Розділ 24: Фінал

Поїзд з нашими героями без зупинок рухався, голосно постукуючи залізними колесами по рейках, продовжуючи тримати шлях у бік парку «Джаспер». Перші обриси місцевості за межами вагона почали натякати, що кінцева зупинка вже за кілька хвилин. Хамфрі підійшов до солодко дрімучої пухнастої та почав її будити, легенько штовхаючи її своєю лапою. Коли вовчиця приоткрила очі, омега промовив:
—Прокидайся. Нам скоро виходити.
Енжел повільно підвелася на лапи, потерла ще сонні очі, позіхнула, а вже потім поцікавилася в Хамфрі про прибуття і отримала від того відповідь:
—Поки ще ні, але заповідник має бути за поворотом.
Вовчиця не поспішаючи підійшла до сірого вовка та вмостилася якомога ближче до нього. Хамфрі це взяв до уваги і трохи відсунувся вбік. Не те щоб Омезі було противно сидіти поряд із цією вовчицею, але все ж він волів тримати певну дистанцію…
Енжел вхопила цей ледь помітний жест і також трохи посунулася. Відвернувши свою морду трохи в верхній бік вагону, щоб не пересіктись поглядом із сірим вовком. Мовчки і неспішно перевівши свої очі на місяць, який яскраво сяяв у нічному небі, ніби величезний сріблястий диск, вона вдивлялася в «вовчого ідола» та про щось замислилась. Її погляд був нерухомий, і Хамфрі не міг не помітити, що вовчиця хотіла щось сказати, але не наважувалася, її видали вушка, які були злегка приспущені.
—Щось не так? — поцікавився Хамфрі в білої Омеги.
Енжі, не відводячи свого погляду від нічного світила, промовила:
—Ніколи не думала, що моє життя може в один момент змінитися настільки в поганий бік…
—Ну, можливо, все не так уже й погано. Завжди, навіть у найгірших ситуаціях, можна знайти плюс, — намагався підбадьорити вовчицю оптиміст Хамфрі.
— Якось не бачу тут жодних плюсів.
Я втратила дім. Ті, кого колись вважала своєю сімєю, тепер готові розтерзати мене живцем. А там, куди я тримаю шлях, мене теж навряд чи зустрінуть с квітами. Після того, що я накоїла вовкам західних земель…
Гірше уявити не можливо …
—Ти дещо упускаєш, — наполягав Хамфрі.
—Ну припустимо, тільки що? — запитала Енжел, а Хамфрі в свою чергу дав жартівливу відповідь , сподіваючись, що трохи гумору послабить тиск усіх негативних подій і думок, про які думала наша вовчиця, та звучало це приблизно так: — «Тепер ти вільна і можеш дозволити собі перебратися під будь-яке дерево…» — але, на жаль, невдалий жарт тільки підлив масла у вогонь…
—Ідіотський жарт, — відреагувала вона через мить…
Надувши свої щоки та образившись на Омегу вовчиця перейшла в кут залізного вагона і присіла обличчям до холодної стіни. Хоча наміри були благими — підняти хоч трохи настрій сумній вовчиці, — Хамфрі зрозумів, що тільки погіршив усе.
Йому стало ой як сильно ніяково…
—Енжел, вибач… — промовив Хамфрі, повільно підходячи до неї. Він намагався зробити свій голос спокійним та лагіднішим, але все ж його слова прозвучали невпевнено.
Ображена, вона не поспішала давати відповідь. Мовчала, продовжуючи дивитися в залізний кут вагона, і Хамфрі із дедалі більшою тривогою помічав, як її вуха щільно притиснуті до голови, а хвіст нервово посмикується .

— Добре, проїхали. У нашому випадку навіть буквально, — нарешті проговорила вона, так і не обернувшись до нього. — Але жарт був жахливий.

Її голос звучав сухо та холодно, без жодного натяку на усмішку.

— Згоден, іноді мої жарти і справді дурнуваті. Я навіть свого часу від гризлі за них по пиці отримав! Ти ж, сподіваюся, не збираєшся мені надавати? — спробував Хамфрі свій старий підхід, але його посмішка цього разу була скоріше вимушеною, ніж щирою.

—Ну іноді так і хочеться, — відповіла Енж, все ж повернувшись до нього. Вона не посміхалася, але в її очах промайнуло щось схоже на “тепло”.
На мить у вагоні з сіном знову все затихло…
—Ну як? Правдоподібно було? — запитала вона, і в її голосі прозвучав натяк на сарказм.
—Правдоподібно? — перепитав Хамфрі, щиро розгубившись.
—Ну це… засмучене стояння в кутку, — пояснила вовчиця, ніби розжовуючи дитині.
—Що? Стоп! Це розіграш? — Хамфрі відчував, як його здивування змінюється полегшенням.
Біла вовчиця лише тихо пирхнула, з цікавістю спостерігаючи за кумедною реакцією омеги.
—Тобто ти не образилася?
—Якщо тільки крапильку, — відповіла Енжел, демонструючи відповідний жест лапою, злегка посміхаючись, спостерігаючи за реакцією. Вона була рада, що Хамфрі сприйняв її надто серйозно. Це сильно її розвеселило, до того ж вона була схильна прощати йому його легкі витівки, але лише тому, що він був для неї більше, ніж просто супутник, та й невизначеність із найближчим майбутнім вносила свої корективи, хай що її чекало в Західних зграях, хотілося щоб поточна мить завершиться на хорошій ноті…
Потяг уже щосили мчав повз Джаспер, а це означало, що нашим героям пора було залишати вагон… тільки-ось вовчиця сходити не бажала. Їй хотілося, щоб ця поїздка тривала ще хоча б кілька хвилин. Адже в її житті було не так багато щасливих моментів, а зараз вона була щаслива:
— Їде в поїзді з тим, кого вона колись любила або любить й досі. Просто взяти та пропустити зупинку і вирушити Канадським експресом у небачені раніше місця з цим омегою, — промайнуло в її голові…
Але щойно локомотив із гуркотом і скрипом гальм почав знижувати швидкість, вовки вистрибнули з вагона та попрямували в бік Західної зграї.
Після прибуття їх уже чекала Кейт, її світла рудувата шерсть під місячним світлом різко контрастувала з темним хутром прибулих разом з нею вовків. Поряд із вовчицею стояли ще два альфи, їхні морди були похмурими, а погляд — непроникним…
Хамфрі, ледве помітивши наближення вовків, відразу ж попрямував до Кейт, його голос був сповнений занепокоєння:
— Що відбувається? — стурбовано поцікавився він.

Один із альфа-вовків — із потужним торсом та вишкіреними іклами — ступив убік Енжел. Його голос звучав карбувально та холодно:

— У нас наказ ватажка зграї, Вінстона. Взяти тебе під варту. Якщо не підеш добровільно, ми застосуємо силу!

Хамфрі негайно заступив їй шлях, збурено кинувшись до альф:

— Що за нісенітниця?! — загарчав він. — За що?!

— Ми лише виконуємо наказ ватажка — затримати її. Тому, Хамфрі, будь ласка, не заважай, — відрізав альфа, навіть не глянувши на омегу.

— Хлопці, ви що, вона ж не становить… — не встиг договорити Хамфрі, як його м’яко, але рішучо перебила Енжел:

— Хамфрі, все гаразд. Я піду з ними.

— Але я думав, ми зараз разом попрямуємо до Вінстона й усе пояснимо! — розгублено мовив він. — Він же мудрий вовк, він обов’язково має зрозуміти…

Але два альфи особливо не взяли до уваги слова сірого омеги та просто продовжили виконувати свій обов’язок, відводячи вовчицю в невідомому напрямку.
Кейт, із помітним полегшенням, простягнула лапу Хамфрі.
—Нарешті цей кошмар закінчився. Ходімо, — покликала вона чоловіка до себе, її голос був тихим, але в ньому чулася нотка зверхності.
Хамфрі, похитуючи головою, пішов за нею. У його серці тяжкість не відступала. Він не міг відкинути думки про те, що чекає на Енжел.
—Як думаєш, що на неї чекає? — запитав він, погляд сірого вовка був спрямований на дружину, він знав, що її ранг дозволяє їй знати більше, ніж звичайним мешканцям зграї.
Кейт сповільнила крок, її морда набула суворого виразу.
—Думаю, нічого хорошого. На світанку її чекає «вовчий суд». Там дадуть вирок виходячи з думок більшості. Втім, не наша турбота, нам навіть бути присутніми не не обов’язково.… — відповіла Альфа.
—Ми будемо там, — упевнено промовив Омега, а потім хотів потягнути альфу до її батька під приводом, що їй потрібно все пояснити ще до суду, що руда, м’яко кажучи, не підтримала, але Хамфрі наполягав, стаючи на захист Енжел:
—Вона витягла нас із пастки!
—Вона нас туди спочатку й завела, — парирувала Кейт. Врешті-решт суперечка ні до чого не призвела. А отже, залишалося лише очікувати світанку.
Настав тривожний, холодний ранок. Сонце, ще не повністю виткнувшись із-за обрію, забарвлювало небо в тривожні криваво-помаранчеві тони. Разом із передсвітанковим туманом у повітрі завис глухий, зважений страх. Вовчий суд над Енжел розпочався навіть раніше призначеного часу — так, ніби зграя прагнула якомога швидше розправитися з цією справою.
Хамфрі сидів на пласкому камені скраю, вчепившись кігтями у холодну поверхню. Його очі були прикуті до підсудної, яка стояла в самому центрі перед ватажком, Вінстоном. Її світла шерсть м’яко блищала в перших передсвітанкових променях, але в зацькованому погляді білої вовчиці читалися лише смертельна втома та глибокий, загнаний усередину відчай.
Суд тривав довгі дві з половиною години. Увесь цей час Хамфрі не замовкав ні на мить.Він відчайдушно виступав на захист Енжел: знову й знову розповідав про те, як вона ризикувала собою, як урятувала життя цуценят, його власне та життя Кейт.
Він виголошував свою промову з такою палкістю, що слова, здавалося, мали б пробивати каміння. Вони летіли над мовчазним натовпом, але пролітали повз вуха зграї. Більшість вовків була налаштована проти Енжел. Вони щиро вірили в її провину, вважали її підступною й небезпечною, а тому один за одним віддавали свої голоси проти обвинуваченої — без найменших вагань, із похмурою впевненістю.
Хамфрі відчував, як його надія тане, ніби сніг під сонцем, а головне — вона тане в вовчиці, яку він намагався виправдати. Він бачив, як Вінстон киває головою в бік варти. Це означало, що зараз буде оголошено вирок. Настав момент затишшя.
Вирок вовчого суду був таким:
«Енжел повинна покинути західні землі до заходу сонця і позбавлена права повертатися. Якщо ж вовчиця вирішить повернутися, варта має дозвіл напасти без попередження».
Слова рознеслися відлунням в тиші. Хамфрі встав та підійшов до Енжел. В Її очах бреніли сльози, але не стільки від смутку, скільки від радості, адже очікувався вирок набагато суворіший.
—Енжел, вибач, — Хамфрі промовив це з тяжкістю в голосі. —Я не зміг їх переконати. Вони… вони не захотіли слухати.
Біла вовчиця лише кивнула, її погляд був спрямований у підлогу:
—Я розумію, Хамфрі. Ти зробив набагато більше, ніж я могла сподіватися. Це означає дуже багато для мене.
Більше нічого не сказавши сірому омезі, вона оглянулася по сторонах, переконуючись, що всі розійшлися, залишивши їх наодинці. Зробивши крок уперед, вона здійснила сміливий жест, легко торкнувшись носом Хамфрі.
Цей вовчий поцілунок тривав мить, але його вистачило, щоб серця забилися швидше. Здивований і трохи збентежений, вовк відсахнувся назад, ніби отримав опік. На щоках обох заграв легкий, ледь помітний рум’янець, видаючи їхнє хвилювання.
Кейт, виявивши, що її чоловік не йде за нею, особливо не роздумуючи, вовчиця поспішила назад.
—Хамфрі, все нормально? — поцікавилася Кейт, підійшовши до Хамфрі.
—Так… — відповів той, але в голосі чулася невпевненість і розгубленість, а для рудої альфи це здалося підозрілим:
—Точно все добре? — перепитала Альфа в Хамфрі і насторожено кинула злого погляду на Енжел.
—Так, ходімо.
—Ну гаразд, — відповіла Кейт, і вовк із вовчицею разом пішли в нору, де цуценята вже зачекалися своїх батьків.

Енжел з сумом на обличчі крокувала та оглядала колись рідні для неї землі, які незабаром предстояло покинути. Звісно, ніхто їй вільно пересуватися цього разу не дозволить, тому вона була під наглядом, мимоволі затрималася на краю галявини. Там Вінстон, ватажок західної зграї, розмовляв із Гартом, сином ватажка східної. Її вуха вловили кожен звук їхньої розмови:
—Гарт, Тоні зможе нам допомогти?
—Батько сказав, що він буде збирати Альф, але на це знадобиться час. До їхнього прибуття західна зграя сама по себі, — повідомив Гарт не дуже приємну новину для Вінстона.
—У нас немає зайвого часу! Ворог уже біля наших «воріт»! З тією невеликою кількістю Альф, яка в нас є, нам довго не вистояти.
—Тоді я залишуся і допоможу вам їх стримувати, — промовив Гарт.
—Я, звісно, вдячний, але буде краще, якщо ти відправишся назад і поквапиш свого батька. На вас уся надія.
—Гаразд… Вінстоне, ви тільки тримайтеся. Ми з батьком вас не залишимо.
—Сподіваюся… — відповів ватажок західної зграї, усвідомлюючи небезпеку, що насувається на всю його зграю.
Коли Гарт пішов, Енжел підійшла до вже не молодого глави західних вовків та заговорила до нього:
—Вінстоне, дозвольте мені битися за вас! — очі Енжел горіли рішучістю та бажанням вести бій, як вона вважала, на правильному боці.
—Ти ж повинна покинути ці землі? — Вінстон нахмурився, його густі брови зсунулися до перенісся.
—Так, але… — побачивши похмурий вигляд Альфи, вовчиця на мить затихла, але потім із новим припливом упевненості відповіла: — Я знаю, вам потрібні бійці. Дозвольте мені… — благала Енжел і навіть схилилася до лап ватажка.
—Встань, у нас так себе не поводять, — наказав Вінстон, його голос був суворим, але в ньому не було загрози.
Енжел повільно підвелася, її погляд був спрямований на Вінстона. Вона бачила, як ватажок оцінює її, вивчаючи її рішучість.
—Ну що ж… Сподіваюся, Хамфрі в тобі не помилився. Ходімо, — промовив старий мудрий вовк і покликав вовчицю за собою.
—Куди?
—Розповіси мені все, з чим нам доведеться зіткнутися… І так, молода особа, запам’ятай: ти не зобов’язана ні перед ким схилятися! Сподіваюся, ти це закарбуєш.
—Закар… Запам’ятаю, — відповіла Енжі.
—Ну а тепер я тебе слухаю…
—Навіть не знаю, з чого почати…
—З ким маємо справу? — спрямував вовчицю Вінстон, підказавши напрямок розповіді.
—Не впевнена, що правильно висловлюся… Гірська зграя веде агресивну експансію під гаслом звільнення… так, мабуть, буде правильніше.
Вінстон спочатку був у розгубленості, чому дорослій на вигляд вовчиці складно висловити однозначну думку на цю тему, але рівно до того моменту, поки вона не пояснила:
—Нам із дитинства прищеплювали, що гірська зграя несе мир, процвітання та ситість, — її голос був тихим, ніби вона боялася власних слів. — Багато інших зграй нам заздрять і тому налаштовані до нас ворожо, а зграї менші — вони просто обмануті, і тому ми, навіть через прояви сили, їм допомагаємо… — Вона замовкла, ніби намагаючись зібрати думки. Її очі бігали по підлозі, не знаходячи підтримки в погляді Вінстона.
—До приходу правління нового ватажка, ім’я її Нічна Тінь, це стало ще більш нав’язливим та жорстоким… — прошепотіла вона, ніби боячись вимовити вголос власні сумніви.
Вінстон зрозумів. Пропаганда проникла в її свідомість глибоко, ніби голки дикобраза в шерсть. Їй було важко відокремити правду від брехні, тому що все життя вона чула лише про велику місію гірської зграї, про її рятівну роль…
—Розумію, — відповів Вінстон, усвідомлюючи можливу загрозу:
—Тож скільки вовків очікувати під час нападу?
—Багато, але це ще не все. Усі добре треновані і відмінно підготовлені.
Старий вовк нічого на це не відповів і, пройшовши ще кілька кроків уперед, трохи випередивши співрозмовницю, щось недовго обдумуючи, обернувся та й промовив:
—Ну що ж. Часу мало, тому біжи готуйся. Без хорошого бою ми нашого супротивника точно не залишимо…
Енжел зраділа почутому і щойно збиралася йти, як Вінстон промовив ще лише два слова, які підняли настрій ще більше і це були:
—Ти молодець.

Пів години промайнули немов одна мить, але для воїнів Західної зграї вони розтяглися у вічність. Напруга стелилася вздовж кордону, кожен вдих буквально разив різким смородом тривоги. Серця стукали в грудях, ніби тулумбас, відбиваючи ритм наближення смертельного танцю.
Горизонтом, немов морською хвилею, підіймалися тіні гірської зграї. Спочатку кілька вовкодавів, потім десяток, двадцять… Їх ставало все більше й більше, поки не стало зрозуміло, що загарбники перевершували захисників більш ніж утричі.
Альфа-вовки з обох сторін завмерли в очікуванні команди від своїх керівників. Майбутнє поле бою накрила мертва тиша.
І ось земля затремтіла від першого удару. Пил здійнявся у повітря, застилаючи все навколо туманним покривалом. Битва спалахнула з нелюдською силою, зіштовхуючись у шаленому вихорі шерсті та кривавих бризків. У натовпі вовкам було важко розрізнити своїх та чужих.
Але Енжел цього й не потребувала. З самого початку вона ставила перед собою лише одну ціль — впіймати велику здобич. Її очі горіли яскраво, а розум вона тримала холодним. Вона шукала свій шанс, свій момент.
Вовчиця розігналася та спробувала накинутися на Нічну Тінь. Вона вже замахнулася і була готова встромити свої пазурі у ватажка гірських вовків, щоб закінчити розпочату війну одним смертельним ударом, але в останню мить удар Енжел хтось заблокував та відкинув її вбік.
Це був Пач, він завадив завдати вовчиці удару. Одразу ж підбігла й Ріола.
—Ви впорядку? — запитала Ріола в Нічної Тіні, прикриваючи її собою.
—Все чудово, — відповіла ватажок, а потім вийшла перед своїми охоронцями і почала говорити до білої вовчиці, яка зазіхнула на її життя:
—Так-так… Ви тільки погляньте но, хто тут у нас. Як же низько ти впала за останні добу. Б’єшся на боці цих… Хоча… цього й варто було очікувати, — промовила Нічна Тінь і завдала Енжел швидкого й сильного удару, який збив вовчицю з ніг.
—Ну і яка ж тобі від цього користь? — продовжувала говорити Нічна Тінь та наносити удари по молодій вовчиці, яка намагалася підвестися на лапи, а потім підійшла і лапою притиснула морду вовчиці до землі.
—На що сподіваєшся? Думаєш, вони тебе приймуть?
На це Енжел вишкірила ледь помітну посмішку. Побачивши такий прояв неповаги, вона ще сильніше вдавила морду в ґрунт і поцікавилася, що зрадниця знайшла в її словах смішного.
—Ти так нічого і не зрозуміла…
—Ну й що ж такого я не знаю?
—Вдар мене ще раз, може, я й скажу, — продовжила Енжі.
Енжел вирвалася з потужних лап чорної Альфи, але не встигала підвестися на лапи, як її відразу ж збивали сильними ударами, так що навіть можна було побачити, як шматочки білої шерсті летіли в різні боки. Ці побиття тривали досить довго, і навіть без озброєного погляду було видно синці та рани. Омега продовжувала намагатися словесно зачепити ватажка, розуміючи, що це єдине, чим вона може протистояти.
Жорстокість із боку ватажка гірських вовків із кожною хвилиною зростала і дійшла до тієї межі, коли навіть підручний більше не міг цього ігнорувати.
—Все, досить з неї, — втрутився Пач.
—Я сама вирішу, коли буде досить! — мов скажена заричала та на свого підручного, так що Пач навіть відступив на пару кроків назад від страху, але, коли мурашки по шкірі все ж пробігли, він додав:
—Я маю на увазі, що знаю її. Енжел могла захищатися, але чомусь цього не робила…
—Що це означає?
—Думаю, вона тягне час….
—Ось воно шо…. Гаразд, беріть командування в свої лапи. І швидко завершуйте вже розпочате.
—A ви? — поцікавилася Ріола.
—Це наказ! Швидко виконувати! — крикнула Нічна Тінь.
Коли Пач із Ріолою йшли, вони все одно спостерігали за побитою подругою, усвідомлюючи той факт, що, можливо, бачать її живою востаннє. Але йти на перекір Нічній Тіні вони так і не наважилися.
Ватажок Гірської зграї обернулася та знову підійшла до побитої вовчиці, в якої вже не було сил не те що підвестися і захистити себе, а й просто прикриватися лапою.
— Як жалюгідно… —Промовила чорна вовчиця дивлячись на білу с призрінням:
— Я тебе приютила…Ділила с тобой шмат м’яса та куток в свойому лігві…
Я …. Я дала тобі звання, повагу оточующих, життя про яке в зграї більшість і мріяти не можуть…. І як ти мені відплатила ? Плювком…
Нічна Тінь висунула свої найгостріші пазурі та не кваплячись встромила їх у білу шкурку ледь дихаючої Омеги. Повільно сніжна шерстка почала забарвлюватися в яскраво-червоний колір.
—Як ти кажеш, може, я не все і знаю, але в чому я впевнена, так це в тому, що ти повільно стечеш кров’ю, і цього навіть ніхто не помітить, — прошепотіла альфа ледь живій омезі на вухо та ввігнавши пазурі ще глибше. По виразу обличчя Тіні було видно — вона отримує щире задоволення…
Так би ці катування продовжувалися, якби позаду себе Альфа не почула чийсь незнайомий для себе голос:
—Відійшла від неї, худко! — промовив той загрозливо й упевнено.
Повільно Нічна Тінь обернула голову, і її погляду відкрилися три вовки, за статурою явно належали до категорії Альф, а перед ними стояв лідер загону — Гарт.
Побачивши це, вовчиця зухвало відповіла сину східних вовків:
—Ха, думаєш, привів пару альф і це змінить хід битви?
—Ну, там ще два десятки, тож шанси трохи зрівнялися, — упевнено відповів Гарт та провів лапою, демонструючи поле битви.
Вишкіривши свої ікла і поричавши на Альфу східної зграї, Нічна Тінь, хоч і не бажала того, але оцінивши свої шанси як незадовільні, все ж відступила від жертви катувань.
Одразу ж Гарт підбіг до пораненої і, насправді не розбираючись, хто це, швидко перекинув закатовану до напів смерті вовчицю на спину одному зі своїх товаришів, а ті вже понесли її до Вінстона через усе поле, де кипіла битва і проливалася кров, змішуючись із пилом…
Енжел прийшла до тями вже в норі лікаря І схоже далеко за північ.
—Очуняла, от і добре, — зраділа дружина Вінстона.
—Котра зараз година?
—Досить пізно, вже місяць на дворі.
—Як місяць? Я ж мала покинути західні землі до заходу сонця! — вигукнула Енжел і спробувала підвестися, але невдало, на лапи.
— Ану лежати! З рваними ранами куди зібралася? Всі мої труди на вітер пустити хочеш? Поглянь ось таких ще з десяток. Відпочивай і щоб навіть не думала… — Промовила Єва та наказала їй навіть зайвий раз не рухатись.
Вовчиця-лікарка всю ніч не присідаючи віддавала всю себе на допомогу численним пораненим після важкої битви і лише під ранок змогла зімкнути очі, щоб хоч трохи перевести дух, чим і скористалася наша вовчиця.
З першими променями сонця Енжел, хоч і не відчувала себе краще, вовчиця з помітними труднощами все ж підвелася на свої чотири і тихенько, щоб не розбудити ту, що її зупинить, переборюючи біль, попрямувала до виходу. Уже зовні вона, кинувши останній погляд назад, подумки подякувала власниці.
Тепер метою білої вовчиці було покинути зграю. Спочатку вона розраховувала зробити це швидко, проте тіло боліло, і кожен крок давався їй вкрай складно. Пройшовши навіть невелику відстань, вовчиця зупинялася, переводила дух, щоб хоч трохи вгамувати біль, а потім продовжувала рух. Кордон уже виднівся перед очима, хоч і часу на це було витрачено багато. Може, пів години, а може, й трохи більше. Головне — ціль, і бажано не зустріти нікого, кому було б вигідно її зупинити, але, схоже, що до цього доля була до неї не прихильною…
Сірий вовк-омега вже йшов по її слідах:
—Стій! — вигукнув він, наздоганяючи вовчицю.
—Хамфрі?! — здивувалася біла омега.
—Куди ти зібралася? Опирайся на мене і ходімо назад, — запропонував сірий свою допомогу та простягнув лапу.
—Хамфрі… мені не можна.
—Не хвилюйся, я впевнений, Вінстону буде в радість переглянути рішення щодо тебе. Ходімо, — твердив Омега, легенько підштовхуючи ту рушити назад.
—Хамфрі! — вигукнула Енжі, змушуючи його все ж зосередити увагу:
—Так буде краще… нам обом…
—Це обдумане рішення? І що збираєшся робити далі?
Вовчиця мовчки кивнула на перше питання, а на друге лише припустила:
—Поки не знаю, але тепер я дійсно можу поподорожувати і завести нові знайомства, і цього разу це буде не прикрашання, — відповіла вона, ніяково посміхнувшись.
Після цього між вовком і вовчицею настала тиша. У цей момент вони обоє усвідомлювали, що це їхнє прощання, швидше за все, назавжди. Тиша, густа і важка, тиснула на них, ніби передчуття неминучого. І хоч ще хвилину тому вона не хотіла нікого зустрічати, зараз була рада вдалій можливості попрощатися саме з цим омегою.
Не промовивши більше а ні слова, Енжі повільно почала відходити, поки зовсім не зникла за горизонтом, а вовк стояв на місці, вдивляючись у порожнечу, де щойно була вона.