Прохання та обіцянки

So many souls that lost control 

Where did they fall?

Into the deep, what do they seek?

Where did they fall?

Where did they fall?

Under The Water — AURORA

 

Дощ нещадно б’є по бруківці, коли Костя виходить крізь портал на знайомій вулиці. Вода одразу просочує його одяг і мокра тканина починає неприємно липнути до шкіри. Часу на те, щоб перевірити прогноз погоди в місті, коли Костя керуючись самими емоціями рушав до телепорту, вже якось не лишалося. 

Він обертається до порталу позаду себе та концентрується, дозволяючи своїй силі розпалитися — його руки починають випромінювати настільки сильне світіння, що Костя аж сам лякається. Він озирається навколо, сподіваючись, що його хоча б не помітив ніхто з людей. Використання магії серед людей є забороненим, але дивно переживати за те, чи хтось побачив, як засвітилися в нього руки та очі, коли він буквально щойно вийшов зі стіни, а портал позаду нього ще досі підсвічується. Але вулиця позаду нього порожня. 

Він повертається назад до порталу, не впевнений, що саме далі зробити. 

Портал працює на магічному заряді жетону, що вже догорає — коли той згорить остаточно, портал закриється і Костіна подорож назад до академії пішки затягнеться на кілька днів. У стані, коли Костя і на ногах прямо триматися не може, він не може так ризикувати. Єдиний вихід — це якось подовжити час, підсиливши магічний заряд. Не розуміючи до кінця, що саме він робить, Костя протягує руку до порталу та з усіх сил концентрується на своїй силі, намагаючись якимось чином передати її в портал. 

Портал на це починає реагувати дивно — він починає переливатися жовтим кольором і дивно миготіти, але хоча б не закривається, і на тому Костя вдячний. Він подумки перехрещує свою роботу та проходить вулицею вперед до будинку батька, хлюпаючи ногами по калюжах та сподіваючись, що портал таки дочекається його. 

На вулиці вже зовсім темно і над головою в Кості горять ліхтарі,що освітлюють шлях попереду. В порівнянні з бляклими кристалами в академії, що живляться магією, ці ліхтарі ледь не сліплять Костю своїм електричним світлом. Він підходить до дверей будинку останнього будинку на вулиці із червоною облупленою фарбою на стінах та заносить руку над дзвінком, вагаючись. 

Їхні стосунки з батьком ніколи не були особливо теплими чи душевними, тож як почати розмову зараз він поняття не має. Утома починає огортати його тіло і Костя з силою тисне на дзвінок, намагаючись відігнати це відчуття. За кілька секунд двері відчиняються і Костя бачить втомлене обличчя свого батька, на якому одразу з’являється здивування, як тільки той розуміє, хто стоїть перед ним. 

— Привіт, — намагається вичавити із себе посмішку Костя, відчуваючи як по ньому стікає вода. 

— Костя! — вигукує його батько, знімаючи окуляри для роботи в майстерні. — Ти що тут робиш, чому не попередив, що прийдеш? Боже, ти наскрізь промок, заходь в будинок швидше, — буквально заштовхує він Костю в дім. — Де твої речі, де куртка чи хоча б парасолька? 

— Все добре, там невеликий дощ, — намагається відмахнутися Костя. Жар всередині нього настільки палає, що він навіть не відчув вуличного холоду. Він стягує з ніг кросівки, які аж чвакають, промочені наскрізь. 

— Ходімо, я тобі заварю гарячого чаю, — підганяє його батько в сторону кухні. — Я якраз поставив чайник. 

З Кості продовжує стікати вода і він почувається незручно, залишаючи після себе мокрі сліди на підлозі. Вони заходять до невеличкої кухні, освітленої лише нижнім світлом витяжки, на столі біля якої саме закипає чайник. Костя сідає на барний стілець за обіднім столом і спостерігає за тим, як батько дістає дві кружки та розсипає по ним чай. 

— Тобі додати цукор? — повертається він до Кості. 

— Ні, не треба, — махає головою Костя. 

Він оглядає кухню, на якій вже не змінюється нічого роками — вузькі полиці на стіні завалені банками із сушеними грибами, травами, поміж яких стоять коробки з гвинтиками та всіляким іншим мотлохом, що на думку батька може знадобитися в майстерні. Годинник з привидами на стіні — пара Костіного — закриває собою пробиту стіну до гаражу. На холодильнику й досі висить одна фотографія на магніті, від якої Костя відвертає погляд. 

Батько ставить перед на стіл дві кружки та підсовує ближче до Кості кружку з малюнком фіолетового динозавру, яку Костя любив у дитинстві. Костя охоплює себе руками та потирає пальцями свої плечі, почуваючись незручно у всій цій ситуації. 

— Давай я тобі знайду що перевдягнутися, — розцінює по-своєму цей жест батько і розвертається в сторону кімнати. 

— Ні, не треба, — зупиняє його Костя, — я не надовго, — він прочищає горло, збираючись з думками. — Я хотів з тобою поговорити. 

— Щось сталося? — в очах батька з’являється непідробне хвилювання. Розмови в їхній сім’ї і так нечаста справа, а особливо нечасто приводом для цих розмов стає те, що Костя збирається сказати. — Щось в академії не так? У вас ніби скоро мав бути ритуал з вибору соулмейтів? 

— Він вже був, — говорить Костя навіть трохи вражений тим, звідки батько дізнався про це — Костя йому деталі свого навчання перестав розповідати ще після першого класу в школі, коли зрозумів, що батьку вони не цікаві. 

— Ого, навіть так, — опускається батько на стілець навпроти. — І хто тобі дістався? 

— Е-е, — протягує Костя, сумніваючись, як описати високомірного і самовпевненого соулмейта, що брехав йому від самого початку, скрізь прагне бути ідеальним і готовий піти на будь-що заради цього, а ще абсолютно не має клепки в голові і інстинкту самозбереження. — Хлопець з мого курсу, — вирішує він обійтися без деталей. 

— І як він тобі? Ви ладнаєте? — продовжує незрозуміло навіщо він цю розмову. 

— Більш-менш, — криво всміхається Костя. — Але я не про це хотів поговорити, — каже він перш ніж батько встигне ще щось спитати про Валіка. 

— Про що тоді? — хмуриться батько. 

— Як померла моя мати? — різко випалює Костя, не даючи собі часу на сумніви. 

Батько змінюється в обличчі. Він бере зі столу тряпку та починає протирати свої окуляри, уникаючи погляду Кості. 

— Мені здавалося, ми це вже обговорювали, — тихо починає він. — Вона була на полюваннях, це дуже небезпечна річ… 

— Вона казала полювання на кого це було? — перебиває його Костя і батько зовсім знічується. 

Костя вже не раз чув історії про те, наскільки небезпечними є ці полювання. Усі рази, коли розмова заходила за його мати, батько закривався в собі, видаючи лише загальні факти. Але цього разу такий варіант історії Костю не влаштовує — йому необхідна правда, усі деталі, якими б вони не були. 

— Коли я бачив її востаннє, вона сказала, що йде нарешті вчинити правильну річ — те, що мала зробити давно і боялась, — він відкладає в сторону ті окуляри і робить ковток чаю — кривиться та тягнеться до цукорниці. 

— І вона випадково не згадувала нічого про Спалених? — продовжує тиснути Костя. 

Почувши це, його батько завмирає з ложкою в руці, так і не донісши її до чашки. 

— Я…, — переводить він на Костю погляд, в якому читається суміш страху з невірою. — Зачекай тут, — розгублено промовляє він, підводиться та виходить з кухні. 

Костя зітхає та спирається руками на стіл в очікуванні. З волосся вода неприємно стікає по шиї — треба було попросити хоча б рушник. Він заправляє мокре волосся за вуха і тягнеться до чашки з чаєм, але та виявляється надто гарячею і Костя відсмикує обпечену руку. 

З-під столу роздається нявкання — Костя опускає голову і зустрічається поглядом з рудим лахматим котом. 

— І ти тут, Жопік. Ну привіт, — Костя тягнеться, аби взяти кота на руки, але той виривається і натомість підходить до його лівої ноги, починаючи кружляти навколо неї та обтирати її своїм хвостом. — Відчуваєш щось не ладне, так? — чеше він кота за вухом. — Можливо, хоч у тебе вийде вилікувати це, бо я вже не знаю на кого мені сподіватись. 

Костя чує кроки по коридору і випрямляється — на кухню заходить батько з невеликою картонною коробкою в руках, розміром не більше звичайної чашки. 

— Що це? — хмуриться Костя. 

— Майя…, — голос батька здригається на імені матері Кості, — вона залишила дещо для тебе, — ставить він на стіл коробку. 

— Що? — піднімає брови Костя. — Чому ти раніше мені не показав? 

Обурення починає наростати всередині Кості — усе своє життя він був впевнений, що єдина згадка, яка в нього лишилася про матір — це пара старих, вигорілих на сонці фотографій. 

— Вона змусила мене пообіцяти показати тобі це тільки в тому випадку, якщо ти сам спитаєш, — тихо та виснажено пояснює батько. Його обличчя, і так втомлене після робочого дня, зовсім осунулося за час їхньої розмови. 

— І що це? — з обережністю оглядає Костя коробку, що стоїть перед ним. 

— Подивись краще сам. 

Костя тягнеться до коробки, що виявляється досить важкою, як для такого невеличкого розміру. Він прокручує її в руках, але не знаходить жодних написів чи позначок. 

— Костя, після її смерті…, — голос батька тремтить і він прокашляється — Костя піднімає на того погляд і бачить, що в його очах стоять сльози. — Виховувати дитину самотужки — це і так не проста робота, а ти…, — гірко всміхається він, дивлячись на Костю. — Я не розумів ні чорта ні в силах, ні в тому, як їх правильно розвивати, і я злякався. Я боявся, що можу зробити щось не так, зашкодити тобі, тож обрав стояти осторонь взагалі. 

Батько підходить ближче до нього та кладе руку йому на плече. 

— Я знаю, що це не виправити жодними словами, але мені шкода, що разом із матір’ю тобі довелося втратити і батька, — зовсім тихо промовляє він. 

Очі Кості починає пекти від сліз. Він не очікував такої відвертості і ніколи не задумувався про те, як тяжко довелося його батьку — втратити свої кохану та самотужки виховувати дитину, що хоч і твоя рідна, але має зовсім іншу природу, аніж ти. Кості хочеться сказати так багато, але він не може змусити себе вимовити ні слова. Батько, востаннє стиснувши його плече, йде з кухні та зачиняє за собою двері. 

Костя стирає сльози, що почали скочуватися його щоками, рукавом своєї кофти та відкриває коробку. Всередині неї він бачить маленький прозорий кристал ідеальної форми з чіткими і гладкими краями — такі кристали зазвичай використовуються для передачі повідомлень за допомогою проекцій. Він відставляє коробку в сторону та кладе кристал на стіл перед собою.

— Я хочу побачити повідомлення, — якомога чіткіше промовляє він. 

Кристал після його слів засвічується білим кольором, так яскраво заливаючи всю кухню на кілька секунд, що Кості доводиться прижмуритися, а тоді перед ним з’являється проекція його матері. 

Від вигляду її світлого волосся, зелених очей та такого живого, усміхненого обличчя, щось всередині нього стискається так, ніби його вдарили в живіт, змушуючи його дихання збитися. Проекція виглядає настільки детальною, настільки справжньою — Кості здається, якщо він зараз протягне руку вперед, він зможе доторкнутися до неї. 

“Привіт”, — лунає голос його матері і сльози починають скрапувати зі щік Кості на стіл. Він спирається рукою на нього, обпираючи голову об свою руку. 

“Костя, — ніжно посміхається його мати, вимовляючи його ім’я, — я записую це з надією, що тобі ніколи не доведеться побачити цю проекцію. Але на випадок, якщо щось піде не так і я не зможу втілити те, що збираюся, я повинна розповісти тобі всю правду”. 

Вона опускає погляд, збираючись з думками, а Костя не може припинити думати про те, як би відчувалося, якби вона справді сиділа тут поруч з ним на кухні. Як би відчувалося мати людину, до якої ти можеш прийти та поділитися будь-якою своєю проблемою, яка тебе завжди заспокоїть та підтримає, завжди буде на твоєму боці. Зростаючи, він не мав нікого. В нього не було ні матері, ні батька, що б брав участь у його вихованні — жодної людини, з ким можна розділити свої почуття чи звернутися за порадою, аж поки він не познайомився з Мішею. 

“Знаєш, — піднімає вона погляд назад на Костю, — коли я була приблизно такого віку, як ти в мене зараз, ну може трохи старше, — знову усміхається вона, — моя бабуся, твоя прабабуся, розповіла мені історію про двох чарівників — доброго чарівника Сонця та злого чарівника Пітьми. Вони часто сварилися між собою і під час однієї зі сварок Сонячний чарівник випадково прокляв чарівника Пітьми і засудив його до вічного життя у темряві, заборонивши йому з’являтися на Сонці. Але коли він усвідомив свою помилку — було вже занадто пізно. Обох чарівників витіснили з нашого світу, боячись, що їхні постійні суперечки можуть зруйнувати його. 

Тоді вона сказала мені, що ця сила — сила Сонячного чарівника — тече в нашому роду і коли настане час — вона пробудиться, аби допомогти зняти прокляття з чарівника Пітьми, що рано чи пізно повернеться до нашого світу зі свого вигнання. Я, звісно, не повірила їй, — хитає мама головою. — Я розповіла все своїй мамі і та заборонила мені їздити на канікули до бабусі, — посміхається вона одним куточком губ. — Вона вважала всі ці легенди вигадками і дурістю, не вартими того, щоб забивати мозок дитині. Але вона помилилась”. 

Обличчя його матері темнішає, а погляд стає скляним та наскрізним, коли вона починає занурюватися у свої спогади, відхиляючись назад на спинку стільця за собою. 

“Коли я почала дорослішати, — продовжує вона, — а моя сила розвиватися, я почала помічати, що щось не так. Я могла виходити з себе, не могла стримати свою злість і вона часто виплескувалася через мою силу. Одного разу хлопчик на вулиці не захотів ділитися зі мною своєю іграшкою і я обпекла його — не навмисно, звісно. Батьки та всі навколо казали, що в мене просто складний характер і труднощі з контролем злості, але підсвідомо я відчувала, що щось не так”. 

“В школі у нас була компанія друзів, ми скрізь були вчотирьох, — знову усміхається вона на згадці про своїх друзів. — В яку б халепу хтось із нас не заліз, його ніколи не кидали там самого. Тож звичайно, вони погодилися допомогти мені розібратися в цьому. Ми поїхали до старого будинку моєї бабусі — тоді вона вже померла, але батькам не було діла до того, щоб розбиратися з тим будинком та ділянкою, тож всі її речі лишилися недоторканими”. 

“Серед купи старих книжок на її полицях ми знайшли одну, в якій переповідалась історія, яку вона розповідала мені в дитинстві. Але це був набагато більш жорстокий варіант, — її погляд також стає більш жорстоким та холодним. Вона підіймає руку, аби поправити волосся і на її пальці мелькає каблучка зі знайомим символом, але Костя не встигає розгледіти детальніше. — У цьому варіанті не було ні добрих, ні злих чарівників — була лише жорстокість, з якою Соларія забрала життя у тисячі феї, проклявши їх, та з якою усі інші феї намагалися приховати те, що сталося”. 

“Я була шокована, — різко хитає вона головою. — Я не хотіла мати нічого спільного зі світом, здатним на таку жорстокість, тож я втекла. Я не вступила в академію, бо боялася, що під час скану на вступі Наглядова рада Академії дізнається про мою справжню силу і вони захочуть її використати, тож я втекла до світу людей, де я познайомилась з твоїм батьком”. 

Її обличчя знову теплішає, очі стають більш м’якими, а на губах з’являється ледь помітна усмішка. 

“Він був таким милим, таким чуйним, він водив мене на побачення в кіно і в парки, ніколи не тиснув на мене. Він завжди слухав мене і дійсно чув, завжди розумів з напів слова — мені здавалося, що ось він, той зв’язок соулмейтів, якого я так і не отримала, і я закохалась у нього. Ми були молоді та безтурботні, коли дізналися, що в нас буде дитина. Десь на підсвідомості я завжди знала, що не мала мати дітей, аби не передавати їм це прокляття, що тече в моїх судинах, але коли я вперше взяла тебе на руки…, — запинається вона. — Ти був наймилішим хлопчиком, найдорожчим, що я коли-небудь тримала в своїх руках”. 

На її очах виступають сльози, які вона змахує, перш ніж продовжити:

“Я вважала, що зможу просто залишити попереднє життя і забути про все, що зможу бути звичайною людиною поруч з твоїм батьком, але я помилялась. Мою силу ставало стримати все складніше. Я багато чого приховувала від нього, уникала його, боялася навіть торкнутися через страх йому зашкодити, — хмуриться вона і відводить погляд кудись в сторону. — А одного вечора я побачила біля нашого будинку цю потвору. Мені вдалося вбити його, але я розуміла, що за ним прийдуть ще і ще, і ні ти, ні твій батько не будете в безпеці, поки я поруч з вами”. 

“Тоді я знайшла своїх старих друзів зі школи — вони на той час вже випустилися з академії та проходили практику у ній. Я розповіла їм про Спаленого, якого побачила на порозі свого будинку, але вони мені не повірили, — посмішка, що з’являється на її обличчі, цього разу виглядає більше як маска справжнього болю. — Вони бачили, в якому я стані, і мабуть вирішили, що я зовсім розум втратила. Вони досі вважали все, що було написано у тій книзі — звичайними байками. Навіть коли я їм показала, на що здатна моя сила, коли я відвела їх до Долини попелу, вони не повірили мені. По їхніх очах я бачила, що вони просто злякалися, але я лишилася зовсім сама”. 

Сльози починають текти її щоками, але вона більше не намагається їх приховати. Мама піднімає погляд назад на Костю і він сповнений настільки щирого болю та каяття, що у Кості стискається серце від бажання обійняти її зараз. 

“Коли я дивлюся на тебе, — продовжує вона, — я відчуваю, що це ж саме прокляття тече і в твоїй крові через мене. І я ненавиджу себе за це, — із надзвичайною різкістю та жорстокістю вимовляє вона. — За те, що вирішила завести дитину, за те, що взагалі вирішила, що маю шанс на нормальне життя. Через усі ці секрети ми з твоїм батьком почали сваритися. Під час однієї зі сварок я втратила контроль і він побачив мою справжню подобу — я ледь не зруйнувала наш дім. Я більше не могла приховувати цього і розповіла йому все, розповіла усю правду. Він намагається храбритися і приймати все стійко, але я бачу, як сильно він наляканий, як він боїться мене тепер, не знає, що зі мною робити”. 

Вона втомлено зітхає і спирається на стіл перед собою, накриваючи руками обличчя. Її плечі зовсім опустилися і осунулися наперед. Костя розуміє, що зараз дивиться на людину, яка впевнена в тому, що втратила все, і не бачить більше сенсу боротися. Йому хочеться кричати від бажання поговорити з нею, втішити та заспокоїти, змусити не робити ніяких дурниць, але єдине що він може — це плакати від безсилля. 

“Костя, я хочу аби ти зрозумів, чому мені довелося зробити те, що я збираюся зараз зробити, — коли вона забирає руки від обличчя, її погляд сповнений сталевої рішучості та впевненості, від якої у Кості мороз проходить шкірою. — Єдиний вихід аби виправити цю ситуацію — це зробити те, чого не змогли зробити наші пращури тисячі років тому. Ця сила, сила Сонця, поки вона буде знаходитися у нашому світі, вона завжди буде магнітом для цих монстрів. Силі, здатній на такі жахливі речі, не місце тут. І я маю це виправити. Відновити печать, поки ще не стало занадто пізно. 

Але ти…, — хитає вона головою, намагаючись стримати нову порцію сліз. — Я ніколи не хотіла такої долі для тебе і я сподіваюсь, що колись ти зможеш мене пробачити за це. Я знайшла спосіб, як запечатати цю силу в тобі. Ти зможеш користуватися лише силою світла і цього більш ніж достатньо, — із щирою надією в очах промовляє вона. — Ти зможеш прожити щасливе життя — те, на яке я ніколи не мала шансу. Я дуже сподіваюся, що те, що я зараз зроблю, спрацює і тобі ніколи навіть не доведеться дізнатися ні про Спалених, ні про твою справжню силу”. 

Кості здається, що на нього зверху хтось кинув бетонну плиту, що розпластує його підлогою по цій кухні. Дихати стає важко і він ледь стримує крик відчаю, що рветься з нього. 

“Але на випадок якщо ні, якщо усі мої зусилля виявилися марними, я сподіваюсь ти знатимеш, що робити і зможеш виправити ці жахливі помилки та довести до кінця справу, що виявилося не під силу мені”. 

Вона глибоко зітхає, та на кілька секунд опускає погляд кудись вниз, перебираючи щось у своїх руках. 

“Я хочу, аби ти знав, що усе, що я зараз роблю — я роблю для тебе. Ти і твій батько — ви найкраще, що було в моєму житті і мені дуже шкода, що нам було відведено так мало часу разом, що я не зможу побачити, як ти підеш до школи, як ти ростимеш і дорослішатимеш, яким розумним та добрим чоловіком ти станеш“. 

Костя не думав, що щось зможе розбити його ще сильніше ніж та втрата, яку він вже пережив в дитинстві, але бачити його мати в такому стані і розуміти, що за кілька годин після запису цієї проекції він втратить її назавжди, виявляється занадто навіть для нього — він торкається обличчя, мокрого від сліз, і тільки ще більше розмазує їх по щокам. 

“Мамо, ти скоро?” — позаду до його мами підбігає маленький білявий хлопчик. Його мати змахує сльози з очей і підхоплює хлопчика на руки, обіймаючи. 

“Вже закінчую, — сміється вона, пригортаючи маленького Костю до себе міцніше. — Я просто хотіла аби ти знав, як сильно я тебе люблю”. 

Вона тягнеться рукою до кристалу і запис на цьому обривається. 

Кілька хвилин Костя просто сидить в тиші, слухаючи цокіт настінного годиннику та шум машин за вікном. Він почувається так, ніби на нього вилили відро болотяної води, що заповнює його вуха, голову зсередини. На ватяних ногах він піднімається зі стільця та виходить з кухні. 

Його батько сидить у майстерні за столом під настільною лампою і копирсається в якомусь механізмі. Він піднімає голову і коли помічає Костю, відкладає все. 

— Тату, я…, — починає Костя, але замість слів з нього починають котитися лише сльози. 

Батько піднімається зі свого місця, обходить стіл та підходить до Кості, обіймаючи його. Костя дозволяє собі розслабитися в його руках та нарешті відпустити усі ті емоції, що звалилися на нього за цей вечір. Йому боляче, настільки боляче, що біль і від сотні поранень від Спалених неможливо прирівняти до того, що він відчуває зараз. Він задихається у бажанні втрутитися в минуле і виправити все, врятувати свою маму, не дозволити їй пожертвувати собою, але ні Микола, ні будь-який інший фей не здатен зробити те, про що просить Костя. 

— Костя, ти якийсь гарячий, — відхиляється батько. Він хмуриться, торкаючись рукою лобу Кості. — Ти не захворів бігати оце під такою зливою? 

— Все добре, — запевнює його Костя і витирає ніс рукавом светру, намагаючись зібрати себе докупи. — Я маю йти, бо портал скоро закриється. 

— Костю, ти мене лякаєш, — обережно починає батько. — У тебе зараз такий самий вираз обличчя, як і у твоєї мами, коли вона пішла. Що сталося? — вглядається він Кості в очі. — Ти можеш розказати мені. 

Ця фраза зачіпає Костю за щось живе і за щось дуже болюче. Втрата матері і зростання фактично без нікого залишили на ньому глибоку рану, зцілити яку не під силу навіть його власній силі зцілення. Усе своє життя він старанно оберігав цю рану, намагався не зачіпати та не тривожити зайвий раз, але зараз він почувається так, ніби з нього зірвали усі живолисти, залишивши його оголеним та беззахисним. 

Він не може розказати, як би він не хотів, але він не може. Костя не може переступити через себе і відкритися батьку тепер. Ті стіни, що він збудував навколо себе, зростаючи, занадто міцні, аби знести їх однією, хай і такою емоційною розмовою. Його батько ніколи не зможе зрозуміти цього, а Костя своєю розповіддю тільки змусить його більше хвилюватися та зробить боляче ще й йому. 

— Все добре, правда, — намагається він натягнути на себе посмішку.

— Пообіцяй мені, що ти не наробиш ніяких дурниць, — серйозним тоном промовляє батько. — Я не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться через те, що я тебе не зупинив. 

— Обіцяю, — бреше Костя. — Побачимося після літніх іспитів, добре? — намагається він надати голосу легкого тону. 

— Добре, — киває головою батько. 

Із тяжким серцем, Костя виходить з будинку назад під дощ та йде до у кінець вулиці до порталу, що вже починає згасати.