Глава XXXVIII. Викрадення.

Наступного дня я пив чай і посміхався, гарний настрій зберігся з учорашнього вечора. І тут у вікно влетів камінь, скло він звичайно не розбив, але мій гарний настрій одразу зник. Я активував Магічний Зір і уважно оглянув усі околиці.

Одна людина швидко йшла від мого будинку, це вона, мабуть, кинула камінь, ще один суб’єкт був на горищі через дві будівлі на протилежній вулиці, та ще парочка сиділа в кафе неподалік. Інші люди у мене підозри не викликали. Я вийшов із дому і підібрав камінь, він був загорнутий у записку:

“Твоя дівчина у нас, якщо хочеш побачити її живою, приходь через пів години на перехрестя Садової та Ремісничої вулиць.
P.S. Якщо комусь розкажеш, розпрощаєшся з нею назавжди.”

Настрій швидко наближався до абсолютного нуля. Моя дівчина це Маргарита фон Пауа? Хтось захопив сильного мага, який працює у службі безпеки та шантажує мене. Недоречно я згадав питання Алісії фон Брейн, чи можу я віддати життя за іншу людину. Так спокійно, поки що ніхто не збирається вмирати ні за себе, ні за інших. Я просто прийду і подивлюсь, чи поговорю. Адже викрадачі чогось хочуть?

Я став міркувати про те, що взяти, а нічого не треба, хіба що тривожний перстень. Посидів ще трохи. Швидко написав листа, в якому коротко описав ситуацію та прикмети парочки в кафе і спостерігача на даху. Поклав його на стіл, якщо щось трапиться, його потім знайдуть. Взувся і вийшов із дому.

Проходячи повз кафе, відчував спиною погляди спостерігачів. Нічого, вам ще дістанеться, подумки пообіцяв їм. На перехресті на мене чекала карета. Якийсь тип у темних круглих окулярах і накладних вусах привітно помахав мені рукою і запросив у карету. В кареті на мене чекав ще один тип в окулярах, але без вусів. Ми одразу поїхали.

– Я дуже радий, що ви послухались голос розуму, метре Олександре, і прийшли сюди один, – сказав суб’єкт з накладними вусами посміхаючись.

Голосу розуму, це він мене так ідіотом обізвав?

– Хто ви, і що вам потрібно? – спитав я його.
– Ми все пояснимо на місці, але перш ніж ми туди поїдемо, дозвольте вас обшукати.
– У мене з собою нічого немає.
– Ми це зараз перевіримо.

Другий тип почав водити по мені руками, не торкаючись, на відстані одного сантиметра від мого тіла.

– Перстень, – сказав він вусатому.
– Ай, як не добре брехати, віддайте мені його, – сказав вусатий.

Я зняв перстень і показав його вусатому, тримаючи двома пальцями.

– А тепер поясніть, чому я маю виконувати ваші вимоги, або я активую цю штуку.
– У нас ваша дівчина, і ми можемо її вбити.
– Яка дівчина?

Виникла невелика пауза. Потім вусатий поцікавився:

– А у вас їх декілька?

Я проігнорував питання, продовжив розглядати своє відображення в окулярах вусатого.

– У нас Маргарита фон Пауа.
– Ви відвезете мене до неї?
– Так, якщо ви виконаєте наші вимоги.

Я простягнув перстень. На, подавись, тобі це не допоможе, похмуро думав я. Незнайомець одразу викинув його у вікно.

– А тепер ви маєте надіти ці наручники.

Він мені простягнув спеціальні наручники для магів, у них було вплавлено закляття, яке каламутило ауру людини та заважало йому чаклувати. Я мовчки їх одягнув.

– Дуже добре, – сказав вусатий і трохи розслабився: – А тепер надягніть цей мішок на голову.

Мішок був абсолютно темним і не пропускав жодного світла, а кайданки каламутили ауру. Але мені було на це чхати, не так сильно вони мені заважали. Пасивні закляття та слабо насичені я міг використати без особливих проблем. Я активував Магічний Зір і почав запам’ятовувати маршрут. Пів години ми їздили по колу. Потім зупинилися у дворі великого маєтку. Там нас уже чекали, мене під руки витягли з карети і повели у бік підвалу. Перед сходами один із супроводжуючих мене штовхнув. Я вдавши, що нічого не бачу, смачно по них скотився і розтягнувся внизу.

– Обережно тут сходи, – попередив цей гуморист після мого падіння.

Я чітко бачив як аура вусатого спалахнула невдоволенням. Ага, тут ретельно спланована операція, а через якогось дебіла, ціль цієї операції може зламати собі шию. Але вусатий промовчав.

Мене підняли за руки і потягли далі, посадили на стілець і лише тоді зняли мішок. Очі засліпило яскраве світло.

– Ось ми і на місці, метре Олександре, – промовив вусатий.
– Добре, тоді я чекаю на ваші пояснення, – прокоментував я.

Замість пояснення, підійшов нещодавній гуморист і видав мені пару ляпасів, так що я мало не впав зі стільця.

– Це зайве, – нарікав йому вусатий, – правда метре Олександре?
– Ага зайве, – погодився я з ним і сплюнув кров на черевик гумориста, шкода що не влучив.

Той перестав усміхатися і насупився, але бити мене по новій не став.

– Ми точно знаємо, що ви причетні до створення Безсмертного Батальйону. Нам потрібна повна інформація про нього. Документація, техпроцес створення бійців, опис методик навчання. Нам потрібне все.

Ага розігналися, та й який там, у дупу, техпроцес, я просто клацаю пальцями і мертві повстають.

– Перш ніж я почну вам щось пояснювати, я хочу побачити Маргариту.
– Ви думаєте, ми вас дуримо та влаштовуємо виставу на рівному місці? – спитав вусатий.
– Все, що я бачу перед собою, це купку клоунів з накладними вусами, які замість доказів кинули камінь у моє вікно.

Після цієї фрази, гуморист погрозливо рушив у мій бік з очевидним бажанням дати мені ще пару ляпасів. Я легко підвівся йому на зустріч і скованими руками дав йому прямо по голові. Він якось взагалі не очікував, що я буду чинити опір. Від мого удару цей недороблений звалився на дупу і завозив руками по брудній підлозі. Зі злості я додав йому ще й ногою. Знову по голові. Він знепритомнів.

Інші викрадачі миттєво витягли свої чарівні палички та направили їх у мій бік. Але стріляти не стали, напевно думали, як сильно потрібна їм документація.

– Метре Олександре, прошу вас, давайте без дурниць, – прогарчав вусатий.
– Добре, покажіть мені мою дівчину.

Ці типи вивели мене з підвалу і повели по будівлі. Завели мене до великої кімнати з гратами на вікнах. Там на ліжку, підібгавши ноги, сиділа Маргарита. На її руках були кайдани, схожі на мої, але вони були застебнуті ззаду. Вчорашня сукня на ній була роздерта, я міг навіть бачити краєчок її соска, на її губі була велика садна. От сволоти! Вона з тугою подивилася на мене та мої наручники.

Я мовчки підійшов і обійняв її, опустивши руки через її голову.

– Все буде добре, – прошепотів я їй на вушко.

Після цього коротким зусиллям розірвав свої наручники і створив сильний Спалах Темряви. Тільки в останній момент я стримався, і в цьому будинку здохли всі щури, миші і таргани, а люди попадали непритомними, ніхто з них не встиг поставити навіть магічного щита.