Розділ 20

Весна добігала кінця, як і навчання вовченят. Хоча малечою їх вже було складно назвати — це були молоді вовки та вовчиці, які на початку літа були призначені і мали стати до лав вовків-воїнів.

Енжел же прилаштували у шпигунську справу, і певною мірою вона непогано справлялася зі своїми обов’язками, принісши своїй зграї пару-трійку локальних успіхів.

Білій вовчиці не довелося ще отримати досвід участі у великих боях, радше були більш дрібні сутички, але навіть коли їй загрожувала небезпека, вона могла лише поранити свого супротивника, але позбавити життя — не вистачало духу.

Поки бойові вовки її зграї вмивалися кров’ю  собі подібних, беручись за завдання, де гарантовано можна встромити в когось кігті, Енжел так і не змогла вбити жодного.

Стояла найспекотніша пора року, а якщо говорити точніше, то друга половина літа.

Невелике кур’єрське доручення було зараховано до загальної кількості виконаних завдань, та не встигнувши навіть дістатися додому, Біла вовчиця отримала звістку про те, що за надану нею службу Енжел було присвоєно титул Альфа-вовка.

Радіти цьому чи навпаки — засмучуватися, новоспечена Альфа не знала, тому що її і так переслідувало невимовне відчуття.

Ніби вовчиця робить щось, що має засуджуватися іншими зграями, але в її оточенні ці речі чомусь сприймаються схвально…

І нехай до цього прямо не доводилося вносити свою лепту в набігах від імені гірської зграї, але це паскудне відчуття причетності викликало свого роду огиду.

А тепер ново присвоєний титул має це змінити і в примусовому порядку змусити білу, тепер уже альфа-вовчицю, брати безпосередню участь у кривавих операціях і, ще більше, взяти на себе велику відповідальність за життя мов як рідних, яких уже завтра їй належить вести як власний загін у новий бій.

Вона навіть і уявити собі не могла, як прийдешні події змусять її шкодувати ще більше про свої вчинки…

Невдовзі після отриманої звістки та подальших вказівок Енжел опинилася вдома. Повечерявши на самоті, вовчиця в тиші і спокої  вмостилася та лежала, відновлюючи сили та роздумуючи про те, що чекає на неї завтра, і бажала, щоб це саме завтра не наставало якнайдовше.

Але час зупинити неможливо, і наступний день все ж настав.

Не встигло лагідне сонце розкинути свої перші промені на засніжені гори біля канадського заповідника, а загін, на чолі якого стояла Енжел, був уже вишикуваний і чекав команди на висування.

Ватага була чималою: п’ятнадцять особин, з яких Енжел були добре знайомі тільки двоє: Пач та Ріола.

Якщо друзі були оптимістично налаштовані до провідної вовчиці, то інші здебільшого були незадоволені, що в прийдешню битву їх веде Альфа з практично нульовим досвідом.

Та й наша Альфа сама це зчитувала з групи, що ще сильніше деморалізувало її саму.

Проте загін був зібраний і починав висуватися. У команді Альфи перебували раніше згадані Пач і Ріола, які прикривали спину своєму другу.

Неспішною ходою на дорогу був витрачений весь день, ціль знаходилася далеко за межами вовчого заповідника.

Навіщо воювати з вовками, які Гірській зграї нічим не загрожують, Енжел не могла вкласти собі в голову, проте завдання є завдання і його треба виконувати.

На зорі ночі великий загін уже дістався до потрібного місця та також ворожої зграї.

Насправді це складно було назвати зграєю. Це було невелике скупчення вовків, яке складалося трохи більше ніж з тих самих п’ятнадцяти особин, і у разі атаки їм просто не було ким захищатися.

Говорити про те, що вони не володіли великою територією і абсолютно нікому не заважали, навіть і не варто.

Енжел і сама не горіла бажанням на них нападати, але наказу Нічної Тіні, яка на той момент уже посіла місце ватажка Гірської зграї, неможливо було суперечити, тому що це вважалося б зрадою.

Була б зараз можливість, вона все ж ризикнула б своєю білосніжною шкурою, спробувавши переконати лідера зграї, але ватажка тут немає, а отже, операцію належить виконувати…

Вовки гірської зграї, почекавши трохи  і не отримавши команди від старших за званням, почали самі швидко займати позиції і готуватися до скорої атаки.

Ріола підійшла і звернулася до Альфи, примітивши, що та помітно нервує:

— Енжел, ти як?

— Е… все нормально… Хе-хе.

— Та невже? Ну, взагалі-то вовки мали розпочати підготовку за відданим тобою наказом, — натякнула Ріола подрузі.

— Ой, — різко стрепенулася Енжел і збиралася віддати перший наказ, але подруга вимовила: — Вже не варто, — тим самим зупинивши її.

— Чесно, не впевнена, що зможу…

— Що саме?

— Ось це все. Керувати загонами, брати участь у великих битвах. Бути Альфа-вовком.

— Ну, раз призначили тебе, значить були впевнені, що впораєшся з тією відповідальністю, що на тебе звалилася, а я та Пач завжди тебе прикриємо.

— Дякую, — мовила  Енжел дякуючи подрузі за підтримку.

Після короткого мовчання вона знову стрепенулася зі словами: — Мені ж як Альфі потрібно теж бути у справі з усіма… Я піду-но в розвідку.

— Енжі, ти Альфа, ти в розвідку не ходиш, але можеш когось туди відправити… — посміхнувшись виправила Ріола недосвідчену Альфа-вовчицю.

Енжел швидким поглядом пройшлася по вовках із загону, побачивши, що всі зайняті своїми справами, біла вовчиця все ж наполягла на своєму і збиралася вирушити в рейд поодинці, на що Ріола хоч і відреагувала з часткою неприйняття, проте діватися особливо нікуди:

— Гаразд, тоді знайду Пача і ми йдемо з тобою, — але не встигнувши зробити і кілька кроків, як уже Енжел нагадала їй, що в розвідку для більшої скритності ходять поодинці.

— Е, ні, ми тебе саму залишити не можемо.

— Ріоло, подивися, — звернулася Альфа до своєї подруги, змусивши ту рухом лапи перевести свій погляд на загін, який працював у поті чола: — Всі вони зайняті своїми завданнями, а що я? За званням на вершині, а за підсумком що? Ледарюю? Дозволь мені хоча б зайнятися тим, що в мене виходить.

Подруга хотіла в ту ж мить після почутого заперечити, але зрештою погодилася відпустити Енжел зі словами:

— Ну хоч віддай наказ тоді не рушати за тобою, чи що… Енжел лише посміхнувшись промовила:

— Це наказ, — і відправилася на збір інформації без зайвого шуму.

Для білої новоспеченої Альфи це був шанс не просто принести користь своєму загону, а й показати їм, що вона працює як і всі, що, як вона думала, допоможе їй заслужити бодай краплю поваги.

Обійшовши місцевість кілька разів, намагаючись мінімізувати своє виявлення, Енжел вдалося нарахувати, що зграя складається в кращому разі з чотирьох молодих самців, пари вовків, які вже в похилому віці, ну і кількох самок — пощастить, якщо одна з них буде Альфою. Що стосується цуценят, то за кілька обходів помітити їх так і не вдалося, що говорило про зовсім молоде зародження зграї, і що обзавестися малечею ще не встигли…

Повертаючись до своїх, Енжел мала б тріумфувати, знаючи про корисність інформації та ту допомогу своєму загону, яку вона надасть, а з іншого боку, незабаром це принесе стільки зла іншій, зовсім ще молодій зграї. І саме ця думка не давала їй спокою.

Передавши загону все ж дані про точне розташування та кількість особин, загін і справді високо оцінив хід з боку лідера, і тепер настав час ними скористатися, до того ж нічна пора , що настала, якраз сприяла атаці, і загін був у передчутті, але  Альфа виявилася проти:

— Давайте дочекаємося ранку… — запропонувала вона, відкладаючи все до світанку.

— Але навіщо? — здивовано подав голос один із вовків.

— Так треба, — відрізала Енжел. Вона не стала пояснювати своє рішення, обмежившись лише цими словами.

Насправді ж нічого корисного перенесення атаки в собі не несло, а навіть навпаки — Альфа просто хотіла потягнути час, щоб якнайдовше не починати нечесну битву.

Вона наказала всім чекати ранку. Цю новину зустріли холодно: ще хвилину тому до вовчиці почали ставитися прихильніше, але тепер дружні погляди знову змінилися на косі й підозрілі.

Попри сильне невдоволення, ослухатися наказу старшої ніхто не наважився. Повечерявши оленем, що блукав неподалік, більшість загону вклалася відпочивати, залишивши кількох вовків на варті.

Енжел так і не змогла зімкнути очей. Не знайшовши собі місця, вона приєдналася до вартових і разом із ними обходила територію до самого світанку.

Сіре, мов свинець, небо важко нависло над лісом, стискаючи простір до самого горизонту. Повітря стало вогким і густим — воно пахло мокрою вовною та прибитим пилом. Здавалося, сама природа затамувала подих, заціпеніла в жалобному очікуванні неминучого.

Енжел повільно пройшла вздовж строю, відчуваючи на собі  гарячі погляди. Вона бачила, як здригаються м’язи на лапах її побратимів, як вони низько припадають до землі, випускаючи пазурі. Виснажливе нічне очікування не втомило їх — воно перетворило їхнє терпіння на стиснуту пружину. В їхніх очах не було сумнівів, лише первісна жага роздерти, розтерзати, довести свою силу.

Альфа зупинилася, окинувши поглядом невеличке поселення вовків попереду. Серце стиснулося від  того, що мало статися. Вона підняла голову, і в ту ж мить перша важка крапля дощу розбилася об її ніс, мов сльоза.

Це був сигнал.

Загін зірвався з місця єдиним  потоком. Тишу розірвало низьке гарчання, що переходило в лютий хрип. Назустріч їм, виходячи з тіні дерев, стали вони — захисники маленької зграї. Всього семеро. Скуйовджені, виснажені, але з відчайдушним вогнем у очах. Вони знали, що приречені, але стояли  щільно, намагаючись захистити своє, рідне.

Бій не тривав довго. Це була не чесна бійка, де перемагає майстерність, а холодна різанина. Гірські вовки налітали стрімко, користуючись перевагою несподіванки. Чути було лише клацання щелеп, хрускіт кісток та глухі удари тіл об розмоклу землю.

Дощ посилився, змиваючи першу кров у пожухлу траву. За лічені хвилини все скінчилося. Більшість захисників так і лишилися лежати нерухомими купами хутра під зливою. Ті ж, хто ще дихав, притиснуті до землі лапами завойовників, могли лише безсило спостерігати, як загін білої вовчиці господарює на їхніх кістках. Територія була захоплена — швидко, жорстоко і безповоротно.

Коли кров увібралася в землю, а дощ перестав бути червоним, почалися довгі дні тиші. Поселення, яке раніше дихало життям, тепер нагадувало тісну клітку.

Але сказати чесно: на чолі з нашою Альфою це була не найгірша доля. Окупація видалася  відносно м’якою — наскільки окупація взагалі може бути такою. Енжі хоч намагалася зробити перебування прийнятним… Полонених тримали по норах, годували недоїдками, і в разі потреби водили під наглядом. А про свободу слова і мови не йшло, тут косий погляд на окупанта сприймався вороже і міг потягнути за собою покарання.

Так тривало дві доби, і другий день уже наближався до завершення. Усі вечеряли свіж впольованою  дичиною. Значного розміру шматок передали двом пораненим з Гірської зграї, а решту розділили між собою.

В оповитому тишею вечірньому сутінку білосніжна Альфа Енжел разом зі своїми вірними соратниками безтурботно бенкетувала.

Ніщо не віщувало біди, поки з тіні не вискочив вовк і з ричанням накинувся на нічого не підозрюючи Енжел, поваливши її на землю.

Присутні заціпеніли. Невже лютий ворог вирвався з полону і кинувся мстити важливій цілі? Але ні, ситуація виявилася ще трагічнішою. Нападником був один із членів зграї самої Енжел.

Пач, охоронець Альфи, блискавично зреагував, відкинувши агресора від Енжел і вставши між ними щитом.

— Все гаразд? — стурбовано запитав Пач.

— Так, — відповіла Енжел, встаючи на лапи і не приховуючи подиву:

— Що тут відбувається?

— Сама не здогадуєшся? — з презирством промовив нападник. — Турботлива Альфа сидить тут, лопає собі на здоров’я, і знати не знає, що у нас двоє важко поранених, які ледь тримаються на ногах. Все тому, що дехто надумав атакувати на світанку замість того, щоб напасти вночі, поки ворог спить і не встигне оговтатися від нашого удару.

— Це була битва, таке трапляється, — спробувала виправдатися Енжел. — Трапляється, коли на чолі групи ставлять непорозуміння на кшталт тебе! Я доповім про цей саботаж Нічній Тіні, — пригрозив нападник. — Та доповідай скільки влізе, — відповів Пач, ричачи, даючи зрозуміти агресору, що розмова закінчена.

Присутні не без інтересу спостерігали за тим, що відбувається, але, на їхнє розчарування, вистава швидко на цьому закінчилася. Енжел, не промовивши більше ні слова, побрела геть від цікавих очей. Пач без вагань пішов за нею.

— Енж, стій! — гукнув він Альфу, наздогнавши її і злегка торкнувшись лапою:

— Ось і все, — додав він з ледь помітною усмішкою.

— Тож куди це наша Альфа з опущеними вушками зібралася проти ночі?

— Мені треба дещо обдумати, — відповіла Енжел.

— Добре, підемо обдумаємо разом, — запропонував Пач свою компанію.

— Наодинці…

— Ні, Енжел, не в таких умовах, — відмовився Пач, нагадуючи про те, що вони знаходяться на виконанні завдання і поодинокі прогулянки в даний момент не рекомендуються. Потім він поділився своєю порадою:

— Можливо, тобі варто повернутися до групи і показати всім, що все гаразд, замість того, щоб намагатися втекти від проблеми?

— Дякую за чергову пораду, — з нотою злості та часткою сарказму відповіла Енжел.

Пач промовчав. Настала тиша, яку невдовзі порушила Енжел уже більш м’яким тоном: — Пробач. Я справді не знаю, що мені робити, Пачу. Як керувати?  я схибила, як заслужити повагу тепер? Особливо після всього, що сталося…

— Я просто виконував свій обов’язок, захищав Альфу, — спокійно відповів він.

— Я знаю…

— І якщо тобі цікава моя думка, ти маєш рацію — «таке трапляється». І ми  відбулися малою кров’ю. І в цьому є твоя заслуга, — намагався підтримати її вовк .

— Але, Пачу, він правий. Ми могли почати вночі, але я через свої переконання все відклала. І тепер у нас двоє важко поранених. Вся відповідальність лежить на мені. Я не впоралася як Альфа.

— Вони не загинули. Отже, ти впоралася.

— А чи часто буває, що на Альф нападають їхні ж соратники?

Пач не зміг навести приклад, і відповіддю на запитання Енжел було протяжне: — Ну…

— Ось бачиш…

— Та неважливо це. Завтра про ось  цей випадок ніхто не згадає. Хвіст та вуха до гори,  і впевнено повертаємося до решти, — спробував підбадьорити Пач Енжел, до якої він, як і раніше, був небайдужий. Якби справа стосувалася будь-якої іншої Альфи, він був би з нею суворішим, але тільки не з Енжел.

Два вовки повернулися до зграї і присіли поруч, продовжуючи вечерю. Обстановка стала інакшою — дружня атмосфера випарувалася. У повітрі витало таке густе напруження, що його, здавалося, можна було відчути лапами. Якщо ще кілька хвилин тому чулося спілкування і поодинокі смішки, то зараз панувала гнітюча тиша. Вовки лише зрідка перекидалися короткими, настороженими поглядами.

Не дивно, як у такій напруженій атмосфері ніхто не помітив, що під покровом темряви до них підкралося маленьке сіре вовченя. Воно прийшло з боку переліску і націлилося на вбитого оленя, сподіваючись поцупити шматок м’яса. Схопивши здобич, мале кинулося назад до лісу, але його впіймав поглядом Пач. — Гей, стій! — здійняв він паніку. Цуценя з переляку аж підскочило і чимдуж чкурнуло в гущавину. Вовки миттєво підхопилися на лапи, але Альфа втрутилася, зупинивши тих, хто вже був готовий кинутися в погоню за маленьким злодюжкою.

— Не хвилюйтеся, усе нормально, я сама наздожену, — промовила Енжел оточуючим, але більшою мірою це адресувалося певному вовку. Не втрачаючи більше ні секунди, Енжел побігла за маленьким вовчам.

Забігши в ліс, укритий темрявою, біла вовчиця втратила вовченя з поля зору, але добре знала, що далеко воно не сховалося, і тому звернулася до нього:

— Послухай, я не заподію тобі шкоди… — звернулася вона сподіваючись, що вовченя відгукнеться. Почувши тріск гілки праворуч від себе, Енжел перестрибнула через кущ та, побачивши втікача, продовжила його переслідувати. Наздогнавши злодія, вона обережно притиснула того до землі та заблокувала  дорогу. Це було маленьке цуценятко віком від сили десь від двох до трьох місяців.

— Тихіше-тихіше. Не смикайся, я не хочу заподіяти тобі шкоди…

— Ти мене вб’єш? — запитав він, тремтячи від страху.

— Ні, ти що?! Малютко, я ніколи не підніму лапи на дитину. Ой, який же ти голодний, ходімо, я тебе нагодую.

— Нікуди я з тобою не піду! — промовило вовча, поглядаючи на кущ, що розташовувався ліворуч від них.

— Що там? — запитала Альфа, як і раніше не відпускаючи і так наляканого маленького вовка.

— Нічого… — відповів той на запитання і став на захист місця, в якому, за його словами, «нічого» не було.

Енжел почала підходити до куща, з кожним кроком наближаючись до нього все ближче, а цуценя ставало все агресивнішим:

— Не лізь туди! — крикнув він, хоча в самого лапки від жаху підкошувалися. Легенько зсунувши його передньою лапою, вовчиця зазирнула в гущавину. Там, згорнувшись у клубочки, лежали ще двоє зовсім крихітних цуценят.

— Вони ж ще зовсім крихітки і, схоже, замерзли , — тихо промовила Енжел, дивлячись на малих. Ходімо, я допоможу вам, — сказала старша, дивлячись на замерзлих вовченят.

— Не вірю я в допомогу від того, хто вбив моїх маму з татом, — шокував сказаним сірий.

Від почутого Альфа заціпеніла. У голові миттєво склався пазл: ці цуценята — діти тих самих вовків із захопленої зграї. Енжел відчула, як холоне всередині: у тому, що ці крихти залишилися сиротами, винна саме вона.

На неї накотила хвиля паніки. Погляд затуманився, вона почала хаотично метатися, не знаючи, куди подіти себе від цього пекучого усвідомлення. Саме цього вона боялася найбільше. І нехай її власні ікла не були в крові, саме за її наказом загін пішов у бій. Кров батьків цих вовченят тепер була на її лапах, адже за кожен наказ доводиться нести відповідальність — так чи інакше.

Прийшовши до тями, Альфа-вовчиця, спробувавши наблизитися і взяти сплячих, зовсім маленьких цуценят, щоб віднести їх у тепло та нагодувати, Енжел зіткнулася з опором старшого, який навідріз не дозволяв наближатися до своїх маленьких сестер. Зіткнувшись із тим, що привести їх до свого загону у нашої вовчиці не вийде, але, можливо, вона зможе допомогти їм іншим способом…

Попросивши вовченят нікуди не йти з цього місця, Енжел побігла щосили назад до своїх. Влетівши в табір мов вихор і нічого  не пояснивши членам свого загону, Альфа схопила шматок оленини побільше в пащу і помчала назад до густого лісу На все про все пішло не так багато часу, але прибігши на те саме місце, Енжел уже не застала там цуценят. Схоже, скориставшись моментом, старший  якнайшвидше переніс своїх сестер в інше місце, швидше за все, десь неподалік. Наша вовчиця збиралася вирушити на їх пошуки, але цьому завадили вовки, яких привів Пач, вирушивши за нею після дивного повернення. Тепер почуття провини і злості на саму себе тривожило білу вовчицю ще більше.

Зранку загін почав збиратися в дорогу, чекаючи наказів, але Альфа так і не зронила жодного слова. Командування мовчки перебрали на себе Пач і Ріола. Вони заздалегідь наказали всім тримати язик за зубами й не згадувати у зграї про дивну поведінку Енжел під кінець операції. Протягом усього зворотного шляху вона зберігала крижане мовчання. Про те, що зараз творилося в її голові, можна було лише здогадуватися.

Загін повернувся до Гірської зграї з черговою перемогою, ведучи за собою полонених. Їх зустріли як справжніх героїв: юні вовченята захоплено виляли хвостами, дивлячись на кумирів, а дорослі й, здавалося б, мудрі вовки взялися зацьковувати тих, хто здався. Полонених — таких самих вовків, як і вони самі — принижували й ганьбили на кожному кроці. Дехто з натовпу навіть плював їм у морди, чудово знаючи, що відповіді на подібні дії не буде, і відчували повну безкарність.

Опинившись в оточенні натовпу, Енжел з останніх сил тримала на обличчі фальшиву посмішку. Насправді ж вона почувалася морально розчавленою — не менше за тих, кого вони пригнали в кайданах. Скориставшись першою ж нагодою, вовчиця вирвалася з галасливого збіговиська і попрямувала до лігва ватажка.

Увійшовши всередину, Енжел без зайвих церемоній оголосила Нічній Тіні про своє бажання зректися титулу Альфи. Мудра правителька сприйняла це приголомшливе зізнання спокійно. Вона бачила свою названу доньку наскрізь і розуміла: це рішення — лише плід миттєвого відчаю. — Схоже, моя прийомна донька просто виснажилася за місяці безперервних доручень. Тобі варто відпочити, — м’яко, але владно промовила Нічна Тінь, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Енжел вийшла з нори, так і не отримавши остаточної згоди. Проте в душі вона дала собі непохитну як вона думала клятву: більше ніколи не брати участі в кривавих ігрищах війни. Вона ще не підозрювала, як скоро доля змусить її зрадити власні принципи.