Відкриті рани

Lay me down

Pour the dirt into our bed

Tell the crows

They can have their pound of flesh 

The Garden — Crane Wives 

 

Костя перебирає в руках стріли, роздивляючись пір’я на них, що має стабілізувати політ стріли. Самі стріли виготовлені з міцного дерева — скоріш за все з дуба чи клену, але наконечники залізні та дуже гострі. Костя обережно проводить пальцем по одному з них — якщо таке потрапить комусь в око, то не те, що зору позбавити можна, а і вбити. 

— Досить їх гладити, вони від задоволення не застогнуть, — звучить поруч роздратований голос Валіка. — Візьми одну, інші відклади поки. І ти стоїш не правильно. 

Костя зітхає та відкладає інші стріли у футляр на землю. Дамницький сьогодні дав дозвіл на те, щоб Валік сам керував їхнім тренуванням та знайшов щось, що у Кості буде добре виходити. Але поки найкраще у нього виходить стримувати саркастичні коментарі, що так і рвуться у відповідь на кожну фразу свого соулмейта. Він намагається стати так, як йому пояснював Валік до того — ноги на ширині плечей, ліва трохи попереду. Він піднімає лівою рукою лук, пробуючи насадити на нього стрілу, але Валік поруч лише цокає та підходить до нього ближче. 

— Розслаб плечі, але тримай спину рівно, — він підходить зовсім близько, роздаючи свої інструкції, і бере руками його за плечі, намагаючись розправити. —  І руку зроби нормально. Вона має бути стабільною, а не закляклою. Тепер береш тятиву трьома пальцями, вказівним вище стріли, середнім і безіменним нижче. Тягни назад, відчувай, як в тебе зводяться лопатки у спині, — із тоном експерта пояснює він. 

Одну руку Валік так і залишає у нього на спині, схоже вказуючи, де саме Костя має відчувати цей рух лопаток, а іншою підтримує руку, якою Костя тримає лук. Костя намагається слідувати усім інструкціям, але така близькість Валіка його напружує ще більше. Він ненавидить робити щось, коли за ним так пристально спостерігають, але іншого варіанту, як навчитися володіти зброєю в нього немає — щоб Дамницький його обіймав так зі спини він не сильно хоче. 

Костя вдихає, фокусуючи очі на одній із мішеней попереду себе — до неї метрів з п’ятнадцять. Ранкове морозне повітря, що наповнює легені, дозволяє трохи зібратися. Він повільно видихає, розтискаючи пальці, і в ту ж мить тятива різко смикається вперед. Костя сподівається, що йому вдасться зачепити хоча б край мішені, не кажучи вже про те, щоб влучити в самий центр, але стріла пролітає повз та вилітає за купол, врізаючись в дерево в лісі. 

Валік поруч зітхає, ніби і не очікував нічого іншого, та відходить від Кості в бік. 

— Спробуй ще. Стріл у нас з запасом, — киває він на повний футляр. 

— Може лук це просто не моє? — обережно починає Костя. 

— Хочеш піти метати ножі? — Валік піднімає брови та поглядом вказує на частину поля позаду себе. Костя обертається і бачить, як один з фей стоїть прямо біля мішені, а всі інші кидають в неї ножі, очевидно стараючись не зачепити його. Ні, метати ножі він точно не хоче. — Чи може повернутися до боїв на мечах, тільки цього разу справжніх? 

Костя нічого не відповідає та зітхає, нагинаючись, аби підняти ще одну стрілу. Він буквально спиною відчуває, як проїдає його зараз поглядом Валік, але намагається забути про те, що поруч хтось є, та сконцентруватися повністю на мішені. Він дивиться прямо, не кліпаючи, одним ривком натягує тятиву та відпускає на видиху. Цього разу стріла влучає в землю поруч з мішенню. 

— Вражає, — без ентузіазму коментує Валік. 

— Валік, досить бути таким насупленим, — Костя повертається та помічає Миколу, що підходить до них і кладе руку Валіку на плече. Він увесь запиханий, схоже тільки з бою, але зовсім не виглядає виснаженим. Костя згадує їхній вчорашній бій з Андрієм і чомусь вся та майстерність та спритність, що він бачив, не в’яжеться у нього в голові з цим простим та усміхненим Миколою, що стоїть зараз перед ними. — Змилуйся над своїм соулмейтом. Це ти в нас майстер всього, що тільки не дай тобі до рук. Дай йому хоча б шанс спробувати. 

Можливо, Костя дарма робив висновки по всій їхній компанії судячи з одного лише Валіка. Цей Микола, принаймні на перший погляд, видається дуже приємним — не таким безсердечним та сконцентрованим на самих лише оцінках і іспитах, як Валік. Можливо, вони б змогли навіть подружитися. 

— Дякую, — щиро усміхається Костя. — Радий бачити, що хоча б друзі у Валіка не такі ж самі холодні та нелюдяні, як він сам, — кидає Костя косий погляд на Валіка — той лише закочує очі. 

— Не переживай, то тільки спершу так здається, — усміхається Микола ще ширше, повертаючись до Валіка. — Насправді він дуже милий та приятельський, просто рідко показує цьому докази. 

— Я може відійду, не буду вам заважати мене обговорювати? — холодно кидає Валік, спихуючи руку Миколи зі свого плеча.

— Я взагалі не за цим тут, — повертається Микола назад до Кості. — Хотів покликати тебе на вечірку до нас в п’ятницю. Треба ж якось роззнайомитися поближче. Можеш покликати Мішу, або ще кого захочеш. 

— Було б чудово, — радо киває Костя. Він не проти познайомитися трохи більше з компанією свого соулмейта. Може і про самого б Валіка вийшло щось детальніше дізнатися, окрім того, що він любить ранні підйоми і зневажає всі норми ввічливого спілкування.  

— Добре, Миколо, ми щиро вдячні за запрошення, — без краплі вдячності вимовляє Валік. — А тепер, будь ласка, не відволікай. 

Микола схоже зовсім не звертає уваги на холодний тон Валіка і лише сміється, повертаючись назад до тренувальних арен. Ну тепер хоча б зрозуміло, що Валік так спілкується з усіма і до цього, схоже, просто доведеться вибудувати імунітет. 

— В чому твоя проблема? — щиро цікавиться Костя, повертаючись до Валіка. — Микола просто підійшов запросити на вечірку. Якщо ти не хочеш, щоб я йшов, то так би і сказав. 

— Справа не в цьому, — зітхає Валік, потираючи лоб. — Просто ми зараз на тренуванні. Поговорити можемо і пізніше, — Костя помічає у погляді Валіка щось іще, якусь стурбованість, яка на кілька секунд пробивається крізь його льодяну броню. Він намагається вловити її, спробувати зрозуміти причини, але та зникає так само швидко, як і з’явилася. 

— Добре, — вирішує він відпустити ситуацію. — Можливо тоді покажеш, як треба? — Костя протягує Валіку лук. 

Валік бере його та жестом показує Кості, аби той відійшов і не плутався під ногами. Він піднімає з землі футляр зі стрілами, закидує їх собі на плече та дістає одну, заправляючи її в тятиву. Не докладаючи, схоже, жодних зусиль, Валік по черзі відпускає стрілу за стрілою, влучаючи чітко в центр кожної з мішеней, що знаходяться перед ними. Костя спостерігає за тим, як напружуються його руки, як виділяються жили на тій руці, що тримає лук, і думає про те, скільки ж насправді було вкладено зусиль в тренування, щоб зараз Валік міг робити це так невимушено. Кості здається, що він і за десять років щоденних тренувань не зміг би досягти такого рівня. 

— Вражає, — повертає він Валіку його ж укол, але дійсно здивований тон не вдається приховати. Валік, на диво, посміхається одним куточком губ, повертаючись до Кості. 

— Досить з тебе цих стріл на сьогодні. Далі підемо на смугу перешкод. 

Костя окидає поглядом частину майданчику, вкриту гострим камінням різної висоти і форми, дерев’яні місточки та натягнуті мотузки між ними. Він спостерігає за тим, як одна з фей, що проходили цю смугу перешкод, намагається піднятися вверх по крутому схилу скелі, що увесь час змінює свою форму, але рука нещасної зіслизає і вона падає на землю з висоти кількох метрів. До неї одразу підбігають кілька інших фей та намагаються підняти. 

— Е-е-е, — протягує Костя і Валік прослідковує за його поглядом. — Ти впевнений? 

— Ми підемо на найлегшу. Ходімо, — він підбадьорююче хлопає його по плечу та рушає вперед. Костя подумки хреститься, сподіваючись вийти звідси сьогодні з усіма кінцівками, та йде слідом. 

Валік його не обманув і підходять вони дійсно до найкоротшої дороги, але від того вона більш безпечно виглядати не починає. Дорога починається конструкцією з дерев’яними перекладинами, за які треба чіплятися руками та просуватися вперед, потім чимось схожим на навісний міст, кількома плетеними сітками для підйому на гору і закінчується крутим спуском донизу. Знизу вздовж усієї смуги перешкод розташоване гостре каміння. Костя вже подумки прикидує скільки разів тут можна щось собі вивернути або зламати, якщо послизнутися і впасти в це каміння. 

— Не дивись так, воно не так страшно як виглядає зі сторони, — читає вираз його обличчя Валік. — Ми підемо разом, просто дивись, що я роблю і повторюй. 

Костя просто киває, сподіваючись, що це закінчиться якнайшвидше. 

— Як тільки ми перетнемо стартову смугу, ми матимемо обмежений час на проходження, — Валік підходить до початку та розминає шию. 

— Що ти маєш на увазі під обмеженим часом? — хмуриться Костя, передчуваючи якусь підставу. 

— Побачиш, — лаконічно відповідає Валік та починає відлік: — Три, два, один. 

Він зривається з місця та підбігає до першого ряду перекладин, підстрибує, аби вхопитися за одну з них та починає рух вперед наступними перекладинами. Костя слідує за ним, намагаючись не відставати. Серце починає калатати в грудях, а руки швидко втомлюються, не звиклі до таких навантажень. Ряд із перекладин закінчується і далі треба підтягнутися ще вище та вхопитися за натягнуту драбину з мотузки зверху. Костя спостерігає за тим, як спокійно та зосереджено це робить Валік і на секунду сумнівається, чи вдасться такий маневр йому самому. 

Він доходить до останньої балки, підтягується на лівій руці та правою тягнеться, аби вхопити мотузку, але та зіслизає і він ледь не падає донизу в гострий ряд каміння. Серце починає калатати ще сильніше від приливу адреналіну і він намагається не дивитися вниз, зосередивши увагу на мотузці перед собою, коли відчуває рух позаду себе. Він обертається і бачить довгі гілки лози, що плетуться в його сторону з надприродньою швидкістю. Одна з них хапає його за ногу та тягне на себе і Костя з усіх сил тримається за дерев’яну балку обома руками, намагаючись відбити гілку лози вільною ногою. Та нарешті облишає його, стягнувши один кросівок, але свій рух в його сторону продовжує ще пара таких самих гілок. 

— Не відставай! — кричить йому Валік десь попереду. 

Костя відвертається від них та в паніці вдруге намагається підтягнутися і зачепити рукою мотузку — цього разу йому вдається. Він швидко піднімається драбиною далі наверх, не озираючись назад, та опиняється на маленькій дерев’яній платформі, попереду якої натягнутий місток із дощечок шириною в сантиметрів тридцять та довжиною не більше десяти. Звичайно, цей місток скріплений до купи такими ж мотузками і, звичайно, жодних поручнів, за які можна було б вхопитися руками, тут немає. Валік знаходиться вже практично наприкінці цього містка і Костя чекає, доки Валік зійде з нього, а тоді не роздумуючи робить перший крок. 

Весь примітивний механізм відразу починає хитатися в різні сторони, але Костя намагається не звертати на це уваги та просто йти вперед, розставивши руки в сторони для рівноваги. Він швидко переставляє ноги дощечками, стараючись дійти до кінця, поки від його рухів місток не розхитало настільки, що на ньому неможливо буде втриматися. Невідомо як, але йому таки вдається досягти стабільної дерев’яної платформи попереду. Він усміхається, пишаючись своїм успіхом, та обертається назад, щоб поглянути на вже пройдену дистанцію. Але перед своїм обличчям він бачить нову гілку лози і ледь встигає нагнутися — та хапає повітря над головою Кості і незадоволено відповзає назад, готуючись до чергового випаду в його сторону. 

Цього разу Костя вирішує відбиватися. Він дозволяє силі всередині розпалитися, світлу стікати вниз до рук. Коли лоза наближається знову, Костя хапає її першим, спопеляючи частину, за яку тримається рукою. Гілка розламуються на дві частини, одна з яких падає донизу, а інша відповзає назад, ніби перелякано, не ризикуючи нападати знову. Костя знову усміхається, радіючи тому, як легко йому вдалося розправитися з цією лозою, а тоді помічає, що в його сторону починають одразу тягнутися з десяток нових. 

Не маючи бажання випробовувати шанси одного проти десятьох, Костя розвертається і намагається знайти поглядом Валіка. Попереду нього сітка з мотузки, що простягається до верху на метрів п’ять. Костя помічає Валіка практично на самому верху та також починає свій рух вперед, не роздумуючи. Рухаючись на чистому адреналіні, він із швидкістю, по відчуттях близькою до швидкості світла, досягає кінця сітки і бачить перед собою фінальну частину смуги перешкод. 

На висоті приблизно в метрів десять йому потрібно дістатися до канату перед собою, аби спуститися донизу. Він пробує дотягнутися рукою, але не дістає — занадто далеко, доведеться стрибати. Костя збирається з силами та робить ривок вперед, однією рукою хапаючись за канат перед собою. Але шматок цієї чортової лози знову встигає вхопити його за ногу та тягне назад і Кості доводиться застосувати силу, аби спопелити частину, що вчепилася в нього. 

Він хапається за канат вже всіма своїми кінцівками та починає спускатися донизу, коли чує якийсь тріскіт зверху. Очевидно, він не розрахував сили і разом із гілкою лози ледь не спопелив шматок канату, за який тримався  — той зараз тліє в місці, де була рука Кості. Паніка знову починає огортати все тіло Кості і він намагається рухати швидше донизу, але коли до фінішу лишається метри три, Костя відчуває, як натягнення канату слабшає, а потім зовсім обривається. 

Костя стрімко летить донизу, ледь не зариваючи носом у пісок — дякувати богу, не в те каміння. В останній момент він встигає виставити перед собою руку і та приймає весь удар на себе. Костя кривиться, відчуваючи, як біль прострілює його долоню та великий палець, віддаючи аж до ліктя. Він зі стогоном перекочується на спину та розплющує очі, розглядаючи над собою сіре небо, затягнуте хмарами. Серце потроху сповільнює свій шалений ритм, паніка поступово починає відпускати його і холод промерзлої землі, на якій він лежить, швидко проходить крізь його одяг. 

— Живий? — питає Валік, нахиляючись до нього і Костя відмічає на його обличчі натяк на хвилювання, який швидко минає. 

— Живий, — зітхає Костя, намагаючись віддихатися. — Але ти, схоже, розраховував на протилежний результат. 

— Ти добре впорався, — хвалить його Валік, протягуючи руку, аби допомогти піднятися. 

Костя бере його руку своєю неушкодженою — рука Валіка на дотик навіть холодніша ніж і земля, на якій він щойно лежав. Він всерйоз починає підозрювати в себе ще й струс мозку. Не може бути, щоб Валік щойно похвалив його та ще й за таке недолуге проходження смуги перешкод. Він ледь не напоровся на камені, двічі ледь не став обідом для тієї лози і фінішував обличчям в пісок, розірвавши при цьому канат та зламавши собі великий палець. 

— Ти знущаєшся? — не розуміє він, але в погляді Валіка не помічає навіть натяку на сарказм. Схоже він таки очікував, що Костя розшебеться об те каміння і зараз вражений, що він таки зміг дійти до кінця. 

— Я серйозно. Дуже рідко кому вдається пройти цю смугу з першого разу. Зазвичай усі панікують, коли помічають гілки, і через це втрачають час. Потім або лоза стягує їх донизу в каміння, або вони самі роблять помилку та падають вниз. 

— Тобто я правильно розумію, що живим звідси практично ніхто не виходить і всі вони розбивають собі голови об те каміння знизу? — піднімає брови Костя. — І це ти назвав найлегшою смугою? 

— Ні, — хмикає Валік. — Ходімо, покажу один секрет. 

Костя хмуриться, не розуміючи до чого все йде, але все таки слідує за Валіком. Вони повертаються назад до початку дороги, але цього разу не перетинають стартову лінію, а підходять збоку. 

— Тут є захист, — Валік підходить ближче до каміння та вказує на щось рукою. — Щось типу страховки на випадок, якщо хтось зірветься чи не встигне ухилитися від лози. 

Костя підходить ближче і бачить свій кросівок, втрачений у нещадному поєдинку з лозою, який завис у кількох сантиметрах над камінням. Він нахиляється та на пробу тягнеться рукою до каміння, але наштовхується на якийсь невидимий бар’єр, що злегка пружинить від його дотику і підсвічується фіолетовим. Костя протягує руку трохи далі та забирає свій бідолашний кросівок. 

— То це не був твій план як вбити мене і полегшити своє життя? — повертається він до Валіка, взуваючись. 

— Ні. Але ідея цікава, дякую, — Валік вперше щиро усміхається і, здається, навіть його очі трохи відтаюють. Він переводить погляд на руку Кості і хмуриться, його усмішка швидко розчиняється. — Тобі треба до зали зцілення, виглядає не дуже.  

Костя опускає погляд на власну руку і видовище справді не дуже приємне. Палець неприродньо викривлений в бік, навколо суглоба помітна сильна припуклість та почервоніння, що починає розповзатися усім пальцем. Костя на пробу трохи ворушить ним і ледь стримує крик від різкого болю, що пронизує його ледь не до плеча. 

— Зустрінемось тоді десь о шостій в тебе? — переводить він погляд назад на Валіка, досі морщачись від болю. 

— Так, — киває Валік. — Кімната чотириста п’ять. 

— Окей. 

Костя розвертається та плететься до виходу з тренувальних майданчиків. Усе, про що він зараз мріє — це гарячий душ, сніданок та ще хоча кілька годин нормального сну, а бажано взагалі цілий день, аби відновити м’язи, що неприємно ниють після такого тренування. Але сьогодні на нього чекають антропологія надприродних істот та поглиблений курс по лісовим і болотнім сутностям, тож сон доведеться відкласти аж до самого вечора. Хоча б душ і сніданок він ще встигає собі організувати перед першою парою. 

*** 

Костя стоїть перед дверима з табличкою 405 і заправляє волосся собі за вуха, аби зайняти хоч чимось руки, що сіпаються від нервів. Увесь день поки його голова була зайнята походженням та еволюцією мавок, він намагався відганяти від себе тривожні думки з приводу ритуалу, але зараз хвилювання починає накривати його з головою. Аби не давати собі часу на роздуми та шансів накрутити себе ще більше, Костя піднімає руку та швидко стукає у двері. 

Валік відчиняє через кілька секунд. Його обличчя як завжди спокійне, без натяку на емоції чи хвилювання — здається Костю одного тут трясе, як ніби він не на ритуал зі своїм соулмейтом йде, а на жертвоприношення. 

— Проходь, — він відходить в сторону, пропускаючи Костю в середину. 

Його кімната ідентична тій, що Костя ділить з Мішею. Два ліжка, стіл між ними, вікно, дві шафи. Єдине, що одразу кидається в очі — це відсутність якогось декору, чи взагалі будь-якого натяку на затишок. Можливо, Костя занадто звик до Мішиних вазонів, що як ті ліани потихеньку розросталися кімнатою та захоплювали собою увесь простір, чи до своїх поличок з книжками і постерів на стінах, але тут не було нічого, жодної ознаки особистості того, хто тут жив. Кімната така ж холодна і небагатослівна, як і сам Валік. 

— Якщо ти вирішив прибратися перед моїм приходом, то не треба було прям аж настільки, — він роздивляється порожній стіл та ідеально застелене ліжко. 

— Просто не люблю безлад, — зачиняє двері Валік, проходить до одного з ліжок і сідає. 

— У кожної кімнати має бути своя душа, — починає Костя, сідаючи на ліжко навпроти Валіка — можливо варто було б сісти хоча б на одне, але він максимально не хоче квапити події і відтягує момент того, заради чого вони тут зібрались. — Як можна жити в такому стерильному порядку?

— Мені так подобається. І взагалі я не на ревізію своєї кімнати тебе покликав, — відрізає він Костіні спроби відтягнути невідворотне. 

Костя тяжко зітхає і переводить погляд на пошкоджений вранці палець. Він на пробу розминає його пальцями іншої руки — тканини вже зарослися і болю практично немає, лише зовсім слабкий при різких рухах.

— Я був вчора в бібліотеці, читав про ритуал, — починає він. 

— Похвальна підготовка, — коментує Валік так само беземоційно. Костя піднімає погляд назад на нього, але в його очах не може прочитати зовсім нічого.

— Ти ж не розраховуєш на секс сьогодні? — Костя вирішує не вуалювати і поставити в лоб питання, що хвилює його найбільше. Перед тим, як прийти сюди, Костя хвилин пʼятнадцять стояв у душі, розмірковуючи, чи потрібно йому перестраховувати і підмиватися ретельніше, ніж зазвичай, але прийшов таки до висновку, що ні. Якщо Валік і розраховував на секс, то проблеми підготовки хай лягають на його плечі. 

— Чесно кажучи, — явно спантеличений цим питанням, Валік піднімає одну брову, — на секс з тобою я не розраховував ні сьогодні, ні взагалі жодного разу у житті. Але нам все одно доведеться це зробити. 

— Ні? — напів питає, напів стверджує Костя. — Хто сказав, що це обовʼязково? 

— Бо магія так працює, — зітхає Валік так, ніби розчарований тим, що змушений пояснювати очевидні речі. — Потрібний тісний фізичний контакт. Інакше нічого не вийде.

— Але ніде не сказано, що це має бути саме секс, — стоїть на своєму Костя. — У книзі з ритуалами вказано, що магія має перетікати через дотик, але те, що це має бути секс, вже більше додумано і перекручено. 

Він не знає, чому так противиться фізичній близькості з Валіком. З одного боку так, вони ледве знайомі, але з іншого після ритуалу Валіка і так доведеться впустити в своє життя до самого його кінця, то яка різниця залишиться між ними цей фізичний бар’єр чи ні? І все ж таки від однієї думки про те, що їм доведеться спати разом, Костю ледь не перетіпує. 

— І що ти пропонуєш? — хмикає Валік, поглядом впиваючись в очі Кості. — Просто за ручки потриматися? 

— Не просто. Можемо зробити щось більше, просто не спати разом, — витримує зоровий контакт Костя. Валік реагує так, ніби його ображає відмова Кості, але, знову ж таки, по його очах нічого конкретного розібрати не вдається. Ніби між його почуттями і світом довкола вибудувана така міцна крижана стіна, яку і сотня найгарячіших зірок не розтопить, не кажучи вже про Костіне світло. 

— Окей. Як скажеш, — вирішивши щось для себе нарешті погоджується він. — Дістань свічки в ящику столу біля тебе. 

Костя нахиляється до столу та дістає звідти дві свічки і сірники, досі не вірячи, що це справді відбувається. Він ставить свічки на стіл та дістає з коробки один сірник — руки від хвилювання починають трястися ще сильніше і той ледь не випадає на підлогу. Валік гасить світло і кімната занурюється у темряву, розбавлену лише слабким світлом ліхтарів з-за вікна. Костя намагається вирівняти своє дихання і заспокоїти напружені нерви, але йому це погано вдається. Навпомацьки він запалює сірник і підносить його до обох свічок по черзі — ті загоряються і додають трохи освітлення кімнаті. 

— Ти памʼятаєш клятву? — тихо питає Валік. Його очі в цьому освітлені виглядають ще більш холодними та беземоційними. Костя обережно киває. 

— А ми не маємо спочатку трохи поговорити? — відсувається трохи далі до стіни він. Вся ця ситуація вмить починає відчуватися максимально некомфортною і в голові з’являється лише одне бажання — втекти. Він не хоче пов’язувати свої сили, свої почуття, усе своє життя — не з людиною, яку навіть не знає справжньою. Він має довіряти церемонії, але і свої почуття ігнорувати не вдається. 

— Про що? — не розуміє Валік. 

— Про це, — Костя розводить руками, вказуючи на ситуацію, в якій вони знаходяться. — Про все. Про ритуал. Про те, що буде після нього. Ти і слова мені про себе не розповів, а зараз готуєшся до того, щоб пов’язати своє життя зі мною. Тобі зовсім не страшно? — не витримує Костя. 

— А у нас є вибір? — криво посміхається Валік. — Мені здається, що все було визначено за нас і нашої думки тут ніхто не питав. 

— Немає, але.., — здувається Костя, розуміючи, що вибору в них дійсно немає, якщо вони хочуть хоча б скласти фінальні іспити і випуститися з академії. — Все не обовʼязково має бути так. Ми могли б поговорити хоч трохи, дізнатися одне одного краще. 

— В нас немає на це часу, — різко промовляє Валік, а потім зітхає, потираючи перенісся. — Вибач. Я лише хочу сказати, що ми можемо вирішувати проблеми по мірі їх виникнення. Одразу якогось сильного зв’язку у нас все одно не вийде, — намагається він заспокоїти Костю. — Після ритуалу на нас чекатиме ще як мінімум кілька місяців, перш ніж будуть якісь результати. 

— У деяких виходить набагато швидше, — Костя згадує Рому і Фіму. 

— У нас не вийде, — абсолютно впевненим тоном заявляє Валік. 

— Обожнюю твій ентузіазм і невтомну віру в найкраще, — Костя закочує очі. 

Валік піднімається з ліжка і жестом показує Кості посунутися ще далі до стінки. Він сідає поруч на ліжко і протягує руки до Кості — той розуміє натяк і вкладає свої руки в його. Руки Валіка на дотик такі ж холодні, як і зранку на тренуванні, хоча в кімнаті досить тепло.

— Як твій палець до речі? — питає Валік, тримаючи його пошкоджену руку обережніше ніж іншу. 

— Все нормально, вже навіть не болить, — знизує плечима Костя і демонстративно шевелить великим пальцем. 

— В тебе ж був перелом? — хмуриться Валік. 

— Так, напевно. 

— Напевно? 

— Я не знаю, я не був у залі зцілення, — зітхає Костя не розуміючи цієї раптової хвилі турботи, що накрила Валіка, і забирає свої руки з його. — Виглядало як перелом. 

— Ти не був у залі зцілення? — продовжує допитуватися Валік. 

— Ні. 

— А де ти тоді був? 

— В сенсі де? — Костя намагається зрозуміти, до чого взагалі йде ця розмова. Якщо Валік так сприйняв слова Кості про те, що було б непогано спочатку хоча б про щось поговорити, то айсбрейкер він вибрав дуже дивний. — На парах. Дві години дискутували про те, чи виникли мавки як окремий вид істот, чи як трансформація людської душі після смерті. 

— Ні, — відмахується Валік, — я маю на увазі, хто тобі залікував руку? 

— Ніхто, сама зажила, — хмуриться Костя від безглуздості цієї розмови. Регенерація у фей в принципі швидша, ніж у людей — у нього просто трохи швидша, ніж у всіх інших. Нічого особливого в цьому він ніколи не помічав. 

— І в тебе всі рани так самі заживають? — питає Валік і Костя намагається зрозуміти прихований підтекст цих питань, але в голову не приходить зовсім нічого. 

— Не знаю, напевно? — знову знизує плечима він. — Що за допит? 

Валік виглядає так, ніби робить собі якусь умовну позначку подумки на цій інформації і Костя вже жалкує, що поділився. Треба було збрехати і сказати, що був у тій клятій залі зцілення. Але з іншого боку це ж його соулмейт, між ними не має бути ніяких секретів. 

— Нічого, просто стало цікаво. Давай починати, — від цих слів в середині Кості щось обривається, ніби його зіштовхуються з величезної висоти кудись в безодню, але відступати вже нікуди. 

Валік знову бере його за руки, цього разу стискаючи міцніше, та починає промовляти клятву. Костя слідує за ним, намагаючись заспокоїти стукіт свого серця. Із кожним словом промовленим на давньофайрійській мові, Костя відчуває, як в кімнаті стає тихіше, усі звуки з вулиці та сусідніх кімнати згасають, ніби увесь час і простір всесвіту концентрується в одній точці зараз — на них двох, а світ за межами зовсім зникає. 

Останні слова клятви вони промовляють майже пошепки і полумʼя свічок починає миготіти, змінюючи форму і довжину та відкидаючи химерні тіні на стіну — Костя було повертається, аби подивитися на них, але чує голос Валіка: 

— Не відволікайся. 

Костя повертається поглядом до його очей і намагається розслабитися, відпустити усі блоки, що стримують його розум. На пробу він намагається нащупати свою силу — та піддається на диво легко. Костя відчуває, як загоряється світло в його грудях і дозволяє цьому світлу повністю заповнити його тіло, перетікати судинами разом з кровʼю, яку розганяє оскаженіле серце. Він відчуває, як загоряються його очі і бачить, що те ж саме відбувається з очима Валіка — вони переливаються яскраво-синім кольором.

Власній силі всередині стає тісно, вона починає рватися назовні і Костя відчуває, як його починає тягнути ближче до Валіка. Долоні і пальці, якими він торкається Валіка, починає трохи поколювати, але чомусь це відчуття видається йому найприємнішим з усього в світі і невимовно хочеться більшого, проте Костя намагається втримати себе на місці. Хоч він і наслухався історій від інших, як їх ледь не магнітом тягне до своїх соулмейтів після ритуалу, але від чогось вважав це художнім перебільшенням, не більше. Виходить, помилився. 

На обличчі Валіка нарешті з’являється хоч якийсь натяк на емоцію і Костя розуміє, що той зараз відчуває те ж саме. Не втримавшись, Костя забирає свої руки з хватки Валіка і переміщує одну з них йому на передпліччя, а іншу кладе збоку на шию. На шиї у того він помічає шрам, прямий і чіткий, ніби від леза ножа. Ще одне нагадування про те, що життя мисливців на нечисть — це життя травм та каліцтв. 

Костя намагається викинути з голови похмурі асоціації та зосереджується на власних відчуттях. Валік на дотик як справжній шматок криги. Костя обережно гладить ділянку ключиці, не закритої футболкою, великим пальцем, обводить її комір, борючись з бажанням запустити руки йому під футболку. Він відчуває, як напружуються м’язи Валіка і бачить, як смикається його кадик від таких простих дій. 

— Ти теж це відчуваєш? — він переводить знову зустрічається з очима Валіка, намагаючись знайти там відповіді, але той лише хмуриться і опускає погляд. 

— Твої очі…, — Валік намагається знову зустрітися поглядом з Костею, але не витримує і жмуриться. — Вони світяться настільки яскраво зараз, ніби дивитися на справжнє сонце, — пояснює він. 

— Вибач, — Костя зрозуміло переводить погляд назад на шию Валіка, аби не сліпити його. 

Бажання торкатися Валіка більше, ближче, лише посилюється і Костя вже збирається спитати чи може він зняти його футболку, коли раптом відчуває дотик губ на своїх. Від несподіванки він трохи відхиляється назад і Валік зупиняється, теж відхиляючись. Він відкриває рот щоб спитати щось, але Костя подається вперед та сам цілує його, не роздумуючи — Валік відповідає йому різко та нестримано. Костя відчуває, як власна магія всередині біснується як божевільна, намагаючись знайти вихід до тіла Валіка і разом з тим, як якась нова і чужа йому сила починає заповнювати його судини. 

Костя плавиться від відчуттів поколювання, яке розходиться від дотиків Валіка. Магія, що перетікає між їх тілами починає збиратися в збудження, що тяжіє в районі паху. Власна умова не займатися сексом видається йому тепер безглуздою та непотрібною — він не уявляє як зможе зараз відірватися від тіла Валіка. Той пахне сумішшю м’яти та чистого холоду і цей запах зводить Костю з розуму. Йому здається, що навіть якщо на них зараз зверху обрушиться стеля, він цього і не помітить, захоплений тим, як правильно відчуваються руки Валіка в нього на шиї та у волоссі. 

Костя лягає на спину на подушки позаду і тягне Валіка за собою, розводячи ноги та притискаючи Валіка ними до себе. Валік на секунду відсторонюється, аби відновити збите дихання, а тоді стікає поцілунками на шию Кості. Костя закидує голову назад, відкриваючи Валіку кращий доступ до шиї, та запускає руки йому під футболку. Від губ та язика Валіка, що гуляють його шиєю потоки магії розходяться навіть інтенсивніше, ніж від рук. Власна шкіра відчувається розпеченою, розігрітою до максимуму, таке враження ніби навіть холодна шкіра Валіка нагрівається від цієї взаємодії. 

Валік знову відхиляється, одним рухом скидаючи з себе футболку, та припадає назад до його шиї. Костя, радий відсутності перешкоди у вигляді тканини, гладить напруженні м’язи спини Валіка, відчуваючи рубці та шрами від старих поранень, якими та вкрита. Кожен дотик все більше і більше починає відчуватися як справжній опік — Костя лише сподівається, що це просто відчуття від обміну магією і він не обпікає зараз Валіка своєю силою, промені світла від якої зараз освітлюють кімнату набагато яскравіше, ніж свічки на столі. 

Костя відчуває, як Валік прикусує шкіру в нього на шиї та втягує її в себе, і він ледь стримує стогін задоволення. Він точно готовий йти далі сьогодні і не обмежуватися одними поцілунками. Він гладить руками боки Валіка, спускається на його живіт, окреслюючи м’язи пресу та поступово спускається руками нижче, хапаючи Валіка за пояс його штанів. Але Валік, відчуваючи дії Кості, відривається від його шиї та трохи відсувається, тяжко дихаючи Кості на вухо. 

— Мені треба йти, — різко каже він та піднімається, розриваючи контакт. 

Костя одразу відчуває непереборне бажання схопити Валіка та силою притягти назад до себе, але, спантеличений тим, що тільки що сталося, він лише спостерігає за тим, як Валік підхоплює футболку з підлоги та надягає її. По тілу проходиться хвиля незадоволення — ніби магія всередині протестує тому, як різко та безцеремонно було розірвано контакт. Усі місця, де щойно були губи і руки Валіка, відчуваються так, ніби відкриті рани, з яких без попередження зірвали усі листки живолисту. 

— Двері за собою просто захлопнеш, — кидає Валік та виходить з кімнати перш ніж Костя встигає хоч щось спитати. 

Костя загортає рукав свого светру — на запʼястку красується знак Спорідненого полумʼя, що яскраво світиться та переливається перламутровим кольором. Костя зі злістю закриває цей символ рукавом та падає назад на подушки, не в силах повірити у те, що щойно сталося. Валік сам наполягав на більш тісному контакті, щоб тепер що? Передумати? Злякатися, бо все зайшло занадто далеко? І які такі справи в нього були на цей вечір важливіші за те, що щойно відбувалося між ними? 

Чомусь в голові Кості вспливає обличчя Даші, з якою, як всі були впевнені, вони з Валіком будуть соулмейтами. Якщо він дійсно кохав її, то не дивно, чому він так злиться на Костю та навіть не намагається підпустити його ближче до себе, відкрити справжнього себе. Можливо, глибоко всередині він ненавидить Костю за те, що він посмів народитися його соулмейтом і зіпсувати їх з Дашею щасливе майбутнє, і саме ці почуття так ретельно намагається приховати за стіною з льоду. Костя уявляє, як Валік зараз побіг на зустріч із Дашею, і від чогось йому стає настільки гірко, а магія Валіка всередині відчувається такою чужерідною та незвичною, що сльози самі собою починають застилати його очі.