Тримайся міцніше

In the dead of night strange things happen

In the dead of night the world goes cold 

When the lights go out all around, whispers fill the air

In the dead of night, better hold on tight

Dead Of Night — Ruelle 

 

Дорогою назад Костя практично не розрізняє шляху перед собою. Перед очима все двоїться і пливе, усе тіло відчувається так, ніби його відварили заживо. Новини осідають на його голові тяжким тягарем, який він буквально фізично відчуває на своїх плечах — під його вагою Костю ледве не притискає до землі. 

Йому дуже хочеться, аби усе це виявилося просто страшним сном, нічним кошмаром, від якого він зовсім скоро прокинеться і видихне з полегшенням. Йому просто не віриться в те, що його мати обрала приховати від Кості його справжню природу, хай якими б чистими не були її наміри. 

Його мати, батько, Дамницький та інші викладачі, Валік — навіть Валік — усі вони знали правду і приховували її від Кості. Він почувається повним телепнем, якого все життя смикали за ниточки та обирали яку правду йому можна знати, а яка виявиться для нього занадто. 

Йому дуже хочеться розізлитися на когось, вдарити когось, зробити хоча б щось, аби виплеснути це паскудне відчуття, що з’їдає його зсередини, ніби кислота. Він з усієї сили пинає камінь, що потрапляється йому під ногами, і той з гучним тріском врізається в дерево. Якщо зараз він зустрінеться з одним із Спалених, Костя не впевнений, чи буде він боротися. 

Він вже підходить до куполу, коли помічає силует, що сидить на землі під деревом. Він інстинктивно напружується, аж поки не розрізняє знайомі риси обличчя.

— Що ти тут робиш? — питає Костя, підходячи ближче. 

— Коли я отямився, — піднімає на нього погляд Валік, — я пішов тебе шукати, — він піднімає з землі кілька дрібних камінців і починає прокручувати їх в руках. — Портал за тобою не закрився, але він не пропустив мене, а купол закрили на ніч. Ніхто не може ні зайти, ні вийти, — хмикає Валік і жбурляє каміння в сторону куполу — той засвічується фіолетовим від зіткнення з камінням і воно відбивається від нього, як від міцної стіни. 

— В сенсі закрили? — не розуміє Костя, але Валік лише хитає головою та вказує рукою в сторону куполу, мовляв сам спробуй, раз мені не віриш.

Костя підходить до куполу і обережно доторкається до нього рукою, відчуваючи, ніби впирається у щось. Він тисне на купол рукою трохи сильніше, проте той так і не піддається. Костя відчуває, що в нього вистачило б сил пробити оболонку куполу за бажання, але тоді в безпеці не буде ніхто — ні вони, ні жоден із студентів чи викладачів академії. Він забирає руку від куполу, боючи нашкодити тому ще більше — він вже і так зробив достатньо для порушення рівноваги. 

— Ну як успіхи? — з гіркотою в голосі питає Валік. 

Костя обертається до нього і вся та паніка, яку так старанно намагається приховати Валік, нарешті починає осідати в ньому. Вони дійсно у пастці. Жетонів для ще однієї подорожі крізь портал у Кості не лишилося, та йому і тікати немає куди — Спалені відчують його та знайдуть будь-де. Одні серед пітьми цього лісу, сила Валіка немає ніякої дії на монстрів, а сам Костя ледве на ногах тримається, не кажучи вже про потенційну битву. Це лише питання часу, поки Спалені знайдуть їх та доб’ють. Костя відчуває сором за те, що втягнув у це все ще й Валіка — той міг би зараз спокійно сидіти по іншу сторону куполу, в безпеці, подалі від Кості. 

Валік крутить рукою та між його брів пролягає складка болю. Костя лише зараз згадує про ті кайдани, які залишив на ньому, і відчуття сорому за те, що він накоїв, тільки посилюється. Він підходить до Валіка та присідає біля нього. 

— Заплющ очі, — тихо говорить він. 

— Що? — хмуриться Валік. — Навіщо? 

— Просто зроби як я кажу, — стомлено видихає Костя, не в силах сперечатися. 

Валік кілька секунд вдивляється Кості в очі, навіть не кліпаючи. Кості здається, що Валік зараз нарешті розізлиться на Костю, на те, що він зробив, куди втягнув його разом із собою, накричить на нього, чи вдарить — він на це цілком заслужив. Але Валік лише зітхає та заплющує очі, розслабляючись. Коли Костя бачить це, щось неприємне починає ворушитися десь у нього між ребрами, але це зовсім не схоже на те почуття, що переслідує його вже майже тиждень. Ні, то було схоже на тиск, що розриває його зсередини, роз’їдає його внутрішні органи. Ні, це щось інше, щось холодне, що починає огортати його серце, заповзати в середину, що тільки більше лякає Костю. 

Він береться за кайдани і намагається відігнати зайві думки та почуття, концентруючись. Як і з порталом він уявлення не має, що саме треба робити, але десь на підсвідомості він відчуває, що здатен це зробити. Він дозволяє своїй силі розпалитися, повільно стекти до його рук та відчуває, як метал під ними починає плавитися, прогинатися під сяйвом його світла. Костя стискає свої руки на кайданах ще сильніше і ті розколюються на дві частини та падають на землю. 

Разом з цим в грудях різко розростається відчуття тиску, що вибиває усе повітря з його легень, і Костя спирається на дерево поруч, аби втримати рівновагу. Перед очима все починає темніти і Костя кілька разів прокліпується, перш ніж зір починає повертатися до нього. Його голова відчувається так, ніби вона сама розколеться скоро на дві частини. Все тіло починає горіти тільки сильніше, а тиск всередині так і не дає вільно вдихнути. 

— Як ти це зробив? — розплющує очі Валік і з виразом повного шоку на обличчі оглядає свої руки. — Це ж антимагічні наручники, вони віками вбирали в себе магію, їх неможливо…, — праворуч від себе вони чують хруст гілок і одночасно озираються, але між деревами не розрізнити нічого, окрім темряви. — Нам треба вшиватися звідси і швидко, — Валік в мить стає серйозним, на його обличчі читається зібраність і готовність боротися, але разом з тим по самих очах Костя читає увесь той страх, що Валік намагається приховати під хоробрістю. 

— Класна ідея, — гірко сміється Костя, давлячи нижньою частиною долоні собі на грудину, аби хоч трохи полегшити неприємні відчуття. Він не впевнений, скільки ще зможе протриматися у свідомості. — Може ще підкажеш куди? 

Валік переводить на Костю суворий погляд, ніби обурений тим, що Костя так легко здається і навіть не намагається боротися, та різко піднімається на ноги. 

— Тут є старий будиночок. Ми в ньому завжди збиралися, коли хотіли потусити, — вглядається він в темряву лісу у спробах розрізнити шлях. — До нього має бути менше кілометру звідси. 

— Ти думаєш стіни якогось будинку будуть для них перешкодою? — з іронією питає Костя, поступово відновлюючи своє дихання. 

— Пропонуєш лишитися тут? — не витримує і гаркає на нього Валік. — Почекаємо поки Спалені дістануться до нас і розвісять наші нутрощі по деревах навколо, як тих овець в селищі. 

Костя збирає докупи усю свою силу волі, аби змусити тіло піднятися — якщо на себе йому вже байдуже, то хоча б заради Валіка він має триматися. Парадоксально, що тільки Костя його може захистити зараз від небезпеки, яку ж сам до них і притягує. Він впевнений, що Спалені вже відчули його і це лише питання часу, поки вони дістануться до них. 

Костя підтягується у вертикальне положення, але коли він відходить від дерева і стає на поранену ногу, та підкошується і він ледь не зариває носом в землю.  

— Ти в нормі? — підхоплює його Валік під руку, утримуючи рівно. — Що з тобою сталося? 

— Все добре, — роздратовано кидає Костя і забирає свою руку від Валіка. 

Його починають дратувати ці спроби Валіка пограти в турботу, його занепокоєний погляд, та сліпа довіра, з якою він послухався Костю та заплющив очі навіть після того, як він його вже один раз зрадив. Костя і досі не розуміє, чи може вірити йому, але яка вже різниця? Від нього приховували правду усе життя найближчі йому люди, то чим Валік гірший? Він хоча б єдиний з них врешті-решт сам про це розповів. 

— Де ти був? — питає Валік, рушаючи вперед. 

— Вирішив навідати батька, — плететься за ним слідом Костя, кульгаючи. — Дуже мила сімейна розмова вийшла. 

— Що він тобі сказав? — обертається до нього Валік, на секунду хмурячись коли помічає, як складно даються Кості кроки, але ніяк це не коментує. 

— Нічого особливого, — хмикає Костя. — Що брехав мені все життя про те, що сталося з мамою, що приховував правду про мою справжню силу. Показав мені кристал з проекцією, який записала мою матір для мене перед тим, як загинула, — перераховує він, загинаючі пальці. — А, ще показав мені новий кущ з трояндами, що він посадив перед будинком. До наступного літа має підрости.

— Твоя матір залишила тобі кристал з посланням? — піднімає брови Валік. 

— Так, — зізнається Костя, відвертаючись через небажання бачити реакцію Валіка на те, що він має сказати. 

— І що було в ньому? — обережно ставить Валік наступне питання. 

— Ох, ну так двома словами і не перекажеш, — переступає Костя корягу, що стирчить із землі. — Тебе більше цікавить частина історії, де вона розповідає про те, як пожертвувала собою заради того, щоб дати мені шанс на нормальне життя, чи про те, що всередині мене палає сила, що здатна зруйнувати увесь цей світ? 

— Що? — Валік зупиняється посеред дороги, обертаючись до Кості і Костя ледь не врізається в нього. 

— Що? — відповідає питанням на питання він, намагаючись надати тону байдужості. 

У темряві лісу очі Валіка виглядають також занадто темними — Костя вглядається у них, думаючи про те, як він мріє хоча б на одну мить опинитися в його голові і дізнатися відповіді на всі питання, що його хвилюють. Як інакше зрозуміти поведінку Валіка моментами він не уявляє — з тим, щоб розмовляти словами через рот, вони обидва поки не дуже добре справляються. 

Костя готовий поклястися, що Валік думає зараз про те ж саме, але в цей момент тишу лісу розрізає протяжне гарчання в кількох десятках метрів від них. 

— Ти теж це чув? — переводить він погляд з темряви навколо них назад на Валіка.

— Так, — Валік стискає руки в кулаки і з холодною рішучістю вглядається в ту сторону, звідки донісся цей звук, але у темряві не видно зовсім нічого. 

Раптом гарчання роздається з іншого боку, вже набагато ближче, ніж попереднього разу. Костя різко розвертається і стає спиною до спини Валіка, але якби він не напружував зір, розгледіти все одно не вдається нічого. 

— Ми в сраці, — підсумовує ситуацію Валік і Костя спиною відчуває, як той напружується позаду нього, готуючись до бою.  

Звуки починають доносити з різних сторін навколо них. Монстри оточують їх, але не нападають, ніби спочатку заганяючи їх в глухий кут, звідки їм не буде куди тікати. Більше сенсу приховувати свою силу, аби не привертати зайвої уваги, немає — Костя дозволяє їй розпалитися сильніше всередині себе, відчуває, як починають горіти його очі. Над ними загоряється яскравий шар, у світлі якого Костя помічає десятки оскаженілих пар очей, що дивляться просто на нього з-поміж гілок дерев, і хвиля жаху охоплює його. 

Спалені, схоже, вирішують, що їм більше чекати сенсу теж немає. Один із монстрів робить випад в його сторону і Костя поцілює шаром зі світла пряму в його грудну клітини — той відсахується назад на кілька метрів, але Кості здається, що він більше розлютив його, аніж завдав йому справжньої шкоди. Костя крутить головою по сторонах, намагаючись оцінити їхні прикро крихітні шанси відбити всіх Спалених і вибратися звідси живими, і паніка починає все більше накривати його. Валік поруч формує в руках льодяний спис, готовий до бою, але Спалені, схоже, ігнорують його, концентруючи всю свою увагу на Кості. 

Ще кілька монстрів одночасно кидаються в його сторону. Костя намагається трансформувати свою паніку у силу та виставляє перед собою руки. Перед ним формуються кілька шарів зі світла, які він різким рухом направляє в сторону Спалених — двох із них йому вдається засліпити променями свого світла і вони відлітають назад, з гучним тріском врізаючись в дерева. 

Радіючи такій навіть невеличкій перемозі, Костя обертається і бачить, що Валік поставив себе у позицію, де він намагається відбити одночасно чотирьох монстрів. Якщо спочатку здавалося, що Спалені помічали перед собою тільки Костю і кидалися на нього, то зараз, завдяки тому, як активно Валік намагається пробити їх грудини своїми крижаними списами, вони явно помітили і його теж. 

Один зі Спалених, достатньо роздратований поведінкою Валіка, кидається на нього та притискає його до землі своєю вагою — єдине, що захищає Валіка — це щит, що він встиг сформувати перед собою. Але Спалений із протяжним риком б’є по цьому щиту і той розсипається на крихти. Ніби в сповільненій зйомці Костя спостерігає за тим, як Спалений заносить свої гострі пазурі над Валіком, замахуючись. 

— Ні! — викрикує Костя і разом із цим криком із нього виривається щось іще. 

Щось всередині нього тріскається, коли він бачить, як Спалений збирається розірвати горло Валіку, розламується на частини, звідти виривається щось темне, щось чужорідне. 

В дитинстві, коли батько вчив його плавати, Костя завжди боявся відпустити його руку і загубитися у потоці води. Він міцно тримався за неї, аби не дозволити хвилям віднести себе далі на небезпечну глибину. 

Зараз він почувається так, ніби він втратив будь-які орієнтири, заплив занадто далеко і шляху назад уже немає — лише холодна товща води, що накриває його з головою і не дає вдихнути. 

Він падає на коліна та впирається руками в землю перед собою. Увесь тиск в його грудях зникає, лопаючись як повітряна кулька та випускаючи з себе усе те, що роками ховалося в ньому під печаттю, що створила його мати. Нова сила палає в ньому, швидко розтікаючись його судинами та заповнюючи собою усе його тіло. 

Костя повільно піднімає очі, боючись побачити, що Спаленому таки вдалося завершити задумане, але коли він це робить, то бачить, що навколо них палає купол із яскравого сонячного світла. Спалені з силою кидаються на нього, намагаючись пробити та потрапити всередину, але лише обпікаються та відсахуються назад із розлюченим гарчанням. 

— Валік! Валік, ти цілий? — викрикує Костя, підповзаючи до Валіка та хапаючи руками його обличчя, та з полегшенням зітхає, коли бачить, що Валік знаходиться у свідомості і неушкоджений. 

— Все нормально, — Валік сідає та шоковано озирається по сторонах на купол над ними. — Костя, як ти це зробив? 

— Я…, — запинається він, також озираючись по сторонах. — Я не знаю, — тихо промовляє він. 

Він зустрічається із переляканим поглядом Валіка і його серце пропускає удар. Перед очима у Кості досить стоїть картина того, як відчайдушно Валік кинувся в бій, хоч мав зрозуміти, що ціллю Спалених був Костя, а не він. Спалені з ще більшим напором починають кидатися на купол і той починає поступово миготути, гаснучи під їхнім натиском. Костя дивиться в очі Валіку і думає про те, що не може дозволити Валіку постраждати через нього. 

Ця думка розпалює щось всередині нього ще більше, нагріваючи силу в його судинах до максимуму. Він стискає руки в кулаки, концентруючись на усій ті злості, що палала в ньому останні дні, з’їдаючи його зсередини. Цього разу замість того, аби стримувати її та намагатися придушити, Костя дозволяє їй розпалитися до максимуму. Коли він піднімається на ноги, перед ним виникає шар зі світла, але не звичного йому — цей шар не виглядає як світло взагалі, більше як згусток чистої, нестримної енергії, яку він так безуспішно намагався закрити в собі. 

Костя відчуває, як за його спиною розпалюються крила, але його погляд спрямований тільки на Спалених перед ним. Купол востаннє мигає та падає і, коли перший із Спалених робить випад в їхню сторону, Костя розтискає кулаки, відпускаючи контроль над своєю силою. 

Він почувається так, ніби знаходиться в самому центрі сонячного ядра, настільки нестерпно обпікає його сила ззовні та зсередини. Костя не бачить практично нічого, окрім шару з магії перед собою, від якого розходяться промені прямо до сердець кожного зі Спалених. Він заплющує очі і єдине, про що він думає, коли відпускає останні шматки контролю над своєю силою — це врятувати Валіка, не дозволити йому загинути тут. 

На секунду Костя відчуває дивний зв’язок із Спаленими, в його голові один за одним проносяться образи та відчуття, які він не встигає розпізнати та усвідомити, а тоді він відчуває вибух неймовірної сили, що розходиться із шару перед ним. Він розплющує очі і бачить, як в постатях Спалених щось змінюється і вони замертво падають на землю. 

— Костя…, — Валік прибирає руку, якою закривав обличчя, та повертається до нього, але Костя падає на коліна, не в силах встояти прямо. 

Він почувається, ніби рак, якого закинули заживо варитися в каструлю, але він якимось чином пережив це та вибрався живим на обідню тарілку. Його грудна клітина, усі його м’язи та все тіло палають і він не знає, як це зупинити. Серце калатає як скажене, намагаючись розігнати розігріту кров по судинах і Кості здається, що те мабуть скоро зовсім відмовить. 

Валік різко опиняється на колінах поруч з ним. 

— Що з тобою? — з панікою у голосі він протягує руку до обличчя Кості, але відсахується як від опіку. 

— Все нормально, — Костя піднімає на нього погляд і в його очах бачить власне відображення — його очі палають жовтим вогнем, а за спиною і догорають залишки крил. — Трохи перепочину і підем, — ледве змушує себе говорити він. 

— Не бреши мені! — викрикує Валік і хапає Костю за руку, неприкриту кофтою. Костя відчуває, як від дотику Валіка до його голої шкіри починають розходитися потоки магії і в паніці відштовхує його. 

— Не торкайся мене! — всередині Кості замість магії розпеченою лавою тече сила з первісного світу і від однієї думки, що через дотики він якось може передати це прокляття і Валіку теж, у Кості мороз проходиться шкірою. Метафорично, звісно, бо в реальності нічого навіть близько схожого до холоду він не відчуває, лише нестерпне печіння. 

— Костя, я ніяк не зможу тобі допомогти, якщо ти не поясниш мені, що відбувається, — спокійніше промовляє це Валік і тягнеться знову за дотиком, але Костя лише відповзає назад, хитаючи головою. 

Долоні, якими він впирається в землю починає пекти сильніше. Костя опускає погляд і бачить, що земля в місцях, де він її торкається, загорілася. В паніці він забирає руки, але вогонь починає розростатися, перекидаючись на дерево поруч, за ним слідом на сусіднє. Правий рукав його светру також опиняється у вогні і у розпачі Костя намагається якось скинути цей вогонь із себе, зупинити його, але в нього нічого не виходить. Від розуміння, що він ніяк більше не може контролювати це, справжній жах починає охоплювати його. Руки тремтять від тієї напруги, з якою він намагається втримати силу Сонця всередині себе, але та все одно проривається і його долоні починають світитися жовтим. 

Валік торкається землі і вкриває всю поверхню та дерева навколо Кості тонким шаром льоду, зупиняючи вогонь. Костя зустрічається з його переляканим поглядом і думає про те, що Валіку треба тікати звідси, поки Костя не встиг йому якось зашкодити. Він зовсім не знає, що може очікувати від своєї сили чи від себе. 

Він відкриває рот для того, щоб сказати про це Валіку, але в цей момент хвиля жаху та всепоглинаючої паніки охоплює все його тіло. Костя лякається цього тільки більше і оглядає своє тіло, очікуючи побачити, що якась з його кінцівок горить заживо та мозок з усіх сил намагається втримати його в свідомості і врятувати, даючи накази про викид адреналіну, але все його тіло виглядає цілим і жодного вогню він більше ніде не бачить. 

Лише піднявши погляд назад на Валіка, Костя усвідомлює, що цей страх — не його. 

Валік падає руками на землю перед собою і згинається від нестерпного болю. Він зустрічається поглядом з Костею і його очі яскраво палають синім, а вираз страху на обличчі вмить змінюється справжньою злістю. 

— Якого біса ти не сказав мені, що тобі настільки погано? — гаркає він на Костю, ривком піднімаючись з землі, та підходить до нього. 

— Валік, ні! — в паніці Костя намагається відповзти від нього далі, доки не впирається в дерево. — Не наближайся до мене! Я не…, — запинається він, — я не можу… я не можу…. зупинити це. Я ніби … ніби горю … зсередини. 

Костя піднімає погляд на Валіка самими очима намагаючись донести йому, що той має бігти, розвертатися і тікати звідси, що знаходитися поруч з Костею зараз небезпечно, але він не знаходить в собі сил сказати це вголос. 

— Так, ходімо, швидко, — із сталевою рішучістю промовляє Валік і, ігноруючи заперечення Кості, ривком піднімає його на ноги та, закидаючи його руку собі на плече, починає тягнути його кудись вперед. 

Костя намагається не торкатися його голої шкіри, аби не обпекти, але кофта Валіка під руками Кості починає тліти. Валік хмуриться, явно відчуваючи це. Його очі знову загоряються синім і уся спина та шия в місцях, де Костя може доторкнутися, покривається шаром льоду. 

— Я не знаю, скільки ще зможу витримати…, — Костя намагається говорити, але з нього рвуться лише хрипи. 

— Ми майже прийшли, — відповідає йому Валік, схоже, без слів здогадавшись, що він мав на увазі. 

Костя не має жодного поняття куди вони йдуть, але не має і сил навіть спитати. В його голові постає обличчя його матері і та надія, з якою вона записувала повідомлення для нього. Вона дійсно вважала, що зможе дати Кості шанс на нормальне життя. Що Костя зможе мати це нормальне життя, що руйнівну силу всередині нього вдасться просто приховати і він ніколи і не помітить його. Сльози починають застилати його очі і він почувається жахливо вразливо, знаходячись поруч з Валіком зараз. Його ноги заплітаються і він ледь не падає, але Валік тримає його міцніше та вже практично волочить за собою. 

Вони підходять до чогось, схожого на будиночок, про який казав Валік раніше, але не йдуть до входу — натомість Валік тягне його кудись вбік крізь зарощі очерету висотою з його зріст. Стеблі очерету б’ють Костю по обличчю і він намагається відмахнутися від них, але всі відчуття зникають. Коли Костя розплющує очі, він бачить, що вони знаходяться на березі озера, в темряві якому не видно ні дна, ні берегів. 

— Валік, що ти…, — починає Костя, але Валік затягує Костю за собою в озеро майже по плечі, навіть не роздягаючись. 

Крижана вода огортає тіло Кості, пронизує його мільйонами голок і всі його м’язи стискаються, а дихання збивається. Холод води різко контрастує з жаром його розпеченого тіла і інстинктивно Костя рветься в сторону берега, але Валік міцніше стискає його, утримуючи на місці і не даючи втекти. 

Костя переводить на нього переляканий погляд і в цей момент Валік з силою давить йому на плечі, змушуючи його зануритися під воду з головою. Його вуха закладає, легені стискаються від різкого занурення. Костя намагається розплющити очі — він бачить, що світіння на його руках починає згасати, але за ним він не бачить нічого, окрім густої темряви навколо себе. 

Легені починають горіти від браку повітря і Костя почувається в пастці, на секунду практично впевнений в тому, що Валік затяг його сюди, аби втопити. Можливо, так дійсно було б краще, якби Кості ніколи не існувало, або його мати забрала б його разом із собою п’ятнадцять років тому. Його сила б тоді не була магнітом для Спалених і не ставила б під загрозу рівновагу магії та існування всього світу. Без нього дійсно було б набагато краще, але він не може піти зараз так легко, не виправивши помилку, яку зробили сотні поколінь до нього. Він не може померти, не будучи впевненим в тому, що його друзі в безпеці. 

Костя починає барахтатися, його руки б’ють воду навколо у спробах відштовхнути Валіка, а ногами він з силою старається відштовхнутися від дна, але Валік лише сильніше стискає його плечі.

Серце шалено калатає, легені стискаються сильніше і Костя інстинктивно відкриває рот, намагаючись вхопити хоча б краплю повітря, але натомість в нього потрапляє лише крижана вода. Костя давиться нею, намагається відкашляти її, але щоразу коли він відкриває рот, води потрапляє тільки більше. Перед очима усе починає плисти, перетворюючись у спалахи із кольорових плям, у вухах дзвеніти, а м’язи поступово розслабляються, відпускаючи Валіка. 

Всі думки зникають і Костю накриває дивна хвиля спокою, коли він відчуває, як Валік із силою смикає його на поверхню. 

Костя виринає з-під води, жадібно хапаючи кисень, але його легені починають судомно стискатися, відхаркуючи воду, що потрапила в дихальні шляхи. Його голова відчувається неймовірно важкою і Костя сильніше хапається за Валіка, намагаючись втриматися та вдихнути трохи повітря.  

— Костя, Костя! — він чує переляканий голос Валіка, але все навколо починає сильніше крутитися, розмиваючись та зливаючись в одну суцільну темну пляму, доки реальність зовсім не вислизає від нього.