Глава 32. Мізинець
by AnriDeBorze290 рік від Завоювання
Першою справою Петира Бейліша в Гуллтауні стали три бочки арборського вина. На кожній стояли однакова пломба, однаковий запис у книзі й однакова сума мита.
— Відкрийте, — сказав Петир.
Старший митник спершу вирішив, що новий чиновник просто хоче показати владу. Перші дві бочки й справді дали тільки різкий запах вина. Біля третьої Петир постукав по нижній клепці, змусив робітників перевернути її й ударити сокирою знизу. Під тонким шаром вина виявилося друге дно, а під ним — щільно загорнутий темний шовк. У складі стихли навіть вантажники. Петир витягнув один згорток, провів пальцями по тканині й тільки тоді глянув на митника.
— Тепер покажіть мені книгу ще раз.
Шовк був дорогий навіть на око. Старший митник зблід.
— Я не знав.
Петир подивився на нього.
— Вірю.
Митник ковтнув і машинально витер долоню об бік камзола.
— Мілорде…
— Скільки років ти тут працюєш?
— Одинадцять.
— Добре знаєш купців?
— Більшість.
— Кораблі?
— Так.
— Капітанів?
— Так.
Петир поклав шовк назад.
— Одинадцять років, — повторив Петир. — Отже, або ти знав про такі вантажі, або не знав того, за що тобі платять.
— Я не брав грошей, мілорде.
— Добре. Завтра перевіримо, чи це правда. А сьогодні ти мені ще потрібен.
Чоловік не зрозумів, чи це було добре, а Петир уже повернувся до молодого писаря біля дверей.
— Запиши корабель.
— Уже.
— Купця.
Писар назвав ім’я.
— Капітана.
Назвав і його.
— Хто перевіряв вантаж?
Писар подивився на старшого митника, Петир простежив за тим самим поглядом.
— Його ім’я можеш не записувати. Ми й так його знаємо.
— Мілорде…
— Ти залишаєшся.
Чоловік здивувався.
— Що?
— Завтра зранку принесеш мені список усіх торгових домів, які за останній рік використовували однакові пломби. Окремо — хто з ваших людей найчастіше перевіряв їхні вантажі.
— Навіщо?
Петир усміхнувся.
— Хочу побачити, чи ці пломби знову приведуть до твоєї зміни.
Через два тижні старший митник усе ще працював, хоча тепер уже під чужим наглядом.
Петир не став міняти всю контору одразу. Люди, які роками знали причали, купців і звички капітанів, залишалися кориснішими за нових чесних дурнів — принаймні доти, доки хтось уважно дивився їм на руки.
Перший із підлеглих старшого митника повернув сімдесят золотих драконів ще до допиту. Монети він приніс у полотняному мішку й поклав на стіл так обережно, ніби сподівався, що сам цей жест поверне йому добре ім’я.
Другого зловили грубіше: у книзі купця він записував одну вагу товару, а в митній — іншу. Різниця була невеликою на кожній окремій партії, зате повторювалася майже щодня.
Третій виявився чесним, але з рахунками працював погано. У двох книгах він тричі правильно записав вагу вантажу й двічі застосував до неї не ту ставку мита. Петир поклав перед ним останній запис.
— Чому тут дев’ять драконів?
Митник провів пальцем по рядках.
— Ставка з минулого року, мілорде.
— Її змінили п’ять місяців тому.
Чоловік зблід.
— Я не знав.
— Ти давно тут працюєш?
— Вісім років, мілорде.
— Хто тебе найняв?
Чоловік назвав ім’я, і Петир записав його окремо. Самого митника перевели з рахунків на огляд пломб і вантажів, де він принаймні міг бути корисним, не завдаючи короні збитків арифметикою.
Четвертий випадок виявився цікавішим. У його книгах усе сходилося до останнього мідяка. Петир перевірив записи за три місяці, потім попросив старіші, але й там не знайшов нічого: вага збігалася з портовими книгами, мито — зі встановленими ставками, пропущених кораблів не було.
Проте ім’я чоловіка надто часто з’являлося в інших місцях.
Один купець оплачував йому вечерю, другий передав на свято дві бочки вина, третій позичив коня й так і не попросив повернути. А ще через тиждень один із писарів випадково згадав, що митник нещодавно купив дружині золотий браслет.
Петир звелів привести його після закриття контори.
Чоловік увійшов спокійно. Років сорока, охайно поголений, у доброму, але не надто дорогому камзолі; зовсім не схожий на людину, яка очікувала арешту.
Петир поклав перед ним книгу.
— Твої записи.
Митник глянув на сторінку.
— Так, мілорде.
— Усе правильно.
На обличчі чоловіка з’явилася обережна усмішка.
— Я стараюся.
— Бачу.
Петир перегорнув кілька сторінок.
— Купець Беларо Фрейн.
— Що з ним?
— Три кораблі за два місяці. Жодної помилки в миті.
— Так і має бути.
— Після другого він подарував тобі десять драконів.
Усмішка зникла.
— Це був подарунок.
— За що?
— Ми давно знайомі.
Петир кивнув.
— А Гаро Меррон?
Чоловік промовчав.
— Дві бочки арборського. Теж дружба?
— Він вдячний за швидку перевірку.
— О.
Петир відкинувся на спинку стільця.
— Отже, ти не береш гроші за зменшення мита.
— Ні, мілорде.
— Не пропускаєш вантаж без запису.
— Ні.
— Не підмінюєш вагу.
— Ніколи.
— Ти просто вирішуєш, чий корабель перевірять зараз, а чий простоїть біля причалу до завтра.
Митник нічого не відповів.
Петир узяв інший аркуш.
— За останні шість тижнів кораблі людей, які дарували тобі «подарунки», чекали в середньому менше половини дня. Решта — майже день.
Чоловік зблід.
— Я не порушував ставок.
— Я знаю.
— Тоді…
— Ти продавав не мито.
Петир постукав пальцем по книзі.
— Ти продавав час.
У кімнаті було чути тільки скрип пера писаря біля дальньої стіни.
— Усі так роблять, — нарешті сказав митник.
— Неправда.
— Більшість.
— Можливо.
— Я нічого не крав із королівської скарбниці.
Петир подивився на нього.
— Якщо капітан платить тобі десять драконів, щоб не втратити день, значить цей день має ціну.
Чоловік не відповів одразу; погляд ковзнув від книги до дверей і назад.
— Скільки ти отримав за останні три місяці?
— Не пам’ятаю.
Петир посунув до нього чистий аркуш.
— До ранку пригадаєш.
— Я…
— Скільки?
Чоловік назвав суму. Петир лише дочекався продовження, не допомагаючи йому заповнити тишу.
— Упевнений?
— Так.
— Порахуй ще раз.
— Мілорде…
— У тебе є час до ранку.
Петир закрив книгу.
— Запишеш кожен подарунок: вино, коней, вечерю, срібло, золото. Ім’я людини, дату й що саме ти зробив швидше після цього.
Митник проковтнув.
— А потім?
— Потім вирішу, чи користі від тебе більше, ніж шкоди.
Чоловік підняв очі.
— Ви ж щойно сказали, що я не крав із казни.
— Не крав.
Петир зібрав книги в одну стопку.
— Ти показав мені, за що купці готові платити понад установлене мито.
Митник стояв нерухомо.
— І що ви зробите?
— Те, що мав зробити хтось до тебе.
Петир кивнув на двері.
— Зроблю це офіційною платою.
Наступного ранку чоловік повернувся зі списком. Сума виявилася майже вдвічі більшою за ту, яку він назвав спочатку.
Петир поки що не став його звільняти. Посадив поруч писаря, забрав право самостійно визначати черговість оглядів і змусив протягом місяця записувати, скільки часу займала кожна перевірка. Якщо вже купці платили за швидкість, Петир хотів знати її справжню ціну.
Сини старих домів бачили малого лорда з Перстів, купці — випадкового ставленика Джона Аррена, митники — начальника, який рано чи пізно втомиться рахувати бочки. Петир не поспішав виправляти жодне з цих вражень.
Він перестав читати одну книгу за раз. Тепер клав поруч портовий запис, складську відомість і папери капітана та шукав місця, де одна й та сама партія товару раптом змінювала вагу, власника або день прибуття. Повного збігу не було майже ніколи — море, погода й людські помилки давали достатньо чесних розбіжностей, — але деякі повторювалися занадто акуратно.
Один торговий дім постійно втрачав частину вантажу між причалом і складом. Інший надто часто заходив у порт пізно ввечері. Петир нікого не хапав одразу: позначав імена й чекав, поки помилка повториться.
Через два місяці доходи піднялися настільки, що головний рахівник Гуллтауна прийшов до нього сам.
— Тут помилка.
Петир подивився на книгу.
— Де?
Чоловік показав суму.
— Тут.
— Чому?
— Бо минулого року за цей місяць було значно менше.
— Знаю.
— Настільки менше бути не може.
Петир усміхнувся.
— Може.
— Тоді чому раніше…
Рахівник замовк і повільно подивився на двері. Петир не квапив його, залишаючи тиші зробити решту роботи.
— Зрозумів.
— Добре.
— Ви всіх звільните?
— Тих, хто краде більше, ніж знає, — так. Решті дам причину дивитися одне на одного.
Загальну платню Петир не підняв. Натомість у книзі з’явився новий рядок: частка від конфіскованого — тому, хто першим показав схованку. Уже за тиждень двоє митників посварилися через надріз на чужій пломбі, а третій приніс Петиру відомості про склад, біля якого раніше волів нічого не помічати.
Після цього Петир дописав під правилом другий рядок: за неправдиве звинувачення — втрата винагороди за місяць.
За місяць Петир зрозумів, що правило працює краще, ніж очікував.
Люди приносили не тільки контрабанду.
Вагар повідомив, що один капітан третій раз поспіль приходить із меншою командою, ніж записано в судновій книзі. Хлопець зі стайні згадав, що купець, який скаржився на збитки, минулого вечора заплатив за шість нових коней. Власник заїжджого двору попросив зменшити старий борг і між іншим сказав, що двоє браавосців уже тиждень шукають склад біля води.
Жоден із них не вважав себе шпигуном. Петир теж не називав їх так. Він просто платив за корисну інформацію, якщо її можна було перевірити. За правильну — трохи. За правильну й корисну — більше. За красиву брехню — нічого. Невдовзі поряд із книгою митних порушень з’явилася тонша. У ній не було злочинів. Тільки імена людей і короткі позначки: «бачить кораблі»; «чує купців»; «знає коней»; «бреше, коли боїться»; «перевіряти двічі». Для половини цих людей Петир ще не бачив конкретного застосування.
Минуло ще кілька тижнів, перш ніж він уперше побачив іншу проблему: гроші в порту губилися навіть там, де ніхто нічого не крав. Причиною став капітан із Браавоса, який увірвався до митної контори ще до полудня й кинув на стіл три різні квитанції.
— Я заплатив за причал.
Петир продовжив читати книгу.
— Бачу.
— Потім за ваги.
— Теж бачу.
— Потім за склад.
— Так.
— І корабель досі стоїть!
Тепер Петир підняв очі.
Капітан був років сорока, з червоним від вітру обличчям і золотим кільцем у вусі. За ним у дверях нервував молодий писар.
— Чому стоїть?
— Бо ваші вантажники обіцяли прийти вранці. Потім вагар сказав, що не прийме товар без свого писаря. Писар прийшов після обіду й повідомив, що склад уже зайнятий.
— Який товар?
— Олово. І шість тюків полотна.
Петир подивився на молодого писаря.
— Де корабель?
— Третій причал.
— Ходімо.
На третьому причалі все виявилося саме так погано, як капітан описував, і трохи гірше. Олово лежало під полотном просто на дошках; дві бригади вантажників сперечалися, чия черга, а вагар стояв осторонь і відмовлявся торкатися товару, доки не з’явиться міський писар. Самого писаря не було.
Петир кілька хвилин нікого ні про що не питав. Просто дивився.
— Ну? — не витримав капітан.
— Скільки ви вже втратили через один день у порту?
Чоловік назвав суму.
Петир підняв брову.
— Більше, ніж усе мито.
— Саме.
— А завтра?
— Якщо не вийдемо до припливу — ще стільки ж.
Петир повернувся до вагаря.
— Чому не важите?
— Немає писаря.
— Можеш зважити без міського писаря?
Вагар насторожився.
— Можу. Але запис не приймуть.
Петир показав на молодого писаря з контори.
— Сьогодні приймуть. Він занотує вагу, ти поставиш знак, а я підпишу тимчасовий дозвіл. Починайте.
Через годину товар був зважений. Проблема зі складом виявилася ще дурнішою: великий склад справді був зайнятий, зате за дві вулиці стояв напівпорожній міський, яким не користувалися лише тому, що ніхто не хотів заповнювати окремий дозвіл.
Петир прочитав цей дозвіл.
— Скільки часу його виписують?
— Зазвичай день.
— Скільки рядків?
— Що?
— У дозволі.
Чоловік порахував.
— Дев’ять.
— Дев’ять рядків займають день?
— Потрібна печатка начальника складів.
— Де він?
— Обідає.
Петир подивився на сонце.
— Довго.
Капітан засміявся без веселощів.
Петир не став ламати всю систему того дня. Просто поставив свою печатку й відкрив склад. Корабель вийшов наступного ранку.
Через тиждень той самий капітан повернувся вже без крику.
— Що тепер?
— Хочу знати, чи можна наступного разу зробити так само.
Петир поклав перед ним аркуш. За одну портову плату капітан отримував місце біля причалу, перевірені ваги, міського писаря й склад до кінця дня. Це коштувало дорожче за сам причал, зате дешевше за окремі платежі й день, утрачений разом із припливом.
Капітан прочитав умови двічі.
— А якщо ваші люди запізняться?
— Тоді частину плати повернемо.
— Написано?
— Внизу.
Чоловік знайшов рядок.
— Ви самі погодилися повертати гроші?
— Якщо винні ми — так.
— Дивний ви лорд.
— Мені часто кажуть.
Капітан поставив підпис.
Першого місяця новою послугою скористалися чотири капітани. Другого — одинадцять. На третьому біля віконця вже сварилися не про те, навіщо платити наперед, а про те, чий корабель піде до ваг першим.
Петир почув суперечку з коридору й не зайшов.
Печатки працювали без нього.
Ліза написала на початку весни. Її лист принесли разом із двома портовими рахунками й короткою запискою від одного з гуллтаунських купців, але Петир відклав решту паперів, щойно впізнав знайомий почерк.
Ліза завжди писала довго. Перші сторінки були присвячені Орлиному Гнізду — холоду, вітру, слугам, які ніколи не робили все саме так, як їй хотілося. Потім вона перейшла до Роберта: хлопчик знову кашляв, погано спав і відмовлявся залишатися без матері навіть із септою.
Петир читав неквапливо, пропускаючи скарги й затримуючись на тому, що сама Ліза, схоже, не вважала важливим.
На другій сторінці з’явився Джон Аррен: «Він знову вечеряв із королем». Нижче Ліза згадувала, що чоловік повернувся після опівночі, а ще далі — що Станіс останнім часом приходить до нього частіше, ніж раніше.
На цьому рядку Петир затримався. Сам по собі він нічого не доводив: Джон Аррен був Правицею, Станіс — майстром над кораблями, і вони могли говорити про флот, гроші, чергову суперечку з Робертом або десяток інших справ Малої ради. Петир лише провів пальцем по рядку й продовжив читати.
Ліза вже повернулася до чоловіка. Вона писала, що Джон майже не помічає, як вона вдягається; що за вечерею тричі звернувся до мейстера Піцеля й лише один раз — до неї; що останнім часом дедалі частіше говорять про виховання Роберта поза материнськими покоями. Найбільше її лякала сама думка, що хлопчика одного дня можуть забрати «під приводом того, що так буде краще для нього».
Хто саме це запропонував, Ліза не пояснювала. Вона писала лише про «них» — людей, які нібито вже вирішили, що знають потреби її сина краще за неї.
Петир ледь усміхнувся. Так Ліза писала завжди, коли боялася по-справжньому: конкретні імена поступово зникали, межі розмивалися, і зрештою окремі люди перетворювалися на безлике «вони», яке оточувало її з усіх боків.
На четвертій сторінці змінилася сама інтонація листа. Орлине Гніздо, Джон Аррен і навіть Роберт відступили на другий план.
«Ти хоча б пам’ятаєш мене?»
Нижче Ліза закреслила кілька рядків так сильно, що перо місцями подряпало пергамент, але частину слів усе ще можна було розібрати.
«Іноді мені здається, що в Ріверрані…»
Петир довше, ніж потрібно, дивився на назву.
Ріверран пам’ятався надто добре: Кет біля річки, її сміх, мокра трава під ногами; Брендон Старк із мечем; металевий присмак крові в роті після поєдинку. Ліза сиділа біля нього пізніше, коли біль і макове молоко залишали від світу лише уривки. Ніч перед тим пам’яталася надто нечітко й надто тісно змішувалася з образом Кет, щоб Петир довіряв цим спогадам повністю.
На останній сторінці вона просила писати частіше.
Саме просила — без докорів, без погроз більше не писати самій, без звичного невдоволення.
Петир повернувся до початку й прочитав лист удруге. Тепер ковзав повз згадки про холод, сукні й невдалу вечерю, затримуючи погляд лише на іменах і дрібницях, які складалися в значно цікавішу картину.
Джон Аррен, Роберт, Станіс, Піцель, король, Королівська Гавань — кілька років тому всі ці імена були для Петира далекими новинами. Тепер дружина Правиці сама повідомляла йому, хто відвідує Джона Аррена, коли той повертається додому, з ким вечеряє і чого вона боїться щодо власного сина.
Петир повернувся до рядка про гостей Джона Аррена й запам’ятав два імені. Він підніс край пергаменту до свічки. Полум’я швидко схопило куток, обвуглило його й потягнулося вздовж сухого краю. Петир дивився, як чорніє пергамент, і майже розтиснув пальці.
Зберігати такі листи було нерозумно. Чорнило переживало настрій, при якому його наносили, а чужа рука могла надати навіть найневиннішому рядку зовсім іншого значення.
Та перш ніж вогонь дістався тексту, Петир притиснув пергамент до металевої підставки й загасив полум’я.
Він розгорнув лист, ще раз знайшов рядок про Станіса, потім згадку про Роберта Аррена й нарешті — подряпане чорнилом слово «Ріверран».
У нижній шухляді столу стояла невелика дерев’яна коробка. Петир дістав її, підняв кришку й поклав новий лист поверх кількох старих.
Лізі він не довіряв. Власним спогадам про неї — тим більше. Проте викидати можливість лише тому, що сьогодні вона ще не мала конкретної форми, було б марнотратством.
Коробка повернулася в шухляду, а Петир посунув до себе перший портовий рахунок. За вікном над гаванню кричали чайки, десь унизу вантажники сперечалися через черговий віз, і до вечора йому ще належало перевірити три кораблі.
Лорд Джон Аррен не приїхав до Гуллтауна особисто. Замість нього з’явився сер Воллес Грей — худий сивий чоловік, який двадцять років перевіряв чужу роботу й давно перестав удавати ввічливу цікавість.
Два дні він читав книги Петира, ходив портом і ставив однакові питання різним людям. Лише ввечері другого дня сказав:
— Доходи виросли. Черги коротші. І половина людей, яких ти поставив на ключові місця, зобов’язані посадою тобі.
Петир усміхнувся.
— Ви хотіли кращу гавань чи гіршу мережу знайомств?
Сер Воллес не усміхнувся.
— Лорд Джон хоче побачити і те, й інше. Готуй донесення для столиці.
Звіт пішов до Королівської Гавані наприкінці тижня. Відповідь Джона Аррена прийшла пізніше — короткий лист із запрошенням прибути до столиці. Петир прочитав його стоячи.
Едвін побачив вираз його обличчя.
— Погана новина?
— Навпаки.
— Ви їдете?
— Так.
— Надовго?
Петир поставив валізу біля старого столу й одразу зняв зі стіни схему гавані. Ліжко, дві шафи й облуплена штукатурка могли зачекати.
— Сподіваюся.
Роберт Баратеон ненавидів засідання Малої ради ще до того, як вони починалися. Сьогодні було гірше: на столі лежав рахунок.
— Скільки?
Джон Аррен повторив суму.
Роберт подивився на нього так, ніби старий друг особисто придумав це число.
— За один бенкет?
— За бенкет, подарунки, турнір і розміщення гостей.
— Турнір був хороший.
Станіс сидів праворуч від Правиці.
— Це не зменшує його ціну.
Роберт перевів на нього погляд.
— Тебе хтось питав?
— Ти щойно запитав, скільки він коштував.
— Джона.
— Число від цього не зміниться.
Роберт відкинувся в кріслі, і дерево під ним тихо скрипнуло. За останні роки король помітно налився в плечах і животі, але голос лишався тим самим — гучним, нетерплячим, здатним за одну мить перетягнути на себе увагу всієї кімнати.
Варіс сидів далі, сховавши руки в широких рукавах, і майже не ворушився. Він лише спостерігав, доки Роберт не помітив цього.
— А ти чого мовчиш?
— Я завжди вважав, ваша величносте, що питання грошей краще залишати людям, які люблять цифри.
— Нарешті розумна людина.
Станіс сухо зауважив:
— Ти теж не любиш цифри.
— Саме тому й розумний.
Двері відчинилися, слуга підійшов до Джона Аррена й тихо щось сказав. Старий лорд вислухав його та кивнув.
— Нехай чекає.
Роберт одразу зацікавився.
— Хто?
— Людина з Гуллтауна.
— Купець?
— Ні.
— Тоді нецікаво.
Джон узяв наступний аркуш.
— Петир Бейліш.
Роберт зупинився.
— Хто?
Станіс відповів:
— Малий лорд із Перстів.
— Звідки ти його знаєш?
— Не знаю. Чув ім’я.
Варіс усміхнувся.
— Мізинець.
Роберт засміявся.
— Це ім’я?
— Прізвисько.
— Ще краще.
Джон подивився на Варіса.
— Звідки знаєш?
Євнух трохи схилив голову.
— Люди говорять.
Станіс видав короткий звук, який міг означати що завгодно.
Роберт постукав пальцями по столу.
— І чого хоче Мізинець?
— Нічого.
— Тоді навіщо приїхав?
— Я викликав.
— Навіщо?
Джон Аррен посунув до короля інший аркуш. Роберт глянув на нього, але до рук не взяв.
— Скажи словами.
— Гуллтаун дав значно більше митних надходжень, ніж торік.
— Наскільки?
Коли Джон назвав суму, Роберт підняв брови, а Станіс уважніше подивився на аркуш.
— Через що?
— Саме це я хочу зрозуміти.
Роберт уже посміхався.
— Якщо хлопець уміє знаходити золото, впусти його.
— Рада ще…
— Джоне.
Правиця короля зітхнув.
— Впустіть.
Того ранку Петир уперше опинився біля Залізного трону без натовпу між собою й помостом. Чорні леза стирчали під дивними кутами, сходинки були зависокі, а краї залишалися гострими навіть там, де століття мали б їх стерти. На такому кріслі влада не виглядала зручною; вона здавалася небезпечною навіть для того, хто вже сидів нагорі.
Петир дивився довше, ніж збирався.
Старий лицар, який супроводжував його через залу, помітив це.
— Вражає?
— Дуже.
— Уперше?
— Так.
— Звикають.
Петир перевів погляд на нього.
— До такого?
Лицар трохи подумав.
— До всього.
До Малої ради його провели через кілька хвилин. Ще до представлення він упізнав Роберта Баратеона, Джона Аррена, Станіса й Варіса; решта присутніх були людьми, чиї імена Петир чув значно рідше.
Король виявився більшим, ніж на монетах. І живішим.
— Це ти Мізинець?
Джон Аррен втомлено заплющив очі.
Петир уклонився рівно настільки, скільки вимагала присутність короля.
— Так мене називають, ваша величносте.
— Маленький і справді, — хмикнув Роберт.
Варіс ледь усміхнувся; Станіс не відреагував.
— Сідай.
Петир сів не біля самого столу, а трохи далі — на місце людини, яка ще не належала до ради. Джон узяв звіт.
— Сер Воллес перевірив твої книги.
— Сподіваюся, залишився задоволений.
— Він рідко буває задоволений.
— Тоді сподіваюся, залишився менш незадоволений.
Роберт знову усміхнувся. Джон не відреагував.
— Доходи Гуллтауна значно виросли, — сказав він. — Чому?
Петир поклав долоню на книгу.
— Ми звели портові й складські записи, ввели спільні ваги й перестали дозволяти одній людині одночасно приймати товар і підтверджувати власний запис. За знайдену контрабанду тепер платимо частку.
Станіс заговорив уперше:
— Скільки крали?
— Знаю, скільки ми знайшли. Не знаю, скільки не знайшли.
Станіс кілька секунд дивився на нього, потім коротко кивнув.
— Продовжуй, — сказав Джон.
Петир пояснював лише те, що можна було перевірити: єдині ваги для причалів, звірку портових і складських записів, швидше оформлення, винагороду за знайдену контрабанду, новий порядок роботи зі складами. Роберт витримав кілька хвилин і почав дивитися у вікно. Станіс слухав до кінця. Варіс майже не дивився на папери — тільки на Петира.
Це Петир теж запам’ятав.
— Тобто ти підняв мито? — нарешті запитав Роберт.
— Ні.
Король знову став уважнішим.
— Як тоді отримав більше?
— Почав збирати те, що вже мали платити.
Роберт подивився на Джона.
— А ми можемо так зробити тут?
Петир не відповів. Правиця теж.
Станіс сказав:
— Якщо його порядок працює в Гуллтауні, варто перевірити, що він знайде тут.
Роберт засміявся.
— Бачиш, Джоне? Навіть Станіс схвалив. Це вже майже диво.
Станіс лише стиснув губи, а Петир опустив очі до столу.
Джон Аррен почекав, поки король заспокоїться.
— Я пропоную тобі місце в королівській митній службі.
Петир підняв голову.
— Яке?
— Поки невелике.
Роберт пирхнув.
— Ти чудово продаєш роботу.
Джон проігнорував його.
— Перевірятимеш частину надходжень із порту Королівської Гавані.
— Під ким?
Джон назвав ім’я чиновника. Петир його знав: людина старого двору, достатньо висока, щоб нажити ворогів, але недостатньо висока, щоб стати недоторканною.
— Я зможу міняти людей?
— Ні.
Петир трохи подумав.
— Тоді зможу лише рахувати їхні помилки.
Станіс подивився уважніше.
— Чого хочеш? — запитав Джон.
— Права рекомендувати заміну.
— Рекомендувати?
— Ви можете відмовитися.
— І цього вистачить?
Петир усміхнувся.
— Для початку.
Роберт махнув рукою.
— Дайте йому. Якщо знайде стільки ж золота, як у Гуллтауні, нехай хоч усіх митників перефарбує.
Джон Аррен повільно кивнув.
— Рекомендувати. Не призначати.
— Звісно.
Варіс нарешті заговорив.
— І кого ви рекомендуватимете першими, лорде Бейліш?
Петир повернувся до нього. Голос євнуха був майже дружньо м’яким, але очі цього враження не підтримували.
— Людей, які добре рахують.
— Тільки?
— І не надто багато крадуть.
Роберт засміявся.
Варіс теж.
— Практично.
— Мені так казали.
Євнух склав руки.
— Думаю, вам сподобається столиця.
Петир усміхнувся.
— Сподіваюся.
Варіс сховав руки в рукавах і більше нічого не додав.
Серсея Ланністер дізналася про нового митника ввечері й не від Роберта: король узагалі майже ніколи не розповідав їй про засідання ради, і Серсею це влаштовувало значно більше, ніж він, мабуть, думав.
Джеймі стояв біля відчиненого вікна її кімнати без білого плаща. Він зняв його відразу після входу й кинув на крісло.
Серсея подивилася на плащ.
— Якщо хтось зайде?
— Замкнено.
— Люди вміють стукати.
— Тоді вдягну.
Вона усміхнулася.
Джеймі взяв чашу.
— Сьогодні Роберт знайшов людину, яка вміє робити золото.
— Алхіміка?
— Гірше.
— Тоді кого?
— Рахівника.
Серсея скривилася.
— Уже звучить жахливо.
— Маленький лорд із Долини. Бейліш.
Вона замислилася.
— Чула.
— Я теж.
— Де?
— Ріверран.
Серсея глянула на нього уважніше.
— Таллі?
— Виховувався там.
— А.
Інтерес зник так швидко, що Джеймі засміявся.
— От приблизно так на нього й дивляться.
На кого?
— На Бейліша.
Серсея підняла брову.
— Ти щойно сказав, що це рахівник.
— Я сказав, що Роберт так думає.
Вона підійшла ближче.
— А ти?
Джеймі знизав плечима.
— Нічого.
— Тоді навіщо говориш?
Він усміхнувся.
— Варіс дивився на нього довше, ніж на книги.
Серсея зупинилася.
— І?
Джеймі знову знизав плечима.
— Може, нічого. Але євнух рідко витрачає увагу без причини.
Серсея взяла його чашу й відпила.
— Тоді нехай стежать один за одним.
— Мудра державна політика.
— Я королева.
— Я помітив.
Вона повернула чашу.
— Роберт сьогодні буде тут?
— Не знаю.
— Ти його гвардієць.
— Не нянька.
— І де він?
Джеймі помовчав трохи довше, ніж було потрібно.
Серсея відвернулася.
— Звісно.
— Серсеє.
— Не треба.
Вона підійшла до дзеркала. На столі стояли золоті свічники, а поруч лежала маленька дерев’яна іграшка, яку Джофрі кинув зранку.
— Він навіть не приховує.
Джеймі не відповів.
— Знаєш, що найгірше?
— Що?
— Йому байдуже, чи я знаю.
Серсея сказала це рівно й знову подивилася у дзеркало. Джеймі знав цей тон краще за сльози.
— Одного дня він здохне, — сказала вона.
Джеймі глянув на неї.
— Усі здохнуть.
— Його день мене потішить.
— Не кажи так голосно.
Вона обернулася.
— Бо ти його захищатимеш?
Цього разу Джеймі не усміхнувся.
— Бо стіни мають вуха.
Серсея перевела погляд на двері.
— Варіс.
— Можливо.
Вона знову згадала маленького лорда з Долини.
— І новий теж?
— Поки просто рахує бочки.
— Тоді нехай рахує.
Для Серсеї Петир Бейліш поки що залишався ні ворогом, ні союзником — лише ще одним дрібним чоловіком при дворі.
Станіс покинув раду пізніше за всіх, і Джон наздогнав його вже в коридорі.
— Що думаєш?
— Про що?
— Бейліша.
Станіс не сповільнив кроку.
— Розумний.
— Це все?
— Ні.
Джон чекав, знаючи, що підганяти його немає сенсу.
— Він не виправляє людей, коли вони його недооцінюють.
Правиця трохи повернув голову.
— Думаєш, навмисно?
— Думаю, він не поспішає виправляти чужу помилку, якщо вона йому корисна.
Джон кілька кроків ішов мовчки.
— Це не доказ небезпеки.
— Я й не сказав, що доказ.
Вони рушили далі коридором, і вже біля сходів Джон повернувся до справи, яка непокоїла його значно більше за нового митника.
— Нам потрібні гроші.
— Нам потрібно менше витрачати.
— Скажи Роберту.
— Казав.
— Я теж.
— І?
Джон подивився вперед.
— Буде турнір восени.
Щелепа Станіса стиснулася.
— Звісно.
— Отже, потрібні гроші.
— Це не вирішення.
— Ні.
Джон повільно потер перенісся.
— Нам усе одно потрібні гроші цього року.
Станіс не відповів, але напруження в його щелепі нікуди не зникло.
— Якщо Бейліш справді збільшить доходи…
— Роберт знайде, на що їх витратити.
— Знаю.
— Тоді не називай це вирішенням боргів.
Джон глянув у бік дверей зали, яку вони щойно залишили.
— Не називаю. Називаю ще одним роком.
Цього разу Станіс нічого не відповів.
Неподалік від порту Петир винайняв маленьку й дорогу кімнату з вікном на дах сусіднього будинку. Першої ночі столиця не дала йому заснути: під вікном гриміли колеса, хтось співав до хрипоти, у провулку коротко побилися й розійшлися. Петир зачинив віконницю, запалив ще одну свічку й розгорнув митну книгу.
На чистому аркуші Петир виписав кілька імен, з якими вже встиг перетнутися в столиці: портового писаря, постачальника вина, власника заїжджого двору біля Річкової брами. Біля кожного залишив коротке питання: «Що бачить?» Решту місць у списку поки не заповнював.
Коли свічка догоріла до половини, на першому аркуші вже не лишилося місця. Петир узяв другий.

0 Comments