Розділ 18

Захід сонця вже  наступного дня добігав кінця . А по відчуттям здавалося, що день вчорашній ніби застиг на місці та не закінчиться ніколи.

Усю зграю накрила пелена смутку, але особливо важко остання подія підкосила наших двох вовчиць, зокрема Альфу. Зі вчорашнього ранку та не показувалася на публіці. Не покидаючи лігва, та проливаючи скорботні калюжі сліз годинами, Нічна Тінь вбивалася через втрату останнього для неї близького.

Наша ж омега хоч і не піддалася зграйному трауру, і досить прохолодно віднеслася до смерті ватажка гірської зграї, але все одно білому цуценяті доводилося важко, важко через те, що поруч відчуває муки інша вовчиця, а вона ніяк не може допомогти.

Будьмо чесними, два дні перебувати в замкнутому просторі в оточенні не найбільш позитивної атмосфери — це гарне випробування для нервової системи. Енжел відчувала, що вже сама перебуває на межі й ще трохи, вона дасть слабину, і не дай боже у той момент з пащі вирветься щось не те…

Як же бути? Омезі не вистачало сміливості залишити наодинці із самою собою зневірену голову цієї нори, тому довго ще продовжувала намотувати кола по вовчому лігву. Остаточно зважитися вирушити на полювання допоміг порожній живіт, що вже не перший раз нагадував про себе бурчанням, адже в їхньому лігві вже другий день — а може, й довше — не водилося нічого їстівного. До того ж Енжел сподівалася, що свіжий, соковитий шматок кролятини або навіть оленини зможе відволікти Нічну Тінь і бодай трохи підняти їй настрій.

— Мені треба вийти, але я ненадовго, добре? — Звернулася Омега до Альфи трохи невпевнено і навіть із краплею страху в голосі.

Відповіді не було. Почула скорботна вовчиця питання чи просто проігнорувала було не зрозуміло, але перепитувати Енжел не наважилася і прийняла мовчання за знак згоди та повільним неквапливим кроком, не зводячи очей із Нічної Тіні покинула нору.

Опинившись назовні, Енжел відразу заметушилася, міркуючи: «Де б швидше знайти здобич, щоб встигнути повернутися до темряви?». Вибір був небагатий: лісова посадка, де, якщо пощастить, можна вполювати необачного кролика, або ж поле з високою травою біля підніжжя гори. Йти туди було вдвічі, а то й втричі довше, проте винагородою міг стати не просто кролик, а цілий олень — і це виглядало значно привабливіше. Недовго думаючи, вона зупинилася на другому варіанті.

Прудкі лапи швидко принесли вовчицю до підніжжя гори. Зупинившись, щоб перевести подих, мисливиця видерлася на найближчу скелю — озирнутися й оцінити обстановку. Вовчиці неабияк пощастило: з густих заростей стирчало кілька пар рогів. Травоїдні мирно набивали животи, не підозрюючи, що скоро кимось із них так само ситно повечеряють. Білосніжній мисливиці залишалося лише підкрастися ближче, використовуючи високу траву як надійне прикриття, що не лише сховає її від чужих очей, а й переб’є запах. «Що може бути простіше?» — запитаєте ви. Ось і наша героїня була в цьому впевнена.

Омега підкрадалася повільно й безшумно, намагаючись не шелестіти травою. Енжел швидко зайняла вигідну позицію: високі зарості приховували її, а відстань була ідеальною для вирішального стрибка. Спружинивши, біла вовчиця кинулася на жертву й вчепилася в спину одного з оленів. Отари вмить розлетілися врізнобіч, зачувши небезпеку.

На практиці все виявилося значно складніше, ніж розповідали на навчанні. Олень забрикався, намагаючись скинути с себе хижого вершника, і це дало результат. Попри відчайдушну хватку, Енжел почала зісковзувати, залишаючи на спині здобичі криваві смуги від кігтів. З болісним зойком її відкинуло вбік. Омега миттю схопилася на лапи й кинулася навздогін, але марно. Погоня була програна, і вовчиці лишилося тільки пригнічено повертатися назад.

— Вау! Такого шоу, приходячи сюди, я вже точно не очікувала побачити, — почувся знайомий голос удалині.

Це була Ріола, яка стояла на скелі, де не так давно наша Омега видивлялася здобич.

— Гей, почекай секунду, будь ласка, —попросила Ріола й зістрибнула зі свого нагрітого місця — Ну і що ж ти тут ошиваєшся? — у голосі Енжел було чітко чутно агресію, схоже, невдале полювання стало тією останньою краплею, якої біла Омега бажала уникнути, перебуваючи в норі. І, на жаль, Ріола опинилася не в тому місці й не в той час…

— Та так, люблю тут пробігтися, та й захід сонця тут… — не встигла  вовчиця що прийшла промовити й пари слів, як її перебила агресивна подруга.

— То й вали звідси, нарізай свій кілометраж!

— Енжі, що трапилось ? — запитала Ріола. Її морда вмить із веселої змінилася на більш серйозну. Вона була готова вислухати подругу й надати посильну їй допомогу.

— О, Ні, з чого ж ти це взяла? — саркастично вимовила біла вовчиця, а потім доповнила: — У мене ж не може бути нічого поганого, за твоєю логікою, доля, прямо не скуплячись, обдаровує мене «приємними» подіями. Аж на десятьох вистачить.

— Поділися, тобі легше стане.

— Ага, скрізь намагаєшся всунути свого носа, все довідатися. Як же ти мені цим остогидла.

— Я тобі остогидла?!

— Ти навіть не уявляєш, якою занозою є. Сунешся, куди тебе не просять. Куди не піду, а ти тут як тут. Може, ти ще й слідкуєш за мною?

Як би Ріола не намагалася стримати самовладання, не прореагувати на слова Енжел вона не змогла:

— Подруго, ти зараз ступаєш на слизьку доріжку, — відповіла Ріола агресивно налаштованій проти неї Омезі.

— Так, я бачу, ти в очікуванні, де ж схиблю, щоб ти добряче з цього пореготала.

— Ні, ми з Пачем намагаємося бути тобі друзями.

— О, тільки Пача сюди не приплітай!

— Енжі… хочеш знати чому я намагаюся бути до тебе ближче? Мені щиро хотілося стати тобі другом, мені здавалося у нас багато спільного особливо після…. Бували моменти, коли в голову лізли думки, що є такі вовки, з якими, коли знаходишся поруч, замислюєшся— а чи гідна я бути другом того, хто зараз поряд? Одним із таких вовків була для мене ти… І, на відміну від тебе, а ти далеко не ангел. Я прийняла всі твої вади та чесноти. Завжди була з тобою щирою, а ти, схоже, носила маску, яку зняла тільки зараз…

Ріола висловилася і, махнувши хвостом, вирішила піти в бік заходу сонця. Зробивши з десяток кроків, вовчиця обернулася і промовила:

— Заганяти оленів потрібно парами…

Давши таку пораду, вовчиця остаточно пішла, але залишила натяк на можливе майбутнє примирення.