You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою
    Chapter Index
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    290 рік від Завоювання

    До Мису Морського Дракона вони повернулися через одинадцять днів після виїзду з Чорного замку.

    Останні два дні сніг майже не падав. Небо залишалося низьким і сірим, дорога затверділа від морозу, а дерева Вовчого лісу нерухомо стояли під важкими білими шапками. Після дороги на північ повертатися було легше, хоча коні вже втомилися, а люди дедалі частіше вдивлялися вперед, шукаючи знайомі ознаки узбережжя.

    Тарко першим помітив дим і підняв руку. За деревами, над старим двором, тягнулися кілька рівних смуг — більше, ніж до їхнього від’їзду. На пожежу це не скидалося: один дим ішов із боку кузні, ще два підіймалися над новими будівлями.

    Фарен мимоволі піддав коня, але за кілька десятків кроків поруч озвався Тарко:

    — Ти сам казав не гнати по снігу.

    Фарен глянув на тверду колію під копитами й трохи притримав коня.

    — Я казав не гнати по поганому снігу.

    — Звісно.

    У старому дворі їх помітили задовго до воріт. Першим вибіг хлопчик із Річкового Броду, який тепер носив воду для кузні, за ним з’явилися двоє сірих, і один одразу крикнув щось усередину.

    Корсо вийшов із головного будинку без плаща й узяв коня Фарена за повід.

    — Повернувся. Дарма. Я тільки почав тут нормально командувати.

    Фарен спішився.

    — Втрати?

    — Немає. Один порізав руку на пилці. Двоє посварилися через будинок. Мара встигла зупинити нашого дурня раніше, ніж він вирішив, що порожня хата вже його.

    — А ти?

    — Підтвердив її рішення. Потім пів дня пояснював людям, що солдати не отримують право на чуже майно тільки тому, що в них є меч.

    — Добре.

    Корсо скривився.

    — Оце й ненавиджу в мирних справах. Коли все зробив правильно, ніхто навіть не помічає.

    Фарен передав йому повід.

    — Тоді показуй, що змінилося.

    Біля головного будинку він помітив новий дах над невеликою господарською спорудою.

    — Це що?

    — Другий склад, — відповіла Мара, виходячи їм назустріч.

    — Ми його не планували.

    — Келло сказав, що ви неправильно порахували місце під канати, смолу й сухе дерево.

    Фарен подивився в бік бухти.

    — Де він?

    — На березі.

    Корсо додав:

    — Від світанку.

    — Що робить?

    — Не знаю. Коли питаю, починає пояснювати.

    — І?

    — Я йду.

    Тарко засміявся.

    Фарен рушив далі. Біля нового складу лежали дошки з позначками Коллена, Мара сперечалася з двома переселенцями без жодного сірого за спиною, а в кузні працювали за розкладом, якого Фарен не затверджував і навіть не бачив. Дещо він зробив би інакше, проте ніхто не чекав його повернення, щоб почати роботу.

    У головному будинку на столі лежало одинадцять листів: три з Вінтерфелла, два від Неро, по одному від Террона й Чорного замку, решта — торгові та місцеві. Коллен поставив перед Фареном чашку гарячої води.

    — З якого?

    Фарен торкнувся верхнього листа із сірою печаткою.

    — Неро.

    Писар сів навпроти. Корсо теж зайшов і сперся плечем об стіну.

    Фарен глянув на нього.

    — Я думав, ти ненавидиш папери.

    — Ненавиджу.

    — Тоді навіщо прийшов?

    — Хочу знати, скільки грошей він зараз у нас забере.

    Фарен розламав печатку.

    Перший лист був коротким.

    «Отримав твої розрахунки по землі. П’ятсот двадцять три старих мешканці. Вісімдесят дев’ять нових. Разом шістсот дванадцять.

    Якщо ти ще раз напишеш мені число людей із точністю до одного, а потім попросиш “приблизно” порахувати витрати на наступний рік, я приїду й ударю тебе книгою.

    Неро».

    Корсо нахилився ближче.

    — Хороший лист.

    Фарен відклав його й узяв другий. Цей був значно товстішим; угорі Неро поставив дату — три тижні тому, — а нижче написав лише:

    «Караван до Миру. Рішення Релло».

    Фарен затримав погляд на цих словах.

    Три тижні тому, Лісс.

    На столі лежали карта дороги до Миру, два рахунки й лист купця, який вимагав провести караван старим шляхом. Купець платив за швидкість і вже встиг нагадати, що в договорі стоїть конкретна дата.

    Проблема полягала в тому, що від учора старий шлях перестав бути просто дорогою.

    — Скільки? — запитав Релло.

    Гарро ще раз глянув на запис розвідника.

    — Бачили тридцять п’ять. Може, більше. Дві застави на пагорбах і люди біля мосту. Не схожі на випадкових розбійників.

    — Чиї?

    — Не знаю.

    Релло кивнув; Гарро не знав, і витискати з нього зручнішу відповідь не мало сенсу. Неро сидів збоку й майже не дивився на карту. Перед ним лежав договір.

    — Якщо підемо в обхід, запізнимося щонайменше на день.

    — Значить, два, — сказав Гарро. — Після дощу нижня дорога розмита.

    Неро провів нігтем по рядку.

    — За два дні купець утримає штраф.

    — Якщо підемо через міст, може втримати ще й половину каравану, — відповів Релло.

    Неро підняв очі.

    — Це не моя частина рішення.

    — Знаю.

    Релло знову подивився на карту. Старий шлях був коротшим, рівнішим і саме тому очевидним. Обхід ішов ближче до берега, двічі перетинав дрібні потоки й додавав майже двадцять миль.

    На мить Релло подумав, який шлях вибрав би Фарен, і відразу відсунув цю думку.

    — Я веду обхід.

    Гарро кивнув одразу. Неро — ні.

    — Це твоє рішення?

    — Так.

    — Не «як зробив би Фарен»?

    Релло подивився на нього.

    — Якщо хочеш, можу написати йому на Північ. За місяць матимемо дуже добру відповідь на вчорашню біду.

    Кутик рота Неро ворухнувся.

    — Добре. Тоді друге питання. Хто платить за два зайві дні?

    — Ми.

    — Ні.

    Релло насупився.

    — У договорі дата.

    — У договорі ще є «безпечний сухопутний шлях».

    Неро повернув пергамент і підсунув його ближче.

    — Якщо замовник наполягає на дорозі, де нас чекає озброєна група, це вже зміна умов. Я напишу йому зараз: або обхід і додатковий корм оплачує він, або ми розриваємо роботу й повертаємо вантаж на склад.

    Гарро тихо пирхнув.

    — Він скаже, що це шантаж.

    — Купці часто називають шантажем момент, коли читаєш їхній власний договір.

    Релло взяв пергамент.

    — А якщо відмовиться?

    — Тоді втратимо один найм і не втратимо людей.

    Релло вже відкрив рот, але передумав. Неро посунув договір ближче.

    — Пиши, — сказав Релло. — Гарро, до вечора перевір ще нижню дорогу. Якщо вода піднялася вище коліна — шукаємо третій шлях.

    — Якщо третя гірша?

    — Тоді повертаємося до купця й міняємо строки.

    — Добре. І я сам вирішу, коли нижня дорога вже не дорога.

    — Саме для цього тебе й посилаю.

    Неро навіть не підняв голови.

    — Минулої весни ти сказав це перед тим, як витягали два вози з багнюки.

    Гарро повернувся до нього.

    — Ти зберігаєш такі речі?

    — Я зберігаю все, що одного дня допоможе мені виграти суперечку.

    Релло встав.

    — Ще щось?

    Неро простягнув йому чистий аркуш.

    — Підпиши рішення.

    — Навіщо?

    — Бо Фарен потім запитає, хто його прийняв.

    Релло взяв перо, написав: «Рішення прийняв Релло», поставив підпис, перечитав один раз і відсунув аркуш до Неро.

    На Мисі Морського Дракона Фарен дочитав лист до кінця й лише тоді помітив, що Корсо досі дивиться через його плече.

    — Правильно зробив, — сказав Фарен.

    Корсо повільно повернувся до Коллена.

    — Запишіть дату…

    — Уже, — не піднімаючи голови, відповів писар.

    Корсо глянув на нього, а Коллен лише усміхнувся.

    Фарен повернувся до листа. Після історії з караваном Неро перейшов до справ Мису.

    «Тепер про твою нову проблему.

    Ти пишеш, що Варті бракує майже всього й що возити це треба дешевше. Добре. Але корабель, який повертається порожнім, робить половину роботи за повну ціну.

    Дізнайся, що Варта може законно віддавати на зворотний шлях і що з цього на півдні коштує дорожче.

    І не тягни зерно з Лісса через пів світу, якщо можеш купити ближче. Я вже шукаю людей у Ланніспорті й Сігарді.

    Неро».

    Корсо дочитав через його плече.

    — Він тобі щойно пояснив, як торгувати?

    — Так.

    — Болить?

    Фарен поклав лист.

    — Трохи.

    Коллен засміявся.

    До листа Неро доклав окремий аркуш із маршрутом. До Мису тягнулася стрілка з підписами: зерно, сіль, залізо, тканина; частина вантажу мала залишатися тут, решта — йти далі до Варти. Зворотна стрілка була майже порожньою, а збоку Неро написав: хутро, кістка, бурштин, риба, дерево.

    Корсо постукав пальцем по вільному місцю.

    — Отже, ти заробляєш не на зерні.

    — Я хочу, щоб один і той самий корабель не оплачував нам половину дороги порожнім трюмом.

    Корсо ще раз прочитав список.

    — «Мамонтова кістка».

    — Бивні.

    — Там справді є мамонти?

    — Бенджен казав.

    Корсо помовчав.

    — Великі?

    — Не питав.

    — Навіщо тоді взагалі було їхати на Стіну?

    Фарен відклав аркуш.

    — Щоб ти міг наступного разу запитати сам.

    — Поїду.

    — Ні.

    Корсо похмуро подивився на нього.

    — Одного дня ти пошкодуєш, що залишив мене тут.

    — Поки не пошкодував.

    Коллен уже дістав чистий аркуш.

    — Відповідь Неро?

    — Пізніше.

    — Чому?

    Фарен ще раз подивився на список товарів.

    — Спершу треба дізнатися, чи він узагалі має що рахувати.

    Того ж дня Фарен написав окремо до Чорного замку. Про ціни він поки не питав; спочатку хотів з’ясувати простіше — чи має Нічна Варта право регулярно продавати те, що отримує з-за Стіни: хутро, бурштин, кістку, конфіскований товар, — і хто саме може дати на це дозвіл.

    Окремим пунктом він попросив перелічити речі, торгівля якими заборонена за будь-яких умов. Зброю й обладунки поставив першими.

    Корсо дочитав через плече.

    — Думаєш, хтось спробує?

    — Якщо з’явиться постійний морський шлях і гроші — обов’язково.

    — Наші?

    Фарен відклав перо.

    — Люди.

    Корсо не сперечався.

    Наступний тиждень минув без відповіді, але Фарен і без неї мав чим зайнятися. Келло Мар справді розширив берегові роботи без окремого дозволу: Фарен знайшов його біля напрямних, на яких лежав рибальський човен зі знятою обшивкою. Під навісом уже висіли інструменти, а поруч стояв новий низький склад.

    Фарен зупинився біля човна.

    — Це ти називав «дрібним ремонтом»?

    — Поки що так.

    Фарен оглянув напрямні, склад і купу нових паль біля води.

    — А палі?

    Келло не відповів одразу.

    — На весну. Якщо бухта покаже, що тут можна тримати більший корабель.

    — Спершу перевірка Террона. Потім причал.

    Келло зітхнув, але кивнув.

    — Тоді хоча б дерево заготовлю зараз.

    — Дерево — можеш. Причал — ні.

    — А якщо до весни дерево зіпсується?

    — Тоді матимеш доказ, що заготовив неправильно.

    Келло подивився на нього.

    — Дуже підтримуєш людей.

    — Саме тому й дозволяю тобі дерево.

    На цьому вони й зійшлися.

    Відповідь із Чорного замку прийшла на восьмий день. Печатка була не Джорова, а руку мейстера Еймона Фарен упізнав ще до того, як дійшов до підпису.

    Коллен першим оцінив товщину листа.

    — Довгий.

    — Погано?

    — Для вас — ні.

    Фарен сів читати.

    Першу частину Еймон присвятив постачанню. Нічна Варта купувала зерно, сіль, вино, олію, тканину, залізо, ліки, інструменти й коней; часто сама доставка коштувала майже стільки ж, скільки вантаж, а взимку співвідношення ставало ще гіршим.

    Особливо складним залишався західний напрямок. Тіньова Вежа отримувала більшість необхідного через Чорний замок або землі Півночі, а частину вантажів доводилося тягнути довгими важкими дорогами. Джор погоджувався випробувати морський маршрут, якщо весняна розвідка Террона підтвердить, що підхід до узбережжя достатньо безпечний.

    Щодо зворотної торгівлі Еймон відповів обережніше. Варта не тримала на заході великих запасів товарів вільного народу, однак через її руки проходили хутра й шкіри, ріг, бурштин, трохи обсидіану, зрідка — шматки мамонтових бивнів. Обсяги були нерегулярними й залежали від року, патрулів, обмінів та випадку.

    Окремо Еймон написав:

    «Не раджу будувати рахунки на товарі лише тому, що він рідкісний».

    Фарен затримався на цьому рядку, і Корсо одразу помітив.

    — Що?

    — Неро б погодився.

    — Це погано?

    — Незвично.

    Далі йшло важливіше. Лорд-командувач не заперечував проти продажу надлишку дозволених товарів, якщо прибуток піде на потреби Варти. Торгівля з вільним народом, однак, залишалася під контролем братів: зброю й обладунки продавати не дозволялося, як і великі партії заліза, якщо було очевидно, для чого вони призначені. Побутові речі дозволялися лише за згодою командира конкретного замку.

    Фарен дочитав лист.

    — Добре.

    Коллен уже тримав перо.

    — Неро?

    — Так.

    Фарен почав диктувати:

    — «Твоя ідея працює. Поки в малому обсязі. Варта готова продавати хутра, шкіри, бурштин, ріг, іноді обсидіан і мамонтову кістку. Обсяг невідомий. Ціни теж. Зброя й обладунки заборонені. Врахуй одразу».

    Коллен записував.

    — «Навесні перевіримо морський шлях. До того часу порахуй один пробний вантаж продовольства до Мису з можливістю частину залишити тут, а частину повезти далі, якщо шлях підтвердиться. Без великих закупівель».

    Коллен почекав.

    — Все?

    Фарен подумав.

    — Додай: «Порожній трюм виправимо».

    Коллен усміхнувся й записав.

    Корсо подивився на Фарена.

    — Ти жартуєш із Неро?

    — Це не жарт.

    — Ще гірше.

    Через три дні до воріт на змиленому коні дістався вершник. Він не ніс кольорів Вінтерфелла, Діпвуда чи місцевих родів; темний плащ і снігова кірка на плечах видали його раніше, ніж чоловік назвав Тіньову Вежу.

    Він ледве дочекався, поки відчинять ворота.

    — Сер Фарен Морріган?

    — Так.

    — Я з Тіньової Вежі.

    Фарен підійшов ближче. Чоловікові було близько тридцяти, через щоку тягнулася стара біла смуга, а борода вкрилася льодом.

    — Говори.

    — Рейнджери втратили групу біля Ущелини.

    Корсо, який стояв неподалік, перестав усміхатися.

    — Скільки?

    — Спочатку бачили двадцять сім.

    Фарен одразу підняв голову.

    — Спочатку?

    — Після другої ночі слідів стало більше. Можливо, з’єдналися з іншими.

    — Скільки зараз?

    — Не знаємо.

    Фарен кілька секунд дивився на брата.

    — Куди йдуть?

    — На південь і трохи на схід. Якщо напрям не змінили, можуть вийти до ваших північних хуторів або пройти далі до Вовчого лісу.

    — Нападали?

    Чорний брат кивнув.

    — Два пастухи мертві. Забрали овець. Одну жінку не знайшли.

    Фарен подивився на Тарко, який уже підійшов до карти.

    — Скільки часу від останніх слідів?

    — Півтора дня, коли я виїхав.

    — Ти їхав скільки?

    — Майже два дні.

    Тарко скривився. Слід був старий.

    — Чому не переслідуєте самі? — запитав Фарен.

    Брат не образився.

    — Переслідуємо. Шестеро рейнджерів ідуть за ними, ще люди вийшли від Тіньової Вежі. Але якщо група продовжить на південь, кожна миля від Стіни забирає наших людей звідти, де вони потрібні постійно.

    Фарен провів пальцем від Тіньової Вежі на південь.

    — Де ваші можуть передати нам слід?

    Чорний брат дістав складений шматок пергаменту. Карта була груба, але потрібне місце позначили зрозуміло.

    Тарко взяв її.

    — Якщо не повернули назад, можуть бути тут.

    — Або тут, — сказав брат.

    Тарко кивнув.

    Фарен повернувся до Корсо.

    — Скільки готових?

    — Сорок вісім сірих.

    — Місцеві?

    — Двадцятка Орвена.

    — Усіх не беремо.

    Корсо зрозумів одразу.

    — Двір і берег.

    — Так.

    Фарен повернувся до Тарко.

    — Десятеро разом із тобою.

    — Будуть.

    — Корсо — двадцятеро разом із тобою.

    Той кивнув.

    — Ще?

    — Я і семеро. Чорний брат іде з нами.

    Корсо швидко склав числа.

    — Тридцять дев’ять.

    — Достатньо.

    Чорний брат подивився на Фарена.

    — Якщо їх більше п’ятдесяти?

    — Тоді дізнаємося це раніше, ніж атакуємо.

    Тарко вже згортав карту.

    — Виходимо коли?

    Фарен глянув у вікно. До темряви залишалося менше трьох годин.

    — Зараз.

    Корсо не сперечався.

    Першими вони знайшли не сліди одичалих, а мітки рейнджерів. Тарко помітив короткий надріз на корі сосни, і чорний брат підтвердив, що знак їхній. За кількасот кроків трапився другий — проста стрілка, спрямована на північний схід.

    Корсо глянув на неї.

    — Чому не зробити нормальну позначку?

    — Щоб її бачили свої, — відповів брат.

    — Я теж побачив.

    Тарко навіть не повернувся.

    — Після того, як тобі показали.

    Корсо змовчав.

    За годину вони натрапили на старе місце ночівлі: три погаслі вогнища, кістки двох овець і темна пляма на снігу. Тарко присів, провів пальцем біля її краю.

    — Не людська. Вівця.

    Фарен оглянув сніг навколо. Слідів було надто багато, вони накладалися один на один.

    — Число?

    Тарко похитав головою.

    — Більше тридцяти. Менше шістдесяти.

    Корсо видихнув.

    — Між тридцятьма й шістдесятьма ще тридцять мечів. Точніше?

    — Можна вигадати.

    — Не треба.

    Тарко кивнув і пройшов далі.

    За кількасот кроків слід розділився: одна група пішла на схід, друга — на південь.

    Корсо вилаявся.

    — Розбіглися.

    Тарко перевірив один напрямок, потім другий.

    — Ні.

    Фарен мовчки чекав.

    — Східні несуть щось важке.

    — Вівці?

    — Можливо.

    — Південні?

    — Легші.

    Фарен подивився на карту. На південь лежали два віддалені хутори, які вони рахували ще восени; на схід нічого великого не було до самого лісу.

    — Південні йдуть у рейд. Східні тягнуть здобич.

    — Або полонянку, — додав чорний брат.

    Тарко ще раз звірив обидві колії.

    — Південних двадцять, може, двадцять п’ять. Східних менше.

    Фарен перевів погляд на слід, що повертав до хуторів.

    — Південні першими.

    Чорний брат повернув голову.

    — Якщо в східних та жінка…

    — Південні йдуть до людей.

    — А східні можуть піти назад.

    — Саме.

    Фарен показав на карту.

    — Якщо тягнуть здобич, рухатимуться повільніше. Південні можуть дістатися наступного хутора ще до ночі.

    Брат кілька секунд дивився на нього, потім кивнув.

    — Справедливо.

    Корсо вже збирався розподіляти людей, але Фарен зупинив його.

    — Не всі. Тарко, береш п’ятьох. Шестеро разом із тобою — за східною групою.

    Корсо зрозумів першим.

    — Не вступати?

    Тарко відповів сам:

    — Стежити.

    Фарен кивнув.

    — Якщо знайдете рейнджерів Варти — передасте слід їм. Якщо східні повертають на північ, без потреби не зупиняти.

    Чорний брат підняв брову.

    — Дозволиш піти?

    — Якщо вони йдуть назад і нікого не ведуть із собою — так.

    — А вівці?

    — За овець я не мінятиму людей.

    Брат помовчав.

    — Добре.

    Тарко вже відбирав людей. У Фарена залишалося тридцять три — проти двадцяти з чимось цього мало вистачити, якщо розвідка не помилилася, — і група прискорилася.

    Перший хутір виявився порожнім, але покинутим не був. Люди втекли недавно: двері стояли відчинені, а в снігу тягнулися сліди чотирьох коней і кількох людей, які поспішали на південь. Корсо першим перевірив будинок.

    — Нікого.

    Фарен оглянув двір. Крові не було.

    — Побачили вчасно.

    Чорний брат показав на південний край хутора.

    — Вони пішли туди.

    Тепер слід рейдерів читався значно краще. Двадцять із чимось людей уже не намагалися приховувати рух: вони знали, що попереду є житло.

    Фарен зняв рукавицю й торкнувся снігу в одному з відбитків. Краї ще не встигли затвердіти.

    — Близько.

    Корсо подивився вперед.

    — Скільки?

    Фарен ще раз оглянув слід, дерева й небо.

    — Менше години.

    Чорний брат здивовано глянув на нього.

    — Звідки…

    — Рухаємося, — сказав Фарен.

    Рейдерів вони наздогнали біля замерзлого струмка, але спершу почули хутір: короткий крик, за яким одразу здійнявся шалений собачий гавкіт. Корсо вже потягнувся до щита, коли Фарен підняв руку.

    Дорога спускалася між двома пологими схилами й виходила до п’яти будівель за струмком. Біля хліва Фарен нарахував щонайменше одинадцятьох; ще кілька трималися біля будинку. Двоє тягнули козу, один стояв із луком. На снігу лежав нерухомий чоловік, а біля стіни рейдер тримав жінку за волосся, притиснувши до колод; поруч тулилися двоє дітей.

    Корсо побачив їх одночасно з Фареном, і щелепа в нього стиснулася. Фарен поклав долоню йому на плече.

    — Не зараз.

    — Вони…

    — Бачу.

    Він продовжив рахувати. Рейдери не були безладним натовпом: двоє стежили за дорогою, ще один — за лісом із заходу, щонайменше п’ятеро мали луки. Серед них стояла жінка в хутрі з коротким списом; вона щось сказала чоловікові біля хліва, і кілька людей засміялися.

    Корсо нахилився ближче.

    — І що ти надумав?

    Фарен показав праворуч.

    — Вісім через схил. Обійдеш захід.

    — Скільки часу?

    — Десять хвилин.

    — Сигнал?

    — Дві стріли.

    Корсо глянув на людей.

    — Тарко не тут.

    — Лерс.

    Молодий розвідник неподалік почув своє ім’я й кивнув.

    — Лерс і ще двоє — ліворуч, — продовжив Фарен. — Перший залп по лучниках і тих, хто тримає заручників. Якщо є ризик зачепити місцевих — не стріляти.

    Корсо показав на центральну дорогу.

    — Ти?

    — П’ятнадцять людей.

    — Прямо?

    — Вони думають, що напад прийде дорогою.

    — І?

    — Нехай.

    Корсо зрозумів.

    — Тиснеш фронтом. Я закриваю відхід.

    — Не повністю.

    — Чому?

    — Залишимо їм північ.

    Чорний брат подивився на Фарена.

    — Назад до Стіни.

    — Так.

    — Тобто не оточувати?

    — Якщо вони побачать вихід, частина побіжить. Якщо виходу не буде — всі битимуться.

    Корсо усміхнувся без веселощів.

    — Іноді ти справді робиш бій нудним.

    — Іди.

    Корсо повів людей, а Фарен залишився чекати. На хуторі чоловік біля заручниці штовхнув її до дверей; кілька сірих поруч напружилися, але Фарен не дав сигналу.

    Праворуч із кущів вилетів птах. Один із рейдерів різко повернув голову й деякий час вдивлявся між дерева, проте нічого не помітив і знову розслабився.

    Минуло ще трохи часу. Між стовбурами на мить блиснув край щита й одразу зник — Корсо був на місці. Лерс теж уже мав зайняти свою позицію. Тим часом рейдери почали вести двох кіз до дороги, а один чоловік вийшов із будинку з мішком.

    Жінка зі списом раптом повернула голову до лісу — просто туди, де лежав Фарен.

    Побачити його вона не могла.

    Стріла вдарила лучника біля огорожі в груди. Друга майже одночасно ввійшла в чоловіка, який тримав місцеву жінку.

    Фарен опустив руку.

    — Вперед.

    П’ятнадцять сірих вийшли на дорогу зі щитами попереду й списами між ними. Вузький прохід і нерівний сніг не дозволяли зімкнути стрій ідеально, але перший залп вони витримали: одна стріла ковзнула по щиту, друга застрягла в дереві, третя пройшла між людьми.

    Одичалі не стали чекати. Шестеро самі рушили назустріч, і Фарен не заважав їм залишити тісний простір між будинками.

    Перший ішов із сокирою та круглим щитом. Він ударив по спису переднього сірого, але той відвів древко, а його сусід одразу зайшов збоку. Сокира ковзнула по краю щита, і спис увійшов нападникові під пахву.

    Фарен не втручався, доки передній ряд справлявся сам. Праворуч одичалий із довгим ножем спробував прослизнути між щитами, і сірий перед ним запізнився з поворотом. Тоді Фарен зробив крок уперед, ударом по передпліччю перехопив руку в момент уколу, вибив ніж у сніг і коротким рухом меча під щелепу завершив сутичку.

    — Ряд.

    Сірі продовжили тиснути. Біля будинків уже здійнявся крик, і частина рейдерів почала відходити на північ. Кілька сірих рвонули за ними.

    — Назад у стрій!

    Вони встигли повернутися саме перед новим залпом з-за огорожі. Одна стріла вдарила в щит, друга ввійшла бійцеві в плече; людина позаду одразу зайняла його місце, а поранений сам відійшов назад, затискаючи древко.

    Ліворуч почувся крик — лучники Лерса працювали по тих, хто намагався стріляти через двір. Праворуч із-за будівель уже виходили люди Корсо.

    Рейдери побачили їх. І побачили відкриту північ.

    Хтось закричав своєю мовою, і кілька одичалих одразу кинулися тікати. Біля хліва залишилася група, що прикривала відхід. Старший чоловік із великим круглим щитом працював сокирою спокійно й точно: двічі відкинув списників від огорожі й виграв своїм ще кілька секунд.

    Фарен вийшов до нього сам.

    Одичалий ударив відразу, без пробного руху. Фарен пропустив сокиру повз корпус. Другий удар пішов нижче; цього разу він торкнувся мечем древка, змінив його кут, а коли чоловік повернув щит услід, клинок уже пройшов під ребра.

    Старий видихнув і опустився на коліно. Фарен витягнув меч, а за спиною вбитого решта групи вже відходила між деревами.

    — Корсо! Десять за ними до межі лісу. Не дай зібратися біля дороги. Далі не лізти.

    Корсо підняв меч.

    — За мною!

    Фарен повернувся до двору.

    — Решта — поранені, місцеві, полонені!

    До дерев люди Корсо наздогнали двох відсталих. Один кинув зброю, другий спробував битися й залишився на снігу. Далі одичалі розсипалися між стовбурами, і Корсо не повів людей глибше в ліс.

    Коли останні втікачі зникли між деревами, Фарен повернувся до своїх.

    — Наші?

    Корсо повернувся за кілька хвилин і глянув на людей, які вже стягували поранених до дороги.

    — Маррек мертвий. Стріла під ключицю. Кров не зупинили.

    Фарен нічого не сказав.

    — Ще двоє поранені, — продовжив Корсо. — Одному в плече. Другому розсікли передпліччя. Місцевого, якого знайшли біля хліва, теж не врятували.

    Фарен подивився на накрите плащем тіло Маррека. Сарро залишився на Мисі; тепер це вже нічого не змінювало.

    — Родині повідомимо сьогодні. Поранених — на Мис. Решту порахуємо після повернення.

    Корсо повільно видихнув.

    — Один наш.

    — Так.

    — І все одно забагато.

    З-під краю плаща стирчав Марреків чобіт.

    — Родині напишу сам.

    Позаду почулися коні, й люди відразу потягнулися до зброї. Фарен уже повернувся, коли між деревами з’явився Тарко. За ним ішли його шестеро, ще двоє вершників були в чорному, а між ними їхала жінка, загорнута в чужий плащ.

    Фарен перевів погляд на Тарко.

    — Ви вступили в бій.

    — Так.

    — Чому?

    Тарко показав на жінку.

    — Через неї.

    Фарен не став розпитувати при всіх. Жінку відвели до будинку, і лише тоді Тарко доповів: східна група справді повертала на північ, тож він не втручався, доки не побачив полонянку. Двоє рейнджерів, які йшли за тим самим слідом, приєдналися пізніше; разом вони вдарили по групі, вбили п’ятьох і розігнали решту. Жінку повернули живою.

    Поранених поклали окремо, тіла загиблих одичалих залишили до ранку, а Маррека накрили його власним плащем.

    Корсо сидів біля багаття й водив каменем уздовж меча, хоча лезо цього не потребувало. Фарен сів навпроти, і деякий час вони мовчали.

    Нарешті Корсо заговорив:

    — Ти знав, що так буде?

    — Що саме?

    — Стіна.

    Фарен подивився на нього.

    — Ні.

    — Але тепер будеш робити це знову.

    Це не було питанням.

    — Якщо вони проходять на південь і йдуть до наших людей — так.

    — А якщо не до наших?

    Фарен ворухнув поліно носком чобота.

    — Залежить.

    Корсо хмикнув.

    — Оце вже твоя нормальна відповідь.

    Він знову провів каменем уздовж леза.

    — Нічна Варта не може ганятися за кожною групою до Вовчого лісу. Ми — можемо.

    — Частково.

    — Краще зустрічати їх тут, ніж чекати біля наших сіл.

    Фарен штовхнув поліно глибше у вогонь, і кілька іскор піднялися в темряву.

    — Наступного разу поставимо пост ближче до північної дороги.

    Корсо кивнув, ніби саме цього й чекав.

    До багаття підійшов чорний брат.

    — Лорд-командувач захоче донесення.

    — Отримає.

    — І сер Денис.

    — Малістер?

    — Так.

    Фарен кивнув, і чоловік сів біля вогню.

    — Ми втратили їхній слід.

    Корсо підняв очі.

    — Буває.

    Брат подивився на нього.

    — Не всі командири так відповідають.

    — Я не всі.

    Фарен ледь усміхнувся.

    Чорний брат перевів погляд на темний край лісу.

    — Без вас вони б дійшли далі.

    — Можливо.

    — Дійшли б.

    — Це не змінює того, що Маррек мертвий.

    Брат подивився в бік накритого тіла.

    — Ні.

    Кілька хвилин було чути лише тріск дерева.

    — Якщо ви справді почнете ходити морем до західного краю Стіни, — сказав нарешті чорний брат, — такі повідомлення можна буде передавати швидше.

    Фарен повернувся до нього. Перед очима знову постав вершник, який майже дві доби гнав коня від Тіньової Вежі, і слід, що за цей час устиг постаріти на стільки ж.

    — Наскільки швидше?

    Брат похитав головою.

    — Не знаю.

    Фарен кивнув.

    — Дізнаємося навесні.

    До Мису вони повернулися з одним тілом, трьома пораненими й жінкою з Нового Дару. Вона майже не говорила дорогою, і Фарен не змушував.

    Коллен написав два листи ще того вечора. Перший призначався родині Маррека. Фарен продиктував його сам і двічі змусив писаря переписати речення, доки в листі не залишилося нічого, чого він не зміг би сказати матері загиблого в обличчя.

    Другий лист пішов до Чорного замку. У ньому були числа, місце бою, напрям відступу одичалих, стан повернутої жінки та імена двох братів, які допомогли Тарко. Про морський зв’язок Фарен додав лише один рядок:

    «Після весняної перевірки хочу окремо обговорити швидку передачу повідомлень між Тіньовою Вежею та Мисом».

    Більше поки не було чого обіцяти.

    Через кілька днів із Чорного замку прийшов ще один невеликий пакунок. Усередині лежали три уламки мамонтового бивня, до яких Еймон додав коротку записку:

    «Щоб ви не будували торгівлю на слові “мамонт”, не побачивши товару».

    Корсо прочитав її двічі.

    — Мені подобається мейстер.

    Фарен узяв найбільший уламок. Той був завдовжки майже з передпліччя, важкий, жовтувато-білий, із щільною дрібнозернистою поверхнею — добрий матеріал для руків’їв, різьблення й дорогих накладок. Військової користі Фарен у ньому не бачив, зате ціна здивувала: за відомостями Коллена, в Ліссі такий шматок коштував більше за кілька мішків зерна. Платили за рідкість, довгу дорогу й можливість мати річ, якої не було в сусіда.

    Фарен повільно повернув уламок у долоні й простягнув його Коллену.

    — Один відправимо в Лісс.

    Корсо підняв брови.

    — Усю цю штуку?

    — Один шматок.

    — Чому не продати в Ланніспорті?

    — Бо не знаємо, де дорожче.

    Келло, який зайшов саме вчасно, кивнув.

    — Правильно.

    Корсо подивився на нього.

    — Ти тепер ще й торговець?

    — Ні.

    — Тоді не підтримуй його.

    Фарен уже сів до столу, а Коллен розгорнув чистий аркуш.

    — Неро?

    — Так.

    Фарен почав диктувати:

    — «Неро. Маємо перший зразок — мамонтова кістка. Можливі також хутра й бурштин. Звір ціни в Ліссі, Браавосі та хоча б одному великому порту Вестеросу. До порівняння перший шматок не продавай; далі вирішуй сам».

    Коллен записав і підняв очі.

    — «І ще. Нічна Варта передала нам повідомлення про групу рейдерів, яка пройшла Ущелину. Тринадцять ворогів убиті нами біля хутора. Ще п’ять — групою Тарко разом із рейнджерами. Частина втекла».

    Корсо перестав усміхатися.

    — «Один наш загинув. Троє поранені».

    Перо Коллена на мить зупинилося. Фарен дочекався, доки він знову буде готовий писати.

    — «Вони забрали жінку з Нового Дару. Повернули живою».

    Перо знову рушило.

    — «Якщо будемо постійно працювати зі Стіною, окремо рахуй витрати на рухливий загін, коней і сигнальні пости. Порахуй, що можемо тримати без нових доходів і що потягнемо лише тоді, коли морський шлях почне приносити гроші».

    Коллен поставив крапку.

    — Все?

    Фарен подивився на мамонтову кістку, а потім на аркуш Неро зі стрілкою зворотного маршруту, який досі лежав на краю столу.

    — Додай ще одне.

    Коллен приготувався писати.

    — «Схоже, порожній трюм справді був помилкою».

    Корсо засміявся, а Коллен без коментарів записав останній рядок.

    Фарен узяв уламок бивня, що залишився на столі, й ще раз зважив його в долоні. На півночі він коштував майже нічого, тоді як на півдні за нього могли заплатити більше, ніж за їжу для кількох десятків людей. Між цими двома місцями лежало море, якого вони ще не перевірили, причал, якого ще не існувало, і землі, де звістка про ворога поки рухалася зі швидкістю втомленого коня.

    Фарен поклав кістку назад на стіл.

    — Коллен.

    — Так?

    — У лист до Террона додай ще одне питання.

    — Яке?

    — Скільки часу нормальний корабель ітиме від Мису до узбережжя біля Тіньової Вежі. В обидва боки. За доброї погоди й за поганої.

    Корсо перестав сміятися.

    Коллен умочив перо в чорнило.

    — Записав.

    За вікном із боку бухти долинув удар сокири, а за ним — ще один. Келло знову заготовляв дерево.

    Інтерлюдія. Сонячний Спис

    Оберин Мартелл дочитав лист до кінця. Пергамент тихо шелеснув у його руках, коли він повернувся до останнього абзацу. Прочитав його ще раз.

    Увечері внутрішній двір Сонячного Списа нарешті почав остигати. Кам’яні плити під ногами все ще зберігали денне тепло, але від моря вже тягнув легкий вітер, ворушачи край тонкої завіси біля відкритого вікна. Нижче, за стіною саду, хтось співав. Жіночий голос то піднімався над шумом води у фонтані, то губився між галереями.

    Доран сидів у широкому кріслі біля вікна. На низькому столику поруч стояла недоторкана чаша вина, кілька складених листів і невелика таріль із нарізаними плодами. Оберин стояв. Він завжди краще думав на ногах.

    — Ти вже втретє читаєш той самий рядок, — сказав Доран.

    Оберин не відірвав погляду від пергаменту.

    — Тричі.

    — Тоді четвертий раз навряд чи змінить слова.

    Кутик рота Оберина піднявся.

    — Іноді люди дуже погано пишуть. Треба дати їм кілька шансів сказати те, що вони мали на увазі.

    — Цей?

    — Жахливо.

    Він підняв лист трохи вище, наче збирався зачитати особливо невдалий вірш.

    — «У фіналі пішого турніру сер Фарен Морріган переміг сера Грегора Клігана після тривалого бою».

    Оберин замовк. Доран чекав.

    — І все? — запитав він нарешті.

    — Саме тому я й кажу, що автор заслуговує на батіг.

    — За поганий стиль?

    — За те, що змусив мене читати три сторінки про бенкети, коней і кольори наметів, а потім описав падіння Гори одним реченням.

    Доран простягнув руку.

    — Дай.

    Оберин не віддав листа.

    — Ще ні.

    Він знову опустив погляд до тексту.

    — Тут є продовження.

    Цього разу читав повільніше.

    — «Після оголошення перемоги сер Грегор спробував продовжити бій без зброї й був зупинений».

    Оберин замовк. Вітер підхопив завісу й на мить притис її до кам’яної стіни. Внизу продовжувала співати жінка.

    — Зупинений, — повторив Оберин.

    Доран дивився на нього. Оберин перечитав рядок ще раз, уже мовчки.

    — Його зупинили?

    — Так написано.

    — Після того, як він програв?

    — Так.

    — Перед усім двором?

    Доран кивнув у бік листа.

    — Якщо твій шпигун не вигадав присутніх заради краси, перед королем, Старком, Ланністерами й половиною знаті, яка приїхала дивитися турнір.

    Оберин повільно опустив пергамент. На його обличчі з’явилася усмішка. Не та широка усмішка, з якою він говорив із гарними жінками чи перед двобоєм. Значно менша.

    — Перед половиною двору, — повторив він.

    — Це вже четвертий раз.

    — Ця частина мені подобається.

    Доран простягнув руку ще раз. Оберин і цього разу не віддав лист.

    — Морріган.

    — Що з ним?

    — Я чув ім’я.

    — Тепер почув ще раз.

    Оберин кинув на брата погляд.

    — Не прикидайся дурнішим, ніж ти є. Тобі не личить.

    — А тобі не личить робити з кожного турніру війну.

    — Це Грегор Кліган.

    — Я знаю.

    Оберин знову опустив погляд до доповіді. Морріган — чужинець із-за моря, колишній найманець, після походу проти Грейджоїв став васалом Старка й отримав землю на західному узбережжі. До старих великих домів не належав. Грегора Клігана переміг особисто.

    — Скільки тривав бій?

    — У листі немає.

    — Чим билися?

    — Якщо твій автор не забув ще й це — мечами.

    — Броня?

    — Турнірна.

    Оберин зітхнув.

    Оберин провів пальцем по краю листа.

    — Отже, Грегора можна покласти на землю.

    Доран злегка знизав плечима.

    — Непереможних людей не буває.

    — Добре. Тоді мене більше цікавить той, хто роками знаходив Грегору роботу.

    Доран повільно склав руки на животі.

    — Ти знаєш усі його поразки?

    — Ті, що мають значення.

    — А ця має?

    Оберин не відповів одразу. Він підійшов до вікна. Звідси було видно частину садів, темну лінію моря за стінами й кілька вогнів на кораблях далеко від берега.

    — Грегора можна поранити, — сказав він. — Можна збити з коня. Можна влучити стрілою, коли він дивиться в інший бік. Навіть ведмедя можна вбити, якщо встромити спис достатньо глибоко.

    — Дуже пізнавально.

    Оберин пропустив слова повз.

    — Але цей Морріган вийшов проти нього туди, де Грегор хотів битися. Перед людьми. Дав йому бій. І після цього, коли Кліган вирішив, що правила більше не існують…

    Він підняв лист.

    — …його знову зупинили.

    Доран дивився на море.

    — На турнірі.

    Оберин повернувся до нього.

    — Перед половиною двору.

    — Ти вже казав.

    — Мені подобається ця частина.

    Доран нарешті усміхнувся. Ледь помітно. Оберин підійшов і віддав лист. Доран узяв його за верхній край, але Оберин не одразу розтиснув пальці. Великий палець залишався на рядку з ім’ям Клігана.

    — Отже, Гора теж падає, — сказав Оберин.

    — Усі падають.

    — Деяких просто доводиться чекати довше.

    Доран потягнув пергамент до себе. Цього разу Оберин відпустив. Брат розправив згин на коліні й ще раз пробіг очима останній абзац.

    Оберин узяв зі столу недоторкану чашу Дорана, скуштував і скривився.

    — Тепле.

    — Чаша моя.

    — Була.

    Доран відклав лист до решти.

    — Морріган підтвердив одну корисну річ. Грегор не непереможний.

    Усмішка Оберина зникла.

    — Грегор — лише рука.

    — Тобі ніколи не вистачало руки, — тихо сказав Доран.

    Оберин перестав усміхатися. За вікном жіночий голос дійшов до кінця пісні. На кілька митей у саду лишився тільки шум фонтану.

    — Ні, — сказав Оберин. — Не вистачало.

    Доран нічого не відповів. Ім’я Елії між ними не прозвучало.

    You can support the author on

    0 Comments

    Note