You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою
    Chapter Index
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    290 рік від Завоювання

    — Помер? — Оберин не відходив від вікна.

    — Кілька тижнів тому. Діти в Браавосі.

    — Самі?

    — Без Даррі.

    Оберин повернувся так різко, що край плаща зачепив підвіконня.

    — Тоді забирай їх, — сказав він. — Сюди. До Пентоса. Куди завгодно, де їх не продадуть першому гаманцю.

    Доран повільно розім’яв пальці.

    — Якщо ми заберемо дітей до Дорну зараз, це стане заявою, до якої я ще не готовий.

    — Елія була достатньою заявою.

    Доран підняв на нього очі.

    — Для нас. Не для Аріанни, не для всього Дорну й не для кожної матері, чий син піде на війну після нашого рішення.

    Оберин сперся долонями на стіл.

    — Ти знову хочеш чекати.

    — Так.

    Ця проста відповідь роздратувала Оберина сильніше за будь-який афоризм.

    Кількома місяцями раніше Аріанна вперше зрозуміла, що право успадкувати Дорн і право брати участь у його рішеннях — не одна й та сама річ.

    Того ранку до Сонячного Списа мали приїхати люди із Зеленокровної. Два дрібні доми сперечалися через нову переправу: один поставив ланцюг через рукав річки й почав брати плату з човнів, інший заявив, що вода належить усім, хто живе нижче за течією. Справа була невелика, і саме тому Аріанна чекала, що батько дозволить їй сидіти поруч.

    Вона прийшла до малої зали раніше за послів. Доран уже був там разом із кастеляном і старим збирачем податків; на столі між ними лежала карта Зеленокровної.

    — Ти рано, — сказав Доран.

    — Я знаю.

    Аріанна сіла на вільне місце. Батько глянув на неї, потім на кастеляна.

    — Ми вже закінчили.

    — Що?

    — Ланцюг приберуть. Плату дозволимо лише на новому причалі й тільки для великих торгових човнів. Місцеві рибалки не платять.

    Аріанна подивилася на нього.

    — Посли ще не приїхали.

    — Їхні листи приїхали.

    — Тоді навіщо вони їдуть?

    — Щоб почути рішення й домовитися про строк.

    Її погляд опустився на карту.

    — А якщо один із домів бреше?

    — Перевіряли людей на місці, принцесо, — відповів збирач податків.

    — Коли?

    Чоловік назвав дату — три тижні тому.

    Аріанна знову подивилася на батька.

    — Ти посилав людей і не сказав мені.

    Доран помовчав.

    — Це невелика справа.

    — Саме тому я могла б нею займатися.

    Кастелян відвів очі.

    — Могла б, — погодився Доран.

    — Але не займалася.

    — Цього разу — ні.

    — Чому?

    Він не відповів одразу. Аріанна ненавиділа ці паузи: у них завжди залишалося місце для слів, які батько зрештою вирішував не говорити.

    — Бо я хотів закрити питання швидко.

    — А зі мною було б повільно?

    — Ти ще вчишся.

    — Квентин теж.

    Обличчя Дорана ледь змінилося.

    — Квентин зараз у Іронвудів.

    — І ти пишеш йому про справи Дорна.

    — Іноді.

    — А мені розповідаєш після рішення.

    Кастелян тихо ступив до дверей, але Аріанна помітила цей рух.

    — Ні. Залишайтесь. Якщо я одного дня правитиму вами, можете хоча б побачити, як мій батько навчає мене правити.

    — Аріанно.

    Доран сказав це неголосно. Аріанна вже набрала повітря для відповіді, але промовчала. Вона підвелася.

    — Посли скоро будуть. Не хочу заважати справжній роботі.

    — Сядь.

    — Рішення вже прийняте.

    Аріанна вийшла й одразу побачила за дверима Мелларіо. Мати глянула на її обличчя, нічого не запитала й лише торкнулася плеча.

    — Я не дитина, — сказала Аріанна.

    — Знаю.

    — Він не знає.

    Мелларіо подивилася на зачинені двері.

    — Він знає. Це іноді гірше.

    Коли кроки Аріанни стихли в коридорі, Мелларіо зайшла до зали.

    — Поговори з нею.

    — Говорив.

    — Ні. Ти пояснив рішення.

    — Я слухав.

    — Ти чекав, поки вона скаже те, на що в тебе вже є відповідь. Це не те саме.

    Доран опустив очі на карту й ще раз провів пальцем уздовж Зеленокровної, хоча рішення вже давно було прийняте.

    Після від’їзду матері до Норвоса палац не став тихішим, але Аріанні довго здавалося саме так. Вона й далі сміялася, сварилася з кузинами, їздила верхи й жила звичним життям, та інколи ловила себе на бажанні негайно розповісти матері якусь дрібницю — і лише потім згадувала, що тепер для цього потрібні лист, посланець і тижні дороги.

    Тристан був молодшим і ще міг просто прийти до неї без причини. З Квентином усе було інакше: він повертався рідко, сидів пряміше, говорив обережніше й щоразу здавався трохи більше Іронвудом. Аріанна не знала, чи справді брат змінювався, чи вона сама вже шукала докази того, що батько готує його до її місця.

    — Ти знову думаєш, — сказала Тайена.

    Аріанна підняла голову.

    Дівчина сиділа на краю басейну, опустивши ноги у воду.

    — Ні.

    — Брешеш.

    — Ти теж багато брешеш.

    — Саме тому добре бачу.

    Аріанна кинула в неї маленький фрукт. Тайена легко ухилилася.

    — Оце вже краще.

    — Іди звідси.

    — Не хочу.

    — Я принцеса.

    — Поки.

    Слово вдарило сильніше, ніж Тайена могла знати. Аріанна завмерла лише на мить, але цього вистачило, щоб подруга помітила.

    — Що?

    — Нічого.

    — Знову.

    Аріанна підвелася так різко, що вода хлюпнула з басейну на камінь.

    — Замовкни.

    Цього разу Тайена не відповіла.

    Аріанна пішла, не озираючись. За рогом галереї вона зупинилася, вперлася долонею в теплий камінь і лише тоді помітила сліди власних нігтів на шкірі. Пальці довелося розтискати один за одним; вона почекала, поки перестануть тремтіти, і тільки після цього рушила далі.

    Доран помітив на листі новий згин. Можливо, його залишив слуга, а можливо — Аріанна. Він провів пальцем по складці, поклав пергамент назад у скриню й опустив кришку.

    Кроків дочки в коридорі вже не було.

    Кількома місяцями раніше. Браавос

    Оберин Мартелл не любив браавоський дощ: дрібний, холодний і настирливий, він просочувався під плащ швидше, ніж справжня злива. Сер Віллем Даррі йшов поруч, важче спираючись на палицю; за останні місяці він схуд, руки трохи тремтіли, але погляд залишався уважним. У домі Морського Лорда їх провели до невеликої теплої кімнати без музикантів, почту й випадкових свідків. На столі чекали пергамент, віск, печатки й стрічки. Морський Лорд Браавоса сидів навпроти й мовчки давав гостям завершити суперечку. Оберин уже говорив із ним двічі. Достатньо, щоб зрозуміти: чоловік не робить нічого лише з дружби.

    — Принца Візеріса не буде? — запитав Оберин.

    Віллем похитав головою.

    — Ні.

    — Він знає?

    — Ні.

    Оберин підняв брову.

    — Ми домовляємося про його шлюб.

    — Саме тому.

    — Не розумію.

    Віллем опустився в крісло. Повільно.

    — Йому ще рано знати.

    — Він старший за Аріанну лише на кілька місяців.

    — Я не говорю про вік.

    Оберин став уважнішим.

    — А про що?

    Старий лицар помовчав.

    — Про те, ким він зараз є.

    — Таргарієном?

    — Хлопцем, який утратив матір, батька, брата, дім, королівство і все життя чує, що трон украли в нього.

    Оберин мовчав.

    Віллем продовжив:

    — Якщо зараз сказати йому, що Дорн уже присягнув підтримати повернення, він почує тільки одне.

    — Що він король.

    — Так.

    — А він не король?

    — Не тут.

    Оберин усміхнувся.

    — Для людини, яка хоче повернути Таргарієнів, ти дуже обережний.

    — Саме тому.

    Морський Лорд не втручався й лише слухав, поки Оберин сідав навпроти.

    — Доран теж сказав би так.

    — Твій брат розумний.

    — Не говори йому.

    — Чому?

    — Стане ще повільнішим.

    Віллем тихо засміявся, але сміх одразу зірвався в довгий напад кашлю. Оберин мовчки дочекався, поки старий лицар віддихається.

    — Лікар?

    — Був.

    — Що сказав?

    — Старий.

    — Це не хвороба.

    — Для лікарів іноді достатньо.

    Оберин не усміхнувся.

    Віллем зрозумів.

    — Я ще поживу.

    — Добре.

    — Достатньо.

    Він перевів погляд на документ.

    — Повтори.

    Віллем кивнув.

    У кімнаті не було армій, карт вторгнення чи дат. Тільки Віллем Даррі, Оберин, представник Морського володаря й пергамент, у якому майбутній шлюб Аріанни з Візерісом перетворював вигнання на можливий союз.

    Даррі перечитав текст востаннє. Оберин не квапив. Один за одним з’явилися підписи, гарячий віск і печатки. Оберин дочекався, поки віск застигне, й лише тоді знову взяв пергамент у руки.

    — І все це має втримати двох дітей у домовленості, про яку вони навіть не знають.

    — Ні, — сказав Віллем. — Пергамент лише збереже нашу обіцянку до дня, коли вони самі зможуть її прийняти або відкинути.

    — Ти допускаєш, що відкинуть?

    — Через десять років я допускаю все.

    Коли Оберин побачив Візеріса, той виявився худим хлопцем, який надто старанно тримав спину рівно. За час розмови він кілька разів повертався до «мого трону», «мого королівства», «моїх людей». Оберин не поспішав робити з цього остаточний висновок: діти у вигнанні мали право хапатися за те, що їм пообіцяли дорослі. Але слово «мій» він запам’ятав.

    Віллем стояв біля дверей і, зустрівшись із Оберином поглядом, ледь похитав головою: не зараз. Пояснень не знадобилося.

    — Можливо, — сказав Оберин.

    Візеріс різко підняв голову.

    — Що?

    — Можливо, одного дня.

    Хлопець одразу випростався ще сильніше.

    — Не «можливо». Я повернуся.

    Оберин трохи нахилив голову.

    — Ти дуже впевнений.

    — Я Таргарієн.

    — Це я вже бачу.

    Жарту Візеріс не зрозумів.

    Віллем втрутився:

    — Принце, сестра чекає.

    Візеріс кинув на старого невдоволений погляд, але сперечатися не став і вийшов. Оберин провів його очима до дверей.

    — Ти мав рацію.

    — Знаю.

    — Це дратує.

    — Теж знаю.

    Оберин ще мить дивився на зачинені двері.

    — Він може вирости.

    Віллем сперся на палицю.

    — Саме на це я й розраховую.

    Оберин перевів погляд на старого.

    — А якщо ні?

    Цього разу Віллем відповів не одразу.

    — Тоді у вас буде важке рішення.

    Оберин запам’ятав цю відповідь.

    Після третього рейсу до Морського Мису з Лісса прийшов товстий пакет від Неро.

    Зворотні вантажі не були новиною для Сірої Варти. Новим став сам Морський Мис: тепер він давав достатньо постійного товару, щоб Неро рахував уже не окремий вдалий рейс, а весь маршрут.

    Корабель прийшов із півдня із зерном, залізом, цвяхами, тканиною й олією, і до вечора більшу частину вантажу вже рознесли між береговим складом та старим двором.

    Коллен приніс Фарену книги разом із листом Неро. До нього були прикладені три таблиці: що цього місяця реально купити на Півночі, скільки місця кожен товар займе в трюмі й де його можна буде продати після повернення на південь.

    Фарен провів пальцем по рядках. У списку йшли хутро, бурштин, смола й добра деревина; сушену рибу радили брати лише за певної ціни. Біля мамонтової кістки стояла окрема межа, а нижче Неро написав:

    «Дорожче не брати. Рідкісне не означає вигідне».

    Фарен перегорнув сторінку.

    — Псування врахував?

    Коллен знайшов потрібну колонку.

    — Для кожного товару.

    — Портові збори?

    — Окремо.

    Корсо, який сидів на другому кінці столу, глянув на кількість стовпців.

    — Він справді любить робити прості речі нестерпними.

    Фарен не відповів.

    На останньому аркуші Неро розібрав попередній рейс. Дохід від північного вантажу покрив більшу частину витрат на зворотну дорогу, але не всю — і Неро двічі це підкреслив.

    Унизу стояло:

    «Якщо ціна на півдні падає, везіть менше. Не набивайте трюм мотлохом лише тому, що він порожній».

    Фарен ще раз перечитав цифри. Три рейси вже давали щось більше за випадковий успіх одного корабля: схожі витрати, зрозумілі межі закупівель і товари, які можна було шукати постійно.

    — Тепер можна рахувати більший обсяг, — сказав він.

    Коллен кивнув.

    — Написати Неро?

    — Напиши, що наступні три рейси ведемо за його межами цін. Після них порівняємо.

    Корсо підняв голову.

    — Тобто він пришле ще більше таблиць.

    — Напевно.

    — Треба було залишити кораблі збитковими.

    Наступного ранку в книгах Морського Мису з’явилася окрема графа для зворотного вантажу.

    Перший справді великий вантаж продовольства із заходу прийшов не до Нічної Варти, а до Морського Мису.

    «Морська Діва» була старим широким торговим судном із Сігарду — не кораблем Сірої Варти, а звичайним купецьким судном, власника якого Неро знайшов через посередників у Ліссі.

    У трюмі лежали зерно, сіль, дешеве полотно, залізні цвяхи, кілька бочок олії та сушені бобові. Фарен оглянув мішки й бочки без жодного розчарування: саме такі речі й були потрібні Мису.

    Корабель зайшов у бухту під наглядом Террона, який повернувся на Мис на початку весни й тепер особисто перевіряв підхід суден до нового причалу.

    Щойно закінчили швартування, капітан зійшов на берег, обернувся до судна й примружився.

    — Причал малий.

    Келло Мар стояв поруч.

    — Знаю.

    — Короткий.

    — Знаю.

    Капітан показав на край настилу.

    — Вода біля зовнішньої палі…

    — Знаю.

    Капітан замовк.

    Келло почекав.

    — Ще?

    — Ні.

    Террон засміявся.

    — Він уже тиждень так ходить.

    Капітан подивився на Фарена.

    — Ваш майстер?

    — Так.

    — Складний чоловік.

    — Теж знаю.

    Розвантаження тривало майже весь день. Частину мішків віднесли до нового берегового складу, решту повезли до старого двору, а Коллен записував кожну партію, звіряючи її з накладною, яку Неро надіслав ще до виходу корабля із Сігарду.

    Мара довго спостерігала, як із трюму один за одним підіймаються мішки зерна, а потім підійшла до Фарена.

    — Скільки?

    — Чого?

    — Буде коштувати зерно.

    Фарен назвав ціну.

    Мара насупилася.

    — Нижче, ніж восени.

    — Трохи.

    — Чому не ще нижче?

    Це питання вони з Неро вже розбирали в листах.

    Фарен подивився на вози, які забирали вантаж від причалу.

    — Бо тоді ваші люди наступної весни засіють менше.

    Мара перевела погляд на нього.

    — Через дешеве зерно?

    — Якщо привезене завжди дешевше, навіщо сіяти більше, ніж треба власній родині? Я не хочу через кілька років годувати Мис лише тим, що встигне прийти морем.

    Вона трохи подумала.

    — Неро?

    — Він рахував. Я погодився.

    — Розумний чоловік.

    Корсо саме проходив повз із двома сірими.

    — Не кажіть йому.

    Мара повернулася.

    — Чому?

    — Стане гірше.

    Вона проігнорувала його й знову подивилася на Фарена.

    — А якщо врожай буде поганий?

    — Тоді знизимо ціну привезеного.

    — Якщо хороший?

    — Частину місцевого зерна купить Мис. У запас.

    Мара підняла брову.

    — У нас?

    — Якщо ціна буде нормальною.

    Вона глянула на мішки, що один за одним зникали за дверима складу.

    — Тоді не знаю.

    — Чого?

    — Чи це добре.

    Мара знизала плечима.

    — Треба пережити хоча б одну нормальну зиму з новими цінами, а вже потім вирішувати, що тут тепер нормально.

    Фарен кивнув. Цього йому вистачило.

    Мара ще трохи дивилася на «Морську Діву».

    — Раніше такого не було.

    — Чого?

    — Щоб навесні до нас приходив корабель із зерном.

    — Тепер приходить.

    — Люди помітять.

    Фарен повернув голову.

    — Це проблема?

    Мара помовчала.

    — Залежить.

    Корсо, який уже відійшов на кілька кроків, озирнувся.

    — І вона теж.

    Мара насупилася.

    — Що?

    — Нічого.

    Фарен промовчав.

    Люди справді помітили.

    Через два тижні на Мис прибули три сім’ї з Діпвудських земель — дев’ятнадцять людей загалом. Двоє чоловіків уміли працювати з деревом, один кував, троє старших хлопців хотіли вступити до сірих, а жінки насамперед питали про землю.

    Фарен почав із власного питання:

    — Чому сюди?

    Найстарший чоловік відповів:

    — Чули про роботу.

    — Де?

    — У Діпвуді. Люди говорять.

    Фарен помовчав. Для рахунків цього було замало, зате вигадувати точнішу відповідь чоловік не став.

    — Яку роботу?

    — Верф.

    Келло, що стояв поруч, одразу озвався:

    — Верфі ще немає.

    Чоловік глянув на нього.

    — Буде.

    — Хто сказав?

    — Люди.

    Келло подивився на Фарена.

    — Оце твій клопіт.

    — Чому моя?

    — Люди вже побудували мою верф швидше за мене.

    Корсо засміявся, а Фарен повернувся до переселенців.

    — Землю одразу не отримаєте.

    Новоприбулі насторожилися.

    — Чому?

    — Спочатку робота й житло. Потім ділянка, якщо залишитесь.

    — Платити?

    — За роботу — вам.

    Чоловік замовк, очевидно очікуючи іншої відповіді.

    — А податок?

    — Буде.

    — Скільки?

    — Залежить від ділянки й заняття.

    — Панщина?

    Фарен глянув на Мару, даючи відповідати їй.

    — Дороги й загальні роботи є, — сказала вона. — Не щодня й не коли лорду заманеться.

    Чоловік перевів погляд на Фарена.

    — Це правда?

    — Якщо вона так сказала про місцеві правила — так.

    Мара трохи випросталася, а наступне питання старший переселенець уже поставив їй, а не Фарену.

    Фарен тим часом звернувся до решти:

    — Хто коваль?

    Один із молодших чоловіків підняв руку.

    — Я.

    — Скільки років?

    — Дев’ять у майстра.

    — Сам можеш вести кузню?

    — Маленьку.

    — Орвен перевірить.

    — Він коваль?

    — Ні.

    Корсо втрутився:

    — Він перевірить, чи ти справді працював дев’ять років, а не дев’ять днів.

    Чоловік насупився.

    — Як?

    Корсо усміхнувся.

    — У нас є коваль.

    Фарен залишив новоприбулих Марі й Келло та відійшов убік. Террон рушив поруч із ним.

    — Дев’ятнадцять.

    — Так.

    — Без Неро.

    — Він не посилав.

    — Самі.

    Фарен глянув на новоприбулих. Діти вже збігли до берега й тепер дивилися на корабель.

    — Схоже, це початок.

    Террон похитав головою.

    — Почалося раніше.

    Фарен повернувся до нього.

    — Коли?

    — Коли хтось у Діпвуді вирішив, що тут є робота.

    Фарен запам’ятав.

    Через місяць прийшла перша відповідь із Тіньової Вежі щодо весняного маршруту. Цього разу Нічна Варта надіслала не лист, а людей: сер Денис Малістер сам не приїхав, проте відправив досвідченого рейнджера й будівничого.

    Террон розгорнув карту перед Фареном, Келло, Тарко, двома чорними братами й Колленом. Корсо прийшов без запрошення, але Фарен не став його виганяти.

    Рейнджер торкнувся пальцем західного узбережжя.

    — Тут є невелика бухта.

    Террон одразу почав питати про глибину, скелі, ширину входу й приплив. На перше брат чесно відповів, що не знає; про решту міг сказати більше — скель багато, вхід вузький, приплив сильний. Террон вислухав його, кивнув і перевів палець до наступного місця.

    — Уже подобається, — сказав Келло.

    Корсо повернувся до нього.

    — Чому?

    — Бо все погано.

    — І?

    — Значить, не буде сюрпризу, коли побачимо.

    Террон провів пальцем далі вздовж узбережжя й зупинився біля наступної позначки.

    — Тут?

    — Старі записи говорять про висадку.

    — Які кораблі?

    — Не написано.

    — Рік?

    Чорний брат назвав дату, і, почувши, що запису було понад двісті років, Террон лише видихнув:

    — Двісті років тому — не промір. Але краще, ніж нічого.

    — Може бути інакше, — сказав Тарко.

    — Саме.

    Фарен досі переважно слухав, даючи Террону зібрати все, що можна було витягнути зі старих записів і пам’яті чорних братів. Коли питання про узбережжя закінчилися, він нарешті заговорив:

    — Скільки людей потрібно?

    Террон подивився на нього.

    — Для чого?

    — Розвідка.

    — Моряки.

    — Бійці?

    — Двадцять вистачить.

    Корсо озвався раніше, ніж хтось устиг продовжити:

    — Я їду.

    — Ні.

    — Фарене.

    — Ти потрібен тут.

    — У нас мир.

    — Ти це вже говорив, — зауважив Тарко.

    Корсо обернувся до нього.

    — Коли?

    — Перед одичалими.

    Цього вистачило, щоб Корсо замовк.

    Фарен показав на карту.

    — Тарко — шість.

    — Добре.

    — Террон вирішує екіпаж.

    — Звісно.

    — Один корабель.

    Террон одразу похитав головою.

    — Два.

    Фарен підняв брову.

    — Навіщо?

    — Якщо один пошкодить кермо, другий його не полагодить. Але забере людей.

    — Який другий?

    — Довгий.

    Корсо усміхнувся.

    — Грейджойський.

    — Менша осадка, — підтвердив Террон. — Зможе перевіряти місця, куди «Наречена» не піде.

    Фарен кілька секунд розглядав карту, зіставляючи вузькі бухти, невідомі глибини й відстань до найближчої допомоги.

    — Добре.

    Корсо, однак, не відступив.

    — Я все одно хочу.

    — Ні.

    — Це корабель Грейджоїв.

    — Тепер наш.

    — Саме тому.

    Террон глянув на нього.

    — Якщо він поїде, я залишаюся.

    Корсо повернувся до нього.

    — Чому?

    — Бо двоє командирів корабля — гірше за жодного.

    — Я не командуватиму.

    Після цих слів усі за столом замовкли, а Террон повільно примружився.

    — Повтори.

    Корсо зрозумів свою помилку із запізненням.

    — Не треба.

    — Ні. Повтори.

    — Іди до біса.

    Террон засміявся.

    — Ростеш.

    Перший весняний рейс до західного краю Стіни вирушив через дев’ять днів. У море виходили «Вітряна Наречена» й захоплений довгий корабель, якому досі так і не дали нормального нового імені.

    Разом з екіпажами набралося тридцять сім людей: шестеро розвідників Тарко, двоє чорних братів і решта команди. Келло цього разу залишився на Мисі — майбутній причал цікавив його значно більше, ніж чужі скелі за сотні миль звідси.

    — Привези проміри, — сказав він Террону.

    — Привезу.

    — Нормальні.

    — Ні, погані.

    Келло подивився на нього.

    Террон усміхнувся.

    — Навчився в Корсо.

    — Шкода.

    Фарен чекав на причалі, поки закінчували останні приготування. Террон спустився до човна останнім, але перед тим затримався біля нього.

    — Якщо знайдемо шлях?

    — Рахуватимемо.

    — Якщо ні?

    — Не ходитимемо.

    Капітан кивнув.

    — Добре.

    Фарен відповів таким самим коротким кивком і більше нічого не додав. За рік тут з’явилися новий дах, друга кузня, ще один склад і люди, яких раніше не було. Біля ремонтного майданчика його наздогнав Корсо.

    — Думаєш?

    — Так.

    — Про що?

    — Скільки можемо прийняти наступного року.

    Корсо засміявся.

    — Оце погано.

    — Чому?

    — Минулого разу ти питав, чи вистачить їжі.

    — І?

    — Тепер питаєш, скільки ще людей можна привезти.

    Фарен подивився вниз, на причал, де вже сперечалися через місце для нового воза, якого ще місяць тому тут не було.

    — Спершу поселимо тих, хто вже приїхав, — сказав він. — Потім рахуватимемо наступних.

    Аріанна бачила, як десятирічний Квентин від’їжджав до Іронвуду. Кінь здавався для нього трохи завеликим, а сам хлопчик сидів у сідлі підкреслено прямо — так діти часто намагалися приховати страх. Унизу сходів стояли Доран і Мелларіо; невдоволення матері було настільки очевидним, що його помічали всі.

    — Він дитина, — сказала вона.

    Доран відповів тихо:

    — Саме тому поїде не сам.

    — Я не про дорогу.

    — Знаю.

    — Ти віддаєш нашого сина людям, яких Оберин зробив ворогами.

    Оберин стояв трохи далі й цього разу не втручався в суперечку чоловіка й дружини.

    — Саме тому, — сказав Доран.

    Мелларіо довго дивилася на нього.

    — Ти говориш так, ніби це робить рішення кращим.

    — Якщо Квентин виросте поруч з Іронвудами, старий конфлікт може закінчитися його поколінням.

    — А якщо вони навчать його ненавидіти нас?

    — Тоді я помилився.

    Мелларіо гірко засміялася.

    — І цього достатньо?

    Доран промовчав: відповіді, яка могла б щось змінити для неї, у нього не було.

    Квентин попрощався з Трістаном і підійшов до Аріанни.

    — Напишеш?

    Вона дивилася на брата, але перед очима стояв рядок із листа: «Одного дня сидітимеш там, де я. Правитимеш Дорном».

    — Можливо.

    Квентин насупився.

    — Чому можливо?

    — Побачимо.

    Він явно не зрозумів.

    — Я тобі напишу.

    — Добре.

    Квентин простягнув руку, передумав і обійняв сестру. Аріанна на мить завмерла, а тоді відповіла на обійми. Він залишався її братом і не був винен у тому, що вона думала про батькові наміри; від цього прощання ставало лише болючішим.

    Коли Квентин відійшов, Аріанна побачила батька. Доран дивився на них, доки їхні погляди не зустрілися. Колись вона сама підійшла б до нього, але тепер лише відвернулася, а батько не покликав.

    За мить Квентин виїхав за ворота, і Аріанна залишилася дивитися йому вслід.

    Коли вершники зникли, вона пішла в один бік, Мелларіо — в інший. Оберин залишився поруч із братом і якийсь час мовчав.

    — Добрий задум.

    Доран не глянув на нього.

    — Не зараз.

    — Я саме про це.

    — Оберине.

    — Добре.

    Вони ще кілька секунд дивилися на порожні ворота, перш ніж Оберин знову заговорив:

    — Ти їй скажеш?

    — Скажу.

    — Коли?

    Доран не відповів.

    Оберин тихо вилаявся й пішов.

    Пізніше Доран відкрив скриню, де зберігалася копія угоди, і провів пальцем по краю пергаменту. Коли в коридорі пролунали кроки, він прислухався, дочекався, поки вони стихнуть удалині, й знову опустив кришку.

    You can support the author on

    0 Comments

    Note