Глава 33. Леви й троянди
by AnriDeBorze290 рік від Завоювання
Вода під Кастерлі-Роком текла не туди. Тиріон Ланністер зрозумів це приблизно через годину після того, як майстер Гаррет утретє пояснив, що з цистернами все гаразд.
— Тоді чому вона тут? — запитав Тиріон.
Гаррет подивився вниз. Біля їхніх чобіт стояв тонкий смердючий шар води, який Тиріону доходив майже до щиколоток; Гарретові через зріст він заважав значно менше.
— Учора був сильний дощ.
— Надворі.
— Так.
— Ми всередині гори.
Майстер почухав бороду.
— Вода знаходить шлях.
— Оце я вже помітив.
Тиріон підняв ліхтар, освітивши кам’яний тунель, що тягнувся вперед і поступово звужувався. Кастерлі-Рок був настільки старим, що ніхто вже не пам’ятав, хто прорубав частину цих ходів і навіщо. Одні відводили дощову воду, інші — нечистоти, треті колись служили шахтами, складами або проходами між приміщеннями, яких давно не існувало.
Попередній управитель цистерн залишив Тиріону сім книг. Три суперечили одна одній, четверта описувала ремонт, якого не пам’ятав жоден живий майстер, у п’ятій бракувало дванадцяти сторінок, а шосту через почерк відмовився читати навіть мейстер. Найкориснішою виявилася сьома — порожня. Її Тиріон і почав заповнювати сам.
— Покажи карту.
Молодий писар позаду розгорнув пергамент, а Гаррет зітхнув.
Тиріон нахилився над картою. Він читав про Вільні міста достатньо, щоб чужі карти іноді здаваліся цікавішими за коридори Кастерлі-Року. Батькова відмова відпустити його туди досі дратувала.
Він провів пальцем по карті й зупинився біля стіни праворуч.
— Малий.
Гаррет насупився.
— Що?
— Спочатку малий отвір. Якщо звідти піде вода — закриємо. Якщо повітря — розширимо.
Майстер ще кілька секунд розглядав стіну, перш ніж кивнути.
— Це можна.
— Бачиш? Уже прогрес.
Роботу почали того ж дня. Через дві години за кладкою знайшли старий відвідний тунель, через три — завал, а через чотири Тиріон уже сидів на перевернутому відрі й дивився, як шестеро робітників витягують каміння. Гаррет присів поруч.
— Якщо прочистимо, вода піде до нижньої шахти.
— Там є вихід?
— Має бути.
Тиріон повернув до нього голову.
Гаррет відразу виправився:
— Перевіримо.
— Ти вчишся.
— Від вас.
— Принаймні робота буде зроблена правильно.
Майстер усміхнувся.
Перші тижні Тиріон ненавидів запах, вогкість, книги й людей, які на будь-яке питання відповідали: «Так завжди було». Потім одна цистерна перестала переливатися, на верхніх рівнях почало губитися менше води, а в рахунках знайшлася десятирічна подвійна оплата за обслуговування одного каналу. Запах і вогкість нікуди не поділися, зате робота раптом почала давати відповіді, і Тиріон упіймав себе на тому, що наступну проблему вже шукає сам.
— Мілорде.
Писар простягнув йому лист.
— Принесли згори.
На печатці був лев, але не батьківський. Тиріон упізнав руку ще до того, як дочитав перший рядок.
— Геріон.
Гаррет підняв брову.
— Ваш дядько?
— У мене їх небагато живих.
Тиріон прочитав лист, потім повернувся до останніх двох рядків і перечитав їх ще раз. Коли він підняв очі, усмішки вже не було.
— Щось сталося?
Тиріон склав лист.
— Він повернувся до Ланніспорту.
— Це погано?
— Залежить від того, навіщо.
Гаррет почекав, але Тиріон уже підводився з відра.
— Схоже, хоче знайти меч.
Майстер кліпнув.
— Меч?
— Дуже дорогий.
— Дорогий настільки, щоб їхати за ним?
Тиріон ще раз глянув на складений лист.
— Судячи з того, куди він зібрався, занадто дорогий.
Геріон увійшов без попередження й одразу приніс із собою відчуття дороги: засмагле обличчя, вигорілий плащ, запах коня й моря, хоча до узбережжя звідси було кілька миль. Він був достатньо схожий на Тайвіна, щоб спорідненість читалася з першого погляду, і достатньо несхожий, щоб ніхто не переплутав їх навіть зі спини.
— Тиріоне. Ти виріс.
— Ні. Просто стілець нижчий.
— Світлий Рів.
Геріон усміхнувся.
— Ось чому ти старший брат.
Тиріон нахилився вперед.
Йшлося про старий великий меч із валірійської сталі — колишню гордість Ланністерів. Він зник разом із королем Томменом Другим, який вирушив у Валірію після Загибелі й не повернувся. Кастерлі-Рок мав більше золота, ніж більшість королівств, але навіть цього було недостатньо, щоб купити те, чого ніхто не хотів продавати. Тайвін роками намагався знайти інший великий меч із валірійської сталі для дому й щоразу зазнавав невдачі.
Геріон торкнувся сторінки.
— Я їду.
Кілька секунд у кімнаті ніхто не говорив.
Кеван першим порушив тишу:
— Куди?
— Спочатку Волантіс. Зберу там усе, що знають про Димне море. Потім — Валірія.
Тайвін нарешті підняв погляд.
— У Валірію.
— Так.
— Люди, які туди йдуть, не повертаються.
— Саме тому я почну з Волантіса й зберу все, що можна дізнатися до Димного моря.
Кеван потер перенісся.
— Ти навіть не знаєш, де шукати.
— Знаю, звідки почати. Більшого поки немає.
Тиріон не зводив очей із дядька. Геріон говорив рівно, без винного запалу й без тієї веселості, за якою можна було б сховати дурний задум. На столі вже лежали нотатки про Волантіс, корабель і Димне море, і Тиріон перестав шукати в його обличчі ознаки жарту.
— Скільки кораблів? — запитав він.
Тайвін повернув голову до нього, а Геріон глянув на Кевана й усміхнувся.
— Один.
— Один?
— Великі флоти зникають так само добре, як малі.
— Дуже заспокійливо.
— Я старався.
Тиріон відкинувся назад.
— Коли?
— За два тижні.
— Візьмеш мене?
Кімната знову стихла.
Усмішка з обличчя Геріона зникла, але Тайвін відповів раніше за нього:
— Ні.
Тиріон навіть не подивився на батька.
— Я питав не тебе.
— Відповідь — ні.
— Мені вісімнадцять.
— І?
— Я повнолітній.
— Це не робить тебе розумним.
Геріон тихо сказав:
— Тайвіне.
— Ні.
Тиріон нарешті повернувся до батька.
— Ти заборонив мені Вільні міста.
— Так.
— Дав стоки.
— І вони тепер працюють краще.
Тиріон уже підготував відповідь, але так і не сказав її. Батько не насміхався, і саме це робило слова болючішими.
Тайвін продовжив:
— Ти довів, що можеш виконувати доручену роботу. Це не доказ, що я маю відправити тебе у Валірію.
— І за це отримаю ще більше стоків?
— Якщо знадобиться.
Геріон засміявся.
Тайвін перевів на нього холодний погляд.
— Ти сприймаєш це як жарт?
— Трохи.
— Ти йдеш у місце, де загинув один із наших королів, за мечем, якого, можливо, вже не існує.
— Так.
— І хочеш забрати мого сина.
— Він сам попросив.
— Ні.
Геріон замовк. Тиріон ще кілька секунд дивився на нього, сподіваючись почути іншу відповідь, але дядько лише похитав головою.
— Він правий.
У Тиріона всередині все стиснулося.
— Ти серйозно?
— На жаль.
— Ти щойно сперечався з ним.
— Це одна з моїх улюблених справ. Не означає, що він завжди неправий.
— А ти можеш їхати?
— Це одна з переваг бути дядьком. Мною трохи важче командувати.
Тайвін холодно сказав:
— Перевіримо.
Геріон усміхнувся.
— Оце вже мій брат.
На терасі Геріон нарешті сказав те, чого не говорив за вечерею.
— Я шукаю Світлий Рів. Він зник разом із Томменом Ланністером. Золото цього дому повернуло багато речей. Цю — ні.
— Тоді візьми мене, — сказав Тиріон.
Геріон довго дивився на нього.
— Саме тому не візьму. Я не знаю, чи повернуся.
— А я, значить, маю сидіти в цистернах?
— Ні. Я хочу, щоб ти колись поїхав сам, а не вчепився в першого родича, який прямує туди, звідки може не повернутися.
— І що мені робити тут?
Геріон кивнув у бік Року.
— Дожити до дня, коли дорогу вибереш ти. Не я і не твій батько.
Тиріон хотів відповісти жартом і не знайшов хорошого. Геріон усміхнувся.
— Оце вже рідкість. Запам’ятаю.
Геріон поїхав на світанку без урочистого прощання. Швидко й міцно обійняв Тиріона, перекинувся кількома словами з Кеваном і сів у сідло ще до того, як Тайвін вийшов із замку. Тиріон дивився йому вслід, доки вершники не зникли за поворотом дороги, і лише тоді зрозумів, що так і не запитав, коли дядько повернеться.
Тайвін дізнався про від’їзд за сніданком, коли Кеван поклав коротку записку Геріона поруч із його тарілкою. Тайвін дочитав до кінця, перевернув аркуш, ніби на звороті могло бути продовження, і тільки після цього повернувся до їжі.
— Коли виїхав?
— До світанку.
— Скільки людей?
— Дванадцять до Ланніспорту. На корабель бере менше.
— Який корабель?
Кеван назвав судно. Тайвін його знав: старе, але добре тримало море, а капітан служив Ланніспортові ще за Титоса.
— Капітан погодився на Валірію?
— До Волантіса. Далі Геріон шукатиме іншого.
Тайвін відрізав шматок м’яса.
— Відправ людей у Ланніспорт.
Кеван на мить підняв очі.
— Повернути його?
— Перевірити корабель. Запаси, воду, запасні снасті. Якщо капітан бере золото й веде мого брата на судні з гнилим такелажем, я хочу знати про це до того, як вони вийдуть у море.
— А якщо все добре?
За вікнами Кастерлі-Року починався звичайний ранок.
— Тоді нічого.
— Ти дозволиш йому йти.
— Він дорослий чоловік.
— І твій брат.
Тайвін відклав ніж.
— Саме тому я не відправлю п’ятдесят людей тягнути дорослого чоловіка назад силоміць. Якщо Геріон вирішив іти, я принаймні не дозволю йому вийти в море на гнилому судні.
Кеван ледь усміхнувся.
— Сказати йому, що перевірка від тебе?
— Ні.
— Він здогадається.
— Нехай здогадується.
Тайвін знову взяв виделку, але за кілька секунд запитав:
— Скільки золота він узяв?
Кеван назвав суму.
Тайвін насупився.
— Замало.
— Для Волантіса вистачить.
— Він не їде тільки до Волантіса.
— Додати ще?
— Передай через ланніспортський дім. Не подарунок. Позика.
— Звісно.
Тайвін ще раз глянув на записку.
— Позика без відсотка.
Кеван нічого не сказав, а Тайвін затримав погляд на почерку брата ще на кілька секунд, перш ніж повернутися до сніданку.
Віллас Тірелл програвав соколу. Птах сидів на жердині й ігнорував шматок м’яса в рукавичці, поки Гарлан не з’явився біля входу у вольєр.
— Він тебе не поважає.
— Це переговори.
— Схоже на капітуляцію.
Сокіл нарешті злетів на рукавицю й забрав м’ясо. Гарлан хмикнув.
— Добре. Ворог нагодований.
Віллас ішов повільніше: права нога залишалася жорсткішою за ліву, хоча крок уже був значно кращим, ніж після турніру. Гарлан, ідучи поруч, автоматично зменшував швидкість; Віллас давно це помічав і ніколи не згадував уголос.
— Мати шукає тебе, — сказав Гарлан.
— Навіщо?
— Не знаю.
— Батько?
— Теж.
Віллас зітхнув.
— Значить, хтось хоче мене одружити.
— Або оголосити війну.
— Одруження ймовірніше.
— Не знаю, що гірше.
Коли вони дійшли до тренувального двору, шум став гучнішим. Посеред майданчика стояв дев’ятирічний Лорас із дерев’яним мечем. І він уже був переконаний, що вміє користуватися зброєю. Навпроти стояв старший хлопець років тринадцяти.
— Ще раз! — Лорас уже піднімав меч.
Гарлан не підняв свого.
— Ні.
— Я послизнувся.
— Саме. Земля не просить вибачення.
Лорас глянув під ноги, потім відступив на крок і перестав стискати руків’я до білих кісточок.
— Тепер?
Гарлан підняв меч.
— Тепер.
Лорас не зрозумів, чому брат усміхнувся.
Мейс Тірелл говорив голосніше, коли вважав себе правим. Оленна Тірелл — тихіше. Під час їхніх суперечок Віллас завжди більше боявся бабусю.
— Він не мав виходити проти нього, — сказав Мейс.
Оленна взяла виноградину.
— Ні. Не мав.
Мейс на мить збився, не очікуючи згоди.
— Оберин був значно досвідченіший.
— І саме тому ти мав думати про це до турніру, а не після.
Віллас сидів біля вікна з книгою про розведення коней, яку перестав читати ще кілька хвилин тому. Алері Тірелл залишалася поруч із молодшою Маргері; дівчинка водила стилом по восковій табличці, вдаючи, що малює, хоча насправді не пропускала жодного слова.
— Мартелл ударив його в груди, — продовжив Мейс.
Оленна подивилася на Вілласа.
— Це правда?
— Так.
— Чистий удар?
— Досить.
— А потім?
— Кінь упав, — відповів Мейс.
— Я питала Вілласа.
Мейс почервонів, але промовчав.
— Нога застрягла в стремені, — спокійно пояснив Віллас. — Кінь упав на неї.
Оленна взяла ще одну виноградину.
— Отже, Оберин Мартелл не зламав тобі ногу списом.
— Ні.
— Зіштовхнув із коня.
— Так.
— На турнірі.
— Так.
Оленна повернулася до сина.
— Страшний злочин.
— Мамо.
— Що?
— Він був значно досвідченіший.
— Саме тому ти не мав виставляти проти нього хлопця, який ще не був готовий.
Віллас опустив очі до книги.
Мейс ударив долонею по столу.
— Я не змушував його!
— Ні. Ти лише роками говорив, що спадкоємець Гайгардену має показати себе.
— Він сам хотів.
— Звісно. Молоді чоловіки хочуть безліч дурниць. Для цього й існують батьки.
Мейс уже відкрив рот, але Алері тихо сказала:
— Маргері.
Дівчинка підняла голову.
— Іди знайди Лораса.
— Але я тихо.
Алері лише подивилася на неї. Маргері зітхнула й перевела погляд на Вілласа.
Він усміхнувся.
— Іди.
— Потім розкажеш?
— Ні.
— Тоді навіщо йти?
Оленна засміялася.
— Оце хороше питання.
Алері подивилася на свекруху.
— Матінко.
— Добре. Маргері, знайди брата.
Дівчинка неохоче підвелася, а вже біля дверей озирнулася.
— Я все одно дізнаюся.
— Без сумніву, — сказала Оленна.
Коли двері зачинилися, Мейс знову повернувся до матері.
— Ми говоримо про майбутнє дому.
— Саме.
— Віллас — мій спадкоємець.
Оленна подивилася на онука.
— Він і досі твій спадкоємець.
Мейс замовк. Віллас міг ходити й не мав причин вважати, що не зможе мати дітей; проблема була не в цьому.
— Я сиджу у власному домі, — нарешті сказав Мейс.
Оленна повільно повернула до нього голову.
— І я дуже рада, що ти нарешті це помітив.
Алері опустила погляд у чашу, а Віллас остаточно перестав удавати, ніби читає.
Мейс різко підвівся й рушив до дверей. Уже взявшись за скобу, він зупинився й озирнувся на сина.
— Я не хочу, щоб Мартелли використовували тебе.
Віллас закрив книгу.
— Знаю.
Мейс ще мить тримав руку на дверній скобі.
— Тоді будь обережний.
— Буду.
Мейс кивнув і вийшов. Оленна кілька секунд дивилася на зачинені двері, перш ніж повернутися до онука.
— Він справді боїться за тебе.
— Знаю.
— Добре. Тоді хоча б не змушуй його боятися даремно.
Віллас знову розгорнув книгу, але Оленна перевела погляд на неї лише на мить.
— Покажи листи.
— Навіщо?
— Я цікава.
— Ні.
Стара леді підняла брову.
— Ні?
— Це моє листування.
Кілька секунд Оленна мовчки дивилася на онука, а тоді усміхнулася.
— Добре.
Алері здивувалася більше за всіх.
— І все?
Оленна ще раз глянула на Вілласа й усміхнулася кутиком рота.
— На сьогодні — все.
Гарлан тренувався проти трьох, і Лорас лише перші хвилини намагався рахувати удари. Брат не бився красиво: відступив від верхнього удару, плечем збив другого противника на лінію третього, дістав першого в ребра, а коли двоє інших спробували обійти, уже розвертався їм назустріч. Кілька коротких обмінів — і всі троє знову опинилися поза дистанцією.
— Ще раз, — сказав він.
Один із тренувальних партнерів задихано відповів:
— Сер…
— Ще.
— Ви вже виграли.
— У справжньому бою вони не зупиняться через це.
Коли Мейс заговорив про майбутнє Лораса, Оленна цього разу не перебила. Він пояснив просто: Ренлі молодий, має Штормокрай, королівську кров і власний двір; якщо хлопці поладнають, Тірелли отримають зв’язок, який не треба щороку підтверджувати договором.
Коли Мейс закінчив, Оленна лише сказала:
— Оце вже схоже на задум.
Мейс глянув на неї.
— Я інколи їх маю.
Алері приховала усмішку в чаші; цього разу Оленна не стала добивати відповіддю.
— Він ще завдасть клопоту.
Віллас усміхнувся.
— Великою.
— Батько буде в захваті.
— Спочатку.
Маргері знайшла Вілласа вже після заходу сонця. Він сидів у невеликій башті над східним садом, а перед ним лежала розгорнута карта неба.
Дівчинка підтягнула до столу стілець.
— Що робиш?
— Читаю.
— Я бачу.
— Тоді навіщо питаєш?
— Хочу знати що.
Віллас повернув книгу до неї. На сторінці були намальовані сузір’я, прокладені між ними лінії й дрібні позначки, частину яких Маргері вже бачила раніше.
Вона одразу стала серйознішою.
— Покажи.
Віллас провів пальцем по північних сузір’ях, потім по шляхах, якими моряки звіряли курс уночі. Кілька назв Маргері вже знала й упевнено повторила їх услід за ним.
— А це?
— Крижаний Дракон.
— Де?
Віллас показав.
Маргері визирнула у вікно.
— Я його не бачу.
— Звідси погано.
— Тоді навіщо книга?
— Щоб знати, де шукати.
Вона замислилася над цим, а потім знову нахилилася до сторінки.
— Намалюєш?
— Що?
— Небо.
— Воно вже тут.
— Ти краще малюєш.
Віллас усміхнувся.
— Хто сказав?
— Я.
— Надійне джерело.
Він узяв чистий аркуш, а Маргері підтягнула ноги на стілець і влаштувалася зручніше.
— Батько знову кричав?
Рука Вілласа зупинилася над папером.
— Ти ж пішла.
— Я повернулася під двері.
— Маргері.
— Тихо.
Він засміявся.
— Не кажи матері.
— Ти скажеш?
— Ні.
— Тоді добре.
Віллас почав малювати.
— Чому він кричав? — запитала Маргері.
— Хвилюється.
— Через тебе?
— Так.
— Бо нога?
Віллас подивився на сестру й на мить затримав вуглик над папером.
— Частково.
— Вона болить?
— Іноді.
— Зараз?
— Ні.
Маргері кивнула, ніби отримала все необхідне, й одразу перейшла до наступного питання.
— А Оберин поганий?
Віллас знову зупинив руку.
— Хто тобі сказав?
— Батько.
— Він сказав саме так?
— Ні. Але кричить його ім’я так, ніби поганий.
Віллас перевів погляд на зорі за вікном.
— Оберин небезпечний.
— Це те саме?
— Ні.
— Він тебе ненавидить?
— Не думаю.
— А ти його?
— Ні.
— Добре.
Маргері відразу ткнула пальцем у малюнок.
— Тут зірка пропущена.
Віллас подивився.
— Де?
— Ось.
— Це не зірка.
— Чому?
— На карті її немає.
Маргері нахилилася ближче до вікна.
— Але я бачу.
Віллас підвівся й теж підійшов до вікна. Довго шукав між слабкими вогниками, доки нарешті не знайшов ту саму світлу точку.
— Маєш рацію.
Маргері задоволено сіла назад.
— Намалюй.
Віллас додав маленьку крапку.
— Тепер правильно?
— Так.
— Добре.
Вона деякий час мовчки дивилася, як він малює, а потім знову заговорила:
— Коли виросту, теж матиму книги?
— Скільки захочеш.
— І коней?
— Так.
— І сокола?
— Якщо навчишся.
— І лицаря?
Віллас засміявся.
— Звідки це?
— У мами є батько.
— Це чоловік.
— Те саме.
— Не зовсім.
Маргері замислилася.
— Тоді я виберу хорошого.
Віллас продовжив малювати.
— Спробуй.
— А якщо батько вибере поганого?
Він знову подивився на сестру.
Знизу долинув сміх Оленни.
— Тоді, — сказав Віллас, — спочатку поговори з бабусею.
Маргері серйозно кивнула.
— Добре.
Оленна дивилася на своїх онуків із верхньої галереї. Внизу Гарлан знову тренувався, цього разу проти чотирьох суперників, а Лорас біг уздовж огорожі й вигукував поради, яких ніхто не просив. Маргері сиділа на траві з двома дівчатками й плела вінок, тоді як Віллас біля конюшень розмовляв із конюшим про нову кобилу. З такої відстані його кульгавість майже не впадала в око.
Мейс підійшов і став поруч.
— Гарний день.
— Поки ти не почав говорити.
Він зітхнув.
— Ти колись перестанеш?
— Якщо доживу до настільки старої дурості.
Мейс подивився вниз, на дітей, і на мить перестав сперечатися. Оленна простежила за його поглядом: Віллас біля конюшень, Гарлан у дворі, Лорас на огорожі, Маргері з вінком.
— Віллас буде хорошим лордом, — сказав Мейс.
Оленна глянула на нього.
— Так.
Він явно чекав уколу й, не отримавши його, продовжив:
— Гарлан теж хороший.
— Так.
— Лорас…
Унизу хлопчик саме вирішив перелізти через огорожу замість того, щоб обійти її. Одяг зачепився за дошку, і Лорас повис, сердито смикаючись.
Гарлан, навіть не припиняючи тренування, крикнув:
— Не допомагайте!
Лорас нарешті висмикнув тканину, впав на землю, одразу підхопився й побіг далі. Оленна дочекалася, поки він віддалиться від огорожі.
— Лорас буде Лорасом.
Мейс засміявся.
— А Маргері?
Оленна перевела погляд на маленьку дівчинку. Та щось сказала подрузі, обидві засміялися, а за мить Маргері помітила стару служницю з важким кошиком, підвелася й допомогла їй донести його кілька кроків. Потім повернулася до дівчаток і знову взялася за вінок.
— Ще дитина.
— Звісно.
— Не поспішай робити з неї щось інше.
Мейс глянув на матір.
— Я нічого не роблю.
— Саме це мене трохи заспокоює.
Він похитав головою.
— Ти думаєш, я все роблю неправильно.
— Ні.
Мейс здивовано повернувся до неї, але Оленна вже дивилася вниз, де Лорас знову намагався дістатися до Гарлана.
— Але роботи ти мені лишаєш достатньо.
Нарешті Лорас домігся свого: четверо доросліших суперників Гарлана розійшлися, а брат дав йому дерев’яний меч. Хлопчик став навпроти нього — маленький, серйозний і цілком упевнений у собі. Гарлан щось сказав, Лорас насупився, проте відійшов трохи далі й став правильніше.
— Бачиш? — сказав Мейс. — Вчиться.
Оленна кивнула.
— Усі вчаться.
Вона сперлася на поруччя й продовжила дивитися вниз. Лорас уже знову про щось сперечався з Гарланом, Маргері повернулася до вінка, а Віллас усе ще щось довго пояснював конюшому біля стійла.
Мейс тим часом уже почав уголос прикидати, де Лорас міг би служити через кілька років. Оленна слухала його доти, доки хлопець унизу не впустив дерев’яний меч і не кинувся шукати його в траві.
— Дай йому хоча б підібрати цей, перш ніж обирати наступний двір, — сказала вона.

0 Comments