Розділ 12

Усю ніч у горах лютував сильний буревій. А над самою зграєю безупинно спалахували блискавки. Неймовірно сильний вітер бушував, зносячи невеликі дерева й загалом усе, що погано лежало. Негода в горах — звичне явище, але цього разу, ймовірно, це була найпотужніша буря за останні кілька років. Стихія почала вщухати лише під ранок. Нічна Тінь цієї ночі не прийшла ночувати до свого лігва, а де вона була в таку тривожну ніч — для Омеги залишалося загадкою.

Енжел не встигла полишити нори  й відразу відчула  наслідки, які залишила по собі нічна буря. Видовище було не з приємних…
Просто прямуючи  стежкою та озираючись навколо, можна було побачити повалені дерева, повсюди розкидане сміття у вигляді зламаних гілок, каміння — але це було не найстрашніше. Деякі дерева були повалені на вириті вовчі лігва, заваливши їх. Про кількість постраждалих в такому випадку Енжел могла лише здогадуватись.
Довго блукати й розглядати похмурі краєвиди їй не довелося — біла Омега натрапила на знайому з учорашнього дня, Ріолу, в компанії інших вовченят, які, що є в їх силах надавали свою допомогу прибираючи  хоча б  той же  мотлох з дороги.

— Привіт! — привіталася Омега з усіма присутніми, хоча здебільшого зверталася до Ріоли.
— Привіт. Бачу, вже впевненіше стоїш на лапи?
— Є таке, вже майже не болять. Я думала, сьогодні вовченята мали бути на тренуванні, хоч, очевидно, не до нього…
— Його скасували. Сьогодні всіх, хто може, залучили до ліквідації наслідків буревію на території зграї, як бачиш ніхто не залишився осторонь. — відповіла Ріола, переводячи подих і намагаючись зрушити шмат дерева, що  викинуло на дорогу.
— А чому мене не покликали? — обурилась Енжел тим, що її, як і всіх, не покликали на роботу. — Я ж теж можу допомагати, — додала вона.
— Я хотіла, але дорогою до тебе зустріла заступницю ватажка, і, загалом, вона не була в захваті від цієї ідеї. Сказала, що ти ще не до кінця одужала від травм, які отримала в печері. Мабуть, вона мала рацію.
— Та ні! Ці травми — дурниця! — відповіла Омега й спробувала зрушити колоду, яку не змогла посунути Ріола. Уперши задні лапи в землю, а передні — в стару мокру колоду, Енжел спробувала зрушити цей шмат дерева, але задня лапа, яка була ушкоджена найсильніше, не витримала таких впертих дурощів свого хазяїна й різко заболіла та, так що м’язи звило і  лапу довелося відривати від землі, а після вже навіть просто поставити її знову на землю вже виявилося  проблемою. Говорити про те, що це змусило вперту вовчицю відступити, й не варто.
— От бачиш! — мовила Ріола, підхопивши Омегу, яка була дуже близька щоб носом познайомитись с ще вологим ґрунтом  :

— На допомагала ? — Дорікнула вовчиця свою знайому, та  всадила ту неподалік.

Удалині почав долинатися голос, що звертається в бік  Ріоли. Та спершу лише повела вухами на заклики до неї, лише повторний заклик змусив все ж,  обернутись і побачити що звертається не аби хто а сама Нічна Тінь.
— Схоже, мене кличуть… Сиди тут, а я швиденько, повернуся за хвилину, — промовила Ріола  та рушила на зустріч до важливої чорної вовчиці.

Щойно одна вовчиця підійшла до іншої, вони про щось заговорили, але через відстань між Енжел і ними було досить важко щось почути. Єдине, що вовчиця зрозуміла — це те, що розмова була про щось неприємне, судячи з виразів обличчя співрозмовниць.
Раптом молодша вовчиця різко зірвалася з місця і в сльозах втекла. Енжел, кульгаючи на задню лапу, підійшла до опікунки й поцікавилася, що сталося, але у відповідь почула лише розпливчасту фразу на кшталт: «Ріола сама впорається, не варто її зараз чіпати…»
Після цього Альфа  покликала Пача, який проходив неподалік, поспішаючи допомагати з прибиранням.
— Пач, Ріола не в собі, приглянь за нею… — наказала Альфа вовченяті, на що той без заперечень погодився.
— Та що ж сталося? — вже більш наполегливо Енжел звернулась до Нічної Тіні.
— Енжи, це не твоя турбота… Ріола казала, що ти хочеш допомагати з прибиранням, чи не так? — спитала Нічна Тінь.
— Ну…
— Он, бачиш малі гілки? Маєш прибрати їх з дороги, самі вони цього не зроблять, — натякнула Нічна Тінь і відвернулась, ухиляючись від подальших запитань Омеги.
— Самі вони цього не зроблять… — бурмотіла собі під ніс Енжел, передражнюючи старшу. Це почула Нічна Тінь.
— Ти щось сказала?
— Ем… Ні…
— Ото й добре! — відповіла Нічна Тінь і пішла. Біла вовчиця з полегшенням видихнула.

Цілий день зграя прибирала наслідки бурі. А надвечір, коли чорна вовчиця й Енжел уже були вдома й збиралися вечеряти, до них завітав вовк і приніс із собою погану звістку, а саме: «Ріола зникла». Заступниця ватажка стрімко зібралася, і разом із вовком вони відразу вирушили збирати пошукову групу. Молодшій наказали залишатися вдома. Але, оскільки Енжел не  може не шукати проблем на свого білого пушистого хвоста, вона вирушила на пошуки подруги на одинці.

Енжел довго блукала околицями зграї в пошуках подруги, але так  й не натрапила на неї. На щастя в пам’яті спливла вчорашня розповідь про болото, але де саме це місце — вона точно не знала, та й спитати особливо не було в кого…
На вулиці була темрява, пошукова група десь запропастилася, а Пач — єдиний знайомий — невідомо, у якій вовчій норі мешкає.
Блукаючи колами, Омега розуміла, де шукати загублену, але не знала, як туди дістатися. А заходити в першу-ліпшу нору та питати, як туди пройти, здавалося їй неповагою. З іншого боку — справа була важливою, і білий вовченя все ж таки наважилась…

На велике щастя й трохи з соромом на обличчі через пізній візит  — у першому ж лігві її дали  натяк на приблизне місце, яке вона шукала. І незабаром вовченя дісталася туди:
— Болото, як болото на перший погляд. Якщо тут колись і було озеро з тієї розповіді, то від нього нічого не залишилося, — подумала Омега про себе, як тільки поглянула на це місце, але поспішати убратися звідси вона не збиралася тому уважно озирнулася. Але через густу темряву ночі нічого не було видно, а на слух лише квакання  жаб і булькотіння самого болота, та й ніс виявився не найкращим помічником.
Вона вже зневірилася та  збиралась іти, але випадково помітила якийсь проблиск світла вдалині…

Енжел довго не роздумувала й вирушила туди. Підійшовши досить близько, вона побачила, що джерелом світла була печера, але зайти туди було складно — масивний болотний  розлив с  сміття та іншого багна перегородив вхід. Оглянувшись в котре, вовчиця побачила колоди, що тримались на поверхні — по них цілком можна було дістатися до входу. Вона обережно перелізла по них.

Зайшовши всередину, Енжел побачила, що там лежала її подруга. Ріола.
— Чому вони пішли? Вони ж обіцяли повернутись! — промовила вовчиця, звертаючись до Омеги, яка ще навіть не розуміла, про що йдеться. Очі Ріоли були червоні, заплакані.
Світло в печері виходило від невеликого кристала, який Енжел вже зустрічала нещодавно під час випробування — схоже, його було прихоплено звідти.
— Хто обіцяв повернутись? — запитала Енжел.
— Мої батьки… — стримуючи сльози, відповіла Ріола. — Вони ж обіцяли повернутись, обіцяли! А тепер я зовсім одна…
Білій Омезі не знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, що сталося. Вона просто підійшла й міцно обійняла Ріолу — і та заплакала ще сильніше.
Щось говорити в такій ситуації було марно . Вовченя яке майже не переставало плакати зараз потребувало підтримки,від кого завгодно — навіть від майже незнайомої особи.

Багато годин обидві вовчиці провели в тиші, іноді обмінюючись фразами — здебільшого словами підтримки від білої вовчиці. Але й цього виявилось в якісь моменти замало. Вовчиці довелося навіть докласти зусиль, адже Ріола була в глибокому відчаї й мала нездорові та небезпечні думки. На щастя, все обійшлося.

Лише ближче зі сходом сонця вони обидві вийшли  та доєдналися до пошукової групи та повернулись у зграю.