хто справді отримав більше користі. Корсо витримав півтори години суперечки про дерево, підводи й мости. Коли нарешті домовилися перевірити витрати після сезону, він тихо сказав Галбарту:
— У бою хоча б швидше зрозуміло, хто програв.
Гловер уперше за день усміхнувся.
— Тому дороги й переживають більше воєн, ніж солдати.
Фарен залишив їх із цією думкою.
Наприкінці зустрічі Галбарт поставив питання, якого Фарен очікував.
— Скільки в тебе зараз людей зі зброєю?
Корсо перестав усміхатися, а Коллен завмер над книгою.
— Постійних — триста дванадцять, — відповів Фарен.
Гловер трохи підняв брову.
— І ще?
— Сто сімдесят шість запасних.
— Майже п’ять сотень.
— Так.
— На три тисячі населення.
— Менше.
— Це мало щось змінити?
— Точність.
Галбарт глянув на Корсо.
— Не звертай уваги, — сказав той. — Він такий.
— Уже зрозумів.
Гловер знову повернувся до Фарена.
— Навіщо?
Фарен не поспішав із відповіддю.
— Порт.
— Для порту достатньо сотні.
— Узбережжя.
— Ще сотня.
— Дороги.
— Іще?
— Одичалі.
Галбарт насупився.
— До тебе?
— Уже.
— Скільки разів?
— Чотири підтверджені групи за останні два роки на нашій ділянці.
— Великі?
— Від дванадцяти до сорока.
— Це не армія.
— Для хутора з сімома людьми — армія.
Галбарт нічого не відповів, і Фарен продовжив:
— Дві групи ми перехопили самі. Одну — разом із Нічною Вартою. Ще одна повернула на північ після того, як її знайшли наші розвідники.
— Загиблі?
— Наші — троє за два роки. Місцевих — дев’ять підтверджених.
Гловер затримав на ньому погляд.
— Одичалих?
— Сорок сім убитих. Сім полонених передані Варті.
— І ще ті, яких Тарко не знайшов, — тихо додав Корсо.
Фарен цього до підрахунку не включав: потрібної інформації не було.
Галбарт кілька разів постукав пальцем по столу.
— Ти збираєш армію через групи по двадцять людей?
— Ні.
— Тоді?
Фарен подивився на нього.
— Я будую лад, за якого двадцять людей не вбивають хутір до того, як хтось почне збирати військо.
На кілька секунд у кімнаті стало тихо; за вікном кричали чайки.
— У Півночі є лорд, — сказав Галбарт.
— Старк.
— Так.
— Я його васал.
— Є інші доми.
— Знаю.
— Ми століттями тримали ці землі.
— Знаю.
— А ти тут три роки.
— Майже.
Галбарт нахилився вперед.
— Оце і є проблема, Моррігане.
Фарен мовчав, даючи йому продовжити.
— Ти все робиш швидко.
— Не все.
— Для тебе, можливо.
Гловер показав у бік бухти.
— Там три роки тому майже нічого не було.
— Було село.
— П’ятсот людей.
— Так.
— Тепер майже три тисячі. Порт. Кораблі. П’ять сотень людей, які знають, яким кінцем тримати спис.
— Не всі однаково добре.
Галбарт подивився на нього так, що Корсо кашлянув.
— Оце саме, — сказав Гловер.
— Що?
— Ти навіть не розумієш, як це виглядає для людей, чиї діди тут правили.
Фарен трохи помовчав, перш ніж відповісти:
— Розумію.
— Не схоже.
— Ви бачите чужинця, якого Старк зробив своїм васалом і посадив на землі старого згаслого володіння. За кілька років тут стало більше людей, кораблів і мечів, а частина ваших людей почала дивитися сюди. Я б на вашому місці теж стежив.
Галбарт не відповів. Лише повільно провів великим пальцем по краю рукавички.
Ворон прилетів перед вечерею, і Коллен приніс лист із чорною печаткою просто до столу.
— Тіньова Вежа.
Фарен відкрив лист, прочитав і передав Галбарту. Той здивувався, але аркуш узяв: почерк був чужий, зате печатка Сірого Вартового — справжня.
Сер Денис Малістер писав коротко. Рейнджери знайшли слід групи вільного народу чисельністю приблизно від шістдесяти до дев’яноста людей, яка пройшла через Ущелину на південь. Їхня мета залишалася невідомою. Тіньова Вежа могла виділити людей для переслідування, але Денис просив Фарена перекрити два південні маршрути й перевірити поселення.
Наприкінці стояло:
«Ваші люди вже тричі допомагали нам у подібних випадках. Якщо маєте можливість — потрібна знову».
Галбарт дочитав і поклав лист на стіл. Корсо на той момент уже підвівся.
— Скільки?
Фарен подивився на нього.
— Сто двадцять.
Гловер повернув голову.
— Ти виведеш сто двадцять проти максимум дев’яноста?
— Якщо знайдемо їх разом — так.
— А якщо розділяться?
— Розділимося після розвідки.
У дверях з’явився Тарко; очевидно, Коллен уже встиг послати за ним людину.
— Куди?
Фарен простягнув йому лист, і Тарко швидко пробіг його очима.
— Коли слід?
— Учора зранку.
— Погано.
— Так.
Галбарт мовчки спостерігав за ними.
— Кінні? — запитав Тарко.
— Частина.
— Беремо місцевих провідників?
— Чотирьох.
— Яких?
Фарен назвав імена.
Тарко кивнув.
— Через годину?
— Пів.
— Добре.
Він одразу вийшов, а Корсо рушив слідом.
— Я поїду, — сказав Галбарт.
Фарен подивився на нього.
— Навіщо?
— Бо якщо вони підуть на схід, це вже моя проблема.
— У вас двадцять людей.
— Ти маєш сто двадцять.
— Саме.
— Я не прошу командування.
Фарен коротко обдумав це.
— Добре.
Галбарт підняв брову.
— Так просто?
— Ви знаєте місцевість далі на схід краще.
— Оце комплімент?
— Факт.
Гловер засміявся.
— Я вже починаю розуміти Корсо.
Одичалих вони знайшли через добу. Тарко дочекався, поки вся група вийде на відкриту ділянку між двома лісовими масивами, і лише тоді почав рахувати.
— Сімдесят чотири.
Галбарт лежав поруч у мокрій траві.
— Точно?
Тарко подивився на нього.
— Ні.
Гловер насупився.
— Тоді…
— Він бачить сімдесят чотири, — пояснив Фарен. — Ще хтось може залишатися в лісі.
Галбарт повернувся до Тарко.
— Чому просто не сказати?
Той знизав плечима.
— Сказав.
Корсо тихо засміявся.
В одичалих було дванадцять коней, кілька в’язок хутра, кілька овець і двоє полонених. У хвості колони на коротких списах несли три людські голови, і, побачивши їх, Галбарт одразу перестав стежити за рештою групи.
— Чиї?
Тарко придивлявся довше, перш ніж відповісти:
— Не знаю.
Фарен теж роздивився трофеї. Одна голова належала чоловікові, друга — жінці, а третя була надто маленькою, щоб помилитися щодо віку.
Галбарт повільно видихнув.
— Беремо всіх.
— Кільце до удару не замикаємо, — відповів Фарен.
— Різниця?
— Якщо вони бачитимуть шлях на захід, частина зламає стрій раніше. Корсо тисне з півдня, ви — зі сходу. Коли побіжать, Тарко з тридцятьма свіжими людьми виходить їм назустріч на відкритій ділянці й не дає зібратися до лісу.
Галбарт знову глянув на голови.
— А в лісі?
— У ліс усією сотнею я не полізу. Але до дерев вони мають дійти вже не сімдесятьма.
Корсо перевірив ремінь щита.
— Тоді захід — не вихід. Лише напрямок, у якому їх зручніше ламати.
— Саме.
Першими вдарили лучники, цілячись у коней позаду колони. Тварини заметалися, і в ту ж мить Корсо вивів п’ятдесят людей на південний шлях, закривши його двома рядами щитів і списів. На сході з’явився Галбарт із сірими; захід Фарен залишив відкритим навмисно. Командир одичалих побачив єдиний чистий вихід і почав відводити туди людей, тоді як решта розвернулася прикривати полонених і здобич.
Фарен увійшов у бій правіше від центру. Перший чоловік ішов із сокирою й підняв її занадто високо; Фарен змістився під зовнішній край удару й коротко ввів меч у бік. Наступний тримав короткий спис значно краще, двічі не дав Фарену скоротити дистанцію й спробував перевести укол зі стегна в живіт. Фарен збив наконечник униз, наступив на древко й увійшов усередину довжини зброї. Один удар у шию завершив обмін.
Фарен тримався правіше від центру й не шукав окремих противників. Коли черговий одичалий падав, сірі поруч не збивалися ближче до командира й не ламали своїх місць; стрій продовжував рухатися так, ніби Фарен був лише ще одним його елементом.
Коли частина одичалих побігла на захід, Корсо не ламав основний стрій. Він продовжував тиснути тих, хто прикривав відхід, доки опір не розсипався на окремі групи. Тоді Фарен подав другий сигнал.
Тарко з тридцятьма свіжими людьми вийшов на західний шлях збоку. Лучники били по озброєних відступаючих на відкритій ділянці, піхота брала тих, хто відставав, і не давала кільком групам знову стати разом. До лісу дісталася вже значно менша частина рейдерів. Біля дерев Тарко зупинив людей, відправив двох розвідників тримати слід і повернув основну групу до полонених.
Після бою Галбарт підійшов до Фарена.
— У ліс вони все одно пішли.
— Так. Тарко тримає слід. Якщо зупиняться неподалік — доберемо. Якщо розсиплються на дрібні групи й підуть до Ущелини, не поведу сотню в ліс навмання.
Через три дні вони повернулися, і люди Галбарта почали збиратися в дорогу до Діпвуда. Перед від’їздом Гловер знову підійшов до Фарена.
— Про переселенців.
— Так.
— Домовленість лишається.
— Добре.
— Про дорогу теж.
— Так.
Галбарт на мить затримав погляд на поселенні.
— Я все одно не люблю те, як швидко ти ростеш.
— Знаю.
— І не думаю, що тобі потрібно п’ять сотень озброєних.
— Знаю.
— Але…
Він замовк, а Фарен не став допомагати йому закінчити думку.
— Якщо Денис Малістер ще раз попросить людей для західного напрямку, надішли копію мені.
— Навіщо?
— Якщо рейдери пройдуть тебе, підуть до мене.
Фарен кивнув.
— Добре.
Галбарт сів на коня, поправив повід, але перед тим, як рушити, озирнувся.
— І Моррігане.
— Так?
— Не купуй усіх моїх ковалів.
Фарен трохи подумав.
— Не обіцяю.
Галбарт засміявся.
— Оце я й боявся.
До Діпвуда він поїхав із копією листа Малістера в сідельній сумці.
Ведмежий острів
Рахунок лежав на столі, і Джорах дивився на нього вже десять хвилин, поки управитель мовчки чекав навпроти.
— Скільки ще?
— Якщо продати частину запасу деревини…
— Ні.
— Тоді худобу.
— Скільки?
Управитель назвав суму, і Джорах заплющив очі. Цього все одно було недостатньо.
— Срібло?
— Майже все, що можна було використати без шкоди для зими, вже пішло.
— Позика?
Цього разу чоловік не відповів, і Джорах підняв голову.
— Що?
— У Ланніспорті більше не хочуть.
— Чому?
Управитель лише подивився на нього. Відповідь Джорах знав і сам.
— Сігард?
— Погодяться.
— Скільки?
Почувши відсоток, Джорах вилаявся.
— Це грабунок.
— Вони знають про наші борги.
— Хто сказав?
— Купці говорять.
Знову люди говорять.
Джорах відкинувся на спинку крісла. Шовк, вино, майстрів і нові кімнати легко було б подумки записати на Лінессу, але під рахунками стояв його підпис. Турнірні коні були його, ставки — теж, а дорогим вином для гостей він сам намагався довести південцям, що їхня дочка не вийшла за бідного ведмедя з краю світу.
Він відсунув верхній аркуш, але під ним лежав наступний рахунок.
— Вона знає? — запитав управитель.
Джорах підняв голову.
— Хто?
Управитель не відповів, та цього й не було потрібно.
— Ні.
— Мілорде…
— Не говори.
— Але…
— Я сказав ні.
Чоловік опустив голову.
— Так, мілорде.
Лінесса дізналася за два дні, і не від управителя, а від купця, який відмовився віддати нову тканину без повної оплати.
Спершу вона навіть не зрозуміла, в чому справа.
— Ми завжди…
Купець уклонився.
— Нові умови, міледі.
— Чому?
Саме тоді він припустився помилки й подивився на Джораха. Лінесса простежила за його поглядом.
Увечері, щойно двері їхньої кімнати зачинилися, вона запитала:
— Скільки?
Джорах саме знімав пояс із мечем.
— Чого?
— Боргів.
Його руки завмерли.
— Лінессо.
— Скільки?
— Не так багато.
— Скільки?
Джорах назвав суму. Спершу Лінесса ніби не збагнула, що означає почуте, а коли зрозуміла, повільно сіла.
— Це…
— Я знаю.
— Як?
Джорах мовчав. Лінесса обвела поглядом кімнату — килим, дорогі кубки, тканини й меблі, привезені з півдня. Речі, до яких вона давно звикла, тепер самі складалися у відповідь.
— Через мене.
— Не тільки, — сказав Джорах.
Лінесса не відводила від нього очей, і він сів навпроти.
— Частина — так.
— Частина?
— Турніри.
— Заради мене.
— Заради себе теж.
— Коні?
— Мої.
— Подорожі?
— Наші.
Лінесса провела долонями по обличчю.
— Я казала не купувати шовк.
— Один раз.
Вона глянула на нього, і Джорах спробував усміхнутися. Не допомогло.
— Чому не сказав?
— Що?
— Що ми не можемо.
— Можемо.
— Джорах.
— Вирішу.
— Як?
Він не відповів.
— Як?
— Є земля.
— Твоя земля ледве годує людей.
У її голосі не було зневаги, лише констатація того, що вони обоє знали, і саме тому слова вдарили сильніше.
— Є торгівля.
— Яка?
— Риба. Деревина.
— Яка торгівля? — повторила Лінесса.
— Риба. Деревина. Шкіри, якщо знайдемо покупця.
— І цього вистачить?
Джорах знову промовчав.
Ведмежий острів був бідним, але ці борги виникли не через один невдалий урожай і не через одну зламану пристань. Джорах добре знав, скільки коштували коні, подорожі, вино, подарунки й усі ті речі, які він купував, бо не хотів удруге бачити розчарування на обличчі дружини.
— Вирішу, — повторив він.
Лінесса дивилася на нього довше, ніж йому хотілося.
— Джорах.
— Що?
— Не роби дурниць.
Він ледь не усміхнувся.
— Не зроблю.
Лінесса ще кілька секунд вдивлялася в його обличчя, наче намагалася вирішити, чи вірить цій обіцянці, але більше нічого не запитала.
Коли сторожа привела трьох браконьєрів, Джорах саме читав лист із Ланніспорту про прострочений борг. Старшого із затриманих він знав на ім’я, хоча на Ведмежому острові для цього не потрібно було особливої близькості: людей тут було надто мало, щоб роками не запам’ятовувати облич.
— Том, — сказав Джорах.
Чоловік опустив очі.
— Мілорде.
Йому було близько сорока. Поруч стояв його племінник, років двадцяти, а третього чоловіка Джорах не знав. На столі перед ними лежали дві оленьї шкури й зв’язка м’яса.
— Де взяли?
Том промовчав, тож відповів капітан сторожі:
— У лісах дому, біля старого кам’яного броду. Ще одну тушу знайшли неподалік, уже оброблену.
— Скільки разів?
— Кажуть, уперше.
— Ми не казали, — буркнув молодий.
Том різко глянув на нього, але слова вже прозвучали.
За законом справа була простою: штраф, суворіше покарання або Стіна. Колись Джорах і сам не шукав би тут нічого складнішого, проте сьогодні поруч із листом із Ланніспорту лежав ще один папір.
Тирошійський торговець залишив його тиждень тому разом із рахунком за вино. На аркуші була вказана ціна за здорового чоловіка. Джорах навмисно не дивився туди, але все одно пам’ятав і суму, і точне місце, де лежав лист.
— У Тома двоє дітей, — тихо сказав старий управитель. — Дружина померла минулої зими.
— Я не питав.
Том стиснув щелепу.
— Діти не голодують, мілорде.
— Тоді навіщо олень?
— Бо м’ясо можна продати.
Джорах затримав на ньому погляд. Том не просив жалю й не намагався виправдатися голодними дітьми, хоча міг би.
— Заберіть їх униз.
Коли двері за сторожею зачинилися, управитель не пішов.
— Що вирішите?
— Не знаю.
— Стіна візьме всіх трьох.
— Знаю.
— Або можна дати штраф.
— Знаю.
Управитель глянув на лист із Ланніспорту, і Джорах відразу зрозумів, до чого той веде.
— Мілорде…
— Іди.
Залишившись сам, він ще кілька хвилин сидів над столом, потім усе ж узяв тирошійський аркуш. Прочитав уже знайому суму, поклав лист назад і за деякий час знову потягнувся до нього. До вечора Джорах тричі знаходив причини сказати собі, що рішення ще не прийняте.
Наступного ранку він послав людину в порт.
Тирошієць прибув після обіду. Його звали Белеззо — невисокий, охайний чоловік із синьо-зеленою бородою, чистими рукавами й манерами звичайного торговця. У його поведінці не було нічого, що відповідало б справі, заради якої він прийшов, і Джораху від цього ставало легше тримати розмову в межах цифр.
— Троє?
— Троє засуджених.
— За що?
— Браконьєрство.
Белеззо знизав плечима.
— Не моя справа.
Джорах не сперечався. Так було зручніше.
— Ціна була інша.
— Ціна була за людей, яких я бачив.
Трьох затриманих привели у двір. Том першим помітив чужинця, потім корабельний знак на його плащі й двох моряків біля воріт, після чого перевів погляд на Джораха.
— Мілорде.
Белеззо оглянув їх так само, як оглядав би товар у порту: руки, зуби, плечі. Молодшого змусив пройти кілька кроків і задоволено кивнув.
— Цей хороший.
Том увесь цей час дивився лише на Джораха.
— На Стіну?
— Ні.
Обличчя чоловіка зблідло.
— Куди?
Джорах ще міг зупинитися. Достатньо було сказати Белеззо, що торгу не буде, повернути трьох униз і до вечора винести інший вирок. Стіна нікуди не зникла б, як і борги.
Він подивився на Тома.
— У Тирош.
Той зрозумів відразу.
— Ви продаєте нас.
— Ви порушили закон.
— На Стіну, — швидко сказав Том. — Пошліть на Стіну. Я піду. Він теж. Хлопця відпустіть…
— Я не хлопець, — різко кинув племінник.
— Замовкни!
Том знову повернувся до Джораха.
— Мій батько ходив із вашим батьком проти залізних. Я двадцять років працював на ваших людей.
Джорах не відповів відразу. Поглянув на батька засудженого, потім на Белеззо. Ліссенієць уже втратив інтерес до суперечки й чекав, коли вони повернуться до ціни.
— Беру двох за ту суму, — сказав він. — Старший коштує менше.
— Усіх трьох. За попередньою ціною.
— Старший…
— Усіх трьох.
Тирошієць уважно придивився до Джораха, зрозумів, що торг далі не піде, і кивнув.
— Добре.
Срібло рахували на тому самому столі, де вранці лежали листи про борги. Монети тихо стукали одна об одну, і їх виявилося дивно мало для суми, яка на папері здавалася здатною бодай щось виправити.
Старий управитель зайшов уже після того, як Белеззо пішов. Побачив срібло на столі, порожній двір за вікном і зрозумів усе без пояснень.
— Частину віддай у Ланніспорт, — сказав Джорах. — Решту внеси в рахунки дому.
— Так, мілорде.
Управитель дійшов до дверей, але перед виходом зупинився.
— Дітям Тома що сказати?
Джорах дивився на монети.
— Правду.
Старий нічого не відповів і вийшов. Лише коли двері зачинилися, Джорах уявив, яку саме правду доведеться почути двом дітям, і пошкодував, що не знайшов інших слів.
Того вечора Лінесса помітила, що він майже не торкнувся їжі.
— Не хочеш?
— Не хочу.
— Через борги?
— Так.
Вона накрила його руку своєю, і Джорах не відсторонився.
Про Тома він не сказав. Про Тирош — теж. Уночі він довго лежав із розплющеними очима, слухаючи вітер за стінами, і майже не спав.
Лінесса не знала кілька днів. На маленькому острові цього вистачило: хтось бачив тирошійський корабель, хтось — срібло, ще хтось знав дітей Тома. Коли вона зайшла без стуку, Джорах зрозумів усе по її обличчю.
— Це правда?
Він не відповів одразу.
— Так.
— Ти продав людей?
— Браконьєрів.
— Людей, Джорах.
Він замовк. Лінесса кілька разів пройшла від столу до вікна, ніби кімната раптом стала замалою.
— Через борги?
— Не тільки.
— Через мене?
— Ні.
Вона різко обернулася.
— Не смій зараз захищати мене цим. Ти сам це вирішив.
— Сам.
Уперше вона дивилася на чоловіка трохи інакше. Джорах побачив цю різницю раніше за будь-які слова. Джорах зупинився.
Ворон із Вінтерфелла прийшов через одинадцять днів, адресований не Джораху, а Мейдж Мормонт. Проте Джорах ще раніше побачив вершника на північному коні в плащі Старків і зрозумів достатньо, не читаючи листа.
— Скільки? — запитав Джорах.
Старий управитель не зрозумів.
— До чого?
— До прибуття Неда.
— Не знаю.
Джорах уже думав про дорогу, море, кораблі й Лінессу.
— Готуй судно.
Управитель зблід.
— Мілорде.
— Найшвидше.
— Ви…
— Зараз.
— А замок?
Джорах обвів поглядом стіни, за якими лишалися його дім, родовий меч, земля й люди. Усе, заради чого він роками намагався довести, що може дати дружині більше.
Тепер усе коштувало менше за одну годину.
— Мейдж.
— Що?
— Залишиться їй.
Управитель дивився.
— А Довгий Кіготь?
Джорах завмер. Перед ним лежав родовий меч із валірійської сталі, і взяти його під час втечі було б майже природно. Він міг більше ніколи не повернутися; рука вже потягнулася до руків’я, але зупинилася. Джорах зняв перев’язь і поклав меч на стіл.
— Залиш.
Управитель дивився.
— Кому?
— Мейдж.
— А якщо…
— Залиш.
Джорах затримав долоню на руків’ї ще мить, потім відсунув меч від себе.
— Батькові, — повторив він.
Лінесса збиралася мовчки й обмежилася двома скринями. Джорах зайшов саме тоді, коли вона закривала першу, і з одного погляду зрозумів, що рішення вже прийняте.
— Можемо взяти більше.
— Ні.
— Корабель…
— Дві.
Він не став сперечатися.
Лінесса защепнула замок і лише тоді запитала:
— Куди?
— Лісс.
Вона завмерла. Лісс — тепле, багате й далеке місце, про яке вона чула все життя, — раптом перестав бути просто назвою з чужих оповідей.
— Чому туди?
— Там нас не видадуть одразу.
— Ти знаєш?
— Достатньо.
Лінесса кілька секунд дивилася на нього.
— У Ліссі є Сіра Варта.
— Знаю.
— Це проблема?
— Якщо вони дізнаються, чому ми втекли, допомоги від них не буде.
Вона кивнула й надовго замовкла. Джорах уже тягнувся по другу скриню, ніби все ще можна було виправити швидкістю зборів.
— Дві, — сказала Лінесса.
Він прибрав руку.
— Добре, — сказала вона.
— Ти не повинна їхати.
Лінесса підняла голову.
— Що?
— Можеш залишитися.
— Тут?
— Повернутися до Хайтауерів. Батько…
— Ні.
— Лінессо.
— Ні.
Джорах стиснув щелепу.
— Я злочинець.
Лінесса довго дивилася на нього, і зрештою він відвів погляд першим.
— Але ти мій чоловік.
— Це не зобов’язує тебе…
— Не вирішуй за мене хоч це.
Він замовк.
Лінесса закрила другу скриню й перевірила замок.
— Дві.
Джорах кивнув.
— Добре.
Ведмежий острів вони залишили ще до світанку.
Нед Старк запізнився приблизно на день, можливо, трохи менше. Коли його корабель увійшов до бухти Ведмежого острова, судно Джораха вже зникло за морем. Мейдж Мормонт зустріла Неда біля порожнього причалу й не стала шукати виправдань.
— Утік.
Нед перевів погляд із порожнього місця біля причалу на неї.
— Коли?
— Учора.
— Хто попередив?
— Не знаю.
Мейдж витримала його погляд, не намагаючись додати щось до цієї відповіді.
Нед стиснув щелепу.
— Він продав людей.
— Знаю.
— Своїх людей.
— Знаю.
— Работорговцям.
— Знаю, Нед.
Він повернувся до неї й побачив на обличчі Мейдж той самий важкий, упертий вираз, який колись не раз помічав у її старшого брата Джора.
— Я мав узяти його голову.
— Знаю.
Нед повільно видихнув.
— Ти його сестра.
— Саме тому не проситиму пробачити.
Мейдж простягнула йому меч, і Нед одразу впізнав Довгий Кіготь.
— Він залишив?
— Так.
Нед подивився на меч, але не простягнув руки.
— Що робитимеш?
— Відправлю батькові.
— На Стіну?
— Так.
Нед кивнув, так і не торкнувшись меча.
— Це справа Мормонтів.
Мейдж усміхнулася без радості.
— У нас останнім часом багато таких.
Джор Мормонт не відкрив лист одразу. Побачивши меч, він уже зрозумів достатньо.
Довгий Кіготь лежав на столі, і на руків’ї все ще була стара ведмежа голова — та сама, яку Джор залишив синові, коли пішов на Стіну. Він провів великим пальцем по різьбленому дереву, після чого поклав меч назад і лише тоді подивився на лист. Еймон сидів навпроти, Бенджен стояв біля вікна, і ніхто з них не поспішав порушувати мовчанку.
Джор розгорнув лист і дочитав його до кінця, а потім поклав поруч із мечем.
— Работорговцям, — сказав він рівно.
Бенджен не знайшов, що на це відповісти.
— Утік? — запитав Еймон.
— Так.
— Живий?
— Так.
Джор знову глянув на меч.
— Мейдж пише, що залишив Довгий Кіготь.
Бенджен відійшов від вікна.
— Міг забрати.
— Міг.
Джор провів пальцями по піхвах.
— Не забрав.
Еймон не озвався, і за кілька секунд Джор сам порушив мовчанку:
— Це щось змінює?
Сліпий мейстер трохи повернув голову до його голосу.
— Для закону?
— Ні.
— Для того, що він зробив?
— Ні.
— Тоді, мабуть, лише для тебе.
Джор коротко видихнув, майже засміявшись, хоча веселого в тому звуці не було.
— Ти завжди дуже корисний.
— Я намагався бути точним, — відповів Еймон.
Бенджен підійшов ближче до столу.
— Нед…
— Зробив би те, що мав.
— Так.
— І Джорах знав.
— Так.
Джор опустив погляд на лист.
— Я залишив йому острів.
— Ти залишив йому дім, — сказав Еймон.
Мормонт повернувся до нього.
— Різниця?
— Іноді велика.
На це Джор нічого не відповів. Він ще деякий час сидів перед листом і мечем, а тоді відсунувся від столу.
— Приберіть меч.
Бенджен узяв Довгий Кіготь.
— Куди?
Джор подивився на порожнє місце, де щойно лежав клинок.
— Не знаю. Поки що.
Про Джораха Фарен дізнався не з Вінтерфелла, а від Галбарта, який приїхав через місяць після рейду одичалих. Цього разу Гловера супроводжували лише десятеро людей.
— Мормонт утік.
Фарен відірвався від справи, якою займався.
— Джорах?
— Так.
— Чому?
Галбарт подивився на нього так, ніби відповідь і досі важко було вимовляти без огиди.
— Продав трьох браконьєрів тирошійцям.
Фарен не відразу перепитав:
— Рабство?
— Так.
— Ви впевнені?
— Нед особисто їхав по його голову.
Цього вистачило, і Фарен повільно сів. Корсо, який стояв поруч, відреагував швидше:
— Ідіот.
Галбарт перевів на нього погляд.
— Знаєш його?
— Бачили.
Фарен теж пам’ятав Джораха з Грейджойської війни й турніру. Вони не були близькі й тим більше не були друзями, але Мормонт тоді здавався цілком розсудливою людиною, від якої такого вчинку Фарен не очікував.
— Куди втік?
— Кажуть, у Лісс.
Корсо одразу подивився на Фарена, і Галбарт помітив це.
— У тебе там люди. Можеш знайти.
— Можу. Нед просив?
— Ні.
— Тоді не витрачатиму людей на полювання за ним.
Галбарт трохи помовчав, перш ніж запитати:
— А якщо зустрінеш випадково?
Фарен обдумав відповідь.
— Ховатися не допоможу.
— Видаси?
— Якщо Нед надішле вимогу і її можна буде виконати без війни з місцевою владою — допоможу. Без вимоги я не почну викрадати північного лорда на чужій землі.
Галбарт видихнув і ледь усміхнувся.
— Оце вже зрозуміліше. І саме це в тобі дратує.
Фарен залишив зауваження без відповіді.
Галбарт привіз і другий лист — від Дениса Малістера. Цього разу йшлося не про конкретний рейд, а про постійний порядок дій на західному кордоні.
Сер Денис пропонував просту схему: якщо рейнджери знаходять групу, що проходить Ущелину на південь, Тіньова Вежа передає звістку найближчому посту Моррігана; люди Фарена перекривають південні маршрути, а чорні брати продовжують вести слід із півночі. Якщо справа доходить до спільної сутички, командування визначають уже на місці — залежно від того, хто першим знайшов противника й чиї сили чисельніші.
Фарен дочитав лист до кінця й опустив його на стіл. Галбарт сидів навпроти.
— Він надіслав копію мені.
— І в Діпвуд.
Гловер постукав пальцем по печатці.
— Я не питаю, чи ти вмієш читати, Моррігане. Денис Малістер щойно записав твоїх людей у західну оборону так, що цей лист тепер можна показувати будь-якому лорду від Вовчого лісу до Кремінного Пальця.
Фарен ще раз пробіг очима кілька рядків.
— Мені підходить.
— Звісно, тобі підходить. Тепер щоразу, коли Флінт скаже, що в тебе забагато мечів, ти зможеш покласти перед ним чорну печатку.
— Якщо ці мечі справді виконують цю роботу — так.
Галбарт фиркнув.
— Оце й дратує. Ти навіть вигоду при дворі примудряєшся подавати як складський облік.
Корсо, який стояв біля дверей, усміхнувся.
— А мені подобається.
— Тебе ніхто не питав.
— Через це й подобається більше.
Галбарт знову звернувся до Фарена.
— Не думай, що цей лист робить мене твоїм чоловіком.
— Не думаю.
Галбарт почекав.
— І тебе це не ображає?
— Ви виконуєте домовленості. Для сусіда цього достатньо.
Гловер хмикнув.
— «Для сусіда». Ти врешті станеш північним лордом.
— Це загроза?
— Попередження.
Він уже збирався підвестися, але затримався.
— Якщо скажу іншим лордам, що твої люди потрібні через одичалих, вони вирішать, що я вже на твоєму боці.
— А ви?
— Ні.
Фарен кивнув.
— Добре.
Галбарт кілька секунд дивився на нього, а тоді усміхнувся.
— Оце й дратує.
На обличчі Галбарта знову з’явилася усмішка.
— Отже, п’ять сотень — не останнє число, яке я від тебе почую.
— Навряд.
— Так уже чесніше.
Він нарешті підвівся.
— Коли вирішиш, скільки тобі потрібно насправді, скажи до того, як почнеш їх годувати.
— Саме тому поки п’ять сотень.
Галбарт хмикнув і вийшов, залишивши Фарена біля столу з картою. Корсо дочекався, поки двері за Гловером зачинилися.
— П’ять сотень.
— Так.
— Неро казав, що забагато.
— Так.
— Малістер каже, що треба.
— Частину.
Корсо сперся долонями на край столу.
— І що робимо?
Фарен підійшов до вікна. У бухту входив корабель, далі від берега чекав другий; біля лісопилки піднімали крокви, два вози з деревиною стояли в черзі на розвантаження, а Орвен біля воріт приймав нову зміну.
— Нічого різко, — сказав Фарен.
Корсо скривився.
— Я вже ненавиджу цю фразу.
— Значить, запам’ятав.
Фарен поклав лист Малістера поверх карти й постукав пальцем по новому сигнальному посту біля Ущелини.
— Наступна зміна виходить коли?
Корсо назвав годину.

0 Comments