Розділ 22

Шанси були явно не на їхню користь. Дивлячись у крижані очі ворогів, які взяли їх у кільце. Кейт і Хамфрі зрозуміли: опір лише погіршить і без того скрутне становище. Їм не залишилося нічого іншого, як здатися в полон. Гірська зграя зустріла їх непривітним пронизливим вітром. Бранців негайно розділили: кожного заштовхали у глибоку, темну нору, що більше нагадувала кам’яну пастку, а біля входів виставили вовків-наглядачів.

Щойно з’явилася перша нагода, біла вовчиця, миттю попрямувала до лігва Нічної Тіні. Серце Енжел калатало: вона мала не лише звітувати про успішне виконання завдання, а й нарешті отримати відповіді, згідно з угодою.

Енжел зупинилася біля входу до головної нори, на мить завагавшись, але думка про батьків змусила її ступити всередину. Нічна Тінь була наодинці. Вона порпалася с чимось в глибині лігва, її чорна шерсть майже зливалася з темрявою, і лише блиск очей видавав присутність. Енжел не стала чекати на привітання та заговорила першою, її голос відлунював від кам’яних стін:

— Я виконала свою частину угоди. Тепер твоя черга дотримати слова…

Ватажок повільно повернула голову, розглядаючи білу вовчицю з ледь помітною поблажливою усмішкою.

— О, ти вже повернулася? — промовила вона ледь чутно . — Швидше, ніж очікувалось…

— Я чекаю на відповіді. — Промовила Енжел в досить суворому тоні.

— Раніше ти була терплячішою, — з докором зауважила Нічна Тінь. — У мене зараз є нагальніші справи,боюся із розповіддю доведеться почекати тож поговоримо про це іншим разом.

Але Енжел не зрушила з місця, перегородивши шлях до виходу. Її погляд був непохитним. Нічна Тінь зупинилася, і в повітрі відчутно зросла напруга. Зрештою, чорна вовчиця зітхнула, погоджуючись на розмову.

— Гаразд. Що саме ти хочеш дізнатися?

— Усе, — коротко кинула Енжел.
— Ну що ж, почнемо з того, що я не можу точно стверджувати, що вовки, про яких зараз піде мова, є твоїми батьками.

— Що?! У нас була угода! Я приводжу Альфу, а ти, як було обіцяно, розповідаєш про моїх батьків! — Енжел не припав до смаку такого роду маневр, який провернула чорна вовчиця.
— Я особливо ніде не стверджувала, що ці вовки — абсолютно точно є твоїми батьками, — хитрувала ватажок з одного боку, а з іншого підтримувала інтерес співрозмовниці щоб змотивувати ту її дослухати: — але раджу тобі все одно мене послухати…

— Це було давно, приблизно трохи більше року тому. До нас у зграю завітали молоді вовк із вовчицею і маленьким цуценям сніжною білою шубкою, вони довго в нас не затрималися. Трохи відпочивши, вони кудись попрямували…
— Куди?
— Вони не поділилися, не минуло і кілька годин після їхнього відходу до нас знову навідалася, але тепер це була ціла група “сірих”, яка шукала тих двох, і від яких я дізналася, що ця пара порушила закон чистокровності…

Енжел почала розуміти, до чого намагається підвести Нічна Тінь, та ось почуте її вухам не дуже смакувало, та ні краплі не хотіла в це вірити. Її батько і мати були Альфою та Омегою, а виходить, вона напівкровка — нісенітниця собача! — обурилася вона. Адже звинувачення серйозні, а доказів немає, проте лідер гірських вовків вважала інакше, підкріплюючи це тим, що змішану кров вона угледіла своїм досвідченим оком ще при першій зустрічі з нею.

Раптово їхню розмову перервали двоє вовків, що забігли в нору свого ватажка. На вигляд вони були схвильовані і, косо кинувши погляд на Енжел, прошепотіли щось на вухо чорній вовчиці. Після чого Нічна Тінь була змушена припинити розмову і кинувши наостанок: ”Обдумай почуте”, веліла молодшій піти… Та це не сподобалося нашій вовчиці ще більше. Нехай вона вважала розповідь ватажка зграї маренням, але все ж їй хотілося дізнатися приблизний опис зовнішності того вовка і вовчиці або хоча б вовків, які прийшли після, але цього дізнатися не вдалося. Нічна Тінь виставила Енжел за поріг своєї нори і почала щось обговорювати з вовками, що прийшли. Що б не обговорювала ватажок Гірської зграї з ними, схоже, це не для сторонніх вух…

Сонце вже плавно заходило за верхівку гір, а його червоні промені лише трохи виднілися, пронизуючи цей самий засніжений гірський хребет.
Енжі після зім’ятої бесіди, що залишила по собі питання, які вовчиця не хотіла до кінця визнавати, тримала шлях у напрямку нори, занурившись у роздуми по вуха. Через що навіть не усвідомила, як була вже за два кроки від свого дому.

Вона —- не одразу помітила Пача, який пронісся біля неї в протилежному напрямку.

— Стій! — гучно вигукнула вовчиця, давши команду тому зупинитися.

Пач явно був не дуже радий цій зустрічі саме зараз, що він яскраво продемонстрував на обличчі і навіть щось пробурмотів собі під ніс, але оскільки до Енжел він був спиною, яскравий спектр емоцій та не могла розпізнати.

— Так, що ти хотіла? — відповів той обернувшись, намагаючись терпляче поводитися з білою омегою, хоч і явно поспішав.

— Та як це називається?!

— А конкретніше?

— Що це були вчора ще за фокуси у вас із Ріолою, хоч на мить думали, яку підставу ви мені зробили, не обговоривши зі мною викрадення цуценят? — Докорила вовчиця своєму другові.

— Енжел, давай потім якось.

— Ні.

— Мені терміново потрібно побачитися з Нічною Тінню, повір, потім, може, все поясню.

— До ватажка? З якого приводу? — здивувалася вовчиця і навіть збавила злегка підвищений тон.

— Наказ не поширювати інформацію.

— Ну, мені-то ти можеш сказати…

— Заборонено, особливо це тебе стосується.

— Що?! Ти жартуєш? Відколи це є таємниці з особливою секретністю від мене?

— Наказ ватажка зграї.

— Ах, значить так? Гаразд, ідемо. Схоже, не в тебе одного розмова з нею… — сказала Енжел і вже збиралася повертатися назад, але Пач зупинив її.

— Енжел, краще тобі не заводити розмову з Тінню на цю тему… — сказав вовк з побоюванням у голосі.

— Чому це? — запитала Енжел, не розуміючи причини такого занепокоєння з боку її друга.

— Повір, якщо наш лідер вважав за потрібне приховувати що-небудь від тебе — значить так було необхідно. До того ж, якщо Нічна Тінь дізнається, що я хоч трохи проговорився про те, що не слід, на мене чекатимуть величезні проблеми, будь ласка, не підставляй мене. — він явно помітно панікував, що зазвичай несхоже на нього.

— Гаразд, Пач. Все, що я почула — тільки між нами.

— Ну, то я піду?

Махнувши хвостом, вовчиця відпустила вовка і вирушила у свою нору.

Енжел не встигла спокійно обдумати сказане про її походження, так тепер ще й з’явилася ще одна загадка, над якою варто поламати голову. Довго думала, перебираючи в голові можливі варіанти: що ж могла приховувати від неї Нічна Тінь? Навіть коли настала глибока ніч, ці думки не давали їй заснути. Лише соваючись з боку в бік і так і не зімкнувши очей, вовчиця вирішила вийти зі свого житла і піти на нічну прогулянку, трохи подихати свіжим повітрям і провітрити голову. На зоряному безхмарному небі світив яскравий великий місяць, а крізь тишу гірської ночі пробивався лише шелест листя під легким вітром та рідкісними звуками нічного лісу. Енжел, що бродила порожніми стежками Гірської зграї, відчувала, як заспокійлива прохолода ночі проникає під шерстку та змушує вовчицю зрідка здригнутися. Вона іноді натрапляла на дозорних, які патрулювали і стежили за безпекою кордону, але більшу частину часу залишалася наодинці із собою.

Метою не було кудись конкретно дійти, але доля завела її до віддаленого від усіх входу в печеру, який навіть одразу було і не помітити, якби на вході не стояли двоє сірих вовків-охоронців, розмовляючи між собою і особливо притупивши свою пильність, не помічаючи Енжел, що підкралася до них із темряви.

— Доброї ночі, — привітала вона вовків.

— Доброї, — відповів один із них, примружившись, намагаючись розпізнати неочікувану гостю.

— Як ніч минає? Гм… щось стережете? — запитала вовчиця м’яким голосом, водночас кинувши швидкий погляд на темний вхід, намагаючись вхопити очима бодай найменшу підказку.

— Ніч минає спокійно, а стерегти нам наказали двох цуценят Об’єднаної зграї… — відзвітував вовк, не приховуючи від неї нічого, оскільки впізнав у ній доньку ватажка. І це їх обох трохи напружило.

— Ви до нас із якимось дорученням у таку пізню годину? — Поцікавився другий охоронець, вважаючи, що біла вовчиця навідалася до них із перевіркою.

— Щось на кшталт того…

— Слухаю…

— Хотілося б поглянути на вовченят.

— Чесно кажучи, пізнувато ви з візитом, — Промовив той із легкою підозрою до вовчиці, яка навідала їх далеко за північ, але оскаржувати бажання з верхівки не наважився і після недовгих роздумів додав:

— Зрештою, для вас, враховуючи ваш статус, це можна влаштувати.

Місячне світло, що проникало крізь вузький вхід до печери, безсило згасало, так і не зумівши розсіяти густу темряву в її глибині. Тут, під кам’яним склепінням, панували сирість та пронизлива прохолода. Повітря було важким, тхнуло мокрим каменем, а також вогкістю. Енжел мимоволі зщулилася — холод з нори миттю забрався під шерсть, змушуючи здригнутися. Тихі кроки вовчиці ледь чутно лунали відлунням від стін. Коли її очі нарешті звикли до сутінків, вона розгледіла в кутку два маленьких кошлатих клубочки, що притискалися один до одного у спробі зігрітися. Стінкі та Клодетт дрібно тремтіли від холоду уві сні.

Енжел зробила ще кілька обережних кроків, але навіть цей шурхіт змусив Стінкі миттєво розплющити очі. Попри свій вік, малюк виявився дивовижно чутливим на нюх: він блискавично схопився на лапи й загарчав, вдивляючись у темряву. Побачивши на тлі місячного сяйва силует великого вовка, він чітко усвідомлював небезпеку і одразу заштурхав сестру, закриваючи її собою. Клодетт здригнулася, перелякано підхопилася слідом, ще не до кінця навіть розуміючи, що відбувається, але вже відчуваючи напругу.

Охоплені страхом, вовченята почали задкувати глибше в темряву, не зводячи очей із силуету. Всього кілька кроків, І їхні спини вперлися в холодну стіну нори.

— Не бійтеся, я не заподію вам шкоди… — Звернулася до них незнайомка.

— Ага, а розумніше нічого в голову не прийшло? — зухвало відповіла донька Кейт, показуючи мамин характер і трохи тремтячи від холоду.

Енжел намагалася підібратися до них ближче, але цуценята щосили намагалися цьому чинити опір: гарчали, відбивалися кігтями на лапах, і навіть маленька, ні в чому не винна гілка від дерева, що непомітно лежала в кутку, і та пішла в хід, та навіть не пішла, а полетіла прямо в білу вовчицю. Зрозумівши, що довіри з боку Стінкі та Клодетт їй отримати не вдасться, Енжел промовила:

— Гаразд, ви перемогли, — і вже коли вовчиця прямувала до виходу, вона краєм вуха почула позаду, як в одного з цуценят забурчало в животі. Омега обернулася і запитала: — То ви ж їсти хочете, чи не так? — але ні Клодетт, ні Стінкі не відповіли.

Цуценята стояли мовчки, і на кілька секунд запала глуха тиша. Лише Стінкі, набравшись трохи сміливості, відповів:

— Ну, якщо тільки зовсім трохи…

Почувши слова брата, друге цуценя фальшиво покашляло, Клодетт тим самим натякнула брату, що не варто чогось просити.

— Ну і чого ж ви хочете? Давайте, не соромтеся… — Запропонувала їм біла вовчиця, зрадівши, що ті пішли на контакт.

— Ем, а що? Можна замовити? — з цікавістю поцікавився Стінкі.

— Гм… Чому б і ні? Замовляй! Чого ти хочеш? — запитала Енжел, усміхаючись.

— Ну, якщо на те пішло, то я б не відмовився від шматочка оленини.

— Кхм-кхм! — ще гучніше кашлем натякнула Клодетт.

— Що? Як майбутній лідер Західної зграї, я повинен хоч щось їсти. До того ж, відтоді, як нас сюди привели, ми так нічого й не їли.

— Як це? Вас хіба не годували сьогодні? — запитала Енжел, здивована такою заявою.

— Ну щось на кшталт того…

— Дивно… — Енжі замислилася, відчувши недобре. — Гаразд, почекайте, я скоро повернуся, — сказала вона вовченятам і, не втрачаючи часу, покинула нору.

Вона повернулася приблизно через сорок хвилин. Охоронці на вході лише здивовано провели її поглядами, але не наважилися зупинити доньку ватажка, яка несла в зубах чималий шматок свіжої оленини. М’ясо було соковитим, воно ще зберігало прохолодний аромат нічного лісу й дикої хвої. Як тільки Енжел переступила поріг нори, цей густий, спокусливий запах миттєво заповнив усю печеру, витісняючи сирість.

Поклавши здобич прямо перед вовченятами, Енжел тихо відійшла вбік. Вона вмостилася в кутку біля самого входу, і почала спостерігати.

Стінкі відчув запах їжі першим та вже готовий був кулею кинутися до м’яса, але Клодетт різко перегородила йому шлях лапою. Вона довго не дозволяла братові навіть торкнутися до частування, затято шукаючи якийсь підступ чи пастку. Мала витягнула шию і прискіпливо, сантиметр за сантиметром, обнюхала оленину. Стінкі в цей час ледь не вив від нетерпіння, переводячи погляд то на сестру, то на білу вовчицю. Нарешті, переконавшись, що м’ясо чисте й безпечне, Клодетт ледь помітно кивнула. Малеча накинулася на їжу, жадібно вминаючи ласощі за обидві щоки, аж за вухами лящало.

Дивлячись на те, як голодні вовченята нарешті заспокоїлися й наситилися.Біла вовчиця просто поклала голову на свої передні лапи й не помітила, як густа темрява печери й тихе сопіння ситих малюків заколисали і її.