Глава XXXVI. Допит.

Вранці наступного дня я сидів у себе на кухні та пив чай із сиром. Відносного ранку, була вже одинадцята година. Під час сніданку я міркував про те, що вчора так і не випробував свого нового закляття. Хоча наче й було на кому. Цього темного хмиря можна було вирубити не кулаком, а поглядом Василіска. Хоча ні, все вірно. Там були охоронці, вони б обов’язково це помітили. Я й так учора засвітив дуже багато. Махав жетоном таємного радника перед купою людей, голими руками виламав дубові двері. Ну так, ситуація була виняткова і діяти довелося рішуче, не зважаючи на наслідки. Показувати нове закляття було точно зайвим.

Переді мною лежала стопка ранкової кореспонденції. Ну як стопка, два листи. Я вирішив не підійматися до свого кабінету, а прочитати їх зараз.

Перший лист був від містера Сандреса, президента компанії, яка надавала мені послуги з прання речей. Він писав, що я користуюсь їхніми послугами вже двадцять років. Тому він радий назвати мене своїм почесним клієнтом, а також сподівається продовжити нашу співпрацю. Далі він повідомляв, що я матиму знижку двадцять відсотків. Що ж, це приємно. Не полінувалася людина та особисто написала листа, адже могла й проігнорувати. Треба буде написати йому відповідь із вдячністю.

Другий лист був у чистому конверті без жодних штампів. Я розкрив і прочитав його. Писала Єлизавета фон Стронг. Вона просила мене з’явитися до головного управління служби безпеки на допит, який відбудеться сьогодні о восьмій годині вечора. Іншої інформації у листі не було. Що за дурні жарти? Я ще раз уважно перечитав текст.

Так почалося. Це мені зовсім не подобається, може настав час пакувати валізи? Прощайте містере Сандрес, на жаль, я не зможу більше скористатися послугами вашої компанії. Хоча, може, не треба так категорично зараз рішати? Якби служба безпеки мала реальні претензії, то б мої двері вже ламала штурмова бригада. І звісно, листів ніхто б не писав. Мда… Гаразд. Немає сенсу смикатися, поки що. Схожу, поговорю.

Треба було якось повернути собі втрачений гарний настрій, і я вирішив прийняти гарячу ванну. Через деякий час я вже ніжився в чистій прозорій воді, пірнав і пускав бульбашки. Гаряча вода мене розморила, і я мріяв про те, що колись у мене буде свій зимовий сад з великим басейном, таким як у королеви. Думки плавно перетекли на її величність, я раптом уявив, як вона повністю оголена лежить у шезлонгу біля самого краю басейну, а в басейні плаваю я, теж повністю голий… Стоп, стоп, я ж зібрався прийняти просто ванну чи що?

Ще через годину я повністю розімлілий від гарячої води, одягнув махровий халат, піднявся до себе в спальню і бухнувся без сил на ліжко. Можна поспати. У мене була ще купа вільного часу, якби не цей чортів допит. Вільного часу було б аж до наступного четверга. У четвер у мене буде ще один патруль.

За десять хвилин до восьмої я був біля прохідної головного управління служби безпеки. Воно розташовувалося у тому ж комплексі будівель, як і палац, лише вхід був іншим.

– Олександр Флай, мені призначено, – повідомив я чергового.

Той з підозрою глянув на мене, потім на свої папери та знову на мене, але вже з більшою підозрою. Щось мені це не подобається.

– На вас уже чекають, хвилинку, зараз вас проводять.

До мене підійшло одразу аж чотири здоровенних мордовороти, а від шоломів з гребенями вони здавалися ще вищими та здоровішими.

– Прошу йти за мною, містере Флай, – сказав один із них, мабуть, головний.

Ні, мені певно це не подобається. Може сказати, що я забув розплатитися з візником, вийти на вулицю і дати драпака, хай спробують наздогнати! Хоча ще рано панікувати, заспокойся та посміхайся, порадив я собі. І я дійсно посміхнувся головному та зробив жест рукою, яким запросив вказувати мені дорогу.

Ми так і пішли, два воїни попереду мене, два воїни позаду. Почесний, хай йому грець, ескорт. Я йшов і посміхався, але вже одними губами. Перед якимись дверима ми зупинилися, головний вояка відкрив їх та зробив запрошувальний жест, такий самий, як до цього робив я, і так само посміхнувся. Ця сволота мене передражнює?

Я зайшов усередину і двері за мною зачинилися, пролунав звук засува, що закрив двері з тієї сторони. Поперед мене була вузька кімната, швидше за все навіть камера. Білі стіни, вікно з гратами, теж пофарбованими у білий колір, невеликий довгастий стіл біля стіни. Два стільці, один біля стіни, другий навпроти через стіл.

На підвіконні сиділа та курила Єлизавета фон Стронг. Вона була босоніж. На ній була її улюблена коротка сукня. Одна нога Єлизавети була піднята на підвіконня, а друга звисала вниз. Я дуже добре роздивився чорні мереживні трусики під сукнею. Єлизавета зовсім не ховалася, начебто це було цілком природно. Вона мовчки затяглася і показала мені сигарою на стілець.

Я також мовчки сів на той, що був біля стіни. Деякий час я сидів і дивився на Єлизавету та її трусики, а вона курила і дивилася на мене. Що це все означає? Нарешті вона зістрибнула з підвіконня і наблизилася до мене. Нахилилася, подивилася мені в очі холодним поглядом, який абсолютно нічого не виражав, і сказала:

– Ну розповідай.
– Що?
– Все розповідай, – тихо додала Єлизавета і видихнула мені в обличчя струмінь диму.

Мене вже давно відпустив мандраж, ще перед дверима в цю камеру. Потроху почало з’являтися роздратування, що за дивні ігри? Чим ці люди тут займаються?

– Та розслабся, – раптом сказала Єлизавета зовсім іншим веселим тоном і дзвінко засміялася, – це жарт, бачив би ти своє обличчя, як у маленького переляканого мишеняти.

Бреше, подумав я, нічого на моєму обличчі такого не було, бреше і голову морочить, а ще й своє спіднє навіщось показала.

– Що за жарт? Допит це жарт? – я намагався говорити звичайним тоном без жодного натиску.
– Ні, допит це серйозно, будемо допитувати того суб’єкта, якого ти вчора спіймав.
– А чому я? Навіщо я вам взагалі потрібен?
– А він тебе знає та розповів про тебе багато цікавих речей.
– Що?

Так, Олександре, спокійно вона ще продовжує морочити тобі голову.

– А можна по черзі, хто він такий взагалі, звідки мене знає і що таке цікаве розповів?
– Звати його Інгіл Варкс, він темний маг і входить до секти темних магів.

Почувши ці її слова, я скривився, ось кретини, через таких мудаків потім у пристойному суспільстві соромно розповідати, що ти темний маг.

– І чого саме ці темні маги домагаються? – продовжував я питати нейтральним тоном.
– Безсмертя.

Я замовк. І мовчав секунди три або чотири.

– І як вони хочуть його одержати?
– А вони мають дуже простий план, вони закликають Царя Мертвих, і він дарує їм безсмертя.
– Так, справді, звучить не дуже складно, – погодився я.

Я ще трохи помовчав, збираючись з думками. Таких схиблених на безсмерті як я, виявляється дуже багато, ціла секта. Мда… а я думав, що це я такий унікальний і ціную людське життя. Хоча, ці маги його не цінують, хіба що своє.

– А це кістяне опудало, яке було вчора, і є їхній Цар Мертвих? – запитав я.
– Ні, це один із його провісників.
– Добре, а мене звідки вони знають, і що вони там про мене говорять?

Єлизавета посміхнулася, знову застрибнула на підвіконня, але ноги вже не розставляла, навпаки, схрестила щиколотки та поправила сукню, розправивши її далі на коліна. Затяглася сигарою, неквапливо видихнула дим.

– А давайте запитаємо про це нашого підозрюваного, – запропонувала вона і задзвонила у магічний дзвіночок.

Він видав мелодійний звук, і ми стали чекати. Демон усіх забери, я взагалі не контролюю ситуацію, що тут зрештою відбувається, похмуро думав я. Чекали ми не довго, двері камери відчинилися, і до них увійшов Інгіл Варкс. Двері відразу зачинилися.

Темний маг не виглядав так впевнено, як учора, погляд у нього був, як у зацькованого звіра. Сам затриманий був весь скуйовджений і наляканий. Ого, швидко вони його обробили, одна ніч і на нього дивитись шкода. Навіть не хочу знати, як вони цього досягли. Спочатку Інгіл подивився на мене, потім перевів погляд на начальницю таємної служби.

– Так, це він, – сказав маг хрипким, стомленим голосом.

Та що він? Цей безглуздий цирк все ще триває! Інгіл знову глянув на мене, і його погляд раптом сповнився відчайдушною рішучістю. Він почав говорити, похмуро вимовляючи слова:

– Ти сильний, Темний Володарю. Дуже сильний. Так, я можу бачити твою справжню силу. Ти розтрощив Варбаха і знищив Веліска. Але вся твоя сила ніщо, перед тим Хто прийде за тобою. Він розвіє тебе на порох. Ти лише жалюгідна Його тінь, пилюка під Його ногами!

І замовк. У кімнаті настала зловісна тиша. Або це мені вона здалася зловісною. Єлизавета напевно сидить і посміхається цій дурній виставі, не видаючи себе. Начальниця служби безпеки витримала театральну паузу і подзвонила у свій дзвоник. Двері відчинилися, і вояки, що чергували за нею, вивели темного мага.

Що це за безглузде прізвисько Темний Володар? Темний Володар так можуть звати якогось римського легіонера, корінного уродженця Ефіопії. Воно рішуче мені не підходить! І ще те, що я бачив зараз, мало схоже на допит. Якщо когось тут допитують, то це тільки мене, похмуро подумав я. Але все ж таки запитав Єлизавету нормальним голосом.

– А хто там має прийти за мною?
– Напевно Цар Мертвих, – нейтрально сказала Єлизавета, але я вже був точно впевнений, що це її дико бавить.
– А хто такі ці Варбах та Веліск.
– Ну, це ж очевидно, Олександре. Веліск це ваш нічний гість. Варбах це кістяний лорд, якого ви вчора потрощили. Або може навпаки, – вона все ж таки посміхнулася.

Я трохи помовчав і згодом вирішив якось розставити крапки над i:

– Розтрощив Варбаха не я, точніше не тільки я. Там ще була Алісія фон Брейн, бойовий маг найвищого рангу. Джон Блек, десятник Безсмертного Батальйону. Безпосередньо самі бійці з цього батальйону та купа міської охорони.
– Ви що, виправдовуєтесь, Олександре? – Єлизавета здивовано підняла одну брову вгору.

Я замовк, зітхнув, підвівся зі свого місця, обійшов стіл, підійшов до Єлизавети, яка продовжувала сидіти на підвіконні. Подивився їй у вічі й сказав:

– Я думаю, що цей тип морочить вам голову.

Вона спокійно витримала мій погляд і серйозно відповіла:

– Я теж так думаю, але мені було цікаво подивитися на вашу реакцію. До речі, ви можете бути вільні.

Я йшов коридором на самоті та зосереджено думав. Час чи не час збирати валізи? Цей тип може навигадувати різних казок. Що я в них найголовніший і завжди на сніданок п’ю кров немовлят, а вони зазвичай мене відмовляють. А Єлизавета візьме та й повірить цьому. Чому повірить? Так люди часто вірять у те, що хочуть, чи їм це вигідно.