Розділ 10

Цієї ночі для Енжел спати було неможливо. Рани після тренування болісно нили, нагадуючи про себе . Змучене вовченя чекало глибокої ночі, щоб втекти з цього, сказала б вона без перебільшення, Пекла! Дочекавшись слушного моменту, Омега без зайвого шуму залишила, обережно, вовче лігво, навіть не попрощавшись з тією, що дала їй притулок…

Зовні Енжел, піднявши голову та поглянула на зоряне небо. Ніч була без жодної хмаринки, а великий місяць добре освітлював дорогу, якою хотіла втекти наша маленька вовчиця.

— Пора. — подумала вона про себе, лише на мить озирнувшись назад.

Всіх гірських вовків, що зустрічаються на шляху, Бігунка, намагалася обходити якомога непомітніше, ховаючись то за скелями, то у кущах. Через деякий час їй все ж таки вдалося дістатися  краю території гірської зграї. Попереду на неї чекала відкрита галявина, з якої було видно території Західної та Східної зграї. Ще трохи — і вона вже поверталася б, але її раптово й навіть трохи лякаючи зупинив голос позаду, і він був знайомий:

— Йдеш? — прозвучало запитання. Вовчиця озирнулась і побачила Альфу, яка дала їй прихисток.

Відповіді на це запитання не було. Зробивши кілька кроків до вовченяти, вовчиця з чорною шерстю продовжила звертатись до утікачки:

— Знаєш, скажу тобі одразу — тебе тут ніхто не утримує, це ми з тобою вже з’ясували, так? Мовчання? — вважатиму це згодою. — промовила вона й обійшла білу омегу опинившись позаду, а тоді додала:

— Але… перш ніж підеш, задай собі запитання: «А чи чекає тебе хтось там, куди ти прямуєш?»

— Перед очима Енжел промайнули постаті із Західної зграї: Уінстон, Єва, Солті, Муч і Хамфрі, через якого вона й утекла зі своєї попередньої зграї… — Ці спогади перервала Альфа. Так, вона вміла маніпулювати, перекручуючи все на свою користь, але важко було зрозуміти, чи робить вона це зараз:

— Я можу припустити, Енжел, про що ти зараз думаєш, — сказала вона, ляснувши білу омегу по носі хвостом, змусивши ту повернути морду в бік Західної зграї. — Подивись. Як думаєш, далеко звідси до Західної зграї? — запитала вона, поглядаючи на білу омегу й очікуючи відповіді.

— Н-ні… — трохи боязко відповіла Енжел.

— Саме так. Ти вже кілька днів тут — і за тобою ніхто, чуєш? ніхто не прийшов. Коли будеш йти ці кілька кілометрів подумай про це… а тепер можеш валити! — промовила доросла вовчиця, сказавши юній і ще дуже наївній омезі гірку правду, і почала відходити.

— Виходить, я одна в цьому світі й нікому не потрібна! Навіть батьки мене покинули! — вигукнула Енжел, а очі її почали наповнюватись сльозами.

— Ти не одна… — відповіла їй Нічна Тінь.

Молодше вовчченя повільно підійшло до старшої й почала ще сильніше плакати, зовсім не стримуючи себе.

Альфа обійняла заплакане вовча. Вона не мала жодного уявлення, як заспокоїти Енжел, і, притиснувши її ще міцніше, просто мовчки стояла… Іноді мовчання краще за будь-які слова… Постоявши так кілька хвилин, поки омега трохи заспокоїлася, Альфа запитала:

— Йдемо додому? — Біле вовченя схлипнула, витерла очі лапою, мовчки подивилась на вовчицю й відповіла:

— Йдемо!

На зворотному шляху до печери Нічна Тінь не знала, як почати розмову. Вона то зі своєю рідною донькою не змогла поговорити, навіть у її останній день життя і не наважилась сказати: «Я тебе люблю»… А зараз потрібно було підтримати прийомне, зовсім зневірене вовченя. Пройшовши кілька хвилин в повній тиші, вона нарешті вимовила перші слова:

— Енджі, давай вчинимо так: – поки ти братимеш участь у випробуванні, я навідаюсь до твоєї зграї й проведу розмову з ватажком, а потім передам тобі результат наших обговорень, добре? — молодша вовчиця просто мовчки відреагувала на це лише поглянувши на неї і продовжила йти далі. До самої печери відповіді так і не пролунало. Зайшовши в лігво, Альфа поцікавилася у Енжел:

— Може, ти голодна? — але і цього разу не отримала відповіді. Омега просто лягла в кут печери мордою до прохолодної стіни.
— Ну, як хочеш… — тихо промовила Нічна Тінь і теж невдовзі вмостилася спати.

Для неї Енжел була лише частиною обов’язків. Вона мала тільки наглядати за вовченям. І навіть якби з малим вовченям щось трапилось — цього ніхто б і не помітив…

Поки зграя спала, Нічна Тінь збиралась вирушати, адже як радниця вожака вона мала бути на посту першою та і за одно прихопила з собою й Енжел.

Нічна Тінь вирішила особисто відвести прийомну вовчицю на місце проведення випробування. Думаєте, це турбота? Ні… Просто, якщо Енжел раптом не з’явиться вчасно, відповідальність ляже на неї як на опікунку. Привівши молодшу за дві години до початку, Альфа пішла виконувати свої обов’язки. Омега вліглася під деревом і в темряві ночі чекала сходу сонця.

Це був ідеальний момент для втечі, але вона не хотіла тікати. Як не крути, Нічна Тінь мала рацію: їй нікуди було тікати, а стати одиначкою вона не змогла б, бо навіть не вміла самостійно здобувати їжу. Омеги відомі своїм нестандартним мисленням і розумом, а не фізичною силою.

Через годину до місця змагання почали підходити перші учасники. Вовченята були з різних груп. Енжел їх раніше не бачила, адже кожна група тренувалась окремо одна від іншої.

Ще за деякий час з’явилися й тренери. Вони поділили вовченят на загони — по троє в кожному. До команди Енжел потрапили Юліан і Тера — незнайомі обличчя з іншої групи. Ці двоє вже чули про новеньку і не в найкращому світлі, тому не зраділи, що до них в команду потрапило найслабше вовченя… Та й сама Омега не була рада такій команді, бо хотіла потрапити до групи, де був єдиний її друг у всій зграї, але цього не сталося.

Щоб уникнути плутанини, кожна група вирушала слідом за попередньою з невеликим інтервалом по часу. Кожному загону дали по одній фіолетовій квітці. Завдання: хоча б зберегти квітку, а краще — здобути ще одну, відібравши її у ворожої команди.

Нарешті прийшла черга і нашої групи. Помчавши в печеру й минувши перший поворот, вони побачили вісім тунелів. Потрібно було обрати один до того, як вирушить наступна група. Енжел навіть не намагалась щось запропонувати:
«Все одно ніхто мене не послухає…», — подумала вона.
Рішення прийняла Тера, і вони рушили в третю печеру зліва.

Пройшовши кілька хвилин звивистим тунелем, група зупинилася й вирішила обговорити план дій.

— Ну що, є ідеї? — спитав Юліан.

— Є. Швидко і по суті: зберігаємо квітку, в бій не вступаємо. Виберемось хоча б з однією — вже перемога. Боротися за другу… шанси не на нашу користь, — відповіла Тера, натякаючи на слабке місце в загоні.

Енжел чудово розуміла, що мова про неї, але не хотіла починати сварку. Та й часу не було — за ними вже слідував інший загін.

Пройшовши ще трохи й витративши чимало енергії, всі відчули голод. Напевно, вже був обід або навіть пізніше. Визначити важко, бо в печері не було світла. Лише очі хижака дозволяли щось розгледіти. Юліан і Тера вже втомились, але тримались, аби не виглядати слабкими перед найслабшою в команді. Незабаром вони натрапили на розвилку — наліво, направо чи прямо. Енжел стала в центрі, притиснула вухо до землі й почала уважно слухати.

— І що ти робиш? — спитав Юліан.

— Слухаю. Було б добре, якби ти помовчав…

— Що ти слухаєш? Нам треба йти!

— Замовкни вже! — втрутилась Тера. Нарешті настала тиша, й Енжел змогла щось розчути. Піднявши голову, вона сказала:

— Нам наліво!

— Звідки ти знаєш? — спитала Тера.

— Повір, нам краще йти саме туди…

— Ну гаразд… — погодилась вовчиця, але Юліан не був задоволений тим, що вона наче стала на бік новенької.

— А чому це ти вирішуєш? Я думаю, треба йти направо! І слухати жалюгідне вовченя я не збираюсь! — провокував він конфлікт.

— Добре, підемо направо. Але спершу переконаємось, що зліва нічого немає! — відповіла Енжел, захищаючи свою позицію.

— Ми тільки час втратимо!

— Час ми втратимо в будь-якому разі, — втрутилась Тера.

— Чому ти її захищаєш?

— Я її не захищаю!

— Гаразд, ідемо за мною направо.

— Я спершу все ж таки подивлюсь що там с  ліва… — сказала Тера, після чого прошепотіла щось Юліану на вухо. Він незадоволено буркнув:

— Ну, йдемо вже наліво…

Вони пішли в той тунель, який порадила Омега. Не минуло й хвилини, як з протилежного боку вискочив загін вовків і побіг направо. Мабуть, там був тупик.

Йдучи лівим тунелем, Енжел весь час озиралась на своїх супутників.

— Якщо ви щось задумали проти мене — краще скажіть, а то мурашки по шкірі…

— З чого ти це взяла? — спитала Тера.

— Якось дивно, що Юліан пішов за мною після того, як ти йому щось шепнула…

— Не переймайся, я просто знаю, які слова сказати…

— А що ти йому сказала? — з цікавістю спитала Енжел.

— Це мій особистий секрет, — посміхнулась Тера. — І так, маленьке спасибі тобі особисто за те, що не втягнула нас у бійку. І вибач за цікавість, а куди ти нас ведеш?

Поки тривала розмова, вовченята вийшли до великої, просторої печери. В ній дзюрчав водоспад, а навколо сяяли дивні білі кристали, що стирчали зі стін і землі, освітлюючи все довкола.

— Ось ми й прийшли, можна сказати, — відповіла Енжел і запропонувала трохи відпочити, а вже потім рухатись далі.

— Не знаю, чи ми йдемо правильно, чесно кажучи, але потік повітря і звук води відчувалися саме з цього боку. Тож, сподіваюсь, це була підказка від кураторів…

Перед сном потрібно було підкріпитися — за весь день вони нічого не їли. На щастя, в печері росли ягоди. Омега підійшла, відірвала гілку з куща й почала жувати.

— Ягоди? Фу! Я таке не їм! — вигукнув Юліан.

— У тебе є кращі ідеї? Я слухаю! — відповіла вовчиця. Тера відірвала гілку з ягодами й силоміць засунула її Юліану в пащу.

— Жуй! — сказала вона. Вовк хотів виплюнути, але почувши: «Не смій!», — проковтнув разом із гілкою. Підкріпившись, усі прилягли відпочити.

— Якщо хтось із нас захоче подрімати, може, є сенс залишити когось на варті? — запропонував Юліан, доїдаючи вже другу гілку.

— На жаль, у нас немає часу, щоб потім когось змінювати. Якщо хтось буде чергувати — він залишиться втомленим. Пропоную зробити, як Енджі: просто тримаймо вуха гострими — й усе буде добре, — відповіла Тера.

Вовчата почали відпочивати. Навіть неглибокий сон може добре відновити сили…

 

Але так сталося, що Енжел не вдалося і цього разу заснути. Тривогу здійняв шум у печері. Розплющивши очі й піднявши голову, Омега запитала в бік темряви:

— Там хтось є? — та відповіді не було. Підвівшись на лапи, вона підійшла до проходу в печері, звідки тягнув слабкий прохолодний вітерець.

— Є там хто-небудь? — повторила Енжел своє запитання. Із темряви раптово вилетіло кілька кажанів, пролетіли над вухами вовчиці видаючи дратуючий писк й так же раптово зникли як і з’явилися.

— А, це всього лише миші… — з полегшенням прошепотіла собі під ніс Омега. Підійшовши до струмка, що протікав крізь усю печеру, вона зробила кілька ковтків, а потім підставила морду під воду, щоб трохи привести себе до тями. Бадьорість зараз це було не про неї. Трохи згодом наша вовчиця все ж таки прийняла рішення розбудити Теру та Юліана. Прокинувшись, загін, не втрачаючи часу, продовжив свій шлях. Енжел підхопила квітку в щелепи, і вони рушили далі темним коридором. Але шлях виявився не дуже довгим — уже за кількасот метрів вони натрапили на глухий кут.

— Прийшли… Схоже, цей тунель давно завалений… — промовила Тера.

— Я ж казав, що вона заведе нас у глухий кут! — сказав Юліан, з поглядом на вовченя що помилилося, провокуючи  сварку. Нещастя Енжел була стриманою і намагалася не реагувати на провокації. Зітхнувши, вона спокійно відповіла:

— Ну, схоже, повертаємось назад, до роздоріжжя.

Тера озирнулась і сказала:

— Можливо, це не глухий кут… У завалі є маленький прохід, звідти дме вітер — схоже, там можна пролізти!

— Виглядає ненадійно… — відповіла Енжел.

— Вперше я погоджусь із цією… — пробурмотів Юліан.

— Ми можемо пролізти повзком.

— Це не порушує правила? Навряд чи це той вихід, який передбачено у випробуванні, — ще більше засумнівалась Енжел.

— Технічно нам не ставили умови, як саме вибратись. Лише не через парадний вхід.

— Енжи Ти найменша серед нас. Порівняно з Юліаном тим паче, тобі буде простіше пролізти.

— Може, все-таки повернемось? — скепсис білої Омеги набирав оберти.

— Якщо що, повернемось. Усе одно більше нікуди. — вліз в розмову незадоволений вовк.

— Мені все ж не подобається ця ідея… — відповіла Енжел. Передавши квітку тому, хто лізтиме останнім,  а вовчиця зі світлою шерстю першою почала пролазити.

Другою в черзі дерлася та хто і підкинула ідею , а останнім був найбільший вовк у групі. Він ліз поспіхом, зачіпаючи опори, що тримали і так не надійний завал. На середині лазу почувся тріск каміння — завал все ще тримався, але був нестабільним.

— Обережніше там! — почувся голос Тери позаду. Подолавши ще  пів метра звук став ще більш тривожним.

— Знаєте, мені цей тріск зовсім не подобається… — схвильовано промовила перша в черзі.

— Мені теж, ну ж бо,  швидше, вибирайся… — відповіла Тера. Вовчиця що була першою в черзі перебирала передніми лапами обережно, але швидко. До виходу залишалося зовсім трохи — носом вона вже відчувала свіже повітря. Та раптом один з великих каменів впав просто перед  мордочкою Енжел.

— Назад! — крикнула вона, і в групі почалася паніка. Вовки намагалися здати назад.

Першим вибрався, звісно ж, останній с черги. Тера теж намагалася не відставати  в той же час прохід який ще нещодавно відчувався досить широким під вагою каменів  стрімко звужувався…

Розуміючи це, Енжел вивернулася так, щоб її морда була в бік виходу. Передніми лапами різко виштовхнула Теру з   коридору що руйнується. Сама ж в останню мить відштовхнулась задніми лапами від каменю, мов пружина. Це врятувало їй життя, але не без наслідків — задню лапу все ж затисло.

АААА! — крик пролунав на всю печеру.

— Енжел, ти в порядку?! — запитала Тера.

— Ні… Ай! Схоже, камінь притиснув мені задню лапу…

— Ти можеш його зсунути? — звернулась Тера до Юліана. Той спробував, але камінь лише ледь зрушився с місця.

— Ні, не виходить! — відповів вовк.

— Нумо разом. — Вовки вагою навалилися на камінь.

— Мені якось недобре… Але нога вже не болить. Це ж добре, так?

— Це погано… — прошепотіла Тера.

— Ви ж мене не кинете?

— І в думках не було. Ми тут. Як ти почуваєшся?

— Болю вже немає… Але в очах все пливе…

— Гаразд, я спробую до тебе підлізти , добре?

— Ага…

Тера підповзала до Енжел, стан якої на очах змінювався  не на краще  і схоже та ледве трималась при свідомості, Тера спробувала підчепити камінь знизу — марно. Нестача фізичних сил у самки не дозволило втілити задумане.

— Чорт…Твою… Не можу…

—Треба щось вигадати… — пробурмотів Юліан.

Тим часом паніка потроху зростала, а Енжел починала втрачати свідомість.

— Не засинай! — вдаривши Енжел по її білому носі, сказала Тера.

— Слухай, ми зараз із Юліаном вчепимось тобі в передні лапи і сильно потягнемо. Буде боляче.

Отримавши кивок, вовки вчепилися в лапи мертвою хваткою та почали тягнути з усіх сил. Шерсть на передніх лапах вкрилася кров’ю від сили с якою вовки с давили їй передні лапки, але це давало результат. Задню лапу повільно визволяли з-під каменю, хоч і з нестерпним болем. C лапи буквально здиралась шерсть оголюючи шкіру Коли лапу нарешті витягнули, Тера і Юліан розтиснули щелепи.

— Пробач… Нам треба було витягти з першого разу… — сказала Тера, але Енжел уже знепритомніла.

— Юліан, треба швидко нести її до цілителя. Я покладу її тобі на спину.

— Ми навіть не знаємо, де вихід! — відповів Юліан.

— Нам треба в правий тунель на роздоріжжі. Схоже, тільки він веде кудись…

— Я ж казав, але ні — треба показати себе…

— Повір, вона б хвіст поклала на твої докори. Вона взагалі-то стікає кров’ю…

— Гаразд, клади її вже. — Тера обережно поклала Енжел на спину Юліану, і вони помчали далі Хаотично мчачи тунелями виходом навіть не пахнуло.

— Блін, вона мене всього кров’ю забризкає… — буркнув невдоволено Юліан.

— Ой, які ми ніжні… — Не встигла вона договорити, як вони натрапили на загін таких же блукаючих  лабіринтом вовченят. Сказати, що другому загону пощастило, нічого не сказати. У них у комплекті вже була одна квітка відібрана раніше в іншої команди, і вони явно не проти прибрати до лап ще одну. Юліан загарчав, показуючи, що віддавати квітку не збирається.

Ось-ось зав’язалася б бійка, але Тера зробила кілька кроків уперед і просто поклала квітку з бузковими пелюстками на землю.

— Забирайте… —  Добровільно віддала вовчиця, те за що вовченята на випробуванні готові були битися.

— Ходімо, — -Сказала Тера Юліану махнувши лапою і загін з пораненим помчав далі по тунелю не бажаючи втрачати дорогоцінний  час.

— М-да… Замість того щоб збирати, ми самі віддаємо… — бурчав вовк.

— Кращі ідеї маєш?

Вовк хотів би щось сказати, але особливо путнього нічого не придумав. Озирнувшись на мить назад, той побачив, що за ними тягнеться слід з кривавих плям, і  промовив:

ー Було б добре знати куди бігти, а то вона у вічність відійде до того, як ми вихід знайдемо.

Загін довго блукав тунелями, кілька разів натрапляючи на глухий кут і навіть на інші загони, але так як у наших героїв вже не було що взяти, їх просто пропускали. На вихід натрапили випадково, коли вже і не  вірили, що зможуть його знайти.

Опинившись ззовні , Юліан і Тера побачили батьків різних вовченят… На момент випробування батьки, за бажанням, можуть чекати на своїх дітей біля виходу з печери, щоб, коли їх дитина вийде, підтримати.

Тера і Юліан підбігли до натовпу батьків з пораненим вовченятком.

ー Допоможіть нам! -Благали про допомогу вовчата. Самі очима шукали Нічну Тінь, чи когось із тренерів, але на очі ніхто с них не потрапив.

Їх краєм вуха почув Альфа вовк тренер на прізвисько Тайфун. Зрозумів, що трохи проґавив, як вийшов черговий загін, він до них примчав зі словами:

ー Вітаю! Ваша група вийшла з печери третьою! ー Привітав тренер вовченят, не відразу зрозумівши, що сталося.

Побачив стікаючу кров’ю Енжел, він швидко підхопив її до себе на спину і відніс у нору цілителя, де там уже їй мали надати всю посильну допомогу.

Енжел прийшла до тями лише через десяток годин. У норі була Нічна Тінь, і вовк, що лікував її. Старша підійшла до Омеги і запитала, як вона почувається. Та була дуже виснаженою і насилу відповіла, що нормально…

ー Ти, головне, не підіймайся, не витрачай сили… Хочу тебе порадувати, ваша група впоралася з випробуванням третьою, нехай, оцінили вас не дуже через відсутність квітки, але все ж таки це гарний результат! Вітаю.

Це трохи втішило Омегу, але все ж таки її цікавило трохи інше, а саме: чи ходила Нічна Тінь до Уїнстона в Західну зграю, як обіцяла.

ー Так, я була там…

ー Він зможе мене забрати? – Запитала слабким голосом молодша.

ー Давай, не будемо зараз про це, добре? Відпочиниш, наберешся сил, і ми з тобою про це поговоримо. ーвідповіла їй вовчиця, вміло уникнувши відповіді. Побажавши білій Омезі швидкого одужання, Альфа залишила лігво лікаря зникаючи в темряві ночі.