Розділ 23

Туман був густий, наче живий, обволікав Енжел холодною вологою пеленою, застилаючи все навколо. Вона йшла разом із Хамфрі, але не бачила його обличчя, ніби він навмисно від неї відвертався. Її власні лапи тонули в тумані, наче в сипучому піску, а за її спиною пролунав ледве помітний шепіт, що кликав вовчицю на ім’я. Енжел обернулася, але в темряві, яка повільно до неї підступала і поглинала клубочистий туман, нікого не могла розгледіти. Лише почавши вглядатися, біла вовчиця стала помічати червоні вогники, що повільно випливали й перетворювалися на очі. Спочатку одна пара, потім дві, три, і ось уже ціле коло червоних цяток оточувало її. Вони дивилися на неї з темряви, мовчки й невідривно, наганяючи жаху.

— Хамфрі, давай забиратися звідси! — крикнула Енжел, із тривогою оглядаючись довкола, але Омеги вже не було, ніби він випарувався за мить.

Темрява стиснула її в лещатах, а звідусіль, наче розжарене вугілля, виринали пари зловісних червоних очей. Простір навколо застиг. Раптом крізь непроглядну завісу туману проступив масивний силует. Цей образ віддалено нагадував вовчицю, але шерсть здавалася витканою з самої нічної темені, а з роззявленої пащі разом із важким диханням виривалися клуби сизої пари. Її очі не просто горіли — вони випалювали поглядом, а ричання прокотилося мов гуркіт грому . Ця потворна істота, що лише маскувалася під вовчу подобу, стрімко підскочила вгору. Тінь накрила Енжел. Змах гострої, пазуристої лапи розітнув повітря — і цей удар вирвав Енжел з кошмару.
Енжел сіпнулася й розплющила очі. Серце шалено колотило. Вона панічно озиралася, хапаючи ротом повітря й намагаючись намацати межу між сноведінням та реальністю. Тільки коли дихання вирівнялося, а пульс уповільнив свій ритм, вона нарешті усвідомила, де знаходиться. Навколо була тиха, прохолодна печера. А поруч, згорнувшись пухнастими клубочками, спали малі цуценята Західної зграї — Стінкі та Клодетт. Вони так тісно притиснулися до білої вовчиці— чи то випадково уві сні, чи то навмисно шукаючи тепла, — що їхнє мірне, живе сопіння миттєво розвіяло залишки нічного кошмару.
— Фух, усього лише сон… — Енжел видихнула з полегшенням.

Надворі вже світало, рожевуваті промінчіки сонця пробивалися ззовні й освітлювали темну нору, де вовчиця провела останню ніч. Ще кілька хвилин Енжел залишалася там, спостерігаючи за чарівними вовченятами, перш ніж наважитися підвестися на лапи й повернутися до своєї власної нори. Незважаючи на те, що надворі стояла пізня осінь, повітря було напрочуд теплим, наче літо ще не закінчилося.
Білошерста тихо рушила до виходу, намагаючись не збудити вовченят. Коротка прогулянка затишним ранком до власного лігва мала б заспокоїти, але спокій обірвався надто швидко. Ледве Енжел наблизилася до своєї оселі, як одразу вчуяла чужу присутність.
По поверненню на Енжі вже чекали знайомі обличчя, Пач і Ріола. Вони явно були чимось напружені, особливо перший.

— Куди ти запропастилася?! Ми на тебе тут чекаємо з самого світанку! — рявкнув Пач, нервово перебираючи лапами.

— Та так… — ухилилася вона, але помітивши, як Пач нервово напружився, одразу поцікавилася: «Що вже сталося?». Відповідь була сухою:

— Не розжовували, — відповів Пач, насупившись, його очі були напружені й не відривалися від Енжел. — До мене прийшов один із наших і доповів, що нас трьох викликає до себе ватажок зграї. Оце я швидко підхопив по дорозі до тебе Ріолу, а на тебе саму ще й чекати довелося! — Прозвучало з його уст як звинувачення, наче він відігравався на ній за вчорашнє.

— Ой, та годі тобі, — Ріола стала на бік вовчиці, м’яко стукнувши лапою по потилиці Пача. — Не заводься, зараз будемо.
Пач трохи заспокоївся, проте неабияк продовжував нервувати, незважаючи на те, що вони мчали до лігва ватажка з усіх лап. І як тільки опинилися на місці.

— Вовки: Пач, Ріола та Енжел прибули за вашим наказом! — голосно відчеканив про прибуття Пач.
— Я викликала вас понад годину тому! — сказала Нічна Тінь, її голос був холодним і різким, як вітер із гірських вершин. Вона дорікнула трьом вовкам за запізнення, в її погляді читалося невдоволення через довге очікування.

— Просто виникли труднощі, але можу запевнити, що надалі намагатимемося не запізнюватися… — відповів Пач, виправдовуючись за себе та своїх друзів перед ватажком Гірської зграї.

— Добре, повірю на слово… — пробурчала Нічна Тінь, але її погляд залишався крижаним.

— Ви викликали нас у якійсь справі? — озвалася Ріола, марно намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Так. Я внесла зміни до нашого плану. Вони забезпечать нам беззаперечну перевагу в майбутній битві з Об’єднаною зграєю у Джаспері, — голос Нічної Тіні пом’якшав, проте в кожному слові все одно відчувалися суворість і залізна влада.
— І що ж варто змінити? — задала нове питання Ріола, беручи ініціативу в розмові на себе.

— Ви не братимете участі в штурмі. Принаймні так, як планувалося. Замість цього ви візьмете з собою кількох вовків та здійсните напад з флангу. З боку так званого Лісу Тіней.

— Лісу Тіней? Ходять чутки, що там живе вовк-привид… — прошепотіла Ріола, її голос був тихим і тремтливим.

— Тільки не кажи, що ти віриш у цю лякалку для цуценят, — посміявся Пач із напарниці. Він одразу ж додав, що члени їхньої зграї постійно бувають у тому лісі, але жодних привидів там і близько не бачили.

— Насправді мені колись довелося там побувати, і скажу, що з лісом і справді щось не так… — стала тепер уже Енж на бік подруги. І та високо оцінила жест такої підтримки, проте вже лідер гірських вовків не дуже оцінила прояви боягузтва з боку своїх підлеглих.

Однак зауваження їм не зробила, лише додала:

— До того ж, якщо там щось і є, не думаю, що воно становить небезпеку для великої групи вовків, та й вести вас буде та, кому ви довіряєте… — закінчила альфа, перевівши свій погляд на нашу вовчицю.

— Тільки не кажіть, що це знову я… — Енжел стиснула щелепи, її голос звучав як шепіт, просякнутий роздратуванням. Їй не подобалося, що її постійно ставлять перед фактом, не питаючи думки.

— Могла й не шепотіти собі під ніс, я все і так чую, — посміхаючись із хитрим оскалом, відповіла на це ватажок: — Твоя правда. Знаю тебе і те, що ти воліла б відмовитися. Сказати чесно, сама б залюбки тебе відсторонити. Дозволь пояснити… Хоч ти й провалила попереднє завдання, втрачати такий важливий кадр у майбутній великій битві марнотратно з мого боку, коли кожна особина на рахунку.

— Стоп-стоп! У сенсі — провалила? — обурилася вовчиця. — Ціль завдання була привести доньку Вінстона, Кейт. І вона у нас!

— Це так, але також ти привела за нею хвіст… Сірого вовка — Омегу, який завдав нам зайвого клопоту, і тепер доведеться прибрати за тобою…

— Що ти маєш на увазі — прибрати за мною? — запитала Енжел, запідозривши недобре…

— Все простіше нікуди. Позбутися Омеги, звісно, — відповіла Нічна Тінь, підтвердивши побоювання білої вовчиці.

— А що до полоненої? — Ріола не втримала себе та втрутилася в розмову. Її голос звучав спокійно, але в той же час відчувалася ледь помітня тривога за свою білошерсту подругу, і таким чином вона намагалася переключити увагу на себе та дати Енжі заодно охолонути, бо ситуація між двома вовчицями, схоже, потроху почала закіпати.

Нічна Тінь повільно перевела погляд на Ріолу. Вона задумалася на кілька секунд, ніби зважуючи кожне своє слово.

— Поки що Альфа є цінною для нас. Після досягнення потрібної мети сенс її утримувати зникне.

— Ви не плануєте їх відпускати?

— В цьому немає необхідності… — відповіла Нічна Тінь, її слова звучали як вирок.

— А як же вовчата?

— Скажімо так, правильний підхід і наратив створять з них чудових воїнів на майбутнє.

А тепер, якщо немає більше питань, то ви можете вважати себе вільними до наступного призову, — не встигла Нічна Тінь відійти від вовків на кілька кроків, як у лігві пролунав голос Енжел:

— Мабуть, є пара…

— Слухаю… — відповіла Нічна Тінь, повернувши голову до вовчиці. Енжел не знала, як підвести до потрібних питань, адже обидва вони скоріше були особистого характеру. Біла вовчиця перевела погляд на Пача, і той, схоже, одразу зрозумів про що мова і навіть занервував, у паніці махаючи головою, натякаючи вовчиці «Не варто», і вона все ж вирішила стримати обіцянку, що дала вовку вчора. А друге питання було для неї ще більш особистим, явно не для тих пар вух, що стояли позаду.

— То що ти хотіла? — перепитала та, побачивши невпевненість у поведінці вовчиці. Її голос був спокійним, але в ньому чулося наростаюче нетерпіння.

— Мабуть, зараз не на часі, — відповіла вовчиця, приховуючи своє бажання отримати відповіді за нещирою посмішкою.

Трійця залишила нору в деякому напруженні після спілкування з їх ватажком.

По білій вовчиці Енжел було помітно, що та, схоже, на голках більше за інших…

Пач хотів підійти й підбадьорити, проте не встиг. Альфа попрощалася у двох словах і чкурнула казна-куди, та так, що за мить вже розчинилася в далині. Вона неслася до місця, де утримували сірого омегу.
По прибуттю охорона, упізнавши Альфу, безперешкодно впустила її до печери. Для Хамфрі, сірого Омеги, це була остання, кого б він бажав побачити, тому при її появі він відвернувся до стіни, демонструючи явне небажання говорити.

— Хамфрі, — почала вона м’яко, — я розумію, що ти злий на мене, і якої думки ти зараз про мене… — але у відповідь співрозмовник навіть вухом не повів.

— Я сподіваюся, ти зрозумієш, що у мене не було вибору! — продовжувала вона вести діалог, хоча в даний момент це доречніше назвати монологом: — Це був хоч і маленький, але шанс дізнатися про батьків… Хоч щось дізнатися…

Тобі було б простіше мене зрозуміти знаючи , що в цій зграї не так, як у інших. Тут або підкоряєшся і робиш, що тобі кажуть, або тебе змусять пошкодувати за непокору … Я зрозуміла це, ще коли була цуценям, — вимовила вона, повільно провівши лапою по мітці на обличчі.

Сльози підступили до очей Енжел, коли вона заговорила після, у горлі наче зашморгнувся тугий вузол : — Я розумію, що накоїла за своє життя стільки дурниць, що й перелічити неможливо. Але дозволь мені виправити бодай одну… Я можу вивести тебе звідси.
Але, на її розчарування, Омега проігнорував, що ще більше пригнічувало її:
— Я більше не можу так! Скажи хоч слово, будь ласка! Її благання лунали в тиші печери, відбиваючись від холодних стін. Хамфрі стояв нерухомо, мов кам’яна статуя, і не видавав ані звуку…

— Я прийду після приходу темряви, будь готовий… — прошепотіла вона. Її погляд прикутий до Хамфрі, щосекунди сподіваючись почути хоч щось, вовчиця попрямувала до виходу та, кинувши останній погляд на Хамфрі, на його застиглу фігурку, у глибині її душі жевріла ледь помітна іскра надії. Вона не відмовилася від нього та ще може змінити його долю.

Тінь розсіювалася, поступаючись місцем глибокій синяві, яка віщувала прихід ночі, що наставала. У грудях Енжел колотилося серце, переповнене страхом і в той же час рішучістю. Вона підійшла до входу в печеру, де проти своєї волі «мешкав» Хамфрі, готова виконати обіцянку, дану сірому Омезі.

Але цього разу її зустріли не безперешкодно. Два охоронця, що перебували на посту, рішуче перегородили їй шлях. — Пробач, але нам наказано нікого не впускати, — грубо промовив один із них, — Це наказ ватажка.

Енжел завмерла. Вона не очікувала такого повороту подій. Її серце пішло в п’яти від паніки, але вона швидко зібралася з думками. Їй не можна було відступати зараз, коли від неї залежала доля Хамфрі. Вона швидко озирнулася в пошуках виходу із  ситуації що склалася.

На щастя, вона поглядом зачепила дві фігури, які повільно тримали шлях в її напрямку. Швидше за все, це були два вовки, які мали змінити втомлену охорону. Енжі не ловлячи ґав вирішила скористатися цією нагодою.

— Я із заміни, — швидко проговорила вона, намагаючись переконати варту, — Мій напарник зараз підходить. Ми маємо змінити вас на посту.
Вартові не виглядали переконаними, але Енжел не втратила шансу й упевнено додала: — Доводилося мені раніше стерегти, нагорі знають кого ставити. Втім, напарник зараз прийде і підтвердить, а хтось разом зі мною піде прямо до Нічної Тіні…

Вона вклала у свої слова стільки впевненості, скільки тільки змогла. На її подив, стражники розслабилися і, не переконавшись у правдивості слів, відступили від входу в печеру, але йти не поспішали, лише коли на горизонті намалювався силует, біла вовчиця, швидко випровадивши стражників, переконуючи, що це її напарник, і це спрацювало. Вони пішли, як і мимо перехожий житель зграї.

Часу було обмаль, так як із хвилини на хвилину сюди навідається реальна варта, і Енжі влетіла всередину. Її очі звикали до напівтемряви печери, і вона швидко поглядом знайшла Гамфрі. Він лежав у кутку й був украй пригнічений, але коли він побачив її, його очі зробили різкий ривок у бік тієї, що прийшла.

— Хамфрі, ти готовий вирушати? — промовила Омега. Вовк, як і раніше, не був налаштований на розмову.
— Хамфрі, немає зараз часу грати в мовчанку! Ти йдеш чи ні? — запитала Енжел, але у відповідь знову панували лише тиша. Почекавши ще трохи, вовчиця в пориві злості промовила:
— Та ну тебе! Ризикуєш, а тобі навіть не відповідають. Рятуй свою шкірку сам! Варти зараз немає, можеш валити, але тебе точно спіймають за поворотом, будь у цьому впевнений… — після того, як вона нагрубила, їй самій було неприємно, але вигляду вона не показувала та просто попрямувала на вихід.

— Зачекай…

— Так…

— Припустимо, я поведуся на те, що ти хочеш вивести нас. Яка тобі з цього вигода?

— Нас?

— Мене і Кейт, разом із вовчатами…

— Хм…

— Я так розумію, ти й не збиралася… Значить, і я залишаюся.

— Хамфрі, часу обмаль, ходімо, іншого такого шансу більше не буде! — намагалася Енжел переконати Хамфрі йти, але вовк навідріз відмовлявся. Адже сім’я для Хамфрі, схоже, була всім. Зрозумівши це, вовчиця поступилася Омезі.

— Гаразд… Давай ризикнемо, — промовила вона, важко зітхнувши, розуміючи, яку небезпеку для них це становить, адже втекти вдвох куди легше й безпечніше, ніж виводити цілу групу.

Білій вовчиці стало легше від того, що Хамфрі все ж таки довірився їй. Вона подумки відраховувала секунди до зміни варти. Вони вислизнули з печери буквально в останню мить перед тим, як на пост заступили нові сторожі.

Вони пробиралися темними закутками, намагаючись зайвий раз не потрапляти нікому на очі. Кожен шурхіт, кожен звук змушував їх завмирати на місці: серця калатали як шалені, а вуха вловлювали найменший шерех. Спершу Енжел із Хамфрі рушили туди, де утримували Стінкі та Клодетт.

Коли вони дісталися місця, Енжел зупинилася і повернулася до Хамфрі:
— Почекай мене тут, — ледь чутно прошепотіла вона, розчиняючись у глибоких тінях скелі. — Я зараз повернуся.

Енжел гордо випрямила спину та впевнено, відкрито попрямувала прямо до нори. Це був шалений, ризик: якби, не дай боже, зникнення Омеги вже виявили, усе б умить скінчилося…

— Привіт, хлопці, — невимушено звернулася вовчиця до вартових, ховаючи шалене калатання серця за легкою, спокійною усмішкою.

Один із вовків потягнувся, хруснувши суглобами, і сонно примружився.

— Вітаю. Чим можемо бути корисні в таку пізню годину?

— Я до вас із дорученням від Нічної Тіні. Вона наказала мені привести до неї вовченят Об’єднаної зграї, — твердо, без жодного вагання у голосі почала брехати вовчиця.

Другий вартовий здивовано повів носом і підозріло глянув у бік зграї.

— В таку пізню годину?

Енжел невдоволено пирхнула і з досадою смикнула хвостом, майстерно вдаючи роздратування від дурних наказів керівництва:

— Ну не знаю, який кліщ її вкусив, проте вона вимагає їх негайно!

Вовк трохи почухавши голову, промовив:

— Добре, забирай. Тільки я, мабуть, піду з тобою.

Всередині в Енжел усе похололо, але зовні вона навіть вухом не повела. Вона лише байдуже знизала плечима, демонструючи повну згоду.

— Як забажаєш… — відповіла Енжел та увійшла в напівтемну нору разом із вартовим.
Побачивши цуценят, які розгублено тулилися одне до одного в кутку, вона суворо скомандувала: — Стінкі, Клодетт, збирайтеся!

Малі миттєво підхопилися, протираючи лапками сонні очі.

— Куди?

— Вас хоче побачити наш лідер, — суворо буркнув вовк-стражник.

Стінкі, відчувши недобре, перевів погляд із похмурого, масивного вартового на білу вовчицю і тихо запитав:

— Навіщо?

— Дізнаєшся вже там, покваптеся… — відповіла вовчиця, та акуратно почала підштовхуючи носом дітвору як тільки ті підійшли до виходу.

За хвилину цуценята вже були зовні.

— Ну все, я повела їх…

— Може вас супроводити? — поцікавився вовк.

— Не бачу в цьому необхідності, але якщо робити нічого, то ходімо… — вовк у думках промовив: “Ну і навіщо я то запропонував?! Це зараз йти через пів зграї, потім повертатися, а мені ліньки”.
Щоб не брати на себе зайву роботу, вовк викрутився:

— Ти казала, що зможеш довести їх сама?

— Так.

— Ну що ж, тоді доброї дороги.

— Дякую, — відповіла вовчиця, посміхнувшись наостанок, і повела дітвору.

Енжел із цуценятами потроху віддалялися від печери, а коли вона зовсім зникла з виду, Омега одразу ж звернула в бік, де на них чекав Хамфрі.

— Навіщо ми звернули? — запитала Клодетт, її голос тремтів від страху. Вона боялася, що їм можуть заподіяти шкоди або зробити щось ще гірше, наприклад, убити.

Енжел посміхнулася, намагаючись заспокоїти цуценя. — У мене для вас сюрприз, — сказала вона, показуючи лапою в бік, де за облізлим кущем ховався Хамфрі. Стінкі та Клодетт, побачивши батька, одразу ж забули про страх та кинулися до батька, виляючи хвостами від радості, сірий омега у відповідь міцно обійняв їх.

— Я вже почав хвилюватися. Чому так довго? — запитав Хамфрі.

— Нічого не довго, а взагалі я подумала, що той вовк зараз за мною ув’яжеться.

— Схоже, не сильно вони тобі довіряють… — сказав Хамфрі Омезі.

— Навпаки… — заперечила Енжел.

— Тобі видніше…

— Ну що? Тепер йдемо за вашою мамою? — звернувся Хамфрі до своїх альфа-вовченят.
Цуценята заверещали від радості й заметушилися на місці.
На що той попросив їх поводитися тихіше.

Час спливав, а герої у складі вже далеко не маленької групи пробиралися до чергової печери, де утримували Кейт, відому Альфу й доньку ватажка Західних вовків. По прибуттю вовчий загін поспішно сховався, але так, щоб у полі зору перебувала їхня ціль.

— І так, що будемо робити? — поцікавився Омега.

Вовчиця лише розвела лапами, адже й припустити не могла, що виводити знадобиться всіх:

— Імпровізуємо, — промовила вона й вирушила назустріч тим хто стереже.

Вовчиця знову вирішила спробувати вивести Кейт так само, як це було з вовченятами. Підійшовши до охорони, Енжел привітала їх, намагаючись виглядати невимушено.

— Вітаю, — сказала вона, привітавши їх одним ємним словом.
— Мені треба до полоненої. Нічна Тінь бажає з нею поговорити, — прибріхувала про не існуюче доручення. Ніби Нічна Тінь хоче бачити бранку, але зіткнулася з відмовою. Коли Енжел поцікавилася, чому її не допускають, вовк відповів:

— Надійшла інформація: Другий полонений утік, — відповів один із вовків. — З метою безпеки будь-які відвідування та супровід рудої заборонені!

Енжел, намагаючись приховати хвилювання, вдала, що здивована.

— Як утік?! — її голос тремтів від награного жаху. — Це ж практично неможливо для хиленького омежки!

— З’ясовується, але як би там не було — доступ заборонено! — поставив стражник вовчицю перед фактом.
Енжел довго намагалася вмовити стражів допустити її до нори, посилаючись на своє звання, вигадане доручення від ватажка зграї, і навіть замислила затіяти з ними бійку, хоча й шанси були далеко не на її користь, але в останній момент вдалині з’явився Хамфрі. Схоже, розуміючи, що треба щось робити, він вигукнув кілька гострих висловів у бік сторожів та загалом вовків Гірської зграї. Біла вовчиця навіть розгубилася на мить. Швидко взявши себе в лапи, вона вирішила цим скористатися:

— Це ж сірий Омега, що утік!

— А й справді… — сказав один із вовків.

— Чого чекаєте? Ловіть його! Він же зараз втече! Давайте швидше, а я постережу.

Поки варта погналися за Омегою, Енжі увійшла в нору, де перебувала так важлива багатьом вовчиця.

Щойно та переступила поріг нори, з темряви на неї накинулася руда вовчиця. Вона була немов втілення люті. Її очі горіли вогнем, а потужні пазуристі лапи стискали горло зрадниці. Енжел задихалася, намагаючись вирватися зі смертельної хватки, але кігті впивалися все глибше…

— Мамо, не треба! — прокричала Клодетт, забігаючи в нору. За нею, наче тінь, по слідував і Стінкі.

Побачивши своїх цуценят, Кейт потроху почала переставати тиснути лапами горло Енжел.

Побачивши своїх цуценят, Альфа мимоволі послабила хватку. Енжел закашлялася, намагаючись ухопити повітря.

— Стінкі? Клодетт? — здивувалася Кейт, але водночас зраділа їхній появі.

— Мам, вона хоче нам допомогти втекти звідси, — сказав Стінкі.

— Це правда, — підтвердила Клодетт слова брата.

Кейт подивилася на Енжел, яка на той момент намагалася відкашлятися від лещат, які влаштувала їй Альфа. Підійшовши до своєї рятівниці, альфа, як і раніше, не демонструвала дружелюбності.

— Я повірю своїм вовчатам, але для мене ти все одно ворог, який завів нас у пастку. Зробиш щось подібне ще раз — це горло більше не вдихне жодного разу, — пригрозила вона білій Омезі.

Відкашлявшись Енжел промовила:

— Домовилися, а тепер вам краще сховатися, а то стражі зараз повернуться.

Коли мати зі своїми цуценятами залишили нору й причаїлися неподалік, інша ж залишилася стояти біля входу й чекати на вовків, щоб не викликати підозри після їхнього повернення. Повернувшись, один із наглядачів із незадоволеним обличчям мовив:

— Утік, падлюка! — інформуючи тим самим нашу вовчицю, що Гамфрі вдалося відірватися.

— Ну що ж, дякую, що постояла на варті.

— Та пусте, немає в цьому нічого складного.

— Ти нам, звісно, вибач, але даного суб’єкта в супровід ми не можемо тобі дати, — провів той лапою по норі, в якій уже нікого не було. — Я розумію, у тебе своя робота, а у нас своя. Загалом, думаю, знайдеш, що сказати ватажку.

— Так, звісно, діяти треба за обставинами. Ну тоді я піду.

Випадково один із вовків помітив на горлі Енжел подряпину, з якої капало трохи крові. Схоже, що коли Кейт душила, то кігтем її подряпала, залишивши помітний слід.

— Постривай-но! Схоже, у тебе кров, — вказав побратим по службі на закривавлене хутро. У його голосі проковзувало невелике занепокоєння.

Вовчиця, притиснувши передню лапу до порізу, відповіла:

— Хм, навіть не знаю, може, я десь потерлася та й не помітила, як поранилася.

— Все нормально?

— Так.

— Упевнена? — він став дивитися на неї з недовірою.

— Так. Ну, мабуть, я тоді піду. Треба б поріз обробити, добре? — відповіла вовчиця, прикриваючи лапою слід від свіжої рани, але при цьому поводячись мило з співрозмовником, щоб трохи приспати увагу того.

— Звісно, ти можеш йти, — відповів вовк, як і раніше, не помічаючи, що в норі, яку їм доручили охороняти, вже не було полоненого. Він із занепокоєнням дивився, як Енжі віддаляється, потім повернувся до напарника, щоб поділитися з ним своїми тривогами, але той більше був занурений у свої думки.
Тим часом біла вовчиця щодуху поспішала назад до групи, яку мала таємно вивести з території Гірської зграї. Проте, ледве прибувши на місце, вона зрозуміла — просто зараз вони нікуди не йдуть. Хамфрі й досі не було.

Кейт навіть не намагалися приховувати своєї ворожості та презирства до білошерстої вовчиці. Погляди, якими вона обмінювалася с омегою буквально різали повітря. Зрештою, у цьому плані їхні почуття були взаємними — Енжел теж була далеко не в захваті від Альфи.

— Якщо Хамфрі не з’явиться найближчими хвилинами, ми рушимо без нього, — холодно промовила Енжел, дивлячись Кейт прямо в обличчя й безжально ставлячи ту перед фактом. — час спливає, а нас вже шукають.
Ці слова схоже зачепила Кейт за живе. Вона загарчала, ледь оголивши ікла, але не мовила а ні слова,розуміючи все. Хвилини тягнулися нестерпно довго, напруга зростала з кожною секундою,Енжел глибоко вдихнула ніби змерившись с тим що Хамфрі могли схватити. Вона промовила: — Вирушаймо.
— Чикаймо — Гарчачи відповіла альфа.
Атмосфера між ними явно почала закіпати і коли хвилювання сягнуло піку, з пітьми нарешті виринув сірий Омега. Хамфрі повернувся. На щастя для всіх, йому таки вдалося обвести вартових.
— Ти, ідіот! Ти що витворяєш? — голосно обурилася Енжі на вчинок Хамфрі, до чого Омега не був готовий, він очікував більш привітного прийому.

— Так це мій чоловік, і тільки я можу його так називати, — втрутилася в це Кейт, відштовхнувши іншу й доповнивши: — Ти що, ідіот? У взаперті взагалі мізки відшибло? А якби тебе впіймали?

— Але ж не впіймали і взагалі все вийшло. Знаєте, коли ви на мене кричите, ви так схожі…

Кейт та Енжел глянули одна на одну, відвернулися і в один голос сказали:

— Ні…

— Гаразд, отже, Енжел, куди нам зараз? — запитав Хамфрі у подруги дитинства.

— Ідіть за мною — я вас виведу.
Направляючись до секретного виходу з місцевості, підконтрольної гірській зграї, Енжел задала Хамфрі питання:

— Хамфрі.

— А?

— Я хочу запитати: те, що ти прокричав про вовків гірської зграї, ти правда так думаєш?

— Якщо загалом, так, а що?

— Ну, було образливо…

— Та годі тобі, спрацювало ж, вони відволіклися, а тепер ти, сподіваюся, будеш не проти, якщо я задам тобі одне питання? — запитав Хамфрі.

— Ну спробуй.

— Ти ж розумієш, що це дорога в один кінець?

Після короткої паузи і важкого зітхання вона дала коротку і просту, зрозумілу їм обом відповідь:

— Знаю…

Невдовзі, після довгого й виснажливого шляху, вовки таки дісталися лазівки. Вона являла собою обвалене дерево, що омивалося струменем водоспаду — той самий вихід, який колись ще в юності показала Ріола своїй подрузі. Це був не найнадійніший шлях, але з чого їм було обирати ? Енжі й Кейт підсадили цуценят на кору старого дерева, уже за ними збиралися й самі перебиратися через водоспад, як Енжел почула знайомий голос, що окликнув її на ім’я:

— Енжел!!! Я підозрювала, що рано чи пізно варто чекати від тебе якої-небудь підлості, — промовила ватажок зграї до вовчиці, яка їх зрадила.

У цей момент Енжі наздогнав величезний страх аж до тремтіння в лапах, вона усвідомлювала: далі на неї нічого хорошого не чекає, і буде за щастя, якщо її вб’ють швидко, але, більш вірогідно , на неї чекає повільне й жорстоке катування…

Вовчиця зробила кілька кроків від мосту назустріч натовпу та їх ватажку й стала в стійку, випустивши кігті, готуючись до бійки на смерть. Схоже, без бою вона здаватися явно не збиралася, та й час треба було виграти, тому що колода, яка формувала єдиний вихід, під впливом часу явно стала ненадійною, і тому Кейт із вовченятами перебиралися по ній не поспішаючи й максимально обережно.

Коли вони практично перебралися на протилежний бік, настала черга Хамфрі.

— Мам, ми ж не кинемо її тут? — запитав Стінкі у своєї мами…

— Вона знала, на що йде та чим ризикує, — відповіла Кейт, показуючи байдужість, але в очах було видно жалість до білої вовчиці, розуміючи, яка доля на ту чекає.

— Хамфрі, поквапся! — кликала дружина свого омегу.

— Кейт, Стінкі має рацію. Не можна її просто так узяти й кинути! — відповів Хамфрі, залишаючись на іншому боці, та взявся зіштовхувати колоду вниз, позбавляючи себе і будь-кого шляху на протилежний бік.

— Хамфрі, ти що твориш?! — обурилася Кейт.

— Ідіть до залізничних колій. Я вас пізніше наздожену, обіцяю, — відповів Хамфрі й побіг на виручку білій вовчиці.

Підбігши, вовк став біля неї.

— Навіщо ти…? — Енжел намагалася вберегти його від наближающейся смерті, її голос тремтів від страху.

— Тобі йти треба!

— Ага, і залишити всі веселощі тобі одній, зараз, розігнався.

— Ти дурень, Хамфрі, — відповіла вона, у цей момент їй навіть стало трохи легше, незрозуміло чому, адже небезпека нікуди не зникла, проте наявність цього вовка поруч у такому безвиході давала білій вовчиці маленьку, наче крапля, але все ж таки надію.

А вовки гірської зграї, маючи явну чисельну перевагу, стали підходити все ближче, а Енжел із Гамфрі, навпаки, задкували назад, поки земля у їх лап не закінчилася.

— Є світлі ідеї? — поцікавилася Енжі.

Хамфрі подивився вниз з урвища:

— Як думаєш, настільки глибоко там?

— Що?!

— Перевіримо.

— Стій! Я ж не вмі… — не встигла договорити, як Хамфрі лапами зіштовхнув її з урвища та слідом стрибнув за нею і сам.

На щастя, було досить глибоко. Хамфрі випірнув із голосним вигуком:

— Ух ти! Треба буде якось повторити!

А от Енжі було не так весело, вона гребла лапами, намагаючись випірнути на поверхню, але лише бовталася біля дна, так само була спроба відштовхнутися задніми лапами, але цього виявилося замало.

— Енжел?! — злякався вовк, усвідомивши, що вона не випливла, Омега пірнув за нею.

Через пару десятків секунд пошуків під водою в темряві він виплив на берег уже разом із вовчицею, міцно тримаючи ту за загривок.

— Ти як? — запитав Хамфрі.

— Я вже в раю? — відповіла Енжел, перебуваючи трохи не в собі після тривалого перебування без кисню, в очах усе пливло, а у вухах було глухо.

Хамфрі посміхнувся та промовив: — Жива…

Підвівшись на лапи, вовк із вовчицею помчали до залізниці.

Коли Енжел із Хамфрі дісталися поїзних колій, вони не застали ні Кейт, ні цуценят. Залишалося лише сподіватися, що вони в безпеці, так як вовки Гірської зграї невідступно слідували за нашими героями, а їхнє ричання звучало в тиші лісу під покровом ночі грізною мелодією.
Вдалині пролунав гуркіт залізних коліс. Потяг мчав по рейках, наче величезний сталевий звір, розриваючи тишу лісу своїм гулом. Це була надія. Їх порятунок.

— Стрибаємо! — крикнув Хамфрі, і вони кинулися до потяга, що проходив на великій швидкості, виглядаючи вагон із відкритими дверима.

В моменті потрібний вагон промчав повз них, Омеги застрибнули на підніжку. Вовчі лапи ковзали по холодному металу, але їм обом вдалося утриматися.

Потяг мчав вперед, гуркочучи колесами й несучи героїв усе далі від переслідувачів. Хамфрі щиро радів вдалій втечі, і спершу Енжел теж піддалася цій ейфорії. Проте поступово радість випарувалася, і вовчицю накрило жорстоке усвідомлення: дому в неї більше немає. Вона усвідомлювала ціну всього ще до того, як зробила перший крок, але одне діло — розуміти це в думках, а зовсім інше — відчути на власній шкурі результат свого вибору та як нещадно обриваються всі ниточки, що пов’язували її з минулим життям.

Хамфрі швидко помітив, як потьмянів погляд білої омеги, і тихо підійшов ближче.

— Усе добре? — запитав він.

— Так… — ледь чутно промовила Енжел.

Мить тиші…

— Не хочеш поділитися? — не відступав сірий, уважно спостерігаючи, як вовчиця знічено відвернула свою морду.

— А чим тут ділитися? — у її голосі прозвучала гірка приреченість. — Віднині я — вовк-одинак, Хамфрі, вигнанець. Мчу зараз у невідомість у цій залізній коробці, набитій соломою… І, найімовірніше, їду прямо на розтерзання. Тільки вже до інших вовків.

— З чого ти це взяла?

Енжел сумно подивилася на свої лапи та перевівши погляд на обличчя вовка поряд:

— Хамфрі… — її голос здригнувся, але вона змусила себе продовжити: — Я брала участь у викраденні твоєї дружини та двох малих вовченят. Кейт — це донька ватажка зграї. Стінкі й Клодетт — його онуки… — вовчиця важко сковтнула клубок у горлі й ледь чутно, майже пошепки, запитала: — Ти гадаєш, що на мене там чекає теплий прийом?

— Ну, я в розтерзані брати участь точно не збираюся, — Жартівливо відповів Хамфрі, намагаючись розрядити атмосферу.

— Не надто обнадійливо, — тихо, майже безбарвним голосом прошепотіла вовчиця.

— Та не накручуй себе завчасно і не вішай носа! Вінстон — мудрий, розсудливий вовк. Я впевнений, що він усе обдумає і винесе справедливий вердикт.

«Саме що справедливий…» — з тугою подумала Енжел.

Вголос вона цього не промовила. Попри весь свій страх і відчай, вона була безмежно вдячна цьому сірому Омезі за те, що той бодай намагався підтримати в цей скрутний момент.

Зараз вовчиці не залишалося нічого іншого, окрім як просто чекати. Енжел підійшла до відчинених дверей вагона та знесилено плюхнулась на розсипану солому поруч із виходом. В компанії Хамфрі,біла вовчиця спостерігала як за межами вагона суцільним нестримним потоком миготіли зелені та чорні силуети дерев, величні гори, що танули вдалині, та відображення всього навколо, мов дзеркало в річці, що швидко проносились повз.

Очі повільно заплющувались…